Звідки беруться міські легенди?
Редакційна колегія нашого журналу має честь рекомендувати читачеві вже не вперше нарис нашого автора – Анатолія Луцюка. Будьте знайомі з ним і особисто. Як кажуть в Одесі: кілька слів за життя. Анатолій Федорович Луцюк – блогер, вікіпедист, за освітою хімік. Народився на Волині, виріс і все життя прожив на Донбасі, з 2014 року – в Одесі. Брав участь у зародженні молодіжно-козацького руху на Донеччині на початку 1990-х. Цікавиться історією, етнографією, краєзнавством, енциклопедистикою та мовознавством. Ну, і природно – публіцистикою. Отже…
Якщо можна казати – телебачення дуже динамічно увійшло в домівку цивілізованого людства, – то на теренах України це був справжній прорив. З нашого сучасного сьогодення так виглядає, що ТБ тоді раптово увірвалося в життя та побут. Хоча, насправді, для наших простих смертних людей мала місце певна поступовість. У Європі та Новому Світі телеприймачі були звичайною справою (Олімпіада 1936 року у Німеччині вже транслювалася на блакитні екрани), а десь у другій половині 50-х Одесою пішли чутки-плітки про дивовижне таке явище. І що на Великому Фонтані підростає телевежа. Перша передача тут надійшла до ефіру в 1956-му році. Ще кілька років пішло на появу у містян (селяни наші тоді про таке і не мріяли) на придбання відповідних приймачів. І що це були за пристрої, як вони працювали і яке диво демонстрували – про це можна і треба розповідати у подробицях і окремо. Але вже у 1960-70-ті телебачення в нас – цілком звична та широко розповсюджена річ. При тому, на всю країну був фактично один головний загальнонаціональний канал. Телепрограм теж було небагато. Були і найбільш улюблені, місцеві і, здебільшого, центральні, які дивились майже всі: «Утрення почта», «Голубой огонек», «Время», «Международная панорама». Дуже любили глядачі «Очевидное – невероятное», «Клуб кинопутешествий», «КВН».
Один з таких популярних циклів якраз пов’язаний із загадковою історією на радянському телебаченні. Історія «Жінки у білому». Це було десь у 1979-81 роках. Якось мої знайомі почали запитувати – чи не дивився я телепередачу «Очевидное-невероятное»? Бо там був такий сюжет:
«Один хлопець познайомився з дівчиною і провів з нею вечір в ресторані. Під час вечері розлив їй вино на сукню, і на ній залишилась червона пляма. На другий день хлопець зайшов додому до дівчини, і виявилося, що її вже два роки немає в живих. Він звернувся до міліції. І коли розрили могилу там виявили… уявіть, ту саму білу сукню з червоною плямою. Експертиза показала, що пляма від вина була поставлена нещодавно, впродовж кількох днів.»
Абсолютно всі переконували, що бачили цю телепередачу і власними вухами чули цю історію. Проте, я добре знав, що ніколи в житті вони не дивились «Очевидное-невероятное» і взагалі, в нашому робітничому районі Донбасу людей, які регулярно дивились цю телепередачу, можна було порахувати на пальцях. Але повторюю, «очевидців», які своїми очима бачили цю телепередачу, серед моїх знайомих були десятки. Я, тоді 14-15-річний хлопець, чудово розумів, що всі вони, вибачайте, брешуть. Історію почув ледь не в понеділок. І весь наступний тиждень півмільйонна Макіївка обговорювала лише її.
Згодом з’ясувалось, що в різних регіонах СРСР історія «Жінки у білому» набувала зовсім інших деталей. Ось як її розказували на Північному Кавказі:
«Поїзд їхав уночі звичайним черговим рейсом. І раптом на склі кабіни машиніста, як на екрані телевізора, з’являється жінка в білому і махає рукою, намагаючись зупинити поїзд. Злякавшись, машиніст зупиняє состав, виходить із кабіни і… знаходять зв’язану дитину на рейках. Розслідування показало, що дитину на рейки поклав батько (в інших варіантах – вітчим, мачуха), щоб її позбутися, а в жінці на склі машиніст визнав померлу матір цієї дитини.»
Було ще багато різновидів цих історій, в одній машиністи побачили не відображення на склі, а «жінку в білому» на рейках, яка намагалась зупинити поїзд, в інших «жінка в білому» була нареченою, яка чекала хлопця з армії. Історії поширились миттєво багатьма регіонами СРСР. Звісно, що наступний випуск «Очевидное-невероятное» дивились всі. Її ведучий – професор Сергій Петрович Капиця під кінець випуску дуже зніяковіло повідомив, що з різних куточків Радянського Союзу до них приходить велика кількість листів, в яких глядачі питають, чи була телепередача про «жінку в білому». Звісно, що її не було і не могло бути. І він, мовляв, не знає, звідки беруться такі чутки. Може з Америки, бо там, як розповідав його брат, такі історії дуже популярні.
Ті, хто працював на телебаченні або добре знав Сергія Петровича, також запевняли, що такого сюжету у цій телепередачі не могло з’явитись ні за яких умов. Бо професор Капиця був категоричним противником всякого роду псевдонауки. Очевидно, що ми всі стали свідками і учасниками якогось грандіозного експерименту. А хто в СРСР мав можливості масового поширення інформації? У кого була потреба у дослідженні маршрутів, способів та швидкості поширення чуток? Мабуть, що лише в тих структур як КДБ, ГРУ або відповідних структур КПРС.
Ну, здавалось – було й було. Динаміка наступного перенаситила життя дивовижними подіями та явищами. Чуток-пліток вистачало. Та ось, вже після розпаду Радянського Союзу сплили деякі деталі цієї історії. Після вводу військ в Афганістан радянські органи, які займались інформаційно-психологічними спецопераціями, зіткнулись з проблемою: традиційні напрацьовані під час Другої світової війни способи інформаційного впливу на населення вже не діють. На перше місце вийшли саме плітки і чутки. Тож якраз в цей час ГРУ проводились спеціальні дослідження механізмів їх поширення. Пізніше, вже за часів незалежної України, вони цей досвід використали вже в реальних умовах. Наприклад, коли було потрібно, щоб народ повірив у «хатинку Кравчука» у Швейцарії, або в те, що Вячеслав Чорновіл сказав – пенсіонерам пенсія непотрібна, і їх повинні утримувати діти, або що Юля Тимошенко сказала «Донбас потрібно оточили колючим дротом».
Показово, що з радянським телебаченням пов’язано виникнення ще кількох міських легенд. Одну з них також розповідали мільйони «очевидців» – на свої вуха чули, як спортивний коментатор Микола Озеров під час одного з репортажів вигукнув «Гол! Х.., штанга!». Розказують, що ця подія відбулась ще в ті часи, коли не було відеозапису телепередач, і тому підтверджень нема. Відомий телекоментатор Василь Уткін провів власне розслідування, опитавши сучасників знаменитого телекоментатора, в тому числі його дочку. Всі стверджували, що такого ніколи не було, а Микола Миколайович принципово не вживав міцних слів за жодних обставин. Щось на зразок того чули, також, на власні вуха в телеефірі пакосну лайку славетного диктора ЦТ Віктора Івановича Балашова. Мовляв, наприкінці передачі попрощався з глядачами і забув відключити тумблер мовлення – як матюгне на всю країну! А він, хоч і був фронтовиком другої світової, ніколи і в більш елементарних умовах такої термінології не вживав.
Так само й легендою є інший вислів «Отака х…ня малята!», який буцім-то видав Петро Юхимович Вескляров («Дід Панас») у прямому ефірі передачі «Вечірня казка» на українському телебаченні. Знову ж таки, є безліч «свідків», які не власні вуха це чули. І цю інформацію енергійно, із захопленням розповсюджували. Але річ у тому, що Петро Юхимович принципово не матюкався навіть за кадром.
Подібна легенда була і на польському телебаченні. Там, також, у 1970-х роках була вечірня телепередача на кшталт «На добраніч діти». І розповідали, що її ведучий Броніслав Павлік під кінець сказав: «A teraz kochane dzieci pocałujcie misia w dupę» («А тепер кохані діти поцілуйте ведмедика у дупу»). Вважається, що актор подумав – ефір закінчився і його більше не показують. Програма транслювалася в прямому ефірі без запису, тому ніяких підтверджень цій історії нема.
Навряд чи ці міські легенди були часткою спецоперацій. Але вони показали спецслужбам нові шляхи інформаційного впливу, які були застосовані під час радянської інтервенції в Афганістан, і включали розгортання на зайнятій території потужної мережі пропагандистського радіомовлення, поширення чуток, анекдотів та іншої інформації або дезінформації. З появою відеозапису, а згодом і поширенням інтернету, такі чутки стали неможливими, бо факти стало досить легко перевірити. Хоча це не припинило справи в принципі: просто інформаційно-психологічні спецоперації в інтернеті вийшли на новий рівень і набули інших форм.
Підписуйтеся на наши ресурсы:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua