2.
– Візьмемо досить конкретний момент. У російській Вікіпедії є стаття під назвою «Вторжение России в Украину 2022 года». Роскомнагляд визнав, що ця стаття є екстремістською, тому що там замість слова «спецоперация» вживається слово «війна», вживається слово «вторжение».
– Тобто, [вікіпедисти] прискіпливо подивилися на речі, назвали речі своїми іменами?
– Так. Але це не відповідає російському законодавству. І вони закликали фонд Вікімедіа прибрати цю статтю. І був судовий позов, в якому вони навіть видали рішення оштрафувати Вікіпедію за те, що там є така стаття. І власне взагалі йшла мова про блокування Вікіпедії на території Росії. Але вони це бояться зробити. Фонд навіть, як не дивно, приймав участь на цьому судовому засіданні, юристи Фонду з Америки приїжджали в Росію, і вони подали апеляцію. Тобто це перейшло в такий розріз, що Роскомнагляду треба робити якусь діяльність, а закрити одну статтю вони не можуть, тому що технічно це неможливо. Вони можуть лише закрити всю Вікіпедію.
– Закрити для території…
– Закрити для території Росії, так. Вони розуміють, що від цього буде більше шкоди для них, ніж користі. Тому що фактично наявність цих статей – там, здається штук 6 статей, тобто «Бомбардування Маріупольського театру», «Бомбардування пологового будинку в Маріуполі», «Різанина в Бучі» – оці статті вони визнали екстремістськими. Вони з цим нічого не можуть зробити. Вони намагаються впливати, як можуть, тобто через суд, але, звичайно, що Фонд вилучати статей не буде, тому що Фонд чітко каже: «Ми не впливаємо на зміст статей». Ще років 5 тому уряд Росії міг впливати на зміст російської Вікіпедії через те, що вона була перенасичена агентами спецслужб.
– Про це не важко було здогадатися. Для чого не треба бути контррозвідником. Коли є такий прохідний двір і не треба оформлювати якісь документи, візу, щоб там перебувати, то яка ж спецслужба не скористується цим?
– Але, як не дивно, десь рік тому частині спільноти в російській Вікіпедії, яка була ліберальних поглядів, вдалося виловити одну таку групу, з фабрики ольгінських тролів Путіна. Ця група була майже під 100 користувачів. І багатьох з них заблокували. Ці тролі створювали спеціально для голосування акаунти, якими хотіли провести в арбітражний комітет та адміністратори своїх учасників. Їм просто не пощастило, що знайшлись вікіпедисти, які їх на цьому переграли. І другу групу, яка, напевно, була вже з якоїсь іншої контори – буквально за півроку до війни теж вдалося нейтралізувати і заблокували. Хоча у цю групу входили ті, що зуміли добитися в російській Вікіпедії статусу адміністраторів і посередників. У російській Вікіпедії є статус «посередник», якого немає в інших Вікіпедіях, і посередник фактично може вирішувати суперечливі питання сам, без участі спільноти. І звичайно як раз на ці посади російські спецслужби ще до 2014 року інфільтрували кількох свої людей. Коли були бурхливі обговорення про війну на Донбасі, ці посередники просували лише кремлівську точку зору.
Через 7 років ліберальній частині спільноти російської Вікіпедії вдалося їх нейтралізувати, і декого заблокували за деструктивну діяльність. Ще залишилось певне російське православне лобі та інша агентура, які діють більш обережно, і зараз не мають настільки вирішального впливу…
Потім, буквально в перший день вторгнення, 24 лютого, члени арбітражного комітету, які в більшості своїй не були пропутінськими, прийняли рішення і зняли обов’язки check-user з користувачів, які були на території Росії, щоб уникнути можливого тиску на них. Члени арбітражного комітету теж, здебільшого, знаходяться за межами Росії.
Коли з’явилась в російській Вікіпедії досить об’єктивна стаття про вторгнення, російські фабрики тролів почали активний рух у напрямку відслідковування її авторів. І на початку березня було заарештовано в Білорусії Марка Бернштейна, який редагував вказаний матеріал. І він відсидів майже чотири місяці в СІЗО. Вирок: три роки – щоправда, «домашньої хімії». Йшло полювання і на російських вікіпедістів, і деякі з них виїхали за межі Росії.
– Отже, держави самі по собі, а Вікіпедія – сама по собі. Як казав Прокоп Свиридович («За двома зайцями»), вони – щось одне, а ми – щось інше. Власне кажучи, виходить так: Вікіпедія – щось на зразок безбатченка. В неї немає батьківщини, вона всім своя і, в той же час, всім чужа? Така собі – громадянка Всесвіту?
– Якщо завгодно, можна сказати і так. Здається, ви в курсі наших справ.
– Ні. Про ваші справи мені не відомо. Просто намагаюся бути логічним. А що?
– Ні, нічого такого особливого. Просто здалося – ви знаєте про таке: в нас, в українській Вікіпедії час від часу виникає суперечка на тему: чи має бути українська Вікіпедія україноцентричною?
– До речі, це було б логічно.
– З одного боку. А що стосується продукції нашої Вікіпедії: будь яка продукція має задовольняти попит. Це, знов-таки, закон виробництва. Який він – попит наших споживачів? Інакше кажучи: що цікаво українським громадянам? Читати у подробицях про того чи іншого діяча якогось руху у Зімбабве чи Берегу Слонової Кістки? Особливо сьогодні, коли у розумних тверезих людей майже всього світу саме Україна на вустах. А взагалі можна перефразувати вірш Євгена Євтушенко; він писав – людей нецікавих в світі немає. Можна сказати матеріалів не цікавих (принаймні, за темою-ідеєю), майже не буває. А якщо є – до нас не потрапляють. Інша справа – написано цікаво, чи не цікаво. Але і це – справа смаку. А він, смак, у різних людей різний. От, знаєте, є в нас група феміністок; пишуть про цей рух, про його діячок якщо не в усіх, то в багатьох країнах. Авторкам це відверто цікаво. Читачам-читачкам, хто відгукується – також. Ну, і нехай собі, якщо вони так бажають. Воно цілком укладається у наше правило.
– Але треба, щоб хтось ці публікації ще й знайшов, це ж не паперова енциклопедія.
– Так, є така справа. Між іншим тепер в українській нашій вже понад мільйон статей, в англійській – понад п’ять мільйонів. Який сучасник все це прочитає…
Зазвичай, до Вікіпедії потрапляють через пошук у Гуглі. Є певна системна робота, як і з самого початку. Зараз, скажемо, треба заповнити місця, які мають бути в усіх Вікіпедіях. І вони заповнюються. Таким чином є певна системність. Але все одно є і стихійність. Не скажу чого більше. Особисто мені така стихійність подобається. Тобою ніхто не керує, робиш те, що вважаєш корисним, досліджуючи якусь ділянку.
– Академік Арцимович, між іншим, сказав таке: «Для мене наука – засіб задовольнити свою власну цікавість за рахунок держави». Колись мій вчитель професії таке ж казав про журналістику. За допомогою якої я і зараз, в цей момент, задовольняю свою власну цікавість. Але не можу зрозуміти – стосовно Вікіпедії; за чий рахунок? Адже для неї нема такого розуміння як держава. Безкоштовно? Але ж давно доведено: безкоштовний бува лише сир у мишоловці. І лише для самого миша.
– Ну, природно, безкоштовно для споживача. Основне фінансування Вікіпедії – пожертви. Час від часу оголошується новий збір. Наскільки я розумію, найбільші внески від великих споживачів інформації. Скоріш за все – той же самий Гугл, який користується Вікіпедією. Великі технологічні компанії купують пільговий – більш швидкий – доступ.
– А в кого? В кого купують?
– У Фонду Вікімедія, який опікується та акумулює кошти. У Фонді є працівники, які підтримують сервери, розробляють програмне забезпечення. Я думаю, що там вже досить великий штат, щонайменше сотні працівників.
– За такий масштаб мають бути тисячі
– Можливо, що і так. Це, по-перше; програмне забезпечення, на якому тримається Вікіпедія. Вона весь час розробляється, оновлюється. Плюс юридичний відділ. І там – не один юрист. Та ще це й сервери – дуже потужні і здається в різних частинах світу (в Кореї, наприклад, США і багатьох інших країнах).
– Якщо ми вже вживаємо паралель попиту та відповіді на нього виробництвом, то як у розумінні ще такої традиційної ланки цього ланцюгу, як реклама?
– Вікіпедія не має реклами. І це досить привабливо для читача. Вікіпедія не засмічує сторінку ніякими банерами. Можна сказати вона сама себе рекламує. Тобто Вікіпедія є сайт, який впевнено входить в десятку найбільших у світі. Гугл, Фейсбук, а потім Вікіпедія йде.
Основний капітал Вікіпедії – це її автори. Як це не занадто пафосно звучить, але це правда. Тобто сервери – це сервери, а набутий капітал – це матеріали, які пишуть автори, захоплені справою. І, власне, за рахунок безкоштовної праці авторів вона і живе. У Вікіпедії немає найманих літпрацівників, які пишуть статті. Зовсім немає. І це така принципова позиція, що статті мають писати волонтери.
– А перекладачі є?
– Перекладачі – лише волонтери. Та й здебільшого лише певних технічних сторінок.
Полтава, 19-23 вересня 2016 р.
– Питання таке, вже про нашого співрозмовника. Ви, взагалі-то кажучи, за освітою не гуманітарій. Ви інженер?
– Хімік.
– В Одесі слово «хімія» має дуже широке трактування. Коли щось зробиш, кажуть «Це вже хімія». Але Ви хімік в прямому і точному розумінні. Хоча теоретик, мабуть?
– Ні, я практик.
– Тим більш: от Ви – і енциклопедія. Перепрошую, я суто по-одеські спитаю: як Ви туди зі своєю хімією потрапили? Якщо це не таємниця, природно…
– Як не дивно, я практично нічого не редагував на хімічну тематику у Вікіпедії. Мабуть, якась боязнь помилитися в цьому плані більша, ніж до будь-чого іншого. А можливо, мені просто хочеться в чомусь іншому себе реалізувати. Пригадую статтю, яка мені принесла дуже велике задоволення – я взяв тему, яка не була майже ніким досліджена. Є пісня «Ой верше, мій верше…». Це лемківська народна пісня, її співала і Джамала, і ще багато хто до неї, і після неї. І от стало цікаво дослідити всі-всі згадки у всіх джерелах. І все це описати. І витратив на це майже місяць. Знайшов близько 100 різних джерел, кілька десятків записів, навіть зміг знайти на сайті якогось музею запис з воскового валика, ще до того моменту, коли були грамплатівки. І, здається, цей запис зробила навіть сама Леся Українка.
– Але, може, Вам набридла просто хімія, набридло те, що Ви за фахом обрали?
– Що ж, не можу впевнено сказати: ні, це не так. Можливо, і так.
– І душа рвалась кудись там…
-Так. Прагнення до чогось іншого.
– А до того були такі потяги – фольклор, скажімо? Вірші писали? Ну, студентом коли були, вірші писали? Який же школяр чи студент їх не складав, як міг?
– А знаєте, ви праві. Я, навіть, в школі якийсь твір написав у віршованій формі.
– Українською мовою?
– Ні, російською, як не дивно. Були в мене шкільні проби, але це на тому й закінчилося. Згодом я писав якісь такі короткі замітки, жарти, анекдоти.
– Друкувалися десь?
– Ні. В часи Інтернету це вже було непотрібно. Я до Інтернету підключився досить рано, ще в 90-ті роки. Це відкриває зовсім інший простір… Коли одного разу потрапляєш в Інтернет, воно якось затягує. Навіть як у 90-ті на Dial-Up через поганенький домашній телефон.
– Це як перша чарка, так?
– Щось на зразок того. Пригадую, я допомагав опрацьовувати сайт «Сторінки пам’яті Володимира Івасюка». Товариш розробив сайт, збирав матеріали, я допомагав з матеріалами і викладав пісні різних виконавців. У мене був більш-менш вільний доступ до Інтернету, а в 90-ті та 2000-ні це далеко не у всіх було. Десь у 2004-2005 році я натрапив на Вікіпедію, яка була чимось незрозумілим. Було дуже дивно, що там в командній строчці використовується кирилиця. І я додав в якусь статтю посилання на наш сайт. Додав і забув. Потрапивши іншим разом, зареєструвався, почав щось пробувати. На той момент у Вікіпедії було менше десяти тисяч статей. Був в мене компакт диск – збірки біографій письменників. Я просто все збирав і копіював. Спочатку якось не подумав про авторські права, а потім зрозумів – все треба писати своїми словами. Мені підказували, допомагали, поступово втягнувся. І от раптом, цілком несподівано, обрали мене адміністратором. В тім, це – не лише мій особистий шлях до Вікіпедії, так прийшли й інші.
Фото: Amakuha CC BY-SA 3.0 Wikimedia Commons
– Вікіпедія – це у «все про все». Опитування знайомців Вікіпедії – доступних до опитування – в сумі дає дві таких думки-складові:
- Як треба щось узнати, натисніть на вікіпедійну кнопочку. Отримаєте задоволення.
- Звертайтеся у буть якому напрямку, тільки не до Вікіпедії; це все конче ненадійно.
Що треба сказати відверто на цю альтернативу? Де істина?
– Мабуть вона – десь посередині. Бо по своєму праві й ті і інші. У Вікіпедії є дуже багато недоліків, які майже неможливо усунути. Хоч у Вікіпедії все вирішує спільнота, але може прийти якась невелика група людей з певними позиціями і, створивши локальну більшість, вони можуть «проштовхнути» свою точку зору. От, наприклад, в російській Вікіпедії, переглядаючи матеріали по історії України, можна зустріти точку зору, що терміни «Україна», «українське» з’явилися лише в наш час. Мовляв за часів Пушкіна то було лише «Малоросія».
– Навряд чи Пушкіна хтось може запідозрювати в «українських нахилах», у особистій понад симпатії до Вкраїни милої. Залишалося б дивуватися тому, чому це в пушкінській «Полтаві» сказано: «Тиха украинская ночь». Отже, і в першій половині 19-го століття знали-розуміли, що є Україна. І її розкішна ніч. А також ранок-день-вечір…
– Зміщення такого рівня зустрічаються у всіх Вікіпедіях. Що ж, у справжньому господарстві без сміття не буває, але треба з ним розбиратися своєчасно. Нам залишатися по середині, обіймати нейтральну позицію. Тим простіше і зручніше, що саме така форма обрана спочатку. Наш соціальний заказ нейтральний. Це – унікальна ситуація. Буть яке видання – газета, журнал, буклет, листівка, телерадіопрограма тощо так чи інакше мають соціального замовника. Уряд чи опозиція, та чи інша партія, об’єднання, рух. Що тут додати? У Вікіпедії все не так, ми нікого не обслуговуємо, крім її читачів.
– Така собі Швейцарія під час світової війни?
– Мабуть так. Знаєте, за 15 років я написав 1500 статей. А нещодавно подивився скільки вилучив – десь близько десяти тисяч статей. Але те що я вилучив – хоч повірите, це реальне сміття. І сміття такої кондиції, яке все не можна утилізувати. Хтось написав про свою кицьку. А хтось – про чужу. Чи про сусіда. Хоча інколи можна й про кицьку, як от стаття «Кішка з Бородянки». Бородянка була зруйнована російською армією, а через два місяці після звільнення люди побачили на 7-му поверсі конструкції зруйнованого будинку кицьку. Викликали рятувальників, які її зняли… Про це багато писали, тому стаття має добрі джерела. Втім, про все, що вже було в нас, що тепер готується і що буде, у бесіді не охопиш. Хто цікавиться – до послуг сама Вікіпедія. Вона відкрита для всіх і кожного. Може, ця наша співбесіда народить нові читацькі питання та пропозиції. А таке зайве не буває…
З гостем спілкувався журналіст Кім Каневський
Фото на обкладинці:
фото з сайту Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. С. Грушевського
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua
One thought on “Незнайомка, яку всі, начебто, знають… Частина 2”