Датські публікацїї (тобто, такі, які приходять до читача через ті чи інші дати), і бувают різними. Навіть – несподіваними і не понад суттєвими. Але і такі іноді дозволяють повернути шлях розповіді до важливого-головного. От хай інформаційним приводом цього матеріалу буде така дрібниця: ординарний акт кошторисного придбання одним українським письменником рівно сто років тому, тобто – у 1934-му році, – на гроші від літературних гонорарів, в містечку Мужен на півдні Франції невеличкої затишної садиби. Де і мешкав з дружиною до кінця життя, створюючи літературну та живописну продукцію вищого гатунку. Його полотна зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України. А література – на перших полицях цивілізованого світу…
Як казати – коли вона, його зірка, запалала на нашому небосхилі? Тоді, коли народився на світ він у 1880-му році? Чи коли ще школярем звернув на себе увагу вчителів, продовжив освіту у гімназії і був виключений з неї за революційну діяльність? Чи тоді, коли екстерном склав потрібний мінімум и університетським студентом створив організацію «Студентська громада»? Коли вперше по-справжньому з’явився читачеві і майже одразу отримав визнання? Чи на зигзагу його причетності до комуністичних партії, уряду та швидкого виходу з них? І таких етапів на його шляху було чимало – а отже і подібних питань можна ставити скільки завгодно. Адже йому надано було дожити до п’ятдесятих років ХХ-го століття, з юності присвячуючи життя революції та творчості. Втім, для Володимира Кириловича це було – майже одне й те ж. Багато хто дату великого накалу цієї зірки пов’язують з його призначенням у 1917-му році головою першого в історії уряду незалежної України. А хтось – з еміграцією, коли він мав, нарешті, змогу цілком віддатися літературі, яку до кінця життя визнавав для себе головною справою.
…Зигзаги його долі яскраво характеризують і особистість Володимира Кириловича, і його епоху. Втім, про це вже написано та екранізовано багато і у подробицях. Хоча масштаб цієї особистості і його діяльність буде і в подальшому приваблювати справжніх вчених, митців, письменників і просто сучасників-громадян, які природним чином цікавляться історією взагалі і біографією видатних людей своєї країни особливо. Ті фрагменти творчості Володимира Кириловича, які пропонуються зараз вашій увазі, – лише невеличка частка того, що він залишив нам. Але прискіпливий читач погодиться: такі рядки та абзаци варті деяких багатьох і багатьох фоліантів. Отже…
Редакційна колегія.
Читати українську історію треба з бромом, — до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер?…
Ні, ні української історії, ні українських газет читати без брому, валер’янки або без доброї дози філософського застереження не можна.
Винниченко В. Щоденник. Т. 1 : 1911-1920 / ред., авт. вступ. ст., прим. Г. Костюк. Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. С. 285
… Непогано: завести собі яку-небудь лабораторію, довбатись у камінчиках, варити всяке зіллячко в казаночках, писати статті про нові елементи у природі й любити всіх ближніх, як самого себе. Неодмінно всіх, усіх до одного! Добрих і поганих, насильників і насилуваних, грабіжників і грабованих, паразитів і працюючих. Абсолютно всіх! І, боже борони, ні до якої політики не втручатися. Політика — то злість, ненависть, нелюбов до деяких ближніх, вона псує нерви, кров, шлунок, а іноді й усьому життю загрожує. А надто деяким дурним, немудрим, без хіміко-філософського погляду на життя…
Винниченко В. Сонячна машина. Нью-Йорк: Прометей, 1962. С. 148.
Всяка орієнтація на Антанту, Польщу чи на яку-будь іншу буржуазну силу є зрада українського народу, народу селян і робітників. Тільки його власними силами може бути здобуте справжнє визволення як соціяльне так і національне.
Винниченко В. Революція в небезпеці! (Лист Зак. Групи У.К.П. до комуністів і революційних соціялістів Европи та Америки). Відень, 1920. С.37-38.
Сифіліс руського шовінізму ввійшов у кров руського громадянства. Ми не помилимось, коли скажемо, що 99% руської буржуазної інтелігенції стояло на становищі повної негації української народності, а 98% соціялістичної руської інтелігенції всяких партійних відтінків стояло на цьому самому.
Винниченко В. Революція в небезпеці! (Лист Зак. Групи У.К.П. до комуністів і революційних соціялістів Европи та Америки). Відень, 1920. С. 41-42.
Я рекомендував би всім правителям і Урядам час від часу проїхатись по своєму краєві в скотячих ваґонах, набитих “їхнім” народом і, змішавшись з ним, послухати його. Це — корисніше, ніж кільки десятків нарад з парламентськими фракціями.
Винниченко В. Відродження нації. Т.2. Відень, 1920. С. 260-261.
Нам кажуть про 214 телеграм про погроми. Так, це — факт. А що було б як би не було Генерального Секретаріату і Центральної Ради? Тоді було б не 200, а 2.000, або й 20.000 тих телеграм. Треба мати на увазі й те, що то за телеграми. Бо психіка остільки тепер напружена, з-за всякого пустяка шлють телеграми: “рятуйте, спасайте!” Посилаємо посланця —виявляється, що там вкрали порося, індика…
Нова рада. № 212. 19 грудня 1917 р. С. 2.
Існує приповідка: “Про мертвих казати або добре, або нічого”. В громадських справах ця приповідка шкідлива: коли б люди слухались її, то в них не було б ні історії, ні оцінки дій попередників і досвід минулих поколінь не служив би наукою для нащадків. Про мертвих, чи про живих треба говорити тільки правду. А надто про таких, які чимось випиналися над рівнем загалу, які грали якусь ролю в історії колективу.
Винниченко В. Перед новим етапом (наші позиції). Торонто, 1938. С. 21.
Знов, як і того року, нема кому рятувати нашу націю, нашу державу.
Здається, що без нації таки справді трудно створити національну державу.
З одними “мужиками”, “людьми”, з одними темними, затурканими селянами, які знають тільки ту землю, в якій длубаються, — трудно битися за невідоме їм, незрозуміле, ніколи не чуване.
Большевика вони знають і бачять в самих собі, а нація, держава — це щось абстрактне, занадто велике.
Винниченко В. Щоденник. Т. 1 : 1911-1920 / ред., авт. вступ. ст., прим. Г. Костюк. Едмонтон; Нью-Йорк, 1980.С. 312.
Бідна наша нація, нещасна та державність!
Якої тільки гидоти, бруду, злочинства і сміття не прикривалось і не прикривається її зашарпаним, забрудненим поганими руками, покровом!
Винниченко В. Щоденник. Т. 1 : 1911-1920 / ред., авт. вступ. ст., прим. Г. Костюк. Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. С. 404-405.
Нема нації — нема держави
Це основна причина всіх наших невдач.
І кого обвинувачувати?
На кого складати відповідальність?
На історію нашу, на люту долю нації.
Винниченко В. Щоденник. Т. 1 : 1911-1920 / ред., авт. вступ. ст., прим. Г. Костюк. Едмонтон; Нью-Йорк, 1980.С.397.
Поганенькі, дрібненькі людці, славолюбці й егоїсти, злодійкуваті хитруни й підлизи, неуки й погромщики, — все це з’єдналось тепер робити хороше чесне діло національного визволення пригніченого народу.
Невже може бути успіх?
Невже коли небудь хороше діло могло бути зроблене поганими руками?
Хіба що помимо волі самих рук, випадково, несподівано.
Винниченко В. Щоденник. Т. 1 : 1911-1920 / ред., авт. вступ. ст., прим. Г. Костюк. Едмонтон; Нью-Йорк, 1980.С.397.
(ДАЛІ БУДЕ…)
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua