Редакційна пошта журналу нещодавно принесла і лист нашого сучасника, з яким вважаємо вас познайомити, читачу шановний. Основа змісту – його переклад українською мовою віршу Максиміліана Волошина «Ангел покорання». На наше прохання читач у наступному листі розповів про непросте, м’яко кажучи, життя своє, в якому сполучилися технар і керівник з гуманітарієм, письменником-перекладачем. Знайомтеся.
Володимир Степанович Туленко народився 6-го липня 1960 року в Холмську на Сахаліні, в сім’ї військового лікаря. У віці декількох місяців його сім’я повернулася на Батьківщину, тобто в Житомирську область. Перші 2 роки прожив у Народичах. Потім переїхали до Житомиру, де закінчив загальноосвітню школу з золотою медаллю. Хист до поезії проявився в старших класах, коли писав шкільні твори (також і російською мовою), і поетичними рядками. На “Останньому дзвонику” читав власний вірш “Про світ широкий перед нами”.
Закінчив МВТУ ім. М.Е.Баумана. Отримав призначення в Харків – на ПО “Завод імені Малишева” до ХКБМ ім. А.А.Морозова. Працював, не багато, не мало, інженером-конструктором танків. Був нагороджений бронзовою медаллю ВДНГ “За досягнення в області народного господарства СРСР”.
Його шлях у Харкові – від головного інженера до директора. Переїхав до Житомира, де зараз і живе. Активно займається літературою, перекладає вірші.
«В 2015 році, наскільки це мені відомо», – повідомляє автор листа, – «я перший, та поки що єдиний в світі, хто переклав на російську мову роман Ліни Костенко “Берестечко”. Трохи пізніше переклав роман Івана Франка “Мойсей”. З російської мови на українську я переклав багато віршів. Наприклад, лауреатів Нобелевської премії Бориса Пастернака та Йосипа Бродського. Особливо багато у мене перекладів пісень Володимира Висоцького та віршів Ліни Костенко. Із англомовних поетів мною зроблені переклади віршів Роберта Сервіса, Редьярда Кіплінга та Вільяма Шекспіра».
От таке в нас з вами вийшло цікаве знайомство. Природно, пропонуємо до вашої уваги поетичний переклад, про який йдеться. Він, на наш погляд, не потребує попередніх коментарів. Як кажуть, дай Боже – не в останнє…
Максиміліан Волошин “Ангел Покарання”
Народ Росії, я твій Ангел Покарання!
Я в чорні рани – вікові розори знов
Насіння кидаю. Відлинули страждання.
Мій голос – сполох. А хоругва – наче кров.
На буйних скопищах народного витійства,
Примари-квіти насаджу, всіх багряній.
Я в серце дівчини вкладу наснагу вбивства,
І в душу дитинчат – кривавих мрій.
І дух полюбить смерть, солодку крові алість.
Про щастя мрії я сльозами всі заллю.
Із серця жінки я святу дістану жалість,
П’янкою люттю очі жінці заліплю.
Бруківки камені, яких одного разу
Торкнулась кров! І це від мене не втече.
Закляттям спраги закляну каміння зразу ж,
І кров за кров тоді без міри потече.
Скажи повсталому: Я злючу їдкість сталі
В твоїх руках надам картонному мечу!
На стогнах міст, там де жіноцтво катували,
Я “знаки Риб” на стінах швидко насічу.
Я синім полум’ям пройду в душі народу,
Червоним полум’ям пройдусь і по містам.
Устами кожного я прокричу: “Свобода!”,
Та різний сенс при цьому кожному надам.
Я напишу: “Завжди за Справедливість!”
Побачить ворог, що “Пощади більш нема”…
Я вбивство вдіну у принадливу красивість,
І душу месника хай мара підніма.
Меч справедливості – караючий, помститись, –
Віддам у натовп… І тоді в руках сліпця
Він стрімко блисне, наче громовиця, –
Ним стратить матір син, а дочка вб’є отця.
Скажу я кожному: “Тобі ключі єдині.
Ти бачиш світло, а для інших вогник згас”.
Він буде скиглити, розірве одежину,
І звати інших… Та оглухнуть всі в той час.
Не збереже сівак колючий колос сіву,
Меч, хто прийняв, то той і випустить свій дух.
Хто пригубив хоч раз хмільну отруту гніву,
Той стане катом, чи то жертвою катюг.