Звичайні дива життя…

«… З Олегом Вікторовичем Мальцевим я зустрілася у 21 рік свого життя. І відверто сказати:
по суті, моє життя ділиться на дві частини – «до цієї зустрічі» і «після неї».
Точніше – «під час неї» – адже зустріч триває…»
Ірина Лопатюк

Привіт, читачу дорогий. Ти, як завжди, вчасно і до місця. У Вітальні «Вісника Грушевського» (і взагалі – під склепіннями Української Академії Наук), ти – своя людина.  Попереджаючи чергові знайомство та бесіду, передбачаю і твої запитання. Наприклад: а чи не надто багато біографічних подробиць нових знайомих? Чи можна порівняти строкаж-хронометраж цих розмов із швидкоплинністю нашого часу? І просто: чи не можна коротше? Зрозуміло, можна. Все можна, особливо – у наш, як ти говориш, швидкоплинний час. Але – чи потрібно? Саме у круговерті цих буднів, коли і свою власну біографію пригадати ніколи, добре б ось так – на вечір, зупинитися на ходу (або – на бігу?), зайти у тиху-затишну вітальню нашого журналу. Розташуватися зручніше. І познайомитися з героєм (героїнею) зустрічі – спокійно, неквапливо. Придивіться, вслухатися у життя ще одного сучасника. Адже це, окремо взяте, життя – частка всього життя Батьківщини і людства. Як по крихітній клітині істоти сучасна наука береться відновити всю істоту, ця бесіда може створити для вас щось подібне у значно більшому масштабі. Тим більше, що – переглянувши наші публікації цієї рубрики, ви легко переконаєтеся: у вітальні «Вісника Грушевського» вас знайомлять лише з яскравими особистостями, дуже цікавими людьми. Так буде, запевняю Вас, і цього разу… 

 А твоє знайомство з історико-літературним суспільством Української Академії Наук ми продовжуємо зустріччю-беседою із І.І. Лопатюк. Ірина Ігорівна – науковий співробітник НДІ Пам’яті, член-кореспондент УАН. Член спеціального наукового підрозділу “Експедиційний корпус”. Секретар Психолого-філософського наукового товариства. Почесний член історико-літературного товариства, психодіагност, експерт у галузі професійного відбору та профорієнтування, аналітик. Являється науковим помічником генерального директора Інституту Пам’яті. Головний редактор Вісника Наукового Медичного товариства “Гіппократ”. Отже…

1. ЯК ПОЛОЖЕНО: РОДОМ ІЗ ДИТИНСТВА, ОТРОЦТВА, ЮНОСТІ…

– Ірина Ігорівна, під час читацьких зустрічей із членами Історико-Літературного Товариства, склалася і традиція початку наших бесід. Починаються вони постійно з автобіографії. Та й продовжуються, і завершуються тим самим. Тому що все, що трапилося з оповідачем і зустрічними-поперечними на дорозі його життя, є не що інше, як біографія. Отже, не мудруючи лукаво, як кажуть, кілька слів про себе і про середовище, з якого Ви проклюнулися до соціуму.

– Я народилася у місті-герої Севастополі. 1988 рік, 15 вересня. Моя мати часто розповідала: це був чудовий напівлітній день. Народилася я у севастопольському пологовому будинку, тоді він був поруч із Херсонесом Таврійським. І за сімейним переказом, буквально невдовзі маму виписали. За кілька днів вона пішла на море. І там мене… ну, не те, що втратила, а так вийшло, що у неї була жвава дитина, і дуже часто вона від неї і згодом уповзала у море. Словом, людина я приморська. Народилася біля моря. Море обожнюю. Мені дуже складно жити у містах, де моря немає. Севастополь, у разі – тоді, сприймався мною ще як символ великої історії, символ російської величі, морської слави. Нас виховували у простій і зрозумілій повазі до цих категорій, до ветеранів, до бабусь, до дідусів. Мій прадід воював, мій прадід брав штурмом Сапун-гору. Вижив, повернувся з контузією. І день 9 травня – велике свято для нашої родини. Такою була та атмосфера. Скільки пам’ятаю, у нас були «Зарницы», спортивні змагання, інтелектуальні змагання. Нас спрямовували допомагати ветеранам, ми білили, фарбували, пекли, допомагали переносити тяжкості. Тобто ось у такому оточенні я росла. Коли це все розтануло? Безперечно сказати складно. У мене молодший брат, у нас різниця практично – 6 років. Не багато, начебто. Але мій брат уже ось до цієї середи вже не потрапив. 

 – Ви говорили про матір, брата і прадіда. Але, згідно з природою та її законами, окрім них був ще й батько?

– Був і є, дай Боже здоров’я. Батьки живі, все гаразд.

– Він що, по флотській частині?

– У Севастополі складно бути чоловіком, не маючи відношення до флоту. Це практично неможливо. Але мій батько – один із тих багатогранних людей, з якими багатогранність зіграла вигадливий жарт. Він у мене майстер на всі руки. Він за духом – художник, за освітою – радіотехнік. Закінчив, якщо я не помиляюсь, НАУ. У науку запрошували, відмовився. Якщо береться щось робити, це добре. Багато чого спробував, через багато чого пройшов, і, звичайно, це має пряме відношення до флоту та флотської роботи. По військовій лінії – це у мене дід та дядько. А батько… Ну, Ви ж знаєте, у Севастополі понад 90% робочих місць, принаймні сьогодні – це місця, пов’язані так чи інакше з Чорноморським флотом. І мати у мене на флоті працює досі.

– А мама Ваша з якої частини?

– Бухгалтер. Здебільшого мене виховувала бабуся. Сім’я у нас проста, батьки працювали багато, з раннього ранку і до пізнього вечора. Тому велику частину часу я залишалася у бабусі. Мама казала – так сталося через… мій саботаж. «Ти ще маленька була великою занозою». Мене відправляли у садок: 1 або 2 дні – і я на щось занедужала, після чого мене бабуся забирала додому. А так тривало, напевно, разів 7. Тобто. я змінила всі садки, які тільки можна, перехворіла на вітрянок і не тільки. Після чого бабуся жаліслива сказала: «Так онука тільки хворітиме. Я виходжу на пенсію та залишаюся з нею». Тому більша частина мого дитинства – це бабуся, друзі бабусі, це Севастополь, це Приморський бульвар.

– Тобто  слабенька дівчинка була? Сприйнятлива до будь-яких хвороб?

– Не сказала б, що слабенька. Швидше … Це був той період, коли мене намагалися залишити у дитячому садку. Мене двічі мало не вигнали з садка, бо не хотіла спати, вищипувала пір’я з подушки, за 2 години тихої години розпорошила майже всю подушку, через що вихователька була у шоці.

– Хуліган?

– Скажімо, несподівана хуліганка. Тому що зазвичай я сиділа та читала. І здавалася тихою дитиною.

– Читала у дитячому садку?

– Так, я рано почала читати. Читала із задоволенням.

– Хто навчив?

– Батько. Я з 4 років читала всякі книжки, казки, у 5 я вже й вірші декламувала. А ось… таблиця множення – я просто ненавиділа. І не розуміла, навіщо мені її вчити. Це була мука для всієї родини. Досі є вираз «гірше тільки з Іркою таблицею множення займатися».

– Пам’ять, мабуть, у Вас таки пристойна. А що було складного?

– Складність не у пам’яті, а в тому, що якщо я не розумію, навіщо мені щось робити, то цього робити, швидше за все, не буду.

– Ну, Вам же сказали: “Треба”.

– “Треба” – це не те. Має бути цікаво.

– Але у тій атмосфері ніби висіло – “Раз “Треба”, відповідають “Є””.

– Ну, комсомолу, піонерів і октябрят не було. Тому треба помити підлогу – зрозуміло, чому треба: буде брудно. А таблиця…

– Дорослі були авторитетом для вас? Ви психологічно залежали від них?

– Ну звичайно. Яка дитина не залежить від дорослих? Напевно, все ж таки найголовнішим авторитетом для мене була бабуся, потім уже мама.

– У всякому разі, треба так розуміти, що ви не були, власне, домашньою дитиною.

– Ні.

– Вас у садок не тягнуло? На бульвар тягло?

– Я тікала з дому. Як це виглядало? Виходила погуляти надвір. Мама кликала «Іра, додому!», а Іри нема.

– А вам дозволяли виходити за межі?

– Звичайно, ні! Пам’ятаю, як моя мама нестямно волає «Іра! Де ти?», з батьком шукають мене у сусідніх дворах. А за пару годин я сама приходжу додому.

– Звідки?

– З іншого двору, бажано нового.

– А що Ви там забули? Муза далекі мандри?

– Та ні, просто цікаво. Там були інші діти, інші хлопчаки, ми будували штаби, грали у козаків-розбійників. Час пролітав непомітно.

– За ці «мистецтва» вам перепадало… батьківською рукою, як кажуть.

– По повній програмі.

– І доходило?

– Абсолютно марно. Лупили. І у кутку стояла, і без книжок мене лишали. Все було марно.

– Вас більше, вибачте, до хлопців тягнуло або до дівчат?

– Тільки до пацанів. Я дівчачі ігри майже не пам’ятаю.

– Ляльки?

– Ляльки у мене були до 4 років. З хлопцями було цікавіше.

– А вони сприймали Вас як свою?

– Та хто ж питав! Просто пам’ятаю, що це було природно.

– Інше покоління. Для мого тісно спілкуватися з дівчиськом якось вважалося для пацана непристойним. Клеймо «Бабника» або «Нареченого та нареченої» було згубним. Ми навіть навчалися у різних школах. Я, наприклад, пішов до чоловічої, а моя сусідка – до жіночої. Як туалети – «Ме» та «Жо». Окремі були виховання та освіта статей.

– Що ж, час міняв швидко та багато.

– Ну, а якщо – про серйозне? Не все ж таки – неподобства. Прокльовувалися якісь здібності? Придивлялися старші? От батько Вас учив усьому, бабуся не зводила очей. Очевидно, їх та майбутнє Ваше цікавило.

– Ну, неподобства закінчилися зі школою. Я пішла до неї на рік раніше, у 6 років. І треба сказати, що, якби я була зовсім бешкетною, не ходила б, наприклад, до школи сама. А ходити тоді доводилося досить далеко. Тобто до першої школи своєї я добиралася близько півгодини.

– Ви на околиці жили?

– Так. Це далеко від центру, північна сторона. Жили тоді у районі Бартеньєвки. Потім переїхали. У школу йшла через територію колишнього судноремонтного заводу. Безлюддя. Батьки пояснили, які не виключаються проблеми та наслідки. Мову життєвої логіки я розуміла. Тато двічі до школи завів: «Дорогу запам’ятала?», я говорю: «Так». «Цією дорогою ходи, ось цією – не ходи. Якщо дощ, то взагалі нікуди не ходи. Чекаєш, доки дощ закінчиться або я за тобою прийду». Не було жодних мобільних телефонів, Інтернету. Ми були дітьми. І розпочалися краєзнавство, історія Севастополя, математика. Складно уявити собі батьків, які не дбають про майбутнє своєї дитини. Знаю, є таке. Але ж я, все-таки, з родини, яка поважає себе. Кажуть, дівчата більше схильні до гуманітарних наук, хлопчики – до фізики, математики. Я любила все, геометрію, російську мову, географію…

– А літературу?

– Для мене мова та література невіддільні. І особливо це все зміцнилося у класі 8-му, коли перейшла до іншої школи. Зі школами – взагалі окрема тема. Батьки настільки прагнули дати мені хорошу освіту, що часто змінювала школи. Був рік, коли я поміняла, чи 3, чи 4 школи. А у середині 5-го класу мене раптом переводять до Першої севастопольської гімназії імені О.С. Пушкіна. Гімназія №1 Ну, вона справді – №1. Одна з найстаріших, їй зараз понад 100 років. Досі працює, функціонує. Там чудовий директор – Віктор Альбертович Оганесян. Він же мені викладав російську мову, літературу та окремі уроки словесності. І коли батько вкотре мене хотів перевести з цієї школи, це був мій перший усвідомлений бунт, я сказала: «Ні! Або взагалі не виходжу з дому і взагалі нічого не роблю, або залишаюсь у цій школі і продовжую вчитися».

2. НЕ ВСЕ НАВ’ЯЗАНЕ – МАРНО…

– Перша гімназія, з найкращих шкіл. У старших класах викладали люди, які були журналістами і поетами. Питання в іншому. Навіщо все це було потрібне? Навіщо такий довгий шлях? У мене школа стояла у дворі, щоб Ви просто розуміли. І я у ній теж повчилася, встигла повчитися кілька років. Можна було ходити до школи у дворі, а можна було щодня 40 хвилин туди та 40 хвилин назад. Та ще й на катері. Моціон.

– Там, у першій, все-таки вчителі були сильнішими, ніж у школі у дворі?

– Так, звичайно. Але знову-таки: мої документи віднесли, і серед 5-го класу вивели з одного уроку, сказали «Поїхали. Будеш знайомитися з директором. Він тобі поставить пару запитань». Їхала – розгублена. Так я і їхала. Тобто були моменти, коли мене просто ніхто не питав. Справа минула, але… “Ріт закрили і поїхали” – було навіть так.

– Пам’ятаєте питання, які ставив Вам директор? Ви – школярка, учениця, він – директор школи.

– Пам’ятаю лише одну сцену. Ми вийшли з його кабінету, і тато мене лаяв, я щось «не те» відповіла. Але сам директор, Віктор Альбертович, класна людина сама по собі, і треба віддати належне, він завжди намагався нас зацікавити. Так, ми мали класичну програму, а ще уроки «плюс» – він влаштовував літературні вечори. Ми ходили до театрів. Він запрошував бардів, грав на гітарі, співав романси. У нас були конкурси читців. Ми мали шкільний журнал «Зелена лампа», і потрапити до нього вважалося честю. Це означало, що у тебе справді є літературне обдарування, коли тебе надрукували у «Зеленій лампі», школа велика, і вибрали твій твір. Тобто Віктор Альбертович віддавався справі – це було видно. І навіть коли ми були старші, ось цей перехідний період, коли нам було по 14-15 років, вже хотілося займатися особистими справами або зовсім прогулювати, з поваги Альбертовичу ми ніколи не прогулювали його уроки. І ми любили літературу.

– Ось з 1-го класу, 2-го, 3-го, 4-го, 5-го, 6-го… ви, що ж, були відмінницею?

– У мене комплекс відмінниці. Його у мені виховала бабуся. Якщо робити, то робити найкраще. У мене золота медаль, я за балами одна з найкращих учениць серед випусків. І два червоні дипломи. Це є.

– Ну, ось нашому поколінню було властиво, – у моєму полі зору, принаймні, – у класі відмінників не любили. Іноді навіть побивали.

– Щось таке було й у мій час. Але у Першій гімназії славитися відмінником було не соромно. Тим більше, вже ближче до старших класів, 10-11-й, у нас, по-перше, сам собою випуск був 88-го року сильний. Ну, ми тоді хотіли вчитися, нам це було цікаво та важливо. Зараз дуже багато дітей вчитися не хочуть зовсім. Ось уявіть, нас 32 особи було у класі. Я як зараз пам’ятаю, у нас – 7 золотих медалістів і, на мою думку, 3 срібні. Це було нормально.

– Ну, і хорошистів, мабуть, теж було достатньо?

– Практично не було трієчників. Але це хвиля виховання, через яку ми проходили. Мій брат, хоч він навчався у тій самій школі, його туди перевели – цього вже не зустрів.

– Щось, мабуть, змінилося у місті та країні.

– Я думаю так. Спочатку у країні, потім у місті. Сильно змінилося.

– Але Ви кажете про предмети. А що Ви нагадуєте про свою поведінку?

– Поведінка у школі у мене була досить хороша. Тобто. я не створювала проблем, скажімо так. Але були, звісно, ​​різні моменти…

– Чи змінився Ваш характер?

– Я вам скажу, мені було ніколи. Було велике завантаження. Крім школи, щодня англійська, бо у школі батько так і не знайшов належного вчителя. Сказав: «Школу не будемо міняти, але я знайду репетитора. І ось тут, будь добра, ходитимеш, поки ми справді не знайдемо, у кого навчатимешся, і ми бачитимемо, що є результатом». І це була інша епопея.

Десь тоді відкрилася тема поглибленого вивчення англійської. Швидко поширилася думка: перед дівчиною, яка знає англійську мову, широка дорога до життя. Не знаю, звідки це. Взагалі певною мірою він, можливо, навіть зіграв злий жарт. Адже мене тоді, знову-таки, взагалі ніхто не питав, хочу я вчити англійську чи ні.

– Іншими словами, батьки вирішували? Як та одеська мати казала: «Сьома, ти хочеш бути патологоанатомом? Тільки через мій труп!”.

– О! З патологоанатомом – окрема тема. Не повірите! Пам’ятаю, бабуся спитала: «Ким хочеш бути?». Я відповіла: “Патологоанатомом”. Моя бабуся схопилася за серце (вона у мене, між іншим), ветеринаром була. І відрізала: Ні! Ні у якому разі!”. Батьки, звісно, ​​придивлялися. З вчителями радилися. Вчителі говорили: “Її стихія – математика, геометрія, фізика”. Я брала участь у багатьох олімпіадах. Але на англійську, скажімо так, пряма, заточена увага з’явилася з 5-го класу. Тобто всі переходи зі школи до школи були пов’язані з тим, що тато хотів зустріти гарного вчителя. І дитина, відповідно, нормально навчалася англійської мови. Це стало основним.

– Ось, гарна нагода зізнатися: милуюсь вами, коли веду інтерв’ю з іноземцями-світилами при вашому перекладі. Здорово. Мабуть, ця краса тоді і починалася?

  – Дякую вам, звичайно. Приємно. Але будете здивовані. Там і тоді щось не зросталося. Аж до того, що у перший рік вивчення англійської мови я його… так-так, просто ненавиділа, Терпіти не могла. Я не розуміла, навіщо мені це зубрити, мені не подобалося, як цей язик звучав. Щоб вивчити якесь слово, доводилося його 50 разів повторювати, я прописувала по 3-4 рядки слово “pen”, тому що я інакше не могла це запам’ятати.

– Душа не лежала?

– Абсолютно.

– О, як я вас у цьому розумію. І моя душа до цього самого Інґліш Ленгвич не лягла. І все-таки, на відміну від вас, я його не знаю досі. Але, хоч як не парадоксально, він Вас супроводжує все життя.

– Саме. І не знаю, що і як це.

– Суперечливість натури?

– Думаю, що суперечливість підходів виховання. Адже мене насправді ніхто не питав, куди я хочу. Мене почали питати, куди я хочу, тільки вже у момент вступу до ВНЗ. Я змінила близько восьми курсів англійської мови, поки батько не знайшов приватного репетитора, який займався лише дорослими. І переважно з моряками. Він спочатку взагалі думав, що це тато хоче вивчати англійську. Мені тоді було 13 років. Він сказав: «Я дітьми не займаюся». “Вона – досить доросла”. Викладач поставив мені кілька запитань англійською мовою. Десь я знітилася, але відповіла. Так, сказав рівень є. Давайте спробуємо – місяць. Якщо я побачу, що дитина серйозно займається мовою, працюватимемо. Перший місяць пройшов добре, як і наступні 1,5 року. Ця людина справді навчила мене мови. Він пояснював мені логіку цієї мови, історію цієї мови, пояснив природу мови та діалектів, саму логіку англійців, якщо так можна висловитися. І я не помітила, як моя ненависть до англійської мови… пройшла.

3. ВІД НЕНАВИСТІ ДО КОХАННЯ… 

– Врахуємо, по-перше, у мене і вибору не було. Мене ніхто не питав, І по-друге … «Ну, як же так? Ну, я ж відмінниця. Я зобов’язана вивчити цю довбану мову, яку терпіти не можу. Я її на зло всім вивчу!».

– На зло – що ж, буває. Таке можливо. А ось зробити це хлібом своїм насущним.

– Я й не думала, що це буде мій хліб насущний. Був навіть такий момент, що я закінчу з цією англійською, відучуся у школі, займуся справою і забуду це як страшний сон. А потім забути не вдалося. Це стало видно десь у класі 10-му, 11-му, коли постало питання, куди поступати.

– У принципі – стерпиться-злюбиться?

– Ну, щось уже на кшталт того. Прийшли думки: з англійською можна зробити щось путнє. 14 мені було тоді. І захотіла стати… Ким би ви думали? Військовим перекладачем. Вчити мову, викладати – ні, ні за що, а от той, хто синхронно перекладає – це мені сподобалося, це було цікаво.

– Це, що ж, вплив фільмів про війну на вразливу дівчину?

– Не знаю, чи я була вразливою дитиною. У мене якесь гіпертрофоване поняття про вразливість. Все ж таки я у Севастополі народилася. Там багато дітей хотіли мати відношення до військової сфери. Але я ні з ким не хотіла обговорювати свій вибір.

– Ви були замкнені у собі?

– Ні. Була живою, веселою, товариською людиною. Просто були речі, які я чітко поділяла. Мухи – окремо, котлети – окремо.

– Скажіть, будь ласка, яка раціональність…

– Що Ви хочете, якщо мама – бухгалтер, то це раціональне зерно, воно з дитинства.

– Ну, дитиною була таки. Підлітком. Втім, діти також різні бувають.

– Просто – школа була у мене… І стільки всього зі школи! З одного боку, я не можу сказати, що школу не любила, а з іншого боку, я була єдиною, хто не плакав на випускному. Усі оплакували, усім було шкода. Я, чесно-відверто: раділа, що ця головомийка закінчилася! У школі люди, за ідеєю, навчаються. Я у школі не просто навчалася, я жила цією школою, у мене практично не було вільного часу. По 7 уроків майже щодня. Коли поверталася, робила щось по хаті. У мене було два гуртки, англійська та баскетбол, англійська та географія. І у мене було стільки уроків. Закінчувала десь о 2-3 годині ночі. Навіть у вихідний. Була старостою класу. Брала участь практично у всіх конкурсах. Тобто якщо когось кудись треба було відправити, всі знали, що Іра йде, і Іра там точно щось зробить. Захищала честь школи, брала участь у багатьох олімпіадах. Займала перші та другі місця з російської мови та літератури, з географії, з фізики, з математики. Я займалася у МАНі фізикою та математикою. Засмучуватися просто не доводилося.

– І ось… настав момент, коли школярка стала студенткою?

– Це окрема історія.

– Ось, давайте окрему історію.

– Мій батько хотів, щоб я вступила до НАУ, Національного авіаційного університету. Там був факультет філологів, англійська філологія та англійська мова. Два відділення: 30 бюджетників, 30 платників. Для нашої родини на той момент це були величезні гроші. Не знаю чому НАУ. А ще хочу сказати, що наш, 1988 рік – рік божевільної народжуваності. І конкурс був ненормальний. 162 особи на місце.

– Демографічний вибух?

– Так, можна і так сказати. Це було три роки – 1987, 1988, 1989. Потім все пішло на спад. Ось ці великі конкурси, коли університети носи воротили, кого беруть у студенти, кого не беруть. У цей часовий інтервал я й потрапила. З’ясувалося: моя золота медаль взагалі нічого не важить. Все одно складала всі іспити. Я одночасно вступала до 4 або 5 ВНЗ, переважно – англійською мовою. Так вийшло, щоб пояснити – за конкурсу 162 особи на місце я не пройшла «на бюджетників», а 158 осіб на місце, «на платників», я пройшла. Як таке може бути? Тобто бюджетники, загалом, мені не світили. І тоді відбулася велика сімейна рада, мама з татом порадилися. Мама казала – ми не потягнемо, не вийде. Батько говорив – щось вигадає. А бабуся каже: Де ти хочеш вчитися? Відповідаю: “Де завгодно, тільки не у Севастополі”. Я вже хотіла поїхати із Севастополя. І із сім’ї. Просто все це дуже набридло. «Куди б ти хотіла поїхати?» І найближчий, який сподобався і мені та бабусі – ялтинський. Від Севастополя до Ялти недалеко. Бабуся Ялту любила, у неї там пройшли найкращі роки молодості. І ми з бабусею сідаємо в автобус. Приїхали. У моєї бабусі був неймовірний коник – могла зайти до будь-якого взагалі закладу. І знайти там людину, яка приймає рішення. І ця людина завжди відповідала їй «Так». Вона зайшла до приватного ялтинського ВНЗ

– Бехтерєва читала? Гіпнотизувала?

– Ні, вона просто вміла домовлятися. Хоча, можливо, й містика якась була. Коли я її питала, як це, вона зазвичай жартувала. Але якось вона зізналася: не може мені цього сказати. Секрет. І домовилась із деканом. «Все, вітаємо! Ви поступили». Ми повернулися додому до Севастополя, мамі сказали, що ми прогулялися, ВНЗ якісь подивилися і повернулися. У результаті та в інших ВНЗ я складала іспити. Але скрізь поступала на платне, тільки у Ялті можна було вчитися безплатно. Ялта була – шах та мат.

– Все вирішила брутальна матерія.

– Все вирішила моя дуже прозорлива бабуся, яка дуже вчасно повезла мене туди, куди треба і зробила так, як треба.

– Отже! Людина стала студентом, перейшла до іншої категорії. Пішла вища освіта.

– Не хотіла, щоб у мене у дипломі було написано слово «викладач». Я вважала, це глухий кут. Моя думка не змінилася і сьогодні. Перекладач це ширше поле діяльності. І це – ворота у бізнес. Я сказала: “Хочете, щоб я стала училкою?” Мама з татом сказали, що, звісно, ​​ні. Якщо йти лінією бізнесу, їхати за кордон, «викладач» – це ігри. Мені потрібний диплом перекладача. А перекладачі потрібні у ширших та цікавіших областях. І я здобула вищу освіту. І диплом перекладача. Я – перекладач досить високого класу, маю право працювати з міжнародними документами, завіряти їх, візувати тощо.

– «Інтурист» ще священнодіяв?

– Так. Та він і зараз є.

– І там перекладачі були потрібні?

– І так і ні. З одного боку, були потрібні. А з іншого… ну які студенти можуть бути в «Інтуристі»? Все вийшло, як завжди, не так, як ми думали, і не так, як я очікувала. Ялта хороша тим, що там постійно щось відбувається – хтось кудись приїжджає, якісь теми, схеми, а з іншого боку, я навіть сказала б, що це таке місто, у якому вухо треба тримати гостре, тобто це місто шахраїв, пройдисвітів і потвор.

– І корупціонерів?

– У тому числі. Тому там треба було бути дуже прозорливим і думати на 10 кроків уперед, як у шахівниці. Але у нас була досить сильна кафедра перекладу, і у нас був добрий завкафедрою, Олександр Миколайович Спирідонов, академік, доктор філологічних наук. Він викладав якраз літературу. І це, напевно, був один із небагатьох предметів, які у ВНЗ справді викладалися. І ось Олександр Миколайович мені й порекомендував, мабуть, спостерігаючи мою натуру: “Тобі, напевно, могла б бути цікава тема постмодернізму”. Він мені, по суті, і підсунув цього Берджеса. Ще на першому курсі було. Я тоді не надала значення цій книжці. Просто прочитала, сподобалося кілька жорстких моментів. Я її відклала, запам’ятала, ще кілька романів у нього прочитала, російською у нього не так багато було романів.

– Які курсові Ви писали? Стосувалися цієї теми?

– Звичайно. Стосувалися. І 3-й, і 4-й курс вже стосувалися тематики знеціненої лексики, просто труднощів перекладу, потім труднощів перекладу діалектної лексики.

– Тема незвичайна. Тим більше, що Ви її самі вибирали собі, Вам її ніхто нав’язував.

– Тут був дуже тонкий підхід. З одного боку, ніхто не нав’язував, а з іншого, Олександр Миколайович мені чітко сказав: «Іро, я Вам дуже рекомендую! Якщо що, допоможу. Ось придивіться до цієї теми. Тут ніхто не працює, тут велике поле. Ви можете зробити багато цікавого. А йому, між іншим, було 89 років.

– А якийсь реєстр тим пропонувався?

– Звичайно. 70 тем.

– І ви могли обирати? Вам нічого не сподобалося?

– Не особливо, якщо чесно. Ось і обрала – за такою солідною рекомендацією. А Ялта пам’ятна і важлива для мене не лише щодо перекладу. То була пристойна школа життя.

– Судячи з віку, ще й Особистого життя, очевидно…

– В якійсь мірі.

– А правда, що тоді там усі ходили у білих штанях?

– Я на це не потрапила, скажімо так. Важливо інше: першого ж року минає березень місяць, помічниця нашого завкафедрою: «Ну, що, дівчатка та хлопчики, куди підете на практику?» Щороку перекладачі повинні проходити практику. Вона запропонувала варіанти: «Практику пройдете у травні. Літо ж у вас порожнє. Навіщо його втрачати? Є домовленості з Московським туристичним вузом. Вони співпрацюють із певною компанією. Можете поїхати за студентською туристичною програмою до Туреччини на 4 місяці. Працюватимете у німецькому готелі. Потрібні помічники, дівчатка та хлопчики зі знанням англійської та німецької. А для мене тоді німецька тільки починалася. Я його вчила 2 місяці. Це було дуже цікаво.

– З дитинства, із тих севастопольських дворів, легка на підйом?

– Так. Якщо їхати, збираюся дуже швидко. У мене за студентством було… Могла за 20 хвилин зібрати речі у сумку та поїхати на пару тижнів.

– І так досі?                           

– Ну, зараз складніше. Я вже жінка, змушена виглядати певним чином. Я все-таки заздалегідь все планую, бо є зобов’язання перед іншими людьми. А тоді…

Далі буде…

З Іриною Ігорівною Лопатюк розмовляв журналіст Кім Каневський

Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook:  www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал:  https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції:  info@lnvistnik.com.ua

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

One thought on “Звичайні дива життя…

Комментировать