Розповіді про Експедиційний Корпус ОРО УАН, про його поїздки-походи утворюють глави зовсім незвичайної та надзвичайно захоплюючої книги, яка згодом отримає гарного свого читача. Сьогодні, можна сказати, черговий розділ вносить у спільну цю працю експерт-психосамолог та доле-аналітик Марина Миколаївна Іллюша, керівник НДІ «Міжнародне доле-аналітичне співтовариство».
– Імовірно, я маю розповісти про свою зустріч із експедиційним корпусом та про попадання до нього?
– Цілком правильно. Тобто, не те щоб повинна – бажано.
– Якщо коротко: на момент мого включення до експедиції корпус уже жив повним життям і діяв чотири роки. Тобто ми у науковому підрозділі займалися, знову ж таки, науковою роботою. Коли група вирушала в експедиції, ми тут, на місці, брали участь у підготовці та польовій роботі – обробляли весь матеріал, який звідти передавався. І, вже залежно від поставлених завдань, щось із прийнятого перетворювалося на відео, публікації, документи та інше. У широкому значенні це теж було участю в експедиційній роботі, хоча і тут, на базі. Звичайно, дуже хотілося взяти участь безпосередньо у самій експедиції. І ось, 2018 року мені вперше пощастило: з науковою групою вирушила до Хайдельберга в Німеччині.
– У якості кого ви брали участь в експедиції вперше?
– Призначалася та вирушала я туди помічником Олега Вікторовича. Ну, а вже, по ходу самої експедиції, залежно від об’єктів, міст, явищ, що досліджуються, всім учасникам ставилися різні і цілком конкретні завдання. У тому числі – і мені. Допустимо, якийсь храм. Або, скажімо, замок. Входимо туди. Один із нас фотографує загальні плани, інший – інтер’єр, деталі, оформлення, фрески, барельєфи, скульптури. Були й інші доручення. Результатом такого поділу праці була її ефективність. Час для цього завжди обмежений. І корпус отримував найважливіші матеріали з найцікавіших науці моментів даного об’єкта.
Команда експедиційного корпусу у м. Хайдельберг
– Багато об’єктів, які досліджувала експедиційна група: замки, музеї та храми фотографувати було заборонено. Тому часом нам доводилося виконувати поставлені завдання дуже обережно та непомітно. Тому що за дотриманням правил суворо стежили працівники замків та музеїв, які могли й вигнати нас.
– Скільки у вашій колекції таких експедицій?
– Працювала у трьох експедиціях. Двічі була у Хайдельберзі у 2018, де досліджувалися всі лицарські ордени. За 14 днів експедиції Мальцевим О.В. було написано 5 книг – «Тінь європейського континенту», «Компас долі», «Віковий обман», «Машина долі» та «Запобіжник щастя». У 2019 було продовження дослідження європейського лицарства та науки європейського містицизму, а також дослідження прототипології та механізмів пам’яті людини; написано книгу «Лицарський орден руських злодіїв». 2020 року в Українській експедиції метою дослідження було відтворення середовища як системи, що визначає ідентичність українського народу. За два тижні ми проїхали 8 міст. Нажаль, у 21 столітті більша частина України у плані, що нас цікавить, перебуває у занедбаному, напівзруйнованому стані, а збереження архітектурної спадщини предків тут мало кого цікавить. Більш того, на це ніхто не звертає належної уваги. Навіть те, що залишилося поки що цілим, свідчить про великий дух європейської спадщини. Цілком очевидна наявність європейських лицарських та чернечих орденів на території України, велика кількість синагог та практично повна відсутність свідчень православного минулого. Як сказав капітан Олег Вікторович: «Україна — це шедевр, це світова держава, яку намагаються зробити «країною третього світу».
– Ваші колеги, люди багато у чому різні, досить одноманітно відповідали на запитання, які поїздки залишили найяскравіший спогад? В один голос: тьмяних взагалі не було, всі яскраві. Але серед яскравих якщо таки виділити щось яскравіше, то що б ви виділили?
– У тому й складність відповіді, що яскравість експедицій взагалі очевидна. Але… якщо, так би мовити, відносно – мабуть, назву Німеччину. Хайдельберзький замок. Місто-університет німецькою звучить так: Гайдельберг. Але навіть самі німці говорили, що російською та українькою правильно Хайдельберг. Хайдельберзький університет – найдавніший у Європі. А над містом, на горі, стоїть замок. Звичайно, вже багато стін, багато будівель на сьогоднішній день занепало і зруйновано. Але ось потрапляєш туди вперше, бачиш міць архітектури, і не на туристських листівках та буклетах – на власні очі. Руками можна доторкнутися! Це справжня велич. І думаєш про людей, які все це замислювали, проектували та зводили. Який же рівень підготовки, які технології і техніку потрібно було мати! Це вражає навіть самих урівноважених із нас. Якось складно описати словами, проте відчувається якесь силове поле, яке безумовно впливає на настрій, на згадку про людину. На приплив сили. Звичайно, запас яскравих вражень не вважається головним експедиційним завданням. Ми не етюди, не поеми пишемо. Але все це й справді надихає. Матеріали збираються найцікавіші та найкорисніші. І емоційна сфера незабутня.
– Такий ефект виходив і в інших місцях?
– Вражає і Палермо на Сицилії. Мабуть найкрасивіше місто на Землі. Театр Массімо, Кафедральний собор, храми. Це грандіозно. Знову ж таки, думаєш про людей, розумом і силою яких колись виникла ця архітектура. У це не можна не закохатися. І – на все життя. Неоціненний матеріал для науки. У Палермо було організовано та проведено симпозіуми. Навіть теоретичні заходи у такій атмосфері відбуваються особливим чином. Цей ефект стосується не лише науки та настроїв. І колеги, і наші гості, які приїжджали на симпозіуми до Палермо, звертали увагу на те, що… внаслідок простої прогулянки тут приходять нові, свіжі думки, ідеї – як вирішити свої життєві питання, задачі з бізнесу. І це – не містика, а факт.
– Все це, треба розуміти, пов’язане не лише з вашими експедиційними дорученнями, а й взагалі входить до кола ваших особистих наукових інтересів?
– Входить. Ще й як. Попередники залишали нам, можна сказати, книги у вигляді архітектурних споруд. Храми, фортеці, інші будови з різною символікою. І все це потрібно читати. Навіщо слід глибоко вивчати мову європейського містицизму? Особисто я ще не володію достатнім для цього рівнем підготовки, але, дещо, все ж таки, читаю. Впевненіше це «читання», звісно, під керівництвом академіка Мальцева Олега Вікторовича. Його прочитання теж перетворюється на підручники та інші твори, що виробляє технології вирішення сучасних життєвих завдань.
– Зараз ви у цьому сенсі більш начитана людина?
– Так, краще читаю, аніж спочатку, коли ще проходила таку абетку. Як кажуть, вік живи – вік навчайся. Але маємо зізнатися, і таке читання захоплює. Зір так перебудовується, що навіть і тут, удома, звертаєш увагу на те, що раніше було звичним і нецікавим. Книги багатьох фасадів багато про що говорять.
Хайдельберзький замок
– Мені один ваш колега сказав, що у якомусь місці настільки пахло середньовічною північною Європою, що хоч знімай там фільм про Гамлета. Ось те, що ви бачили, на що це було схоже? І що б ви там знімали? Який фільм?
– Ну, у Палермо, звичайно, щось із життя мафії. Можна сказати, Палермо – це мафія. Тільки не та, з якою наш обиватель знайомий за художніми кінофільмами. Про справжню мафію. І ще про те, що люди минулого зовсім не були суцільно темними, неосвіченими, відсталими та примітивними. Якби це було так – вони не задумали б і не створили б такої величної та довговічної краси. О, вони багато знали, вміли і могли з того, що нам, передовим сучасникам, не дуже дається.
– Колеги розповідали про зустрічі там, у найвідоміших історичних місцях, з елементарною дешевою липою, з декоративною бутафорією, яка видається за щось давнє та справжнє та підсовується туристам. На вашому шляху були такі зустрічі?
– На жаль. Ось була експедиція до Флоренції. Всесвітньо оспівана Пізанська вежа – це бутафорія, яка створена саме для залучення туристичних грошей. А видається це давно за справжній історичний об’єкт. І нікому до нас на думку не спадало, що це обдурювання. Башня, що нахилилася, але загадково не впала (всупереч фізиці) стала притчею во язицех. І навіть предметом міжнародної дискусії про те, як не дати їй впасти та вирівняти її вертикально. Виникали і галасливо обговорювалися різні проекти – що, мабуть, теж було своєрідною рекламою. Тому що, можливо, є величезний практичний інтерес до того, щоб вона не вирівнялася. А найсмішніше – при цьому було знайдено місто, недалеко від Флоренції, де стоїть така сама вежа, і ось вона якраз є стародавньою. Але це місто маловідоме, осторонь від торованих туристичних шляхів-доріжок. І знайшли ми його завдяки саме цим сумнівам та роздумам. Адже теж – штрих до портрета нашого корпусу.
Команда Експедиційного корпусу у Вилковому, 2020 рік
– Знаєте, був колись фільм “Вулиця сповнена несподіванок…” Можна це сказати про вулицю експедиційного корпусу? Чи зустрічали ви несподівані повороти?
Ну, ось ця історія з вежею, вірніше з вежами, була несподіваною зустріччю. Були, звісно, й інші. Але вони ставали все менш несподіваними. Досвід. Експедиція чого тільки не навчить. Нікого з нас уже не здивує, що позначене на карті та звичне ще за шкільними підручниками на вказаному місці відсутнє. І взагалі, мабуть, ніколи не було там. З подібним ми зустрічалися навіть в експедиції Україною. Як сказав класик, брешуть календарі. Але брешуть і підручники, і карти. Туристські – особливо. Не говорячи вже про інтернет. У Німеччині таке було: ретельно планували, приїхали за тридев’ять земель. Із науковим, можна сказати, апетитом. А там нічого подібного немає і близько. Згодом нас це перестало дивувати. Хоча, звісно, й приємного мало. Але маленькі німецькі містечка, їхні вузькі чистенькі вулички і якісь іграшкові будинки, черепичні дахи з трубами і флюгерами радували око.
– Згадали, напевно, дитинство своє золоте, коли вам читали казки Андерсена та братів Грімм? Чи мультики дивилися?
– Так,так. Найімовірніше, це нагадувало саме казки Андерсена. Щось звідти. Правильно. Як то кажуть, було на що приємно подивитися. Але ж ми не туристи у круїзі. Строго кажучи, милуватися особливо і ніколи. Потрібно працювати. У кожного – своя робоча ланка, а ланцюг єдиний. Збій в одному місці порушує весь ланцюг.
– Отже, ви – у корпусі. І для нього вже давно – своя людина. А хто він для вас, експедиційний корпус? У вашій долі, у вашій біографії, у вашому світогляді, світосприйнятті, світовідчутті та світорозуміння?
– Особисто для мене… Навіть не знаю, з чого почати відповідь. Знаєте, підготовка до експедиції та виїзд – найщасливіший час. Ти себе там по-іншому відчуваєш. Ось на залізниці є таке явище та поняття: «Смуга відчуження». Про це розмірковували Ільф і Петров у «Золотому теляті». Там, мовляв, по-іншому. І люди стають іншими. В експедиції якщо не все, то дуже багато по-іншому. І я сприймаю себе інакше. Хоча для самоаналізу можливостей не так багато, працювати потрібно інтенсивно, умови різні і непрості. Тобто наша експедиційна група працює у будь-яких умовах. Але з чим порівняти почуття дотику до правди, справжньої історії? А проникаючи у минуле, пізнаючи його, зовсім інакше сприймаєш сьогодення. І це стосується не лише далеких мандрівок. Я по-справжньому почала пізнавати Україну тільки тут. І все це – він, Експедиційний корпус.
– Відкриття своєї Вітчизни?
– Можна сказати і так. Коли ми почали вивчати різні міста, як то кажуть, читати архітектурні об’єкти, особисто мені на території України стали помітні у великій кількості старі, старовинні, стародавні будівлі. І ті місця, де вони колись були, а тепер присутні лише на фото в Інтернеті. В Україні – величезна кількість архітектури саме європейської. Ми бачимо італійську, бачимо норманську архітектуру. Тобто це вразило ще навіть під час підготовки до експедиції. Ну і, звичайно, коли проїхали Україною вісім міст. Побували в українській Венеції, Вилковому. Найцікавіше це місце – українська Венеція. Ми ходили катером цими, як там називаються, вулицями. Вулиці, як вулиці, тільки замість бруківок – вода. Канали, власне кажучи. Яскраві, старовинні місця. Ні дати, ні взяти Венеція. Європа. Те саме – Херсон, Миколаїв. Але старовина у нас збереглася погано. У Європі дорожать нею, зберігають її. Навіть вигадують та декорують, як уже сказано. А у нас ставлення до цього було, я сказала б, індиферентне.
Село Лиманське Роздільнянського району, а у минулому – велика німецька колонія Зельц (Selz)
– Ну а щодо Одеси?
– У глибинній психології існує поняття програмної долі, варіативної долі, суспільної та божественної долі. Фігура Св. Року насамперед символізує божественну долю, яка породжує суспільну долю, створює варіативний ряд життєвих ситуацій та розбиває програмну (нав’язану) долю. Саме Св. Рок вказує на те, що родова програма долі людини є неправильною і ніколи не призведе до тріумфу у житті. Рок має непереборну силу долі людини, він влаштовуватиме людині веселе життя до того часу, поки той не змінить свій світогляд. Фігура Св. Рока може виявитися у житті у вигляді Наставника чи вигляді доленосних ситуацій у житті.
Але це досить широкий напрямок. Та й у корпусі у нас немає вузької спеціалізації. Ми одну справу робимо. Хоча, звісно, кожен на своєму місці. Не кажучи вже про природну допитливість: власне, ця тенденція і приводить до науки. Особисто мені цікаво і те, що роблять мої колеги, і що виходить за межі дорученого особисто мені. Дуже цікаво. І дуже корисно.
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua