Закон є закон… Частина перша

Від редакції

Матеріал, який ми рекомендуємо вам, шановний читачу, у портфель журналу потрапив не сьогодні і не вчора. З того моменту, як його створював автор (доречі, давній добрий наш друг і людина  славетна), пройшов значний час. Сказати, що багато чого змінилося – нічого не сказати. Але ми порадилися і вирішили надіслати його перед ваші очі. Читайте. І прохання: думайте – що змінилося і що  залишилося незмінним. Адже йдеться про одну з найважливіших сфер нашого життя, вартість якої не знижується з будь-якими змінами. 

1. ДЕМОКРАТІЯ АБО ОХЛОКРАТІЯ?

Коло людських проблем завжди було достатньо широке. Але сучасність у цьому відношенні, здається, б’є найзначніші рекорди. Робити вигляд, що це – не так, вже не виходить ні у кого. Але ось редакція журналу «Вісник Грушевського» запропонувала мені взяти участь у своєрідному символічному «Круглому Столі», – за яким зустрічаються серйозні люди – обмінюються своїми роздумами саме на цю тему. Коло, повторюся, широке надзвичайно. З чого почати? Мені, звичайно, ближче теми права, теми Закону, теми суду – з цим пов’язано практично все моє життя. Але зосередитися на цьому, окремо від усіх інших проблем, навряд чи вийде: все пов’язано. Ось, скажімо, я і мої колеги стурбовані конституційною кризою. Чому? Та тому що це стосується не лише судової сфери. Кажу прямо: питання на ділі стоїть так – бути країні демократичною, цивілізованою і рухатися вперед, чи не бути. У цьому сенсі виключно важлива віра громадян у Закон, їх повагу до Закону. Само собою, стосується це насамперед вищого Закону країни – Конституції. Без їхньої впевненості у суді, який стоїть на сторожі Закону, не може бути й мови про стійке, стабільне життя країни і народу. Люди наші повинні не тільки чути, не тільки знати теоретично, але і бачити своїми очима: суд стоїть саме на сторожі Закону, підпорядкований тільки йому і більше – нікому. Таке законодавство цивілізованих країн. Така європейська практика. Та й світова теж. 

 Чому ж у милій нашій Батьківщині тут багато чого, м’яко кажучи, трохи по-іншому? Сказати, що на наші суди і на наших суддів нерідко відбувається деякий тиск – нічого не сказати. Ми доросли вже до такої, так би мовити, досконалості, що нікого не дивує шумлива юрба у залі суду, образи суддів і погрози на їхню адресу. Індиферентність присутньої при цьому поліції очевидна. Та будь-який уболівальник футболу вам скаже: з суддею не сперечаються. Але чомусь це у спорті дотримується донині. А власне у суді, й у відношенні самого судді чомусь часто використовуються тези типу «Суддю – на мило!». І справа навіть не у специфіці суддівської діяльності (хоча і виграє Закон, але одна зі сторін, як правило, програє і, природно, залишається незадоволеною); справа в організованому тиску на суд і особисто на суддю, який увійшов до традиції. Що ставить їх сьогодні у виключно складне становище. А чи треба говорити про те, що саме у наші бурхливі дні є особлива потреба у спокійній, планомірній роботі суду, безпрецедентно перевантаженого «Справами».

Рішення суду у будь-якій цивілізованій країні виконуються неухильно. Їх можуть й оскаржити – у законному, звичайно, порядку. Але у жодній цивілізованій країні, вже вибачте за тавтологію, рішення суду не може бути зірвано недобросовісною виконавчою службою, окремими громадянами або натовпом. Або телепередачею. Це вже – ніяка не демократія. Це вже – чистісінької води охлократія, влада вулиці. До того ж, строго між нами, досвідчене око завжди розрізняє стихійність настроїв у залі суду і їх інспірації. Як на деяких мітингах – народний гнів і громадянський пафос виявляються оплаченими, організованими і цілеспрямованими. Але ж суд і мітинг – як кажуть в Одесі, дві великі різниці.

Так, це почалося не вчора. І тому серйозні правознавці, взагалі – розумні свідомі громадяни великі надії свого часу поклали на судову реформу. Нарешті! Зійшло червоне сонечко! Світло наприкінці тунелю… Сьогодні скажу прямо: боляче дивитися на реалізацію того, що назвали реформою судовою. Якщо назвати це знущанням, нехтуванням, знущанням – великого перебільшення не буде. Суддя керується законом, взагалі, зокрема – принципу презумпції невинуватості, принципами Європейського законодавства. А у практиці тут у нас – повний нуль. І цей нуль криється у… самій реформі правоохоронних органів.

Яким чином суд контролює виконання своїх рішень? Якщо надійшла скарга, – він, звичайно, розглядає. Але прямого контролю немає. Дуже часто приймаються рішення щодо заяв на незаконні дії слідчих органів або – приблизно 70% рішень цього кола не виконуються. Суд прийняв і направив рішення. Все! А іншого способу контролю немає. Ось вам реформа суду! Але вона полягає, вибачте, не тільки у тому, щоб перевірити суддю. Потрібно сісти законодавцю з практиками, з вченими, запросити громадські об’єднання. Тобто, не тих «громадських працівників», які виявилися у потрібному місці у потрібний час, а тих, хто має високий соціальний статус у суспільстві, які після себе щось залишать. Я глибоко шаную ту інтелігенцію, яка – при зустрічі з капостю, – каже: це суперечить моральним нормам, це суперечить законодавчим нормам, це суперечить конституції. І я у цьому брати участь не можу. Звичайно, поважаю. Але скажіть, у нас багато таких сьогодні? Ви розумієте, про що мова?

Сьогодні проходить реформа прокурорів – за цей час реформи прокуратури зірвані сотні, тисячі, засідань. Скажіть мені, будь ласка, народ це цікавить? Вибачте, чому перед цією реформою не провести широке обговорення, оснастити інформацією, розписати етапи її, щоб люди підготувалися, були у курсі? Ми не маємо, наші співгромадяни не мають цієї можливості. Також, як і судова реформа була. Трах – бах! Країна проводить, не жартуйте, панове, судову реформу. А приготували базові питання, абсолютно непотрібні професіоналам. 70% питань, які взагалі не стосуються нашої багатостраждальної практики. Наприклад, звучить так: ось виписаний якийсь принцип, скажіть – якими рішеннями Європейського суду це охоплюється. А цих рішень Європейського суду тисячі. Порушення у Європейському суді слухаються, як правило, системні – вони носять один і той же характер. Це, як правило: завищені звинувачення, порушення прав знаходження у СІЗО, терміни розгляду… І вони, ось ці порушення, закріплені рішеннями європейських судів. Рішення закладено відповіддю у комп’ютер. Якщо на це у відповідь комп’ютер дає 50 рішень Європейського суду. А мені потрібно вказати з 50 – одне. Розумієте, про що мова? Спочатку була закладена надуманість і хибність цих тестів. Питання вийшли безглузді і смішні, Запитайте: хто розробляв-готував цю музику? Відповідаю: уявлення не маю. Для нас, суддів, це – секрет. Автора. Самі судді, професійні люди з величезною практикою, не були запрошені до участі у такій важливій справі. Зате ми, судді, здавали іспит. Кому? Так-так, звичайно: ек-за-ме-на-то-рам. Але я дуже хотів би разом з вами подивитися-послухати, як такий іспит здавали б самі екзаменатори. Ось це була б трагікомедія …

Ну, а як, дозвольте запитати, відреагували судді, які практично працюють, на те, що десь розробляється така потужна річ – абсолютно без опору на реально досвідчених авторитетних професіоналів, які цією справою займаються день у день? Питання риторичне: а як ми могли на таке відреагувати? Здивування, досада. Образа. І підозра у тому, що це – не просто так …

2. Є І ВИЩИЙ ЗАКОН ..

Називається – Конституція. Саме – 124, 126 статті, які регламентують це. Сказати, що сьогодні не треба судової реформи, неправда – її треба проводити. Але я б проводив її так – спланував і розподілив би її років на 10. Вже ось 7 років пройшло з тих пір, як вони її почали. Попередній підсумок: замість повернення авторитету суду та довіри громадян – що вийшло на ділі? Дискредитація судової сфери і особистості судді. Прибрали керівництво суду, головою суду дозволили тільки рік працювати. Скажіть, на якому заводі-фабриці-комбінаті, на якому виробництві за рік керівник (ну, якщо, звичайно, він – не геній всіх часів і народів), за рік реалізує свої плани? Особливо якщо врахувати попередню багаторічну занедбаність справи.

Візьміть суддю: за життя – він обраний. Його можна і не обрати. Йому можна і не вручити мантію – з великими правами заодно. Але якщо він вже – суддя, запам’ятайте: він вручений Закону, а йому вручені людські долі і авторитет держави. І не якого-небудь, там, Монако або Люксембурга: центральноєвропейської незалежної багатодесятиміліонної держави України. Сприяйте судді, створюйте умови для його життєдіяльності, підтримуйте всіляко наше загальне реноме у країні й у світі. А йому, уявіть, кажуть: ти повинен йти на якісь там іспити на якусь там співбесіду. Хто пояснить: в ім’я кого-чого? Для кого-чого? Чому? І нарешті, за Грибоєдовим-Чацьким: а судді суддів – хто? Нехай би суспільство поцікавилося – хто екзаменує й атестує (або не атестує) суддів. Чи потрібно це суспільству, коли у цей час систематично зриваються розгляди справ. «Справи» просто не слухаються. У результаті цих дій із сорока суддів у нас залишилося 16 – було. Ну, підтягнули – зараз 19. Але ж суд – це ще й виробництво. Так і називається – судочинство. Час динамічний, суперечливий. Нервовий. «Справ», вибачте, навалом. Чи потрібно бути правознавцем, щоб зрозуміти – як таке скорочення штатів впливає на пропускну здатність цього виробництва. Я вже й не кажу про якість продукції… 

Так, попередня влада повинна була понести політичну відповідальність за свої витівки – вона, ніби як, понесла, програла все, що можна. Хоча її носії біднішими не стали. Але ж мало охати й ахати з приводу минулого. Потрібно ще й виправляти ті помилки у сьогоденні. Виправляємо? Сьогодні знову суди практично не сформовані. Сьогодні знову порушується грубим чином доступ громадян до суду та суддям (стаття 6 конвенції з правосуддя) тому що 16 або 19 суддів – це не 40. Вони просто не можуть вчасно розглянути справи. Вони елементарно не можуть вчасно вирішити ті проблеми, які не терплять зволікання. Вирішуються «Справи» місяцями, а іноді – роками.

Журналістика цього тематичного кола – окрема розмова. Покликана формувати умонастрої у суспільстві, вона майже поголовно перетворилася власне у ЗМІ, засоби масової інформації. Тобто: «Журналіст» обзавівся так чи інакше якоюсь інформацією, розтиражував її, пустив по світу, а там – як Бог дасть. Прокукурікав, а потім – хоч і не розквітай. Що це за професія така? Де їй вчать? «За що купив – за те й продаю» – це може кожен другорічник. Чи припустимо це при завданні побудови правового суспільства, формування у співгромадян почуття поваги до Закону і його носіям, апетиту до знання Права? Я вже не кажу про правову неграмотність багатьох журналістів. І навіть про безграмотності елементарної, у межах неповної середньої школи. Як діти, їй богу. І це – у такій серйозній справі. А буває гра і побільше: журналіст йде на засідання суду або особисто до судді з уже готовим соціальним замовленням. І за умовами свого найму повинен за всяку ціну забити кулю саме у кутову лузу. Про яке право, про яку правду мова.

Ну, ось лежить переді мною рішення Конституційного суду. Сказано, існують три гілки влади, що ми не йдемо від публічного контролю. За нашим способом життя, проте цей публічний контроль повинен не просто проводитися якоюсь гілкою влади, а повинен бути всередині судової системи. Можливо з допуском, найширшим допуском громадянського суспільства, але не через виконавчий орган влади, тому що виконавчий орган влади іноді буває найактивнішим учасником процесу.

Ще момент: вплив органів виконавчої влади на суд. Органи влади ці мають фактично і репресивні функції. Законність реалізації цих функцій перевіряється у суді. Але про яку ефективну перевірку може йти мова, коли суддя залежить у якійсь мірі… від виконавчої влади. Тим часом у правовому просторі прийнято вважати: закони розроблені і прийняті – при відповідності Конституції – будьте ласкаві їх строго і точно виконувати. Буває, життя йде вперед, ускладнює ситуацію і вимагає уточнення, розвитку того чи іншого закону. І це теж передбачено законодавством – прийнятий колись закон уточнюється, доповнюється. Або народжується на світ новий закон, що відповідає вимогам часу – виключно на правовій основі. Будь ласка, воля ваша: починайте законодавчу процедуру, громадські вивчення, проводіть конституційні слухання, змінюйте конституцію, якщо це не відповідає якимось принципам. Але деякі, і числом чималим, вважають за краще хаос. Не можна так, тому що далі йде – вибачте, охлократія – хаос. І це – при загальному визнанні того, що нам треба рухатися вперед, до цивілізації.

Іноді людина або якась його спільнота відчувають себе незатишно у рамках закону. Затісно. Душа рветься на простір, на волю. Хочеться явочним порядком підправити закон. Або взагалі – порахуватися з ним. Але від давнини донині є непорушним правило: «Dura lex, sed lex”, “Суров закон, але це закон”. І всяк повинен, зобов’язаний знати це, як «Отче наш …»: закон – НЕ дишло – куди, мовляв, повернеш, туди і вийшло. Як не банально звучить, але його потрібно дотримуватися. На цьому світ тримається. Так, зміна, розвиток закону вимагає часу, сил, терпіння, знань-розумінь. Справа не швидка. Зате забезпечує повагу громадян до Закону і його носіям, а значить – стабільність життя у суспільстві і віру у справедливість, надію на неї. Але вже виросло і зміцніло покоління, раціоналізм якого знову зводиться до того, що мета – все, а засоби досягнення вторинні. І пробиватися до свідомості законодавців – куди простіше-швидше ошельмувати суддю у пресі або на мітингу. Або взагалі – зібратися гоп-компанією, увалитися до залу судових засідань, помахати там бейсбольними битами …

Кричать: суди не виконують до кінця свою функцію. Але ж горло дерти і палицями махати не так вже й складно. А чому не зупинитися, не озирнутися на всі боки, не подумати над питанням: а як вони можуть їх виконувати, якщо їх працює лише третина? Чому ви не дасте відповідь: можливо, причина й у законодавчій владі. Який ви дали інструмент суддям? Якої якості закон ви дали? Ось я тільки зараз із залу суду. Потерпілий не ходить на засідання, суддя може застосувати штраф, якщо він не сповіщений. До сих пір, скажіть, багато закладів Укрпошти працює? Багато поштових скриньок у під’їздах, щоб ми могли розіслати повістки й отримувати повідомлення про вручення. Сьогодні повинні діяти вже деякі інші способи – електронна адреса. Що – слідчий, який веде справу, не знає, що немає поштової скриньки? Ну, і як забезпечити їх явку? Ось вам і рух до правої культури…

Зверніть увагу на термін «Судочинство». Виробництво! У даному разі – поділ праці, спеціалізація і конвеєр. Як і у будь-якому виробництві, тут адже важливий і кількісний фактор. Скільки одиниць нашої продукції приходилося раніше на суддю? І скільки приходиться сьогодні?
Зауважу: у ті роки я був серед лідерів по розгляду справ – десь близько 1200 -1300 рішень. На рік, зрозуміло. Скільки виходило у середньому на місяць – підрахуйте самі. А у наші дні – значно більше. Кримінальних справ десь до 4000 рішень на суддю. Піди, забезпеч якість продукції – при такій кількості.

Природно якість страждає, тому що не можна класти долю людини на конвеєр, не можна поспішати у таких справах. Суддя не повинен гнатися, що його чекають у інший колегії. Доля людини не повинна бути на конвеєрі. А для цього треба судді мати можливість, зупинятися, озиратися, відмовитися. Так-так, міркувати, ставити себе на місце обвинуваченого і потерпілого. Якщо хочете, проникати у їх внутрішній малюнок ролі – за Станіславським. Трапляються такі, знаєте, достоєвські Розкольники. Стареньку-ростовщицу вже не повернеш, а перед тобою – живий молодий чоловік. Само собою, співчутливо ставлюся до потерпілих. Купа питань.


3. СУДУ ВСЕ ЯСНО, КРІМ …

Чому потерпілі по пожежним справах повинні ходити до суду такий тривалий час? У нас ці погорільці місяцями ходять. Чому? Суддів не вистачає. Багато потерпілих – хтось не прийшов, засідання переноситься – раз, другий, третій. Місяці йдуть, людина не отримує відповіді, кожен раз вона приходить сюди, п’є таблетки – доля її, доля близької їй людини. І вона іде звідси без результату: знову хтось не з’явився, суддя відклав. Ця процедура абсолютно законна. Але громадянина ж це не цікавить, він хоче у кінці кінців якоїсь елементарної справедливості. Вона втратила час, марно, гроші, буває – близьку людину. Законодавцю треба тут почути практику, врешті-решт, перейти до цивілізованих відносин, це не так дорого було б для суспільства. Як страховка. Чому суспільство не закладе до бюджету можливість відшкодовувати, а потім перевіряти ефективність правоохоронців, у тому числі і судової. Це – як один з варіантів пропоную. Ви розумієте, це змінило б і ситуацію всередині влади, і ставлення народу до влади. І не говорили б, що як завжди, вони бездушні. Думаю, повернення довіри до судів лежить і через повернення виконавців до судової влади. Це – стадія судового процесу. І буде суддя контролювати виконання рішення. Я вам скажу: більше 70% рішень не виконуються. Скажіть, буде авторитет у судовій владі взагалі у державі? Адже виконавча служба – поза судом, підпорядкована юстиції. Формально написано у законі, що суддя контролює виконання. Але як можна контролювати судді виконавчу владу, до якої він не має відношення? а потім перевіряти ефективність правоохоронців, у тому числі і судової. Це – як один з варіантів пропоную. Ви розумієте, це змінило б і ситуацію всередині влади, і ставлення народу до влади. І не говорили б, що як завжди, вони бездушні. Думаю, повернення довіри до судів лежить і через повернення виконавців у судову владу. Це – стадія судового процесу. І буде суддя контролювати виконання рішення. Я вам скажу: більше 70% рішень не виконуються. Скажіть, буде авторитет у судовій владі взагалі у державі? А адже виконавча служба – поза судом, підпорядкована юстиції. Формально написано у законі, що суддя контролює виконання. Але як можна контролювати судді виконавчу владу, до якої він не має відношення? А виконавці колись включені були до судової структури. Громадянам же не просто рішення суду, не просто його вирок потрібні – іноді вони коштують не дорожче, ніж папір, на якому вони написані. Їм потрібно втілення цього у реальне життя, у їх долю. Ось над чим слід думати і працювати сьогодні …

Як впливає на авторитет влади (у тому числі і судової), що у нас така виснажлива процедура? Чому держава не відшкодувала збиток, цей закон доповнити статтею бюджету, а вже потім з винних отримати і повернути гроші. Або ось, сьогодні у процесі слухаємо справу: зґвалтування – людина зазнала фізичну, психологічну, моральну травму. Так, закриті засідання. Але на кожному – питання, уточнення, подробиці. До цього звикнути не можна. Мене наче б батогами шмагали, я йду хворий, мені важко дихати. І це – я, адаптований професіонал, а що говорити про потерпілих? Треба працювати тут і законодавцю, і психологам, і практикам. І давати відповіді на ці питання.

До речі, цей рух нам необхідний, як повітря, не тільки з моральних або правових міркувань. Якби скандалісти знали, якої матеріальної шкоди вони завдають народу, країні, державі, буквально відганяючи від нас інвесторів! За межами України – достатня кількість власників «товарних» грошей, засобів, які їм потрібні не для проживання, а для пуску в оборот. У той самий, який, власне, і є капітал. Вони б з великою охотою інвестували його у нашу економіку – й у центрі, і на місцях. Їх у цьому сенсі гаряче цікавить і велика, індустріальна, і середня промисловість, і дрібне виробництво. Вельми спокусливо для них наше сільське господарство – рідкісний і масштабний божий дар України. Авантюризм для них ганебний, вони – люди обережні, жбурляти на вітер гроші не бажають. І тому пильно вдивляються у наші справи. А у нас – чехарда, бейсбольні біти і хаос. І цілком можливо, – не випадково.

І на це все йдуть роки. Чому ми так тринькаємо час і сили? Чому так індиферентні до вкорінення у народі цинічний скептицизм по відношенню до Закону і суду? Між іншим, хтось крутить цю шарманку. І варто тільки скористатися найпершим питанням опера – «Кому це вигідно?», Щоб багато чого прояснилося у головах. Поряд з політичною відповідальністю, на мій погляд, вже повинна наступати кримінальна. А де вона? Одні прийшли, хапнув все, що можна і не можна. Не відзвітували. Не відповіли. І пішли. Прийшли інші. І, як у казці про білого бичка: починаймо її знову. За цей час рівень життя населення впав. Люди повиїжджали, позакривали бізнес. Але ж Конституція, як уже сказано, не дозволяє знижувати соціальні гарантії громадян. Виходить, що ж – тим гірше для Конституції?

4. ДОСВІД – СИН ПОМИЛОК ВАЖКИХ…

Проблеми – багатокомплектні. Найчастіше громадян вже так змучили на досудовому слідстві, що вони просто не можуть повірити у позитивний результат. Здоровий глузд був помітний у 2001 році, коли вступила Конституція у дію: саме – держава несе відповідальність за завдані збитки. Мудро? Звичайно. Справедливо? Безумовно. У держбюджеті закладається ця стаття, з її допомогою перевіряється ефективність правоохоронних органів. Припустимо, скоєно злочин – крадіжка: підтверджено, всі акценти є. Держава відшкодувала шкоду і, звичайно, має ефективно спрацювати – затримати винних, заарештувати їх, провести слідство, засудити й у бюджет відшкодувати ці гроші за рахунок їх. Як у багатьох цивілізованих країнах і відбувається.

Судити про це мені дозволяє і давним-давно вільно обрана професія, і велика практика, і довгі роки спостережень і роздумів. Суддею я став ще у Радянському Союзі – у 1989 році. Закінчив юрфак. До того закінчив технікум на «Відмінно», був майстром спорту – тоді хороших спортсменів охоче брали до ВНЗ. Вступив до Харківського інституту інженерів залізничного транспорту. Провчився там місяць. І залишив його – твердо вирішив стати правознавцем. У Харківському ж юридичному інституті порадили – повернутися до навчання після служби в армії. І мали рацію: військова служба, при всіх привхідних, міцна школа життя. Відслужив – на кордоні. Між іншим, чотири роки. На юридичний приходили, вже маючи міцний життєвий досвід. Я прийшов на курс, де всі відслужили. Це – до того, що спостерігаю: сьогодні навіть розумні і здатні юні люди, стаючи юристами у двадцять один рік, відверто не знають життя, не мають життєвого досвіду. А він юристу у край необхідний. Як важливе і надалі щоденне навчання – все життя. Я знав, для того щоб стати суддею, ще й потрібно бути у першій десятці розподілу. У мене не було інших варіантів, скажімо, так званої «волохатої руки». Можна сказати, козирями у моїй колоді були жадібність до знань і активна життєва позиція.

Вклоняюся професору Сурилову, що навчив мене працювати з книгою. Авторитет, особистість. Входив в аудиторію голлівудської зовнішності артистичний чоловік. І ми – після армійських рочків, відвикли від цивільного життя. А він говорив нам: заздрю. У вас є можливість – привласнити мої знання і помножити їх, піти далі, добитися більшого. І ще він казав: я можу вам дати стільки, скільки ви захочете і зможете взяти. І як я, вже будучи суддею, був гордий тим, що він запрошував мене – порадитися з деяких питань права. Я прислухався і придивлявся до роботи і моїх колег – у них також було чому повчитися. Таких, як Леонід Григорович Лічман, Анатолій Васильович Луняченко іже з ними – треба чути.

Леонід Лічман
Анатолій Луняченко

… Ще один момент: розподіл і призначення. У ті різні, різні, різні часи отримав диплом юриста і не ходив по місту у пошуках роботи. Згідно з діючими правилами, за 4 місяці до закінчення (десь лютий-березень) встановлювався рейтинг – твої оцінки + твій громадський бал + твоя активність. Припустимо, хочу стати суддею: повинен бути у першій десятці – значить у мене повинні були бути відповідні знання. Я був головою студентського профкому одеського університету. Серед іншого, КВН-86 забезпечував. Є що згадати, прийшов – було 50 сімейних пар, пішов – їх стало 350. Я відправляв у рік 5-6 тисяч студентів відпочивати. Причому, гроші мінімальні витрачалися. Я просто приїхав до Прибалтики і домовився, що вони використовують у Чорноморці нашу базу, а ми оздоровлюємося у них. Я поїхав до Північної Осетії і домовився про те ж, вони хочуть бачити море, а наші хочуть бачити гірськолижний курорт. Це – по громадській частині. Я вже знайомий з суддями, вже чув, що є такий серйозний суддя, який був одним з найактивніших людей у студклубі університету, говорили – він ще й пише музику, і співає. Анатолій Луняченко. Пишаюся тим, що у студентські роки у мене співав Валерій Ободзинський, у мене Жванецький виступав у студентському клубі на Французькому бульварі.

За освітньою, професійною частиною – я з 3-го… ні, навіть з 2-го курсу готувався до суду. Ходив на практику до Глібова, в арбітражі був, ходив у приморський суд до Серьожі Турецького, до Миколи Тимофійовича Даниленко у Центральний суд. Я і працював з суддями. І що важливо: держава кадри готувала за рахунок бюджету. Вона ж і гарантувала працевлаштування. Більш того, при розподілі вона вимагало від випускників – відправлятися за призначенням. На жаль, сьогодні дипломи отримує куди більше число молодих людей. А йти вони повинні після цього урочистого акту – світ за очі.

Ніхто раніше не смів заперечувати: кадри вирішують дуже багато. Але ставлення до них, до цих самих кадрів, м’яко кажучи, дивне. Вже якщо не базікати про реформу, а реформувати, потрібно, щоб ті органи, які відповідають за підбір, розстановку, перестановку, підготовку і перепідготовку кадрів ясно бачили мету. Повинен бути кадровий резерв. Чому сьогодні зруйнували кадровий резерв на голів суду, на заступників, чому ми сьогодні зруйнували кадровий резерв на суддів? Без резерву немає ні війни, ні миру.

Вже працюючі тоді судді, як правило, були – що називається, – іменами. Особистості, фігури, біографії. І вони самі, і держава піклувалися про їх авторитет. До такого у кабінету не зайдеш, як нині буває, відкриваючи двері ногою. Навіть якщо ти – журналіст. І зовсім не тому, що суддя був людиною впливовою, насторожував своїми можливостями. Вірніше, не тільки тому. Вступаючи з ним у контакт, громадянин відчував – він перетнув певну межу, знаходиться у Зоні Закону. А з Законом у той час жартувати було не прийнято. Тепер читаєш: голова Приморського райсуду вступив у відкрите протистояння з якимись активістами. Питається – де це було? На «Привозі»? У темному провулку? На великій дорозі? На мітингу? Ні, у залі суду. В усьому цивілізованому світі це кваліфікується, як протидія закону. Громадяни взагалі, у суді – особливо повинні строго і неухильно підкорятися закону, вести себе пристойно у суді. Вони зобов’язані в особі судді поважати державу. З ходом суду і його рішенням можна погоджуватися або не погоджуватися. Все це можна оскаржити. Але тільки в установленому, законному порядку. Одного не можна – бешкетувати, організовувати насильницькі дії, зривати роботу суду, ображати суддю і погрожувати йому. В усьому світі це – кримінальний злочин. У нас це – так, можна сказати, практика. Як і не рідко при таких обставинах поліція не втручається. 
 
Кричущий факт. Суддя приймає санкцію відносно якогось активіста. Його соактивісти зірвали її, заблокували зал засідань й у коридорі грали у футбол. Я, природно, правоохоронним органам про це заявив. Виступ журналістів характеризується одним з їх тез: «Тільки для цього суд і годиться, щоб у футбол пограти!». Це – журналістика європейської країни? До мене якось прийшли спортсмени, у числі яких – чемпіон світу (я займаюся греко-римською боротьбою на громадських засадах), приносять чудову борцівську відмінність – пояс. Тут вривається компанія громадських об’єднань. Неохайні, несе від них чортзна-чим. Горілка, тютюнищем. У нахабну обнишпорюють приміщення кабінету. Репліки «О, у вас тут конячка!» «О, у вас тут ікони!». Я стримую моїх борців, щоб не ускладнювати і без того непросту ситуацію. Ну, пар з цієї гоп-компанії посходив, втомилися-стихли-пішли. Виступив я на одному з каналів, розповів світові про те, що трапилося. Назвав їх, між іншим, «пранкери». І після два роки (!) розглядалася ця моя «Справа». Я, бачте, образив і принизив тих, хто відверто хуліганські увірвався до храму правосуддя і потворно себе там вів. Як назвати цю калюжу, у яку ми всі сіли? Суд, остання надія громадян, виявляється практично беззахисним перед, вибачте, шпаною, нацькованими провокаторами. Міліції це все одно, а своєї охорони у суду немає. Не дозволяється.

Далі –буде…


Автор  Сергій Кічмаренко,
суддя, голова Приморської районного суду Одеси,
кандидат юридичних наук

Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook:  www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал:  https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції:  info@lnvistnik.com.ua

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Комментировать