Закон є закон… Частина друга

Закінчення. Першу частину можна прочитати за посиланням.

5. МАУГЛІ ПРАВОВИХ ДЖУНГЛІВ…

Гарні вони були, колишні часи, чи погані (були вони, зізнатися, різні), але таке нікому тоді і до голови прийти не могло. Наважуся сказати, якщо вже на те пішло: віддає вона собі звіт, чи ні, а тільки наша журналістика не так уже й рідко дискредитує   державу. Будь-яка напівграмотна істота, що робить чотири помилки у слові «Ще» і не має азбучного уявлення про юрисдикцію і юриспруденцію, сміливо вторгається у цю сферу, судить-рядить, шельмує суддів. Ось, виявляється, через кого пропадає наша земля – ​​суди винні.

Ніхто не захотів піддати аналізу закон, який забезпечить насамперед права громадян у тих же судах. Зате з екранів, у радіоефірі, на шпальтах газет звучало запросто й у повний голос: позбавити пенсії, знизити пенсії. Ну, почекайте: друзі, відкрийте статтю Конституції – знижувати соціальні гарантії нікому не можна. Не можна, зрозуміло? І на захисті цього «Не можна» теж стоїть суд. Може бути, я ще й тому вибрав таку професію, що знав – буду стояти на сторожі Закону і тому мати високий соціальний попит. Але знав, також, що відпрацюю свій час і буду мати достатнє довічне утримання – на рівні 90% зарплати чинного судді. Скільки сил, часу, скільки життя вкладено у благородну цю справу. Назад не повернеш. Один з результатів: мої діти не захотіли бути юристами. Ні-ні, вони мене дуже поважають, цінують. У нас хороші відносини. Але вони – люди свіжі, з широко розкритими очима, уважні. І тому йти моїм шляхом не бажають. Як говорили древні – розумному досить.

Сьогодні розрослися… правові джунглі. Навіть людина з дуже непоганою юридичною освітою, не завжди може зорієнтуватися у тому, що слухає НАБУ, що ДБР, а що – поліція. Плутані протиріччя Закону? Так. Я прихильник створення єдиного слідчого комітету, який має відділи та НАБУ, ДБР і поліцейський. За американським принципом? Звичайно. Зрозумійте правильно, за регіональним принципом порушується стаття 6 Конвенції – доступ до правосуддя. Зручно громадянину їздити до Києва, щоб захищати свої інтереси, навіть якщо тобі пред’явили звинувачення? Або до Миколаєва їздити. Скажіть, чому? Хто це придумав? Хто заплутує й ускладнює цю ситуацію? Розумієте, про що мова?

Назвати людину злочинцем у цивілізованому світі може тільки суд. До вироку суду – людина не винна, а вона уже страждає, їй необхідно сісти сьогодні ввечері у поїзд і вранці бути у Києві. Незрозуміло як і чому, вона же ще не засуджена. А отже, і не винна! У нас кожен забуває, що може опинитися на його місці та іноді, вибачте, за замовленням.

…Моє глибоке переконання: якщо так звану виконавчу владу щось не влаштовує, вони повинні звернутися до ради суддів на місцевому рівні. Але ж, сьогодні немає рад суддів на місцевому рівні, сьогодні немає жодного координуючого органу, який організовував би суди. Я прихильник того, що суд повинен усередині виробляти ці принципи.

Суд може, повинен і зобов’язаний бути незалежним. Тобто, незалежним від усього і вся – крім самого Закону та здорового глузду. Але це зовсім не означає, що він повинен знаходиться десь високо, на Олімпі, у вежі зі слонової кістки. Суддя – людина, двома ногами стоїть на Землі нашій небезгрішній. І з іншими сферами ми у контакті, і з громадськістю. І з виконавчою владою. Ми можемо їх консультувати, розбиратися у тлумаченнях того чи іншого питання. Я цим займаюся, запрошую поліцейських. Припустимо, виникає тема стягнення сімнадцяти тисяч гривень за відсутність масок у персоналу у закладі. Так, це не дрібниця. Так, тут потрібна відома строгість. Але ж протокол потрібно складати не на офіціанта, а на власника торгівлі або власника громадського харчування! Можна що завгодно говорити про минулі формації, але не змінить нам пам’ять: тоді за все у межах підприємства, установи, закладу відповідав перший керівник. А це змушувало їх, цих найперших, і кадри підбирати-розставляти-переставляти серйозно, і довіряти, і перевіряти ці кадри. Працювати, словом.

Або ось: на вулиці затримали людину. Підстава? Вона – без маски. Ну, розберіться, з’ясуйте суть справи. Може бути, у неї і не було кількох гривень на маску? Може бути, була вона у зоні недосяжності, не порушувала дистанцію? Адже людина може йти без маски, якщо вона ні до кого не наближається. І взагалі – зовсім поруч сидять і напівлежать кілька явних бомжів, які забули і про маски, і про бритву-одеколон-мило. І нічого, поліцейський погляд це не отруює. Але нерідко поліцейські чини воліють до таких зигзагів: ми, мовляв, складаємо протоколи, а суд розглядає їх неправильно. І знову, і знову: доводиться пояснювати – суддя керується вітчизняним законодавством. А якщо вітчизняне законодавство ще не охоплює тих чи інших ситуацій, – ми користуємося європейським законодавством. Так, це серйозна міра, превентивна міра. І я, як керівник суду, їх викликав для бесіди: потрібна не галочка, не кепсько складений протокол. Потрібно, щоб у суспільстві дійсно ці заходи працювали. На це теж йдуть і час, і сили.

Ще випадок: складено на днях протокол на водія маршрутки. А він задає мені питання: що, я наділений функціями якогось силового впливу на пасажирів? Ну, заліз до мене у салон маршрутки жлоб без маски. Плює на підлогу. Скажіть, шановний суддя, що я повинен робити? Відмовлятися їхати, підводити всіх інших пасажирів і зривати план? Або залишити водійську кабіну, увійти до салону і битися? Це буде по закону? Ось вам постанова Кабінету Міністрів, а ось вам його повсякденна реалізація. А адже перевізник повинен був зустрітися з правоохоронними органами: профілактично забезпечте справу на таких-то зупинках. Не водій повинен нести відповідальність. Так, він міг викликати поліцейський патруль. Але хіба не власник зобов’язаний інструктувати його перед виїздом і з цього приводу? І як же ми можемо штрафувати цього роботягу на 17 тисяч?

Іноді кажуть: у мене – адвокатський ухил. Воно, звичайно, справжній суд можливий при змагальності сторін. Прокурор звинувачує, адвокат виправдовує або пом’якшує. А суддя – хто? Перш за все і головним чином, звичайно – суддя. Але… і прокурор, і адвокат. Так, така професія – все це і багато іншого повинна у собі поєднувати. Тому що все це і багато іншого потрібно розуміти. Чому у багатьох правових формаціях місце судді займають адвокати й у резерві на суддів більшість складають адвокати. Тому що у судді повинен бути сформований здоровий підхід, володіння законом і почуття справедливості. Звідси і вся не простота нашої справи. Інакше все було б просто, сіли б розумні програмісти, розробили програму. Навіщо наш людський традиційний суд? Назвали б його «Електронний суд», загнали б у нього дані і отримали б оптимальне рішення. Хоча ця думка не виключає співучасті у нашій справі електроніки: до нас звертається людина і через лічені години отримують інформацію. Подивіться електронну адресу суду, там всі справи, всі документи вказані. Де ще таке є? У яких інших державних інстанціях? І це – велике завоювання. Я вважаю, що так само інші державні структури повинні працювати. У нас вирішуються всі питання публічно, жодне питання не повинно вирішуватися поза публічної сфери, тобто у відкритих судових засіданнях. Винятки лише там, де є неприпустимою відкритість (усиновлення, глибокі особисті права, по здоров’ю, по певним видам злочинів, через таємницю слідства, державну та військову таємницю).

6 . КОЖНОМУ – ПО СПРАВАМ ЙОГО …

Нарешті – поміркуємо про таке явище, як міра покарання. Що ми повинні повернутися до невідворотності покарання, ясно, як день. А його жорсткість – питання суттєве, але ніяк не перше. Скажімо, з корупційних діянь – це сама злободенна тема. Законодавцю б нормально підійти до справи: ці люди небезпечні для суспільства? Без сумніву. Але ж їх небезпека полягає у їх службовому становищі. Чому не прийняти зміни у закон і до 10 – 15 років позбавляти їх права займати посади? Чому не накладати на них штрафні санкції? А взяли, розумієте і написали: обов’язкове позбавлення волі. Чи треба суспільству містити там його, не відшкодовуючи збитки? Молдавія вже пішла таким шляхом. А що жорстокість породжує жорстокість, відомо, знову-таки, з давніх часів. І з тих пір ще випадку не було, щоб більш жорстке законодавство приводило до зниження злочинності.

Я вважаю, куди більш ефективні 5 років умовно і 3 роки жорсткого контролю за ним, ніж 5 років в’язниці. У в’язниці людина, яку ще можна намагатися виправити, заразиться всім іншим. І у нас насправді немає процедури його реабілітації. У в’язниці він відсидів, не виправився, в’язниця практично не спрямована на виправлення, а дуже навіть навпаки. Тому я прихильник невідворотності покарання. І за те, щоб політику покарань переглянути. Повинно бути суворе покарання за корупцію, скажені санкції з конфіскацією і позбавленням права займати певні посади. Але з в’язницею я б не грав. Це відповідало б духу часу, цивілізованості і, врешті-решт, зробило б свою справу куди швидше й ефективніше, ніж позбавлення волі. У Китаї серед площі показують періодично, як рубають або вішають. Але менше цих злочинів не стає. Скрізь ступінь корупції навіть у найкращій, високорозвиненій державі існує, але вона мінімізується і мало на що впливає.

Скажу ще, у нас багато посилила поверхнева, непродумана реформа МВС, на виконання якої – з кращих, так би мовити, спонукань були знищені кращі слідчі та інші кадрові працівники. Почасти і тому прокурори нерідко елементарно програють справи адвокатам. Порочне трактування тези «Дорогу – молоді!» приводила до швидкої заміни досвідчених висококваліфікованих кадрів молодими, незрілими і недосвідченими людьми. Спрацьовував запит на нові обличчя. Зрозуміло, поповнення необхідне. Але повинні були зберегтися і оберігатися лідери професії, особистості, з яких треба брати приклад. Тільки у контакті з такими майстрами своєї справи можна молодим, у кінці кінців, стати майстрами. Так – у кожній серйозній справі. Так повинно бути і у нас.

Мене молоді колеги іноді запитують: коли ви відчули себе справжнім суддею. Хороше, між іншим, питання. Правильне. Коли я прийшов на роботу до суду, відразу відчув і зрозумів: тут, поруч – особистості, наставники, теоретики і практики, зрілі і сформовані громадяни. Фронтовики. На таких – де сядеш, там і злізеш. Це були справжні правоохоронці Закону. Жуковський А.Г. покійний, Куранін покійний, та інші, плеяда суддів. Вони твердо знали: немає закону – немає розмови. Я, молодий суддя, відчув себе справжнім суддею аж ніяк не відразу, не у зв’язку з наказом про зарахування на посаду і на підставі запису у трудовій книжці. Це почуття прийшло до мене саме у зв’язку з шефством високих професіоналів.

Перш, ніж стати головою суду, я пропрацював суддею сімнадцять років. І це були, повірте на слово, дуже непрості роки. Як з Рогу достатку, сипалися «Справи» – і цивільні, і кримінальні. І я ні від одної з них не відступив під приводом традиційної спеціалізації. Я і сьогодні слухаю всі справи. По днях. «Цивільний» день, «Кримінальний» деньМій принцип керівництва судом – роби, як я, роби краще за мене. Розумієте, сьогодні немає іншого шляху управління судом. Сьогодні судді незалежні і управляти ними неприпустимо, можна покращувати організацію роботи апарату. Але головне – як не шаблонно, як не банально це звучить, – бути прикладом для співробітників.

Сучасність динамічна. Буває, законодавці не встигають. Буває і на місцях є потреба виникати глибше, опрацьовувати чіткіше. Щоб для громадян все було прозоро, доступно, зрозуміло. І тільки на законному рівні. Прикро: один з найбільших судів першої інстанції в Україні – Приморський суд Одеси. І за весь цей час я не бачив тут законодавців, які хотіли б запросити і вивчити справи, нашу практику. Щоб внести необхідні серйозні, затребувані життям і продумані зміни у законодавство. Ось так, трах-бах, звідкись виникають зміни у законі. І ставиш питання: чому? Як? Звідки воно виникло? Де вони його взяли? Прийшли, вивчили? З нами поговорили? А раніше Верховний суд брав всі справи на узагальнення, задавав питання суддям, вивчав їх погляди на ці проблеми і тільки тоді… А сьогодні нас не питають, з нами не радяться. І це велика проблема, тому що законодавство повинно бути універсальним, воно повинно охоплювати діапазон від нижчої сходинки до вищої, відповідно до Конституції.

…Деякий американський публіцист, розмірковуючи про те, як личакова країна наша стала наддержавою, прийшов до простого висновку про складову такого результату. Серед іншого він назвав прекрасну середню та елітарну вищу освіту. Звичайно, не розвивалися політичні інститути, ми були тоталітарною державою – це серйозно гальмувало. І тим не менше, всупереч цим гальмам, після стрясаючих і підриваючих подій, після революції, інтервенції, громадянської та Другої світової воєн, – дивіться – як багато вдалося, як піднялися, виросли, стали визнаною наддержавою. А після розвалу СРСР що було? Відтік мізків. Ми стали світовим постачальником умов, хороших фахівців. Візьміть наш мехмат – його випускники користуються у багатьох країнах авторитетом. Зустрічаюся з випускниками свого покоління, які виїхали «Туди»: всі не тільки прижилися на чужині – процвітають. Не скажу, що втрати ці непоправні, але вони досить істотні і чутливі. Це теж відповідь на питання, чому живемо недуже. Цивілізованість – це ще й дбайливе ставлення до підготовки кадрів і до них самих. Чи так уже державно-мудро рясно видавати атестати зрілості свідомо незрілим хлопцям? Випікати в одну фарбу дипломи про середню спеціальну та вищу освіту, нітрохи не цікавлячись реальній відповідності цих сертифікатів їх власникам? 

 Ми повинні повернутися до питання якості середньої, середньо-спеціальної та вищої освіти. Ми повинні згадати слова «Краще менше – та краще». Особисто мене це цікавить, перш за все, у плані юридичної освіти. Якість, якість і ще раз – якість. Ми вже перегнали Америку за кількістю дипломників і кандидатів наук-правознавців. Здавалося б, повинні здорово відставати від неї за рівнем правопорядку, захисту Закону, боротьбі зі злочинністю. А не виходить. Кожному ясно: як влучно пожартував Жванецький – може бути, потрібно щось у консерваторії підправити?

Знаєте, одного разу журналістка мене запитала: якби вас призначили законодавчим абсолютом, богом права, щоб ви сказали перш за все. Відповів відразу ж, як колись на іспитах, без обдумування: «Я сказав би – у нас є Конституція!». Ось, мабуть, цими словами і закінчу свої роздуми і спогади. Нехай вони запам’ятаються читачеві найбільше…

Автор – СЕРГІЙ КІЧМАРЕНКО,
суддя, голова Приморського районного суду Одеси,
кандидат юридичних наук

Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook:  www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал:  https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції:  info@lnvistnik.com.ua

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Комментировать