Наодинці з усіма… Частина 1

ВІД РЕДАКЦІЇ:  Шановний читач добре знає-розуміє: з почесними гостями, з громадянами інших країн, бесіди у вітальні «Вісника» ведуться за допомогою перекладачів. За що останнім вдячність нашій редколегії їм просто безмежна. Природно, нерідко про гостя у публікаціях цих йдеться у третій особі. Наш співрозмовник мовляв, вважає…, каже… хоче наголосити… Не вважайте це ознакою поганого виховання журналістів: проста особливість коментованого перекладу. Таким чином, честь маємо представити нинішнього співрозмовника.

1. ВСТУП. ДОСЬЄ НАШОГО ГОСТЯ

Почесний професор соціології Бізнес-школи Мюррей Коппельман. Професор Школи гуманітарних та соціальних наук. Президент Європейської академії наук України.Почесний член редакційної ради “Візуальні дослідження” – журнал Міжнародної асоціації візуальної соціології. Професору Красу у 2019 році оголошено подяку Асамблеї штату Нью-Йорк за громадську роботу як журналіста, педагога і письменника. Плюс – низка інших нагород та подяк.

Професор Крас – експерт у галузі соціології та джентрифікації (джентрифікація – реконструкція занепалих міських кварталів шляхом благоустрою та подальшого залучення більш заможних жителів. У результаті джентрифікації відбувається підвищення середнього рівня доходів населення району за рахунок заміни жителів з низькими доходами на більш заможних. Поняття введено у 1964 Рутом Глассом у роботі «Лондон: Аспекти зміни» («London: Aspects of Change») для опису процесу витіснення робітничого класу з окремих районів Лондона середнім класом). Як експерт у галузі соціології та джентрифікації, професор Крас досліджує такі напрями: етнічні групи та італо-американська політика, особливо у Брукліні та його околицях; культура, клас, міське життя, міська культура, етнічність та раса у Нью-Йорк.

Професор Крас є громадським активістом-науковцем і виступає як консультант державних та приватних організацій з питань міських спільнот. Він – співредактор журналу «Міські середовища» («Урбаністика»… «Urbanities»), член редакційної ради видання «Візуальні дослідження» та «CIDADES» (про спільноти та території).

Сторінки біографії:
професор Крас народився у Брукліні, штат Нью-Йорк, США. Він називає себе справжнім бруклінцем, як Берні Сандерс.
Батько – Стівен Крас – народився у Трамбаллі, штат Коннектикут, у родині Яноша Храска та Елізабет Валя. Вони були емігрантами (русинами) з Австро-Угорщини.  
Мати проф. Краса – Марта Крас– народилася у Брукліні, штат Нью-Йорк, у сім’ї Гераламо Кангелозі та Марі Трентакоста, іммігрантів із міста Маріно на Сицилії. У 1964 році Джером Краз одружився з Сюзанне Ніколетті. Дружина – доктор медичних наук. Вийшла на пенсію із посади адміністратора лікарні. У них три дочки: Крістін Марта Крас (магістр наук, психолог з питань освіти); Карен Роуз Крас (лікар-педіатр, терапевт); Кетрін Сюзанн Крейс (консультант з правових питань та питань освіти). У Джерома та Сюзанни зараз п’ятеро онуків.

Після закінчення Бруклінської вищої технічної школи у 1960 році продовжив навчання в кампусі Блумінгтонського університету Індіани.
У 1963-1966 роках пішов добровольцем до армії США.
Після трирічної служби в армії США у 1967 році він отримав ступінь бакалавра соціології зі спеціалізаціями з історії та філософії.
У 1973 році отримав докторський ступінь із соціології у Нью-Йоркському університеті. Докторська дисертація «Уявлення спільноти у міському суспільстві» стосувалася незаслуженої стигматизації чорношкірих жителів Брукліна, тим самим поставивши під сумнів необґрунтовані негативні расові стереотипи загалом. Заслуги Джерома Краса перед Бруклінським коледжем та університетом виняткові, він присвятив Бруклінському коледжу CUNY понад 50 років. Двічі очолював факультет соціології Бруклінського коледжу. Був директором Центру італійсько-американських досліджень, входив до консультативної ради Інституту мексиканських досліджень CUNY, був членом-засновником, співробітником та членом правління Академії гуманітарних наук та наук Міського університету Нью-Йорка. Брав участь та організовував онлайн різні наукові зустрічі, круглі столи, форуми, семінари та конференції. Автор численних публіцистичних та наукових статей.

Учасник дискусії “Чому нас вчать фотографії”, вебінари Філадельфійського центру фотомистецтва – “Пошук фокусу за часів кризи” у 2020 році. Зробив доповідь “Життя за часів Ковід-19 у Гіпер-Супер-Джентрифікованому районі”. У 2020 року проф. Крас був доповідачем на міжнародних міждисциплінарних онлайн-конференціях “Місто як навчальна аудиторія”, “Намалюй субкультуру” та “Реальне життя та реальна економіка”, організованих Європейською академією наук України. Брав участь у створенні документальних відеофільмів, таких як “Чарівний автобус” (2004) та “Почути кожен голос”, документальний фільм Служби національних парків про його візуальну соціологію та роботу з іммігрантами (2009).

Протягом багатьох років професор Крас входив до складу Рад Директорів, комітетів з нагород, грантів та премій, головував або допомагав в організації щорічних зустрічей: Американської соціологічної асоціації, Міжнародної соціологічної асоціації, Міжнародної асоціації візуальної соціології, Східного соціологічного товариства, Товариства з вивчення символів, Асоціації гуманістичної соціології, Американської італійської історичної асоціації, Польського інституту мистецтв та наук в Америці, Польсько-американського історичного товариства, Міжнародного симпозіуму з урбаністики, Американської асоціації сприяння розвитку науки та Товариства з вивчення соціальних проблем.

Професор Крас активно виступає з доповідями у Європейській соціологічній асоціації та Східному соціологічному суспільстві.

Його часто запрошують читати лекції та брати участь у роботі різних груп по всьому світу, такі як: семінар з візуальної соціології для аспірантів у Ягеллонському університеті (Краків, Польща) у 2018 році та лекція з міського життя та культури у Чжецзянському університеті (Ханчжоу, Китай ) у 2017 році.

Професор Крас виступив з основними доповідями на заходах: симпозіум з польової фотографії 2016 року в Університеті Центрального Ланкастера, Престон, Великобританія; “Культурна, архітектурна спадщина та соціальна інтеграція” в Університеті Суор Орсола Бенінкаса, Неаполь, Італія у 2015 році; докторський семінар: “Бачити нерівність” в Університеті Тренто, Італія у 2014 році та багато інших.

Професор Крас часто виступав як консультант та керівник турів за програмою міжнародних візитів Державного департаменту США. У 1983-1995 роках його було призначено губернатором до ради директорів Нью-Йоркської ради з гуманітарних наук.

Суспільна діяльність. Довгий час був активістом та громадським вченим. При цьому продовжує консультувати державні та приватні організації з питань міської спільноти та культурної різноманітності. Багато фотографував та писав про міське життя та культуру, читав лекції, виставлявся та проводив дослідження міських кварталів у США та за кордоном.

У минулому він працював і продовжує працювати у редакційних радах журналів та як рецензент рукописів у видавництвах. Працював у багатьох громадських організаціях Нью-Йорка, таких як Корпорація розвитку Говануса, Коаліція організацій американських італійців та TAMKEEN (Центр з розширення прав та можливостей арабів-американців).

Він консультував Товариство історичного збереження Грінвіч-Віллідж, Офіс контролера Нью-Йорка та Корпорацію економічного розвитку Брукліна.
Був членом Цільової групи президента Брукліна з питань рівності (у 2004-2008 роках) та консультував Комісію з прав людини міста Нью-Йорка.

Фото виставки.
– Куратор фотовиставки “Італійці Брукліна у повторному розгляді”.
– Студентська фотовиставка Центру вивчення італійської Америки. Бібліотека Бруклінського коледжу, 4 жовтня – 4 листопада 2016 р.
– Суддя та представник мистецтва на фото-виставці “Зміна обличчя Брукліна” влітку 2008 року у Бруклінському музеї.
– Сокуратор виставки “Бруклін відновлюється: 70-ті та 80-ті роки, витоки сучасного Брукліна” у Бруклінському коледжі. Були виставлені архіви та спеціальні фонди Інституту Вулфа та Центру вивчення Брукліна.
– Куратор архівних фотографій у книзі «Італійці Нью-Йорка: П’ять століть боротьби та досягнень» у 1999 році
– Фотографії професора Краса для глав книг “Аналіз” та “Використання документів та зображень як якісні дані” автора Керол А.Б. Уоррен, і книга Трейсі X. Карнер “Знайомство з якісними методами” у 2005 році.
– Куратор виставки “Італійці Брукліна: Минуле та сьогодення”. Студентська фотовиставка Центру вивчення італійської Америки. Бруклінський коледж, травень 1982 року.

2. ГОЛОВНА ЧАСТИНА. ПРО ЧАС І ПРО СЕБЕ…

– Для вступу: у реєстрі ваших чинів та звань, підготовлених нагими фахівцями для більш повного знайомства з читачем «Вісника Грушевського», першим рядком є: «Почесний професор соціології Бізнес-Школи Мюррей Коппельман». Це просто так склалося за біографічною хронологією? Чи справді це звання Ви вважаєте для себе першим? Якщо так, то – кілька слів про цю шановану школу та ваш зв’язок з нею.

– Можна назвати це непорозумінням у формулюванні. Справа у чому? Коли ми говоримо «Почесний професор» – читачеві треба знати: цей заслужений професорський статус присуджується в Американських університетах тим діячем науки, які займаються цілеспрямовано (скажімо так – повний день), професорською діяльністю. І які роблять певний істотний внесок у науку взагалі й у життєдіяльність цього конкретного університету. І Джером Крас пояснює: він цей статус, титул одержав уже після того, як вийшов на пенсію. А перший статус – саме «по бізнес-школі Мюррей Коппельман», професор отримав, коли безпосередньо там навчав студентів, викладав. Причому, на той час цей коледж не був безпосередньо пов’язаний з бізнесом. Це розширення відбулося пізніше. З самим паном Мюрреєм, засновником-інвестором, який на цій базі створив саме солідну, суттєву бізнес-школу, Джером Крас знайомий особисто.

Тобто, якщо стоїть питання – «який статус ближчий до серця нашого співрозмовника?», він відповідає: саме – «професор Мюррей коледж». Причому це звання і відповідно – статус «професора Мюррей коледж» за заслуги, за діяльність у науці (за внесок у розвиток університетів), присуджується одній людині раз на два роки. Наш гість цей статус і набув.

– Те саме – що стосується другого за згаданим списком Ваших звань: «Професор Школи гуманітарних та соціальних наук».

– Коли ми говоримо про цю школу, – гуманітарні та соціальні науки, – мається на увазі, що спочатку в США, років 15 тому, політика була дещо інша. Ось є Бруклінський коледж. І має різні школи. Раніше ці школи справді були різними. Окремо з соціології, з гуманітарних наук, з мистецтва, з літератури тощо. Тобто це було 5-6 різних шкіл. І Джером Крас каже: «Не думаю, що це так тільки в Америці; і у Європі, зокрема, так само». Надалі відбулася тенденція злиття. І у результаті тепер це одна справді велика масштабна школа, у якій існують різні факультети. І професор Крас впевнений: це дуже хороша ідея, що все акумулюється в одному місці.

По-перше, він за духом, сам собою, міждисциплінарний дослідник і міждисциплінарний вчений. Каже: «Ви ж знаєте, я спеціалізуюся і у соціології, і у філософії, і у психології, і у криміналістиці/кримінології». Наш співрозмовник вважає: “Надалі ми ще будемо ідею міждисциплінарного підходу обговорювати, тому що це дуже хороша річ – комплексне розуміння справи”.

Професор також рекомендує, щоб у нас, у нашій Академії (мається на увазі – у Європейській академії наук України) теж з’явився цей напрямок літератури та журналістики. І сподівається з вами поговорити про це трохи згодом – у рамках наступних питань.

– Спочатку вони, галузі ці, жили окремо. І ось тепер реалізується тенденція об’єднання. Чия це ідея була з самого початку? Чия політика? І головне: із чим це пов’язано? У нас тенденція такого злиття найчастіше насправді мотивується раціональними, суто економічними міркуваннями. Так би мовити, не від доброго життя. І облагороджено називається – «Оптимізація кадрів»…

З самого початку у США дуже важливим питанням є фінансування. І стосується це не лише громадських, а й приватних університетів. Професор каже: «Взагалі, така тенденція… вона проглядається ще з 60-х років. Саме – у зв’язку зі зростанням масованого інтересу до соціальних та гуманітарних наук, було ухвалено подібне рішення. Наш співрозмовник, втім, це не стверджує категорично: «Не можу сказати, що це істина в останній інстанції, але вважаю, що таке об’єднання – ще й заради того, щоб зменшити певне прагнення до соціальних наук і всьому подібному». Чому він так думає? Тому що, каже, «Досі існує ось спокуслива така тенденція до скорочення. А чи не підскорити нам факультет соціальних наук?». Професор каже: “Додайте, ця тенденція була схвалена Американською соціологією”.

– Можливо, професору буде цікаво, що соціальні та психологічні науки у СРСР справжнім чином практично почали приходити, у сучасному розумінні,  десь у 1960-х роках. І саме звідти,  з-за кордону. У нас цим у прикладному  плані та масштабі практично майже ніхто не займався. Електрифікація держави, її індустріалізація, великі наші будівництва та збройні сили обходилися  без професіоналів-соціологів та психологів. Починаючи з потепління  60-х,  наші урядовці, почули про таке  у Європі та Америці. Та  оголосили: у нас соціологія та психологія мають бути  в практиці будь-якого заводу, будь-якої фабрики.  Пізніше – будь-якого полку та ескадрильї. А методики жодної не було. І справжніх спеціалістів  відверто  не вистачало. Тож брали зарубіжну методику. І нашу   молодь, підготовлену – так би мовити, – прискореним курсом. А та методика…    вона не годилася до нашого менталітету. Але цікаво, виходить: тепер усе це у нас ніби залишається на своїх місцях, а в іноземних вишах скорочується.

– Справді, цікаве воно, це ваше спостереження. Але багато у дореволюційну Російську імперію і потім, у СРСР приходило з-за кордону. З Європи чи Америки. Зрештою, не так вже й важливо, звідки прийшло. Важливо, що прийшло, наскільки воно корисне. І як його використати.

– Тепер – про те, з чого варто було б, мабуть, почати. Ви – Президент Європейської академії наук України. РПТ: “Європейської – України”. Що Україна – волею Божою європейська країна, знає кожен школяр. Вже хоча б тому, що геодезичний знак центру нашого субконтиненту є саме в Україні. Тому цілком звичною і зрозумілою є назва «Українська Академія Наук», співробітником якої я маю високу честь бути. Розкажіть читачеві про таке явище, поняття, об’єднання, як Європейська Академія Наук України. І про Ваше президентство у ній .

– Коротка замітка від професора. Ви сформулювали питання досить велике. Наприклад, кажете: кожна дитина знає, що Україна – це частина Європи. І що про це багато хто знає. Уточнюю: знають – не центр Європи, а належність чисто географічно до Європи.

Професор каже: «Проблема у тому, що американська дитина (та й доросла) взагалі не знає, що Україна – це частина Європи. Є люди, котрі навіть неправильно вимовляють назву країни. Тобто вони її вимовляються з певною часткою «the» – як The Ukraine. За тим принципом, що кажуть The United States of America. За цією звичкою до назви країни “Україна” застосовують таку частинку – “the”. 
(Примітка перекладача: це не правильно з погляду вірності назви країни англійською мовою, правильно говорити просто – «Ukraine»).

…Для багатьох людей Україна-Польща-Росія – це взагалі один простір, який називається Терра Інкогніта. Тому що, професор каже, «По-перше, у нас централізований американський погляд, і єдина карта, у якій американець добре розуміється – це карта його країни, саме США. І інші карти для нього – це велика новина, що вони, у принципі, існують. Це так, щодо менталітетного аспекту.

– До речі, за царя Миколи Другого Україна, Білорусь, Фінляндія, Польща  були Росією.  Лише після жовтня-17 вони  знову  з»явилися на карті. І то – не запросто. У Маяковського, у «Віршах про радянський паспорт»,  митник у поїзді дивується Польщі. ««На польский глядят – как в афишу коза. На польский выпячивают глаза В  тупой полицейской слоновости: Откуда, мол, и что это за Географические новости?» Багато хто у світі тоді взагалі не знав, що це за держави такі. Звідки взялася? Бо вона, Польша, кілька разів зникала з карти світу, як суверенна держава. Було…

– Професор каже: «Щодо мого особистого розуміння Європейської Академії Наук України. Перша поправка – я її не засновував. Я спочатку приєднався, і мені випала величезна честь, чому я дуже щасливий бути обраним її президентом. Спочатку для мене важливою є ця сама концепція – те, що не обмежене. Де немає кордонів. Спочатку це щось глобальне. Тобто сам сенс цієї Академії: так, Україна – це якийсь центр, це деяка центральна складова. Але не важливо, де ти перебуваєш. У будь-якій країні. У будь-якому місці глобуса. Людина будь-якої країни може приєднатися. «Як ви бачили, ми беремо участь у конференціях, у рамках Академії завжди цікаві дискусії, заходи, публікації. Це саме міжнародне глобальне середовище, у якому немає перешкод».

– Але ж академія українська?

– Так звичайно. Україна – це центр, який створює такі можливості. Чому, – каже гість,- він дуже радий.

– Нам, українським журналістам, звичайно ж, цікаво все, що пов’язано з журналістським цехом: Ви – Почесний член редакційної ради видання “Візуальні дослідження”, – журналу Міжнародної асоціації візуальної соціології. Що можна сказати про це?

– Про це? По-перше – новина. І це сталося недавно. У професора Краса – можна сказати, підвищення. Він тепер шановний член редакційної комісії. До цього він був членом редакції. Відтепер – шановний член редакційної комісії. У перекладі, можливо, це не звучить. Але для цієї сфери зазвичай це є дуже високою категорією, почесною категорією.

Щодо цього журналу Міжнародної асоціації візуальної соціології . Перше, «Журнал візуальних соціологічних досліджень» – це видання, на думку Краса, №1. Тобто він лідирує у темі саме візуальної соціології. Перший і найкращий у всьому світі. Професор каже: «Спочатку саме прем’єр – на що повинні рівнятися всі інші.

Спочатку, коли ми розпочинали, це була колія візуальної соціології. Нині цей журнал став переважно міждисциплінарним. Але, незважаючи на те, що він уже міждисциплінарний, тісно пов’язаний з різними науками та має спільність підходів – все одно у нас залишився чіткий певний фокус. Це не той журнал, який просто публікує фотографії. До того ж, він не позбавлений своєї естетичної своєрідності. Для журналу дорога суть візуально-соціологічних досліджень.

Професор доповнює: «Журнал, зрозуміло, насичений та ілюстративний. Коли я поміщаю у журналі фотографії, саме свої візуальні дослідження (у тому числі – дослідження, пов’язані з журналістикою) – я публікуюсь як Джері Крейс (Jerry Krase). А коли це соціальне дослідження, саме – соціальний ухил, – тоді як Джером Крейс (Jerome Krase).  

– А читачі знають, що це – не дві різні людини?

– Інколи так,  інколи ні. Як коли і як хто…

– У згаданому списку, свого роду «Досьє», значиться: Ви нагороджені Асамблеєю штату Нью-Йорк, як громадський діяч, педагог, журналіст і письменник. Так і сказано: “…і письменник”. Що хороший журналіст не може за визначенням не бути громадським діячем та педагогом, зрозуміло, оскільки надзавдання справжньої журналістики – впливати на формування умонастроїв сучасників. Питання, яке на наших сторінках з’являється не вперше (і до якого я особливим чином не байдужий): як на Вашу думку: чи вірно у цій довідці відокремлені  поняття та явища «Журналіст» і «Письменник»? Чи не вважаєте Ви, що це одне й те саме? І що журналістика – рід літературної, письменницької діяльності?

– Питання, професор згоден з вами, серйозне. Не секрет, що є різні способи того, як ми пишемо, як ми викладаємо наші почуття та думки і звідки воно взагалі йде. Йдеться про складний комплекс нашого світосприйняття, світовідчуття, світорозуміння. І можна сказати, світовикладу. Як каже наш співрозмовник, «коли я пишу вірші – це те, що йде від душі, від серця; коли я працюю над аналітичним нарисом, скажімо, це те, що йде з голови. Зрозуміло, і тут душа не осторонь. Але переважно розум, тверезість, досвід. Відповідно, фотографія – це те, що йде від зору. Це – так, кількома словами. Тема та ідея дуже складні.

Щодо журналістики в Америці, і як професор вважає – «у світовому масштабі», у тому числі є певний контекст. Тут присутні багато елементів художньої творчості. Але намір справжнього журналіста реалізується через простоту і ясність викладу, бо адресується не тонким знавцям поезії, скажімо, найширшому споживачеві. До того ж поет та прозаїк можуть писати «У стіл», на майбутнє. Для журналіста існує закон миттєвості. Актуальність! Так що далеко не завжди має можливість чекати натхнення і творити із задоволенням». Так професор поділяє ці поняття.

– Тут обов’язково треба перерватись. Уточнити позицію. Візьмемо галерею образів: світові письменники, класики – вони були журналістами. І не відділяли у своїй долі літературу від журналістики. Хоча є, звісно, ​​і різниця. Справжня поезія не мислима без особливого стану душі, без натхнення. Стосується це і прози, і драматургії. Не забороняється це і в журналістиці. Але у ній, як правило, домінує соціальне замовлення.

– Професор каже: «Терміни далеко не завжди відповідають суті та не вичерпують її. Не думаю, що американська журналістика у своєму розвитку і у її сучасності сильно відрізняється від російського. Питання в іншому. Швидше у семантичній різниці. І фактично – так, титули далеко не завжди відповідають дійсності. Тому що тут теж – з одного боку, передбачається, що журналіст має писати про факти та має бути не упередженим. Але ключове слово тут “передбачається”. Тому що, безумовно, є такі речі, коли людина має статус «журналіста», але вона просто пише те, що їй кажуть. І це поширене й і в історії, і у сучасності журналістики.

Візьмемо видання “Нью-Йорк Таймс”. Раніше це вважалося найбільшим, базовим виданням. Років 20 тому тенденції почали змінюватися. І сьогодні є різні блоки. Є колонка новин, а є саме «editorial», що вони пишуть… про свої відчуття. По суті, це навіть не аналіз фактів – це те, як вони бачать, що відбувається, грубо кажучи. І ось цей чіткий поділ, він навіть у «Нью-Йорк Таймсі» присутній.

– І все ж таки: чи можна сказати, що журналістика – зрештою, ніщо інше, як рід літературної, письменницької діяльності – незалежно від обсягу, виду, жанру, роду технології, тиражу (буклет, газета, журнал, листівка, книга, радіо-ефір, ТВ ет цетера)? Якою є думка професора?

– Професор Крас відповідає абсолютно точно: «Абсолютно! Так, тут 100%. Більш того, сьогодні, на мій погляд, саме поняття «журналіст» вже втратило ту початкову семантичну характерну складову. Тому що сьогодні людина, яка називає себе журналістом, більшою мірою «розважальник» – той, хто розважає інших. У цьому його завдання. І ось ця розважальна складова журналістики поширена найширше. Тут семантика зовсім інша.

Далі буде…

Від імені та за дорученням читачів «Вісника Грушевського» розмовляв з високим гостем
за допомогою перекладача журналіст  Кім Каневський

Підписуйтеся на наші ресурси:

Facebook:  www.facebook.com/odhislit/

Telegram канал:  https://t.me/lnvistnik

Пошта редакції:  info@lnvistnik.com.ua