Звичайні дива  життя… Частина 3

Продовження

7. СВІТЛО У ВАКУУМІ…

– І у цей час…

– І у цей час – знову крутий поворот. Цілком випадково мені дзвонить знайома: «Ірко, що ти там робиш? Досить валятися! Тут є така тема. Нам треба терміново йти. Я говорю: «Куди ще? Я нікуди не хочу! Залишіть мене у спокої. Не чіпайте мене. Я спатиму і, можливо, уві сні колись і помру. Пішло воно все до дідька!» Вона й каже: «Та ні! Давай! Напиши резюме, надішли фотографію. Там є робота. HR-менеджмент». «Та я не HR-менеджер. Все, що я знаю про HR – як це перекладається. Вона каже: «Та йди, потім розкажеш. Я скоро буду в Севастополі, зустрінемося. Ти ж така жива, ділова! Іди на співбесіду». З одного боку, вона мені дзижчить у вухо, а з іншого боку мені дзижчить у вухо мама: «Чому ти вдома сидиш? Іди хоч кудись! Ну, припини сидіти хоч би вдома!» Зрештою я пішла. Приходжу. І потрапляю на співбесіду. Ця співбесіда тривала близько 2 годин. Там була дама, вона проводила співбесіду, ставила різні питання: мої улюблені книги, письменник, сцени. Я думаю: «Так, Господи…». А в Америці, розумієте, вже стільки співбесід проходила найрізноманітніших – стресові, нестресові, зі швидкістю, із секундоміром, що просто стало цікаво: «Чим ви мене можете здивувати? Якою новою формою співбесіди. Ви хочете, щоб 2 години з Вами поговорила – я поговорю 2 години. Це не складно. Я можу просто сидіти та відповідати на Ваші запитання. Що далі?”. Але вона каже: У нас тут проїздом – наш генеральний директор. Він має на Вас 15 хвилин. Він хоче переговорити з Вами». 

— І ось тут…

— І ось тут відбулася зустріч із Олегом Вікторовичем. Наша перша зустріч, перша розмова. І за 15 хвилин Олег Вікторович пояснив мені все про бізнес, людський фактор та систему організації ділових відносин. За 15 хвилин він пояснив більше, логічніше і крутіше, ніж усі мої попередні вчителі та не вчителі, разом узяті. У мене була маса питань без відповідей, пов’язаних із Америкою, Європою, Москвою, Україною. І ось у ці 15 хвилин вони просто склалися в одну точку. Я раптом зрозуміла: якщо мені щось у цьому житті і ще можна зробити, то тільки з цією людиною. І не важливо, як це називатиметься, чим займатися.

– Як тут уникнути цього питання: що спрацювало? Компетентність? Особлива зрозумілість? Особливий лаконізм? Виразність? Спосіб подачі матеріалу, міміка, жест? Або щось ще? Адже ви спілкувалися з різними людьми-професіоналами. А тут… 

– Я і відчула, і зрозуміла, що це дуже сильна людина. Я скажу просто: мені стало цілком ясно, що та людина говорить те, що думає, робить те, що знає. І що для мене найголовніше, що я можу у нього цьому навчитися.

– У цей момент Вашу долю було вирішено? Ви погодились?

– Йшлося не про згоду як таку. Йшлося про те, що я працюватиму у цій компанії і вчитимуся HR-менеджменту. Зрозумійте, я тоді не знала, хто такий Олег Вікторович. Це сьогодні можна відкрити Інтернет, Вікіпедію, переглянути YouTube. Натиснути на кнопку і отримати вичерпну інформацію. На той момент такого не було. Принаймні для мене. Мені просто сказали: це генеральний директор. Ось і все, що я знала. Він назвався Олегом Вікторовичем. 15 хвилин розмови з ним дозволили мені не просто відчути, а й глибоко переконатися, що це людина з іншого життя, іншого середовища, зовсім іншого рівня. І що тут шоу не буде. Це було те, що я шукала. А далі наступні 1,5-2 роки – роки підтвердження, що все тільки так і ніяк інакше.

– Ось 15 хвилин життя. Три по п’ять. Ви собі сказали: «Оце воно! Це моє. Я буду тут». Далі Ви раз у раз переконувалися. Що підтверджувало це все?

– Скажімо, були завдання. З цими завданнями я, відверто кажучи, не справлялася, і щоразу навчити впоратися з ними міг лише Олег Вікторович.

– Це ви самі визначали, що у вас не вийшло чи вам говорили?

– Пам’ятаєте діогенівське «Шукаю людину»? Щось у цьому роді мала робити я. Шукати, підбирати людину. Коли фактично не було результату, не треба було нічого визначати. Ти підбираєш людину, а вона не підходить. Крапка. Завдання HR-менеджера не просто знайти людину, яка підходить за параметрами, а й ввести її у діяльність, а у результаті виходило, що ті параметри, які я знаходила, не відповідали дійсності. По суті, за перші 1,5 роки мені Олег Вікторович створив середовище, у якому я зрозуміла, що таке людина, який це нескінченний генератор виправдань, «вигадок», «аби на картоплю не їхати». Це була робоча середа-лабораторія, у якій людина виявляє себе у всій красі. Я перестала їх виправдовувати, я перестала говорити: «Знаєте, ну, ось, мабуть, йому не пощастило, у нього щось не вийшло», бо стало чітко видно: якщо людині треба, вона діє, якщо їй не треба, вона балакає і викручується. Ось це «треба/не треба» і «чому треба», і чи «треба» – це було перше середовище психолого-психіатричне, яке навиворіт вивертає людину.

– З мовою це ніяк не пов’язано?

– Ні, на той момент це ніяк не було пов’язане з мовою, хоча, звичайно, тоді я вже завдяки Олегу Вікторовичу зрозуміла, що існує наука вирішення завдань, що все робиться не просто так. Що, виявляється, можна щось застосувати, щоб зрозуміти, чи правду тобі говорить людина чи ні. А як перевірити, що це так? А як зробити замір певний – ось тестове завдання тощо? Багато моментів були, і Вікторович усе це показував, навчав на практиці. І ось тоді я зрозуміла, що є наука, є теоретична наука, яку я колись навчала, а є наука прикладна, життєва. Це те, що потрібно, те, що я шукала, чого мені не вистачало. “Як щось зробити?” Відповідь на це питання, і як переконатися, що у тебе це вийде, як перемогу підготувати заздалегідь. Тобто, насправді, це наука перемагати. А ще й з ось цим моїм напівсевастопольським вихованням, я маю на увазі, що перемога має бути підготовлена ​​заздалегідь, взагалі, само собою все лягало. Олег Вікторович дуже багато чого мене навчив за ці 1,5 роки. Зокрема, останні уламки рожевого скла, що комусь там, наприклад, щастить/не щастить, дякувати Богу, вдалося зняти безбоязно та безболісно.

– Кілька слів про це – щастить/не щастить. Ви заперечуєте роль та силу збігу обставин?

– Ні, звичайно, не заперечую.

– Отже, комусь, все ж таки, і щастить, а комусь – ні.

– Як у тому анекдоті, він молиться Богові: «Господи! Ну, хай мені пощастить! Йому ангел з неба шепоче: «Слухай, ну, ти хоча б лотерейний квиток купи!» Є речі, які від нас не залежать. Я їх не осмислюю як ставлення до щасливості/невдачливості. А є речі, які від нас залежать. І ось тут ти сам відповідаєш за те, що ти робиш чи не робиш.

Треба ще вміти – відрізняти одне від одного.

– Саме. Зрозуміло, що є сила невизначеності, яку хтось осмислює як рок, фатум, форс-мажори.

– Ви знаєте, Арцимович, здається, говорив, що ми є свідками процесів певного порядку, бо інші процеси протікають без свідків. Але вони протікають. Але вони впливають. І навіть…

– А Стругацькі казали, що нерідко свідком якогось великого звершення є звичайнісінький ідіот.

– “Нерідко”. Але не завжди. Наука розумітися на цьому самому «Залежить – не залежить» не має ціни. І навіть ті процеси, які від нас приховані, протікали без свідків (або закриті і зараз), якщо їх зрозуміти, то можна теж підпорядкувати собі. Ось вам щось відкрили, чимось вас озброїли. Ви визначились. Давай, Бог. Але ж мова як же? У його розуміння – стільки вкладено…

– Для мене світ ділиться на чорне та біле.

– А тональність? Світло-тіньове моделювання? Тона-напівтона? Відтінки?

– Відтінків не існує. Сіреньке – це для тих, хто вважає, що сидить одразу на двох стільцях. Я за те, що речі мають називатися своїми іменами.

– Дивитись прямо на речі?

– Саме. Об’єктивно.

– Взагалі спочатку це називалося цинізмом, просто у нас перетворили цей термін на негативний. А колись філософська школа циніків ґрунтувалася на одному принципі: дивитися на речі прямо та називати їх своїми іменами. Просто це не всім вухам приємно.

– Я думаю, що об’єктивність була перетворена кимось на цинізм через дотримання деяких вигод цих осіб. Є тверезий погляд на світ та тверезий погляд на речі. І з цього погляду життя стає і набагато простіше, і керованим, і, чесно кажучи, навіть цікавіше у рази.

– Менше втрат, принаймні.

– Звичайно. А у нас чомусь ось так не прийнято.

– Цей принцип… Ви знайшли його після зустрічі з Мальцевим Олегом Вікторовичем і під час спілкування з академіком ?

– Я думаю, що після зустрічі з Олегом Вікторовичем цей принцип зміцнився та зміцнився кардинально.

– Якщо людина займається поезією чи живописом, складає музику – то на здоров’я, а якщо…

– А якщо ти – хірург, то ти не можеш дивитися необ’єктивно. Якщо у тебе операція апендикса, ну як ти можеш реалізовувати фантазійний творчий підхід? Тут хвилини дороги. Це банальні речі.

– Ви якось із поезією мало пов’язані, наскільки я розумію?

– Це не моє. У мене іноді буває щось таке, що там якісь ноти, і я можу написати якийсь вірш. І я його тут же видалю, тому що у мене моторошне самокритиканство, що це все погано звучить, воно нікому не потрібне.

– Ви комплексуєте?

– Не те, що я комплексую, я дуже прискіплива – це факт.

– Ви себе їсте?

– Ой, самоїдство – улюблене заняття.

– Вас це не втомлює?

– У моєму житті мене, більше за мене саму, ніхто не втомлює.

– А у Вас такий квітучий вигляд, між іншим. Не подаєте виду? Хороша міна при поганій грі?

– З одного боку, виду не подаю, а з іншого, знову-таки, дякую Олегу Вікторовичу, його відкриттям, технологіям, багато що стало відомішим та керованішим.

Поряд із Шефом – Олегом Вікторовичем Мальцевим, науковцем, академіком Української Академії наук, керівником Одеського регіонального відділення УАН, кандидатом психологічних наук, керівником «Асоціації прикладних наук» (Applied Sciences Association), до складу якої входять НДІ «Пам’яті», НДІ « Дослідження світових військових традицій та криміналістичних досліджень застосування зброї» та НДІ «Міжнародна долеаналітична спільнота», членом Американської психологічної асоціації та Американської асоціації філософів, автором досліджень у галузі бойових мистецтв, журналістом

8. ОРБІТАЛЬНІ НЮАНСИ…

– Як Ви вважаєте, які Ваші якості залучили Вас до цієї орбіти? Академік Мальцев не з усіма працює з тих, хто хотів би з ними працювати, вибір за ним.

– Зрозуміло.

– Ось і цікава ваша думка: які якості спрацювали, якщо ви, відповідно до своїх принципів, цинічно подивитеся прямо на себе?

– Я боюся, що справа не у якості. Тут, напевно, було б неправильним обійти якусь містичну складову. Я Вам уже натякала: у мене у житті були певні завзяття, погляди і певний багаж того, що, як мені розповідали, престижно, круто, здорово і треба. Я вичерпала цей багаж до 21 року. Мені не було сенсу жити далі – без сенсу. Хотілося це значення знайти. Ну, коли я вже виспалася, грубо кажучи, місяць минув. Тому що було одне з двох: або ти подихаєш уві сні якимось способом, бажано чарівним, або, ну, має бути хоч щось гідне у цьому житті. Якщо сонце встає, воно встає для чогось, це не може бути просто так.

– Якщо зірки запалюються, значить, це комусь потрібно.

– Це комусь треба, як казав Маяковський.

– Але досі те, що Ви робили та робили цілеспрямовано…

– Це не приносило жодного полегшення, ані пояснень.

– Не принесло зрештою, але ж приносило на етапах різних, стимулювало все-таки. Ви ж не здуру, не зосліпу це робили.

– Ні. Воно давало підтвердження, що треба йти далі. І варіанти, куди і як йти далі виключалися, виключалися і коли всі були виключені…

– Ви набували, набували певних якостей, зміцнювали якісь якості, відмовлялися від чогось. І ось є орбіта, і Ви залучені до неї. Олег Вікторович вам не сказав «Дівчина, Ви дуже добре виглядаєте та шукайте собі свою долю», він сказав «Давайте працювати». Чому? Як ви думаєте?

– Парадоксально: у той момент часу, коли я перестала кудись ходити, чогось добиватися, рвати аорту зубами або ще щось, ось тоді й прийшли зміни, про які так мріяла.

– Вас покликали. Прийняли. Але не всі залишалися з тих, кого прийняли.

– Так. При мені навіть за перші два роки я не знаю, скільки людей прийшло і відразу пішло. А я лишилася.

– Я теж помічав, що якісь люди просто зникали. Але не зникла Ірина Ігорівна.

– Ні.

– Отже, знову-таки питання. Що, якась фізика лежить в основі того тяжіння, яке втримало вас на цій орбіті?

– Я не вважаю це своєю заслугою чи своїми якостями якоюсь причинністю попадання на цю орбіту. Це було рішення інших сил, навряд чи осмислюваних сучасною людиною.

– Непізнане, за Олександром Гріном, щось там таке щось?

– Не без цього.

– А як же з визначеністю? З ясністю? Із прямим поглядом на речі?

 По-перше, у ту компанію ніхто ніколи не потрапляв через те, що якась подруга когось комусь порекомендувала. Це вийшло абсолютно випадково. По-друге, та людина, яка мене порекомендувала Олегу Вікторовичу, згодом виявилася не найнадійнішою людиною. А м’яко кажучи, свинею. І з нею у принципі ніхто не хотів мати справи. І коли з’ясувалося, що ця людина рекомендує когось, всі дуже на це скептично подивилися, і на мене взагалі там, чесно кажучи, ніхто не чекав.

– Ця рекомендація Вас скомпрометувала?

– Саме.

– Апріорі, заздалегідь?

– Заздалегідь. Про що я не знала зовсім. Про це знали кілька людей. Те, як це сталося, сталося так тільки у мене і більше ні у кого.

– Академік Мальцев пробудив Вас до життя?

– Саме. Мене Олег Вікторович урятував у прямому розумінні цього слова. Врятував від цієї порожнечі, забуття, непотрібності та сірості. Ось чого я точно ніколи не хотіла бути сірим натовпом, жити, як усі. Навіщо? Якщо у мене немає відповіді на це питання, я ніколи нічого не робила – така вже натура.

– Так мешкають мільярди людей.

– Це їхній особистий вибір. За вибір людини ніхто, крім самої людини, не відповідає.

– Хоча цей вибір також чимось лімітується. Це невипадково у Вас така позиція. Ви вибираєте, звісно, ​​вільно, але на підставі того, який вибір, які варіанти у Вас є. Варіанти були. Вас пробудила від цієї летаргії конкретна людина, зустріч із нею. Що це, як не доленосний збіг обставин – якщо, звичайно, хоч на якийсь час залишити містичну туманністьОсь бачите, всі ці моменти виробили у Вас гальмівні певні процеси – Ви можете себе тримати у руках. Тож і погано – це добре, це на краще.

– Хочеш, не хочеш, коли ти займаєшся такою наукою, наукою виконання завдань, вона ж має на увазі, у т.ч., таку галузь знань, як система рольового моделювання. Коли з’явився в моєму житті цей блок знань – саме рольового моделювання – теж низка запитань дуже швидко відпала, бо багато зрозуміло.

– Але тепер ось мова. Ви увімкнулися. Пролітали, не пролітали, але за Вами відчувався якийсь потенціал і скінчилося тим, що все було нормально. Це Ваше місце, Ваша ніша, так би мовити, тощо. А ось іноді ми з вами зустрічаємося із землянами, яких я ніяк не зрозумію, тому що не володію декодуванням – вони говорять іншою мовою. Це істотна частина вашої діяльності на цій орбіті?

– Ні. Моя основна частина – наука. Я людина науки, і все моє серце науці віддано.

– Наука … Наука різна. Ось яка наука?

– Наука перемагатиме.

– Ви що, Суворова Олександра Васильовича начиталися, генералісімуса? У нього книга так і називається – “Наука перемагати”.

– Для осіб, які цікавляться скажемо так. Наука перемагати – це те зведення прикладних знань, яке дозволяє досягати результатів у будь-якій галузі, якою ти займаєшся. Це зведення знань передбачає, що у тебе має бути певна філософська підготовка, певна підготовка у сфері менеджменту, певна тактична підготовка та певні навички. І ось як це все разом реалізується.

Разом із колегою Мариною Миколаївною Іллюшею, керівником НДІ «Міжнародна доляаналітична спільнота», членом президії «Психолого-філософського наукового товариства», консультантом-психодіагностом, дійсним членом «Експедиційного Корпусу»

– Все правильно, але Ви добре обмовилися, адже сфер навалом. Ось ця сфера – це якась сфера? Наука – яка наука?

– Прикладна.

– Але, знов-таки, широкий сенс, так? А ось саме що?

– Я скажу так. Завдання №1 – людина у житті може бути багатофункціональним. Вона може бути бізнесменом, і вченим, і фінансистом, і може бути тим, хто виховує гідне покоління, тобто ту молодь, яка вчиться у неї і теж може жити гідно. Якщо говорити академічними нормами, то зараз я являюся аспірантом Запорізького національного університету. Я вступила на факультет філософії та будую у філософському руслі певну кандидатську роботу. Це академічною мовою. Але я не вважаю правомірним обмежувати свою діяльність філософськими науками і, тим більше, у виставі сучасних неосвічених осіб, скажімо так. Тобто це не лише філософія. Це системне знання життя, яке дозволяє тобі керуватися нормами та переконаннями, що відповідають дійсності. Це система менеджменту, яка дозволяє тобі організовувати своє життя та взаємодію з іншими людьми. Це система, яка дозволяє швидко набути тих навичок, які потрібні тут і зараз – від навичок написання статті до навичок журналістського розслідування. Безумовно, за часом це трохи відрізнятиметься: якісь навички знаходять швидше, якісь – повільніше. Але саме ця прикладна наука, у т.ч., генерує і методики, і підходи, як ти це зможеш зробити. Ну і четверте – це тактика, тобто крім знань і навичок, має бути таке зерно, у якій конфігурації ти будеш це реалізовувати.

– Тобто це щось універсальне, яке на всі боки однакове?

– Саме. Ну, по суті це те, що забезпечує людині владу. У жодному разі я не заперечую значущість математики, фізики та інших. наук. Ні. І коли потрібно, у тих самих експедиційних дослідженнях у т.ч. залучаються експерти із цих областей. Я не є експертом у нейрофізіології, але трактати Беренштейна, швидше за все, я знаю набагато краще, ніж більшість нейрофізіологів сучасності, тому що я безпосередньо працюю з цим.

– І нарешті, Ви – аспірант. Ви захищатиметеся?

– Так, у найближчому майбутньому.

– Тема, чи ідея Вашої роботи відома вже?

– Відома. Але поки що ми залишимо її за кадром.

– Ви забобонні?

– Ні, не забобонна. Є певні зобов’язання, які я зараз проходжу. Я маю на увазі, ми не можемо зараз заявити, тому що тема затверджується кафедрами, технічними порадами та ін. Скажімо так, це буде безпосередньо пов’язане з тим, що дозволить людині швидко навчитися вчитися. Як навчитися вчити себе – отак скажемо. З якого ракурсу я підходитиму до цього – з позиції свідомості, пам’яті, ще чогось – це вторинні питання.

– Ви сміятиметеся, але кожного разу відчуття, коли я розмовляю з розумною людиною…

– Що ми навіть не розпочали, так?

– От просто зараз добре б розпочати. На ці петельки, які Ви мені дали, дуже потрібні гачки, щоб їх зачепити. Але втішимося обивательською мудрістю: все добре у міру. У вигляді постскриптуму. Ну, оскільки журналістика, як рід літературної діяльності, передбачає ще й фантазію… Це моє питання до багатьох розумних співрозмовників. Якби врешті-решт у Вас зараз з’явилося дуже багато часу, і Вам захотілося б написати мемуари. Все, про що ми говорили, лише детальніше. Як би Ви назвали книгу про себе?

– «Краще служити одному, ніж служити всім».

З Іриною Ігорівною Лопатюк розмовляв журналіст Кім Каневський

Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook:  www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал:  https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції:  info@lnvistnik.com.ua

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Комментировать