Звичайні чудеса життя… Частина 2

Продовження

4. ПОПЕРЕДУ – КРУТИЙ ПОВОРІТ…

– Якось приятелька мені сказала: «От є можливість зайнятися цікавою справою. Потрібно кудись поїхати». Я, звісно, ​​хотіла обговорити це з батьками. Між іншим, потрібна була сума. $1000. Дуже великі гроші. Тим паче, для студента. Намагалася підробити. Та й батьки допомогли. Ну, загалом, поїхала до Туреччини. Причому ми спочатку вирушили до Москви, там нас тестували на знання англійської мови. Я складала іспит. Склала. А вже потім полетіли до Анталії. І ось, з того моменту я зрозуміла: все, що написано на папері – так би мовити, є первинним, ніж усні домовленості. У Туреччині все вийшло не так, як нам розповідали. Точніше, зовсім інакше. Ми не працювали у готелях. І наша робота фактично не мала відношення ні до англійської, ні до німецької мови. Більше того, у німецьких готелях взагалі… терпіти не могли росіян. Тому що, коли руський відпочиває, потім довго доводиться прибирати і навіть ремонтувати. Ми працювали як трансфермени, потім – як гіди для російськомовних товаришів. Люди приїжджають, ти їх з табличкою зустрічаєш, саджаєш в автобус, коротко інструктуєш, допомагаєш при поселенні, пов’язуєш їх із гідом. Ну, і далі – екскурсії та усі справи. Так що, по суті, до мови це не мало практично ніякого відношення. І це було прикро.

– Вам мали це зарахувати як практику.

– Нам це зарахували як практику.

– А яка ж це практика для перекладача?

– Ніяка. То була робота. Насправді, практики мови не було. Вже коли ми приїхали, нам сказали просто: «А ви що, всім обіцянкам вірите? Взяли 4 аркуші тексту – і вчити, бо ви це людям розповідатимете». Ну і…

– Є ще одне питання щодо цього повороту долі. Люди мого покоління, захоплених і залучених до мов та перекладів, майже незмінно потрапляли у поле зору спецслужб. Особливо ті, кого так чи інакше включав «Інтурист». Якщо не секрет, вас якось минула чаша ця?

– Абсолютно. На студентів тоді ніхто не звертав уваги.

– А у дитинстві ви не хотіли стати шпигункою, розвідницею?

– Ні. Це було страшнувато. У моїй дитячій уяві розвідниць катували, вбивали. Загалом, ні. Зоєю мені – не хотілося.

– Це партизани, терористи. Народні містники. А ось що стосується шпигунства із закордонною роботою, агентура, резидентура? Це все ще й інші мови.

– Це все, звісно, ​​дуже цікаво. У кіно. А у реальному житті вже розпочинався бізнес, бізнес-відносини, ділова репутація та ін.

– Між іншим, радянський супер-розвідник, названий полковником Абелєм, і за розвідлегендою і реально був бізнесменом дуже успішним. Хоч і згорів на дурниці (про всякого мудреця досить простоти), володів і двонадесятьма мовами, і фундаментальними законами бізнесу, і бізнес-тактикою.

– Так і Серебрянського вважали довгий час фінансистом. І не безпідставно. А це взагалі видатна особистість в історії розвідки.

– Ось я й говорю: ця романтика Вас не заволікала?

– Як читача та кіноглядача? Мабуть. І набагато пізніше, не у студентстві. Років у 25, коли я почала дивитися вже інші фільми, іншими очима, коли я дізналася, хто такі Абель, Ейтінгон, Судоплатов, Серебрянський, Маркус Вольф, розвідник №1 ХХ століття. Отоді це вже стало цікаво. Але студентство було зовсім іншим. Ось уявіть: досить уперта людина, яка потрапляє в інше середовище, хотіла там говорити англійською та німецькою мовами. А там її не розуміють ні англійською, ні німецькою, а говорити треба… турецькою. А я турецьку не знала. Знову перша реакція – я ні за що у житті не говоритиму їхньою турецькою. Проте, потрапляєш у середу, доводиться справлятися з найпростішими речами.

– І читати потрібно було турецькою?

– А читати особливо не треба було, ми знали, що і де відбуватиметься. Але одного разу вийшло так, що у перервах між трансферами мені потрібно було з точки А потрапити до точки В, а між ними відстань була, на хвилиночку, 4 години. І потрібно було зробити дві пересадки на автобусах, і там тебе взагалі ніхто не розуміє – звичайні місцеві люди. Ну, і сіла на якийсь інший автобус, і не одразу я зрозуміла, що їду не туди. Я не знаю, де я їду. GPS тоді ще не було. У мене найпростіший мобільний телефон. Я пам’ятаю, намагаюся щось пояснити водієві, і він каже: Так-так! І мене це так розлютило. Я кричу «Зупинися!», а він мене просто висадив у якомусь полі біля заправки, і поїхав. Ні карти, нічого. А через 2 години потрібно бути зовсім іншому місці. Розсердилася. І йду на якусь заправку, знаходжу якусь людину. І тут мене просто прорвало – я почала говорити турецькою. Худо-бідно, але він мене зрозумів. Зрозумів! Розсміявся, сказав, що треба робити, довіз до зупинки. Пояснив – на який автобус мені треба. І насправді чуйка тоді не підвела, хоча виявилося – я взагалі їхала у протилежному напрямку.

– Ви знаєте, один герой  О’Генрі казав: «Ніяка мова людині неважка, якщо вона їй дуже потрібна. Я одного разу примудрився зрозуміти наказ зникнути, відданий давньокитайською і підтверджений дулом карабіна».

– Ось-ось.

– Мабуть, Вам дуже потрібно було. Життєво необхідно.

– Мені дуже треба було зрозуміти. І щоб мене зрозуміли. З того часу далі вже пішло. Я не говорила по-турецьки якось дуже добре, але у принципі люди мене розуміли. А там уже – з моєю кримською зовнішністю – до мене взагалі не ставилися як до російської.

– За свою приймали?

– Так. У мене абсолютно звичайна, напівтатарська зовнішність.

– Взагалі кажучи, з деяких історичних часів це – не такий виняток і серед великоросів…

 – Там так сприймали, і я трохи підводила очі, одягала обручку на інший палець, відповідно, заміжньою жінкою сприймалася.

 – Здогадуюсь: студентське ваше життя монотонним не назвеш…

– Це точно…

– І все ж таки, зрештою і після всього, у вас захищений диплом. І тема також своєрідна? 

– Перш ніж ми дійдемо до диплома, потрібний ще один епізод. По-перше, із Туреччини я повернулася з чітким розумінням того, що у цьому житті дуже важливо навчитися заробляти гроші.

– До від’їзду Ви помилялися з цього приводу?

– Не було такої чіткої усвідомленості. Було юнацьке переконання, що я з грошима точно розберуся. Я, мовляв, все одно якось щось «повирішую».

– Таку розкіш дозволяли собі не багато людей. Здебільшого – поети. А звідки взялося у вас це чудове й небезпечне переконання?

– Я була тією дитиною, яка працювала, тобто 9-11 клас, після школи я працювала.

– Заробляли?

– Абсолютно офіційно працювала. І заробляла. Навіть незважаючи на те, що я неповнолітня. Неповний робочий день. Ось епізод. В однієї вчительки подруга була директором готелю «Україна». Це на пл. Ушакова у центрі Севастополя. Їй були потрібні дві дівчинки – потрібно було меню перекласти на англійську. І у 9 класі це була моя перша офіційна робота. У готелі зі мною поговорили. І я розпочала роботу. І швидко виросла. Тобто, у прямому розумінні – маю на увазі, витягнулась. Зовнішній вигляд у мене був, м’яко кажучи, дитячий. Жителі півдня зазвичай виростають швидко. І у 14 років я виглядала старшою. Років на 20. Я працювала 3 місяці по 5-6 годин, заробляла гроші. У готелі встигла попрацювати у всіх відділах. Так, це виняток, тобто ніхто з моїх шкільних друзів так себе не обтяжував.

– Вам навіть за законом можна було працювати-заробляти – лише як виняток. І не більше чотирьох годин на день. 

 На ці перші зароблені гроші купила мобільний телефон. З того часу звикла думати «З роботою у мене проблем не буде ніколи». І справді, у мене з нею ніколи проблем не було. Була проблема у самому понятті «робота». Працювати я особливо не хотіла. Із Туреччини повернулася з чітким розумінням: треба навчитися заробляти гроші. Не викручуватися із ситуацій, не ставити латки на долі, а саме нормально, цілеспрямовано, спокійно знайти якусь цікаву справу, якусь нішу. Другий рік минув. Найцікавіша у мене була практика на Масандрівському заводі вин. Загалом поворотів долі було багато.

Один із головних поворотних моментів – кінець 3 курсу; я вирішила, що поїду до США. На стажування. За програмою CC USA – на півроку. Усі співбесіди ми пройшли, візи, документи отримали та поїхали. Та опція програми, якою їхала я, передбачала: працюєш, стажуєшся, у вільний час відпочиваєш-веселишся. Їхали поєднати приємне з корисним. І знову – поворот. З’ясувалося: обрана опція зовсім не відповідала обіцянкам. Приїхали, нам кажуть: “Хочете, можемо відправити вас до аквапарку”. І хтось надуватиме кола, а хтось буде рятувальником у басейні. Ну, дивитися, щоб діти не втопилися. Ми говоримо: Як так? Люди крутять біля скроні: «Ви що, хлопці?Загалом радійте, що вам хоч щось тут дають. Ви ніхто і звати вас ніяк». І у нас, звісно, ​​конфлікт. Домовлялися про інше.

5. ОТ НАМ – І РАЗ…

Вийшла цікава штуковина. Ми повинні були заплатити неустойку – «якщо ви не хочете працювати рятувальниками або ще кимось, платіть штраф і валите, живіть як хочете». І у результаті: у мене в кишені $2, у руці валіза, жити ніде, нікого не знаю у цій країні. І зворотній квиток у мене… за півроку. Ось де-коли дитинство скінчилося. І ввімкнулися мізки. Не буду докладати про те, як важко нам далася перша доба, як ми якимись містичними шляхами знайшли людину якусь, яка порекомендувала одне, друге, третє. Як ми в газетах шукали хоч якусь роботу. І як знайшли. І як у результаті я встигла попрацювати у різних місцях, побувати і на півночі, і на півдні країни, у різних середовищах.

– Значить, гроші з’явилися, все-таки?

– А без грошей в Америці ти – ніхто. Ти без грошей нічого не можеш зробити.

– У нашій вітчизні – приблизно так само…

– No money – no honey. Нема грошей – немає меду, тобто немає розмови. Я у багатьох місцях попрацювала, я навіть кілька тижнів у юридичній конторі попрацювала. Це було дуже цікаво. Там взагалі інша логіка, інші підходи.

– Коли чолом зіткнулися з цими проблемами, у вас була якась невіра у себе, падіння духом?

– У мене була неймовірна злість на себе – за те, що я виявилася таким лохом. Ось просто зрозуміла, що я лох кінчений. Точно можу це сказати. Я зрозуміла, що всі мої золоті медалі, всі мої дипломи, вся жвавість мого розуму нікому не потрібні. Це нікого не цікавить. Цікавить лише одне – що ти фактично вмієш робити?

– І ось у якийсь момент бачите, що виявляється, можете вигрібати проти течії?

– Саме. Минуло півроку. Було кілька варіантів. Варіант №1 – залишитися у США. Варіант №2 – поїхати додому, ряд іспитів скласти у США, ряд – на батьківщині, поєднати цей ряд іспитів, повернутися в Америку та вчитися, здобувати вже третю освіту, бо я ще навчалася очно та заочно одночасно. Очно «На перекладі», заочно – «На менеджменті» туріндустрії. Два ключові варіанти. Я могла залишитись у США і продовжувати працювати, заробляти гроші. Потім подати на Green-карту, як тоді багато хто робив. Могла просто виїхати та більше ніколи не повертатися. Я вирішила, що я таки з’їжджу на батьківщину.

– Тобто. поїхати від цього всього? Чи не вийшло – так не вийшло?

– Так.

– А от коли вийшло, Ви почали вірити у себе?

– Самовпевненості було, хоч греблю гати, з самого початку. А тут прийшла віра у те, що я зможу знайти справу, якою займатимусь, де буду потрібна і буде від мене якась користь, і надія на те, що це буде справді щось варте… Але в Америці я цього не знайшла. .

– Ну, не пропала ж.

– Складно описати насправді той життєвий «американський» досвід, який залишився у мені. У певний момент я зрозуміла, що просто не хочу жити у цій країні, що все одно звідси поїду, хоч би навіть на якийсь час. По-перше, я зрозуміла, що тупію. У прямому значенні слова. Що я починаю так само, як вони, на калькуляторі обчислювати найпростіші речі. Зрозуміла, що стала повільнішою. Це навіть злякало.

– Втомилася просто, можливо…

– Тому я вирішила, що поїду в Україну, закінчу там (півроку) навчатися, отримаю два свої дипломи і далі вже прийму рішення. Відповідно, я повернулася до України. Мама мене не впізнала. Вона не зрозуміла, хто стукає у двері, у прямому розумінні цього слова. Сказала: поїхала дитина, повернулася інша людина. Вона мене не впізнала. Ну, ще до того ж певною мірою та вони й не очікували, що я приїду. Вона говорила: «Це якою дурепою треба бути, щоб проміняти ось те на ось це». Солодке американське життя на гіркі українські кримські мотиви.

– Нічого собі “Солодке життя”! Солодше нікуди.

 У тому і річ, що поки ти там не побуваєш … Все, що показано у Голлівуді, у кінематографі, це все – надувний мильний гарний і райдужний міхур. Шоу.

– Але ж ви, наскільки я зрозумів, не від труднощів втекли. Хотіли, як то кажуть, зупинитися-озирнутися. Зібратися з думками?

– Вірно. 19 років та недоотримані дипломи.

– Але подорослішали, мабуть, здорово. До невпізнавання…

– Так, безумовно. 2 роки, які я доучувалася, у Ялті теж працювала у готелі. Подумувала – може бути, готельний бізнес відкривати чи щось таке. Там багато маленьких будиночків. Була ідея купити будинок, зробити ремонт, переобладнати його на міні-готель, на 6-8 номерів. У Криму це абсолютно нормально. Я маю на увазі, це потрібна тема була і буде, тому що люди хочуть відпочивати та відпочивати з комфортом.

– І все одно,  ви не сиділи?

– Думала, можливо, слідуючи пораді батьків, поїхати до Москви. І якийсь час провела у Москві. Мені це місто теж не сподобалося. Я почала там задихатися на 3-4-й день.

– Слухайте, вам скрізь не подобається! Може, у вас важкий  характер?

– Це є, це є, приховувати не буду. Але навіть у США були деякі місця, які мені справді подобалися. Мені подобається південь, мені дуже подобається Техас. Я терпіти не можу Нью-Йорк, там нічого робити.

– Південь – це традиційно «Експлуататори трудового негритянського народу».

– Жителі півдня – люди, які носять зброю за пазухою, стежать за своїми словами і дотримуються домовленостей. Я вам відповім так. Це люди, з якими можна й приємно мати справу. Вони по-іншому виховані, на відміну від словомолів північноньйоркських, які багато говорять, дуже багато шпрехен і дуже мало махен.

– Жителі півдня, вони все ще схильні до расизму?

– Я б не висловлювалася настільки голосно. Але якоюсь мірою вони вельми традиційні. Це не означає, що вони якось женуть на чорних. Академік Мальцев Олег Вікторович був там у відрядженні, ми приїхали до Техасу , у стейк-хаус, там навколо нас сиділи одні чорні, хтось святкував День Народження своєї дитини, тобто. ми взагалі не відчували нічого «Такого». Ми потрапили у відмінне місце, у домашню атмосферу, де хтось із нами й вітався, навіть прощення просив за те, що вони голосно співають пісні, бо у дитини такий день.

– І куклуксклановців не бачили?

– Ні, звісно ні.

— І ось, нарешті, ви дипломований спеціаліст, навіть двічі дипломований. У Вас така синтетика – бізнес, менеджмент плюс English Language. Вже немає неприязні до цієї мови.

– Ні, ворожість закінчилася.

– Може, навіть кохання з’явилося якесь до нього?

– Він просто став інструментом розуміння інших людей.

6. ЕФЕКТ МАЛЬЦЕВА…

– І ось тут уже, хочете чи ні, Ви – доросла самостійна жінка. Тобто надані, у принципі, самі собі. Чи ви десь у цей час опинилися в орбіті академіка Мальцева Олега Вікторовича?

– З Олегом Вікторовичем зустрілася я у 21 рік. Закінчила 5 курсів, отримала другий диплом спеціаліста, перекладача з англійської та німецької мов. Я тоді працювала у готелі. Мабуть, непогано працювала: за півроку стала арт-директором. І навіть потрапила за стіл директорів, можна сказати. Уявіть, ранкова звичайна планерка, сидять три якихось московських директори, три місцеві директори, мужики по 40-50 років, і я, дівчинка на 21-му році життя. Це було зовсім інше середовище та зовсім інша відповідальність.

– Там була вакансія? Чи Ви когось «підсиділи»?

– Був зовсім інший арт-директор. У нього вийшов конфлікт із цими директорами. У результаті він послав їх до біса у прямому ефірі, і вони розійшлися. І так склалося, що, крім мене, просто нікого не виявилося.

– Тобто. Ви нікому не перейшли дорогу?

– Ні. Я вам більше можу сказати, я навіть не розглядала, що таке можливо, що буває. Співробітниця займається анімацією, продумує дитячі та дорослі свята, тобто це event-менеджмент, концертна діяльність, організація приїзду артистів та ін. Я ніколи не думала, що організатор дозвілля може вийти на якийсь інший рівень. Там була жінка, Наталя Люблінська; вона певного моменту сказала: «Давай, Іро, спробуй на півроку. Хтось має це робити. І це інші гроші, інша відповідальність А де тобі щось невідомо, незрозуміло, не соромся, приходь, допомагатиму». І ось Люблінська погодила цю річ. Спочатку все дуже скептично на мене подивилися, а потім я почала орати. Вважайте, я там жила у цьому готелі. Я працювала з ранку до ночі. Причому все – від контролю розміщення стільців до узгодження Вєрок Сердючек, «НеАнгелів», та всіх інших.

– А у Вас були співробітники, помічники, підлеглі?

– Так, звичайно.

– Управлялися з ними?

– Не відразу. Спочатку це були друзі. У мене там було двоє друзів, і ми спокійно працювали. І я була одна серед багатьох, скажімо так. Потім я стала, як то кажуть, шефом цієї групи. Теж нічого особливо не змінилося, бо всі свої, домінування не було. Тому що шеф відповідає переважно за моменти, пов’язані з керівництвом, а не з товаришами. А товариші здебільшого були – хлопці. І хлопці знали, що робити, їм не треба було казати, що робити. Тобто у нас були добрі, нормальні стосунки. А от коли приїхали інші товариші, там уже довелося тяжко, бо одразу почалося «Хто ти взагалі така? Мене запросив директор». Пам’ятаю момент, їх було 15 людей, я їх збираю на нараду, пояснюю, що ми робитимемо, на мене дивляться дуже скептично і наприкінці відверто кажуть, що нас сюди запросив Макс. І ми взагалі не збираємось тебе слухати. Кажу: Добре. Це все, що ви хотіли сказати? “Так”. «Чудово. Пішли геть звідси! І вони не знали, що маю прямий доступ до того ж Максима Володимировича. Я приходжу, говорю: «Люди, яких Ви порекомендували, не просто не підходять під цю діяльність. Вони дуже поважно поширюють про Вас певну інформацію, відмовляються підпорядковуватися і не хочуть працювати». За 2 дні двох виставили. Залишилися ще четверо, вони притиснули хвости, і, у принципі, вже питань не було. 

– Впрацювали, увійшли. Ну, і, очевидно, це оплачувалося більш-менш солідно?

– Скажімо, це добре оплачувалося. Це були зовсім інші гроші. Але й зовсім інша відповідальність. Мій останній рік до зустрічі з Олегом Вікторовичем, це навіть не рік – це були чотири місяці пекла. Мені поставили завдання скласти літню програму відпочинку та реалізації програми культурного відпочинку для готелю, для дорослих, підліткових та дитячих груп. Ми цю літню програму склали, назвали її «92 дні свята». У нас були тиждень танцю, тиждень Ріо-де-Жанейро і т.д. Тобто. ось все літо ми поділили на тижні та щодня окрема програма з артистами, конкурсами, квестами. Це величезний обсяг роботи. Відповідно програму нам цю затвердили, сказали: «Програма яскрава, цікава! Круто! У нас ніколи такого не було. А тепер йдіть та виконуйте». І ось тут уже першого місяця я зрозуміла, що ми занадто замахнулися, тобто ми нашими силами це не тягнемо. І ясна річ, якоюсь мірою і Люблінська допомагала, і всі інші допомагали, але було багато всяких технічних моментів. Знаєте, як кажуть, шлюб губить побут. Так і тут – великі якісь починання губить технічна брехня.

– О, як мені це знайоме! Гладко на папері.

– Саме! Забули про яри. Тобто, по суті, я 92 дні, якщо я за добу спала хоча б 2 години – щастя. До серпня я була вже просто вичавлена, як лимон, у мене сил не вистачало вже майже ні на що. Якось серйозно захворіла.

-Отже…

– Отже, мені 21 рік, маю гроші. Вирішила, віддам їх батькам та купимо квартиру. Приїхала додому з Ялти і… я спала місяць. У мене просто сили не було. А потім … У мене мама – людина, яка зазвичай починає певного роду протистояння. Або підштовхує, що треба терміново у цьому житті міняти. «Досить тобі сидіти вдома! Годі спати. Іди, працюй чи їдь за кордон». Тут і виник, напевно, найголовніший момент у моєму житті – зрозуміла, що не хочу ніякої роботи, втомилася від людей, від усіх цих дурниць, зрад, від того, що люди дають слово і його не тримають. До 21 року добилася керуючих посад, доступу до «білих» і «чорних» кас, мотоцикл думала купити ще щось зробити. По суті початок життя, а жити ти вже не хочеш. Я не просто не знала, що робити, мені робити не хотілося нічого.

– Ну, синдром перевтоми. З ким із нас не буває.

– Ні, це був не синдром перевтоми. Це був синдром людини, яка на своєму ентузіазмі, різнобічності досягла всього, про що мріє людина зазвичай досягти хоча б до 45 років – купити квартиру, нормально заробляти, мати доступ до хороших інвесторів. У мене це все було, і виявилося… мені це все було і на фіг не треба.

– Спрацьовував ще закон випереджаючого зростання потреб. Поки у вас виявилося те, про що мріяли, ви вже у цей час були іншою, і Вам уже потрібно було щось інше, більше.

– У той момент часу я зрозуміла, що все, чого я прагнула, тому що мені розповідали, що це круто, це здорово, за це потрібно рвати аорту – що це все не варте і яйця виїденого.

– Може, й не варто. Але зауважте: Вам для того, щоб у цьому переконатися, потрібно було спочатку все-таки рвати аорту і цього домагатися. – Але для того, щоб переконатися у цьому, треба спочатку це все отримати. Інакше це суто теоретично, романтично “Ну, що таке гроші?”. Знаєте, один мудрець сказав: «Гарні меблі для щастя не потрібні. Але для того, щоб переконатися у цьому, треба їх мати».

– Оскільки себе мудрецем не вважаю, сперечатися з шановними людьми мені не личить. Тлумачу про те, що стосується мене особистоІ ось питаю себе: “Що в результаті?” Я нічого більше не хочу, життя скінчилося. Усе. Ти вже спробувала. “Круто жити за кордоном?” – я побачила, що таке «круто жити за кордоном», починаючи від бомжів, блювотини та ін., закінчуючи «О, великий демократичний народ!» Тобто все, що «здорово» у цьому житті, я на це подивилася.

– Розпач? Прострація?

– Ні, то була порожнеча. Просто порожнеча. Вакуум … І ця порожнеча ставала все більше і більше. Далі що? Не було відповіді це питання.

Далі буде…

З Іриною Ігорівною Лопатюк розмовляв журналіст Кім Каневський

Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook:  www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал:  https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції:  info@lnvistnik.com.ua

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

One thought on “Звичайні чудеса життя… Частина 2

Комментировать