Вбивча тема…

Добре знайомий нашому читачеві професор Саінчин Олександр Сергієвич. Доктор юридичних наук, член-кореспондент Української Академії Наук, у журнальній вітальні розмовляє зі спеціальним кореспондентом «Вісника Грушевського». Мова у декількох нижченаведених розділах йде про несподівану новизну у деякій старовинній справі. Спроба звернути увагу держави та суспільства на цю новинку, що дуже давно виявлено життям, чималу купу проблем…

Олександр Саінчин

Глава перша. У замкнутому колі…

– Вбивство взагалі, умисне вбивство зокрема – явище давнє, древнє, відоме ще з біблійних часів. Та й у подальшій історії людства аж ніяк не рідкісне. Тим більше, що далі, трохи нижче, мова у нас піде про вбивства у ході бойових дій й у відповідній зоні. Чи потрібно тлумачити детально про актуальність теми? І проте ж, журналу нашому стало відомо, що саме з увагою до цієї теми якраз і є проблеми. І проблеми великі. Стосується це, перш за все нашої Батьківщини, що не може бути для Вас, за визначенням відкриттям і свіжою думкою з урахуванням Вашого багаторічного практичного досвіду роботи у карному розшуку і системі боротьби з оргзлочинністю. Відомі і Ваші теоретичні праці у цьому напрямку. Здавалося б, і у термінології, і у методології, й у практиці розслідувань такого виду тяжких злочинів немає місця для новинок. І ось, Ваш науково-теоретичний інтерес звернувся до умисних вбивств у найзагальнішому вигляді. Що, власне кажучи, тут для Вас може бути нового?

– У вбивствах?

– В умисних.

– З чого почати? З вбивств взагалі у теоретичному аспекті? Або ближче до практики?

– Важливі обидва аспекти, і теоретичний, і практичний. Один без іншого не дають повноти картини. Але я б запропонував танцювати від такої печі: якщо давнє ця справа, з часів Каїна і Авеля, то – що ж тут можна додати? Все, кажись, уздовж і поперек переглянуто, перевірено, проаналізовано століттями, тисячоліттями.

– Я б сказав: злочини взагалі – як люди: всі однакові і всі – різні. Так, прав капітан Жиглов: щось подібне колись десь якось вже було. Але це, знаєте, як масовий пошив: всі піджаки цієї серії однакові. Зійшли з конвеєра. І кожен відповідає ГОСТу. Але як тільки ви його купили і одягли, він тут же стає для вас суто індивідуальним і неповторним. І у цьому – одна з основних труднощів розслідування, розкриття злочинів.

– Ви говорите про методику?

– І про методику. Ну, припустимо, приїжджає слідчо-оперативна група на виклик – труп. Відразу – питання: особистість трупа і що власне сталося? Якщо це – умисне вбивство, то три питання: що сталося, особистість трупа і хто вбив. І спочатку, особливо початківцям, здається, тут сталося щось таке, що не відбувалося ніколи. А коли воно розкривається, досвід говорить: це було вже, і неодноразово. Ось – труп, швидше за все, це – вбивство. І можливо, ти його не розкриєш. Занепокоєння. А потім, коли ти його розкрив, розумієш: було, було у твоїй практиці неодноразово. Чому ти не можеш відразу сказати «Немає проблем, хлопці. Зараз розберемося»? Спосіб відомий. І він, фактично не змінюється. Але …

Якщо ми говоримо конкретно, про умисел на вчинення вбивства, маються на увазі три основні фази. Вибір часу скоєння вбивства, вибір місця вбивства, вибір знаряддя, яким його вб’ють. Розробляється легенда на випадок затримання, розробляються методи знищення слідів, які злочинець, може залишити. Це все підготовка. Але ось, нарешті, здійснилося. Якщо у злочинця (злочинців) час, ми зачистили місце, як нам здається, припустимо, змили кров, вийшли і спалили або викинули кудись свої рукавички. Це дуже маленький період. Ще менший період – це приховування самого факту вбивства. А що ж тут може бути нового? Або потрібно інсценувати його під нещасний випадок, або все що завгодно – пожежа, повісився, сам у себе вистрелив, як Кравченко, двічі у рот з пістолета – зуби вилітали, а він все стріляється. Далі потрібно перемістити труп і поховати його – і цього трупа немає. За твоїм задумом перевести це у стадію підготовки як безвісті зниклого. Твоя стадія – вже приховування слідів злочину.

– Алібі.

– Алібі – це створення сприятливої ​​обстановки, яка б підтверджувала відсутність твого контакту з трупом і твоя присутність в іншому місці. Цікаве алібі я переглянув по дуже цікавому вбивству 4 роки тому. Воно актуальне було у Києві. Адвокат знатний захищав серійного вбивцю. І раптом він пропадає, безвісти зниклим числиться. Родичі написали: «Засікають його дзвінки з Анталії, Німеччини». Потім нібито його бачать, коли він з’являється у Києві. А він числиться безвісти зниклим. Взяли цю версію кияни у роботу як робочу про те, що він безвісті пропав, швидше за все набрав грошей, або йому загрожують і треба ховатися. Насправді було все не так. Але вони взяли іншу робочу версію. Він був, перепрошую, пасивний «блакитний», великий мужик.

– Це його справа.

– Ні ! Виявилося, наша! І всієї України! Він запросив до себе додому  листуванням двох активних. Ну, раз вони зустрілися, два. Потім  подивилися, обстановка у нього приваблива, живе він сам, предмети інтер’єру, гроші – все є. Вони його вбивають. Труп, звичайно, вивезли до Білої Церкви, поховали у лісі (відкопали потім). Але треба було відпрацьовувати алібі, контакти свої з ним. І вони взяли його SIM-карту і телефон. Виїжджають до Єгипту, звідти роблять кілька дзвінків, не важливо – кому. Потім з Німеччини. Вони хату обчистили. Тобто ось вони створюють алібі про те, що, по-перше, немає контакту з ними, а, по-друге, що він живий. Трупа-то немає. А найскладніша методика – це розслідувати навмисне вбивство при відсутності трупа.

– Кажуть: «Нема тіла – немає «Діла»…

– Обставини зникнення не ведуть до того, що покінчив життя самогубством. Значить, щось сталося. Що? Що саме? Слідів боротьби немає.

– Втік.

– Коли втікають, як правило – залишають якісь записки, якусь інформацію, навіть коли закінчують життя самогубством, пишуть щось на кшталт того, що… «Хлопці, я так більше не можу. Прощайте». «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати…». Або, навпаки: «У моїй смерті прошу винити…». Я завжди, коли переглядаю цю інформацію, аналізую шлях, як мої, з дозволу сказати, колеги вибирають шлях до пошуку злочинця. В умовах нескінченного потоку інформації змінилася доктрина встановлення осіб, причетних до вбивства. Вони почали моніторити весь інформаційний простір, який відбувався навколо нього, грубо кажучи, всю інформаційну мережу (листування, дзвінки). Вийшли на трафік. Йому кілька разів дзвонили з одних номерів. Ці номери знищені, абоненти не значилися, тобто карткові. Почали архівно переглядати: а ось ці номери – кому дзвонили? Вийшли, що вони кілька разів дзвонять, припустимо, цьому, цьому, цьому. Вони через тих людей встановлюють: «А хто це вам дзвонив у той час?» Вони кажуть: «Дзвонив Іванов, Петров», нічого не підозрюючи. Ага! У поле зору потрапляють Іванов, Петров. Але з цієї ось штуки під назвою «Google знає все» знищити нічого неможливо. Можна розбити комп’ютер, викинути, але у «павутині» все залишається. І вони знаходять переписку, яка говорить про те, що у нього не тільки вони були, вибачте на слові, у чоловічих друзях, а й інші. Встановлюють – так, він власне з малих років … у нього такий спосіб життя. Грамотний заможний адвокат і самотній чоловік, йому було 43, ну, ось … Так, так от він грішив, був абсолютно пасивним і т.д. і т.п. Ось бачиш, вони потрапляють у поле зору, і починають над ними працювати електронно.

– Фраєра! Розумні лягають на дно. На пару років.

– Ми говоримо про професіоналізм? Тут не професіонали працювали. Швидше за все, після того, як вони проводили час, колись, найімовірніше, ці два пацана сказали: «А подивися, у цього фраєра скільки лаве. Може бути, давай…». Найімовірніше, що щось сталося, вони його вдарили, злякалися, забрали все, труп поховали.

– І пішли гуляти по шинках.

– А куди ж? Вкрав – випив – до тюрми. Вкрав, випив – до тюрми. Романтика! Це непрофесіонали.

– Згадаймо преподобного Мюллера. Коли випадковий солдат, фронтовик-відпускник, підняв на вулиці стрілянину, ухлопав пару якихось рябчиків і зник. Генерал поліції чортихався: все до того непрофесійно, що абсолютно неможливо працювати!».

– Професійно скоюють злочини професіонали. Це два види вбивств. Одне з них є у Кримінальному кодексі, називається замовним убивством. Другого немає, і ми з тобою знаємо, це – серійні вбивства. Це роблять професіонали, люди навичок, вони десятиліттями вбивають. Вони знаходяться серед нас, і розпізнати їх з психологічного, психіатричного портрету абсолютно неможливо.

– Але у СРСР такого виду злочинів нібито не було …

– Так здрастуйте! А Чикотіло куди подівся? А третій секретар райкому Онопрієнко куди подівся? А Михась куди подівся?

– В усякому разі, статті ж не було у кодексі.

– Статті і не могло бути. Це – внутрішній політиканський момент: такі злочини вважалися рідними плямами капіталізму. А при соціалізмі для них, нібито, немає ґрунту. Але факти-то були. Так, їх не кваліфікували, як серійні вбивства. Закон в’язав по рукам-ногам, такої статті у кодексі не було. Їх кваліфікували, як «Вбивство двох і більше осіб…». Кожному вбивству властива своя методика, методологія, і вона не може бути інша. Вбивства, поєднані зі зґвалтуванням – одне. Вбивство матір’ю новонародженої дитини – інше, вбивство з хуліганських спонукань – третє. Вбивство на замовлення – четверте і т.д. і т.п. У всіх у них свій шлях пошуку злочинця, і досить перейти, змінивши вектор, як ти змінюєш шлях пошуку. Стало бути, ти йдеш у хибному напрямку.

– Роками, бувало, ходили помилковим слідом…

– Спосіб – визначальний. Нарешті злочинці, які скоюють умисне вбивство, способу не змінюють. Технологічні способи сищиків, слідчих і прокурорів зараз, у даний час все більше і більше вдосконалюються. Тому при наявності інтелекту, засобів, комунікабельності розкрити будь-яке вбивство, найчастіше, великих труднощів не становить. Але я переглянув всі методики. Вони старі. Стало бути, весь процес розкриття злочинів (мається на увазі), вбивств тримається у пам’яті людей, які ще працюють. Люди похилого віку, ветерани, кличте як хочете. Підуть вони – вони за собою понесуть пам’ять, досвід. Інформацію. Методологічного матеріалу немає. Прийшло нове покоління – його треба навчати. Навчати немає за чим.

– Між іншим, не кажучи вже про училище початкової підготовки, у нас є поліцейський університет.  

– Я пішов до міліцейського університету. І кажу: «Хлопці, я вичерпав можливості офіціозу (кримінальне право, процес, криміналістика). Скажіть, будь ласка, по лінії оперативно-розшукової діяльності з закритих джерел якась методологія надходить?» Мене відразу перервали: «Олександре Сергійовичу, ви ж – розумна людина, вчений. Не ставте наївних запитань. З 1992 року ми з МВС… не отримали жодного методологічного матеріалу, не кажучи про навчальні посібники і, Боже тебе збав, не кажучи про підручники». Це мені каже завкафедрою. Нуль. Стало бути, я прийшов, у мене є досвід, я інтелектуально швидко обробляю інформацію. Я пішов – на моє місце прийшов молодий, і він не знає, як це робити. Розумієш, ланцюжок рветься. Гірше того, припинилися наукові дослідження у цьому напрямку, тобто їх не веде ніхто.

– Чому?

– А вони відносяться до категорії особливого мозкового штурму, якого вчені намагаються уникати. Тобто тут потрібно докладати щось більш інтелектуально насичене з точки зору і теорії, і практики, а, як ми говоримо, мізків не вистачає. Тому краще взяти кишенькові крадіжки на пляжі, з машини.

– Краще кому?

– Вченим.

– Ну, вчені будуть робити те, що їм скажуть. Але науковці робитимуть те, що їм замовлять. Але вчені, врешті-решт, будуть робити те, за що їм заплатять.

– Так правильно-правильно, а у нас ніхто нікому не каже. У нас – як вільні художники. Бери будь-яку тему.

– Наука повинна обслуговувати життя.

– Повинна. Це ми говоримо в ідеалі.

– Це, до речі, доктрина академіка Мальцева – ініціатора відродження нашого «Вісника» і глави ОРО УАН: наука повинна працювати на конкретне практичне життя, інакше вона нікому не потрібна.

– Вірно! І те, про що ми говоримо, теж має бути обслуговуючим фактором. Але для того, щоб його обслуговувати, потрібен рівень інтелекту, тобто, знову ж таки, потрібен серйозний мозковий штурм і серйозний підхід для того, щоб це написати, розписати. Власне, ми повинні розписати покрокову систему з моменту виявлення трупа до затримання злочинця, у т.ч., якщо він озброєний, у т.ч., якщо він чинить збройний опір, в т.ч. якщо він скоїв ще побічні злочини, у т.ч., якщо він не здається і т.д. і т.п. Все це – тактичні моменти, їх треба описати. 90% вчених, які працюють у цьому напрямку, ніколи папери бойові у руках не тримали.

– Теоретики.

– Абсолютні з нуля. Університет – аспірантура – дисертація – докторантура – дисертація і все. Ось він, якщо і буде писати, то він буде писати так, як йому здається, або прочитавши «Мегре», або когось іще. Але то літературщина, а це – практика. Тому йому потрібно вигадувати, а практика скаже «Ні-і, браток! Ти вигадуєш! Такого на практиці немає і бути не може!».

– Отже, щоб резюмувати це перше питання. Проблематика тут може бути окреслена у найзагальнішому вигляді. Перше: новизна того, чим  ти зараз займаєшся і цікавишся, у т.ч., і пов’язано з тим, що, з одного боку, найдавніша історія вбивства (вся історія людства – ще й історія вбивств), досвід колосальний є і практичний. Розслідували. І були досить цікаві розслідування, вдалі. І всі вони лягли в основу і художньої літератури, і публіцистики, але науково-технічний прогрес тут вносить якусь новизну певну. При цьому при всьому, вбивства тривають при комунізації нашого суспільства, Суспільство висуває вимоги – «Давайте, щоб наука розкриття йшла у ногу з часом», але суспільство не впливає на вчених, воно може це робити опосередковано через держава. А держава не турбує вчених з цього приводу, вони собі самі вирішують, чим їм займатися, займаються якимось справами, у цей час досвід стоїть на місці, він не розвивається, не продовжується, а кадри, які повинні вирішувати все, поступово застаріваючи, відходять, а нові не отримують цього…

– Тобто. вакуум.

– Як можна це резюмувати?

– Я підведу, як кажуть, червону риску, хоча зараз не можна так говорити. Зараз кажуть «припиняємо дебати». Так ось, резюме. Припустимо, я – міністр внутрішніх справ. І бачу, у мене утворюється проблематика, з місяця у місяць відбуваються вбивства, але частина їх все більше і більше зростає,  як нерозкритих. Я розумію, це проблематика. У моєму розпорядженні знаходиться 23 вищих навчальних заклади та Академія управління. Значить, що я повинен зробити? Зібрати координаційну нараду – як міністр, як аналітик і координатор, як начальник штабу, зібрати ректорів, зібрати начальників факультетів, зібрати завідуючих кафедрами і сказати: «Послухайте мене, орли! Колосальна проблема! У мене не вистачає методологічного матеріалу з убивств, яких безліч, все більше зростає і більше нерозкритих. У мене проблема у крадіжках і зґвалтуваннях, тяжких тілесних ушкодженнях зі смертельними наслідками, хуліганстві – теж немає методологічного матеріалу. Я не прошу вас, панове. І не випрошую. Я вимагаю. Категорично. Записуйте резолюцію. Наказую у термін до 1 серпня надати пропозиції щодо тематики наукових досліджень. Контроль покласти на начальника оргінспекторского управління, на начальника Управління по роботі з навчальними закладами. Питання є? Вільні!» Отримавши таке, вони приходять на місця, збирають своїх і говорять «Хлопчики, давайте швидко!».

– Соціальне замовлення.

– Надійшло вже від держави. А хто буде його реалізовувати?

– Наука.

– Хто? Кадровий склад який? Немає вчених у цьому напрямку… Ну, як могло бути таке, що у 2010-му я захищався, і у 2021 році… це – з 1917-го… одна докторська дисертація з убивств?

– В Україні?.

– У Радянському Союзі.

– Але є ж і закордонні колеги.

– У них інша сфера комунікабельності та інший методологічний підхід. Так, вони працюють фактично у тому ж критерії, але методика розслідування інша. Грубо кажучи, у них інший процесуальний та кримінально-правової кодекс, стало бути, й інший методологічний підхід.

– Науковий корпус нашого поліцейського університету який?

– Нуль!

– Ні, ну, не може ж бути!

– Я тобі кажу, не потягнуть.

– Це ж вищий навчальний заклад. Альма-Матер …

– Ще раз кажу, не потягнуть. Більш того, їм треба на щось спиратися, тобто дивитися методологічний підхід рівня 60-х, 70-х, 80-х років. Ми ж самі говоримо, вбивства ті ж самі відбуваються. Тільки потрібен новий методологічний підхід. Стало бути, ми в основу повинні покласти старі способи вчинені, надавши їм новий сучасний методологічний характер. Потрібен хороший аналітичний розум, який, як ти кажеш, і західні, й американські, і наші методи і практики докладе і розпише це все у лінійку.

– Так. Так у чому ж справа?

– Так і я кажу, у чому справа? Але це ми говоримо: «соціальне замовлення». Так ось, ніякого замовлення немає.

– Його немає. Але він же повинен бути. Зобов’язаний бути. Попит є в   суспільстві через державу.

– Так ось, відповідаю на твоє запитання досить просто: міністр замовляє – через 2 роки аспірантура починає видавати матеріал. Через 3-4 роки люди вже навчилися і готові вступити у бій. Зрозуміло, що тут одразу ми не здолаємо цю проблему. Маховик занадто важкий, його потрібно розкручувати. Потрібен час. Так чому він не надходить?

– Між іншим, є Верховна Рада.

– І, між іншим, є інститут законодавства при Верховній Раді. Між іншим, у Кабінеті міністрів є інститут права при Кабінеті міністрів. Між іншим, у президента є ціле правове управління. Між іншим, у нас є Академія МВС, яка готує вищих чинів, генералів. Скажи, будь ласка: я начальник УВС, я хіба не можу сказати міністру «Хлопці, але це не тільки моя проблема в Одесі. Це й у Полтаві, й у Києві. Давайте, зберемося, приймемо рішення. Навіщо нам дармоїди на Успенській, 1, на Солом’янській площі, 1-а? Давайте, зберемося, нехай нам наука забезпечить це». Ніхто не говорить і не хоче. Вони хочуть, щоб я знову впрягся. Ти розумієш, чому я впрягся? Чесно кажучи, тому що мені, як митнику Верещагіна, не за себе …

– … за державу прикро. Згадай ініціативу знизу, коли ми з тобою і суддями намагалися розгорнути і розгорнули на державному ТБ цикл  судовій реформі. Розбивалися в  дошку. І хоч би хто-небудь зверху відгукнувся. Особисто я тоді втомився. Набридло. Кинув. І не через перевантаження, ні.

 Звичайно, через те, що жодна сатана не вступила у розмову, не взяла участь. Голос волаючого у пустелі.

– І тим не менше, ти знову затіяв розмову. Заварив кашу…

– Ні. Я, як діючий вчений, професор, побачив – як молодий практик-прокурор, перший заступник прокурора Одеської області з військового округу сам порається, але вийти з цього лабіринту не може. І я сказав йому «Послухай, рідний. Той шлях, який ти обрав, не дасть тобі можливість у короткий час прийти до фінішу. Можливо, ти колись і прийдеш – років через 5-10. Малоймовірно. Тут потрібна лапа клейка. Давай, ми цей матеріал, який у тебе є, а він тільки повернувся з зони проведення бойових дій, викриємо у нормальні, читабельні рамки». Ну, він мене неправильно зрозумів, почав давати свої пропозиції, і десь протягом року я ці пропозиції зупинити не міг. Власне, це був рій мух у кімнаті, і у тебе немає мухобійки, ти їх перебити не можеш. Пальцями ж тиснути не будеш. Я йому запропонував шлях, який би сублімувати це в одне.

– Чудово. Значить, так чи інакше все-таки це не Верховна Рада тиснула на президента, не президент тиснув на міністра, міністр не тиснув на свої главки та ін. Та ін. Це все одно комусь прикро за державу.

– Так.

– У СРСР взагалі все трималося на тих окремих людей, яким прикро за державу. Більш того, з ними боролися, щоб вони не заважали. Добре. Проте, це сталося, це почалося, здобувач риє, під твоїм науковим керівництвом з’являються якісь міркування, і, наскільки я розумію, вони представлені вже туди,

– Так-так, вони вже є всюди.

– Там незадоволені напевно.

– Абсолютно. Деякі сміються.

– Але суть-то у тому, що це якраз реакція окремої людини, приватної особи у даному випадку, просто професійної на реальну потребу суспільства зрушити це все …

– А держава? А суспільство?

– Держава не втручається нібито.

– Абсолютно. Гірше того, вона навіть завдання не ставить для себе.

– Питання тільки ось у чому. Для того, щоб мати якусь надію, щоб вони заворушилися, щоб у них вже не було шансів відмовлятися і гальмувати, потрібно скласти систему переконливих аргументів, що у такому древньому, найдавнішому ділі ця новизна, яка спирається саме на стародавнє, не зазіхає ні на що, це не нігілізм, не заперечення. Це просто облік науково-технічного прогресу і специфіки змін у цих злочинах. Але це взято у загальному. Це взагалі вбивство, це труп. Це не куля у голові, не кров, пролита за батьківщину, це просто вбивство.

– Це вже не просто вбивство. Ми зосереджуємо увагу на Це вбивство військовослужбовців.

– І ми переходимо до другої глави….

Далі буде…

З професором, доктором юридичних наук,
академіком та полковником міліції у відставці О.С. Саїнчиним
розмовляв журналіст К.Б. Каневський

Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook:  www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал:  https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції:  info@lnvistnik.com.ua

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

One thought on “Вбивча тема…

Комментировать