ВІД РЕДАКЦІЇ: Багато хто з нас у дитинстві читав про Мальчиша-Кибальчиша, якому батько сказав: « Прийшла біда, звідки не чекали! Знову вже свистять кулі, знову вже рвуться снаряди!». Ну, казка – казкою, а життя – життям. Хтось з нас чекав, хтось не чекав, а тільки велика така біда прийшла на мирну нашу землю. І загрожує іншим. Взагалі інформувати про це наших читачів немає особливого сенсу – багато такого матеріалу ви отримаєте від ЗМІ та від самого життя. І наші земляки, і взагалі тверезі-розумні люди вже давненько зрозуміли, що це торкається не тільки українських громадян, але і всього субконтиненту та континенту. А в кінцевому рахунку – всього світу. Інша справа – доля однієї окремо взятої людини, яка не побажала залишиться осторонь доленосних подій, хоча мала таку можливість. І за свою потребу бути з тими, хто боронить батьківщину там, на передовій, сплатила найдорожчу ціну – власним життям.
Цього разу наш спеціальний кореспондент К. Б. Каневський спілкується з добрим давнім другом «Вісника Грушевського» Л. Г. Лічманом, знайомим багатьом сучасникам, в тому рахунку і читачам нашого журналу – своєю багатогранною діяльністю та публікаціями правового кола. Леонід Григорович до останнього часу багато років працював головою Малиновського районного суду Одеси. Він – кандидат юридичних наук, доцент, докторант. Але сьогодні нас звели не проблеми юрисдикції та юриспруденції сучасності, яких, зізнатися, вистачає. На великій війні, яку цинічний супротивник досі називає спеціальною військовою операцією, смертю хоробрих загинув його єдиний син. Хто ж не зрозуміє, чому про таке ми розмовляємо не одразу після того, що трапилося, а лише через певний час. Тобто, не те, щоб рана вже загоїлася – таке не лікує ніякий час. Але все ясніше, що про це, хоч і з часом, мають знати добрі люди. Отже…
– Леоніде Григоровичу, глибоко вдячні за вашу згоду на таку зустріч-бесіду. Цілком розуміємо – як це не просто. З початку: за яких обставин ви дізналися про те, що трапилося?
– Так сталося, що я тоді хворів, був на медичних процедурах. Раптом прийшла дружина. Тільки глянув на неї і все зрозумів. Кажу: «Василь?». І все. Тільки ім’я назвав. Відповіла: «Так». Я ще коливався-сподівався: «Поранений?». Тільки і сказала: «Ні…». Природно, не буду розповідати тут про світ своїх почуттів. З мене зняли медичне обладнання. Ми з дружиною обнялися. І сиділи в такому ступорі. Плакали. Ми добре знали – де він, чим ризикує, що там відбувається. А як трапилось – земля пішла з-під ніг.
– А чому, коли жінка з’явилася, ви одразу подумали про сина?
– Ну, вона не мала з’являтися в ту хвилину, повинна була займатися іншими справами, на роботі. А головне – вираз її обличчя був незвичний. От відчув…
– Коли з Василем бачились в останнє?
– За три дні до загибелі він був в Одесі, у відрядженні. Вдома ми повечеряли. Розповідав про бойові справи. Між іншим казав так: «Батько, там – справжнє пекло на Землі». Так залишайся, кажу, знов будеш служити в Одесі. Ні, відповів, це неможливо. Там мій взвод, мої хлопці. Коли прощалися, обнялися, він сказав: думай лише про хороше. І поїхав під Бахмут. А через три дні… Так, він загинув під Бахмутом, там є таке село – Курдюмовка. Як син розповідав, порядок був такий: вони три доби безпосередньо на передових позиціях, а потім три доби відпочивали. Казав, на третю добу у тому окопі іноді засипаєш, тому що виснажений. І прокидаєшся від власного пострілу. Така дислокація, що і ворожі окопи бачив на відео – хлопці знімали з дронів, нам демонстрували, досить близько були позиції росіян. І вечорами та вночі вони чули звідти російську мову, вони поруч, така була лінія зіткнення. Як фронтовики другої світової співали: «…А до смерти четыре шага». Це приблизно так виглядало…
– У різних війн, як у різних людей, є багато спільного. Але для самих людей кожна з них своєрідна і не схожа з іншими. Ще незнаючи, що бачитеся востаннє, ви йому пропанували продовжити службу тут, в тилу. А як це було можливо? Адже він був людиною військовою, офіцером? Тобто, таким, хто не обирає собі місце службі?
– Ні, він не був кадровим військовим. Василь закінчив військову кафедру цивільного закладу. І разом з дипломом про вищу освіту отримав звання молодшого лейтенанта запасу. А з початку військових дій він працював у військовому комісаріаті. Ця служба не така проста, як гадає собі обиватель, і конче потрібна для справи. А відправка на фронт – то була його власна воля. Керівництво його не відпускало. Але прийняв таке рішення і добивався відповідного наказу. До речі, мені він про це спочатку не розповідав.
– Кажуть, у сорок першому багато хлопців буквально рвалися на фронт. Але тоді, на самому початку війни вони не дуже розуміли – що насправді там відбувається. Навіть, і той генштаб, і верховний головнокомандувач спершу це не дуже розуміли. А от ваш син знав – куди він їде? Про те, що потім він вам назвав пеклом на Землі?
– Він ще до того, як кажуть, понюхав пороху. Під час служби у військкоматі, командиром взводу добровольцем приймав участь у боях між Херсонською областю та Миколаївщиною, що сприяло звільненню Херсону. Це було справжнє бойове хрещення. І справжнє братерство. Потім його перевели до Одеси, присвоїли військове звання лейтенанта. Продовжив службу тут, але підтримував зв’язок з тим братерством. Прагнув до нього. І так склалося, що його взвод в складі бригади передислокували у Курдюмовку. Він зробив все, щоб воювати разом зі своїми. І в грудні 2022 року знов очолив свій взвод. Треба згадати тут його командира – полковника Ільницького (позивний – «Сокіл»). Видатна людина. Скажу так: історична постать. Він загинув через півроку після мого сина, українці з ним прощалися на Майдані Незалежності.
– Що комусь треба тягнути військову лямку і в штабі, і у військкоматі, і в управлінні – тут нема про що сперечатися. Традиційні в історії дещо різні явища «Армія» та «Діюча армія», «Учасник війни» та «Учасник бойових дій». І справжній військовий – хоч рядовий, хоч генерал, – служить в окопі чи у військкоматі, де треба і де наказано. Але суто між нами (читач – своя людина): особисто ви багато знаєте випадків, коли військкоматські колеги сина намагалися потрапити на передову?
– Так, Були і є такі. Але не скажу – наскільки їх було багато. Я так розумію, що не багато. Рядові, сержанти – да, знаю таких. Такі хлопці були.
– Як вважаєте, що саме стимулювало особисто його прагнення на передову, в огонь? . Під час будь-якої війни потрібні і тилові гарнізоні-частини-підрозділи, управління і штаби – без цього ж не можна. Але коли людина працює у військкоматі, і пише рапорти і вже набридла з цим керівництву… що його спонукає?
– Ну, я думаю що на це вже треба шукати відповідь з початку його життя. А може – і раніше. Мій син народився 15 березня 1987 року. В нас єдиний син. Що до виховання… Уникнемо зайвого пафосу, але факт є факт: Василь народився в Одесі і виріс в українському середовищі. Батьки – дружини та мої – з Хмельницької області. Кам’янець-Подільський, чули?
– Не тільки чув, а й добре знаю. Служив у чудових тих краях. Славетна там старовинна романтична фортеця. Недаремно саме у Кам’янці знімали деякі епізоди «Трьох мушкетерів». Отже, ми мали змогу там зустрітися. Який тісний безкрайній цей світ…
– От саме в тих місцях влітку син проводив канікули здебільшого, не тільки у дідусів та бабусь, а й у прадіда Миколи і прабабки Ганни. До речі бабуся Ганна дуже любила свого правнука і вклала в нього багато своєї щирої української душі. Рідна мова поколінь – саме українська. Він дихав цим повітрям. Вважаю, це мало визначальний вплив на його внутрішній світ.
– Вдома, в Одесі, спілкувалися якою мовою?
– Здебільшого російською. Але часто українською. Взагалі в ті часи на цьому не акцентували. Але було ясно, що українська мова йому органічно-зручна для спілкування. Можна сказати – був двомовною людиною. З родичами він спілкувався виключно рідною мовою.
– Що його пов’язувало з уніформою, зброєю, військовою службою? В дитинстві грав у солдатики?
– Ну, діти є діти, хлопчики є хлопчики. Не в ляльки ж йому було гратися. Взагалі він – мирна людина. А захоплення в нього були різноманітні. Особливість? Він був енергійною дитиною. Я б сказав, динамічною у своєму русі до дорослості. Василь дуже поспішав жити. Уявіть: у 9 місяців вже ходив. Десь у 1,5 -2 роки говорив майже як доросла людина, і ніхто не вірив, поки не переконувався. В нього одразу була чітка мова, він добре говорив і російською і українською. Дружина займалася з ним дуже сильно, розмовляла і читала. І це її заслуга, що він так навчався-розвивався.
– Ось кажусь: «Це – батька дитина, це – матусин син». На кого більше схожий був?
– Так у його дитинстві казали, що більше схожий на матусю. Але вже коли йому було 16-17 років, став більш схожим на мене. Особливо це було видно на фото з наших випускних віньєток.
– А навчався як?
– Коли пішов у початкову школу, навчався в основному на відмінно. Але ми, мабуть, зробили дурницю: коли син закінчив початкову школу і мав піти у п’ятий клас, нам порадили і надали можливість перевести його одразу у шостий. Нехай перескочить. І він пішов у 8-му гімназію – одразу у шостий. Зрозуміти нас, батьків, не складно – сучасне життя таке динамічне, велика річ – зекономити цілий рік. І потрапив він у клас, де всі були на рік старші за нього. Йому треба було наздоганяти. Але він значним чином втратив бажання так добре вчитися, як вчився у попередній період. Словом, пішов від тих, кого добре знав з першого класу, опинився серед незнайомих, та ще й старших.
– Виникли проблеми?
– Особливих важких проблем не було. З часом він, саме собою, з дівчатами та хлопцями здружився. І підтримував із деякими добрі товариські стосунки до загибелі.
– Щось на зразок конфліктів «Батьки і діти» було у вас?
– Ну, в кого їх не було. Багато. Довго був, можна сказати, ідеальною дитиною, а потім вже… Дорослішав, спостерігав життя, робив висновки. І не завжди себе, з моєю точки зору, правильно поводив… Кажуть, маленькі діти – маленькі клопоти, великі діти – навпаки.
– Доречи, про дівчат: проявляв якусь зацікавленість?
– Ну, як вам сказати… У свій час і щось таке було. проявляв зацікавленість. Як кажуть, усьому свій час. Він у 16 років вже школу закінчив і у тому ж віці поступив у юридичну Академію. Як вже сказано, він завжди поспішав. У 19 років одружився. У 21 рік став батьком. Динаміка…
– І дідусем вас зробив, бабусею достроково…
– Так, досить ми рано стали. Я у 48 років, дружина в 44 роки. Він і в роботи поспішав: став, я думаю, одним із самих молодших адвокатів в Україні. У 24 роки вже був атестованим діючим адвокатом.
– Важливий момент. Він пішов у правознавство за батьком?
-За батьками і бабусею Тетяною. Моя дружина – нотаріус, її мати, Тетяна Миколаївна, більше 30 років служила суддею у Камянець-Подільському.
– А от коли вже підійшов час спеціалізуватися, як він обирав напрямок? Не в судді піде, не в прокурори, не в поліцейські. Не в держбезпеку.. А саме в адвокатуру. Чому?
– Попрацював майже 5 років помічником судді Київського районного суду. І вже особисто побачив життєдіяльність суду. Адже одна справа – університетський курс, а дещо інша – реальна повсякденність закладу. Бачив роботу адвоката, бачив роботу прокурора, суддів. Думаю, обрав адвокатуру, щоб у подальшому стати або прокурором або суддею. А суддею тоді можна було стати не раніше, ніж після 25 років за віком, а згодом змінилось законодавство і цей віковий ценз підвищили до 30 років. Безперервна судова реформа гальмувала нові набори суддів.
– Ви, суддя з потужним досвідом, як оцінювали його адвокатську роботу?
– В нього було досить багато справ – і кримінальних, і цивільних, вже мав певний адвокатський досвід. Я бачив, що син розумівся на судових справах. Я по-різному оцінював його конкретику, коли він зі мною радився, говорив про свої справи. І я досить часто був критичний. Він важко переживав, коли приймалися рішення не на користь його клієнта. Я йому пояснював, що це об’єктивно, славетні видатні адвокати не вигравали всі справи. У тебе в голові склалися пазли щодо певної правової ситуації, але це не значить, що і у суддів такі ж пазли складуться. Вони можуть подивитися на цю правову ситуацію по-іншому. В роботі і помилки, і негатив буває. Він старався допомагати людям, вів справи і безоплатно, чужим людям, літнім і хворим допомагав. У нього щира була натура, цю його особливість визнавали всі.
– Між нами кажучи, прізвище ваше було відомо. Що зветься, ім’я, яке звучить. Це спрацьовувало якось для сина, коли навчався і влаштовувався на службу? Мало значення серед колег і керівництва?
– Так, я думаю, це спрацьовувало певною мірою. І досить багато судів до нього ставилися тепло і з повагою, підтримували його. Це мало місце. Але кажу твердо: він ніколи не ховався за спиною батька. От чого не було – того не було. І про деякі його складнощі він мені просто не говорив – вирішував сам.
– Кажуть, що під час його навчання в академії був нюанс…
– А ви теж чули? Не впевнений, що про це варто… Але, оскільки ви торкнулися цієї історії, то скажу декілька слів. Колись суд, який я очолював, слухав справу, в якій зустрілися певним чином інтереси Одеської юридичної академії. Теоретично кажучи, суд підпорядкований лише одній-єдиній інстанції: Закону. Але в практиці час від часу мали місце… як би це поточніше сформулювати… певні «Рекомендації» і, навіть, тиск. От саме таке тоді відчувалося, пам’ятаю, з боку академії. Суддя, яка розглядала цю справу, була переконана в тому, що академія не права. І суд прийняв рішення проти академії. Але посеред навчального року сина мого виключають з того вишу. Геть безпідставно. Бо а ні прогулів, а ні провальних заліків-іспитів в нього не було. Як кажуть, а ні сном, а ні духом. Ясна річ, це було зроблено, щоб помститися мені – мовляв, не забезпечив рішення на користь академії. Так-так, виключили з академії.
– На підставі?
– Та кажу ж: безпідставно. Ну, якийсь формальний гачок там був, але всі розуміли неадекватність і незаконність такого рішення. Потім до мене зверталися різні посадовці академії за вказівкою С.В. Ківалова – щоб син повернувся в Академію; говорили, що це зроблено без його відома. Що це помилка проректора, що це дурниця і нехай син повертається, продовжує навчатися і таке інше.. Я порадився з дружиною і сином. І він продовжив навчання в Університеті Внутрішніх Справ, де був юридичний факультет і де він міг отримати юридичну освіту. От такий, якщо цікаво, був епізод. Отримав диплома, став працювати. Все – на загальних підставах.
-Захоплення? Хобі?
– Захоплювався комп’ютером, добре їздив на сноуборді і скейті ( навіть з Потьомкінських сходів на скейті спускався заднім ходом). Цікавився рок-музикою. Писав вірші. Тварин любив, в нього були собаки. Цікаво було спостерігати за тим, як вони його чекають і з ним спілкуються. Так було до того, як почалася війна. Ми з дружиною і сином волонтерили. Купляли необхідні воякам нашим речі, завозили куди слід. Все здавалось – ось кошмар закінчиться. А бойові дії все полихали й полихали. І одного разу, в останні дні лютого 2022 року, він сказав – допомагати може будь хто. Але це не для мене, маю бути в армії.
– Як батьки реагували?
– Ясна річ, складно було на душі. Але ми не заперечували: якщо не можеш інакше, якщо так вирішив – йди, служи. І бережи себе… Ми ж бачили що це не капризи: він так налаштований. Погодилися, сподівались на краще, не думали про такі наслідки. І він пішов до військкомату, але його відправили додому – сказали що, якщо треба буде, його викличуть. Він другий раз прийшов і у військкоматі побачив двох знайомих дівчат, які тоді там працювали, а раніше – секретарями у Малиновському районному суді. Вони знали мене і його добре. І він каже: дівчата допоможіть, щоб взяли в армію, а то мене не беруть. Ну, вони взяли його особову справу і поклали туди у реєстр, де здійснювали призов. І його призвали в перших числах березня 2022 року. У зв’язку з тим що у нього не було якихось військових особливих знань, він служив у військкоматі.
– Ви втручалися у цей процес?
– В принципі – ні. Цікавився ходом справи, природно. Він служив в Одесі, у військкоматі. Але він переживав – доводилося ходити по хатам, і не тільки займатися призивом, а саме що для нього було боляче, коли приходили звістки про загибель і він мав відвідувати батьків і жінок, перший повідомляв про це. Йому треба було бути присутнім на похоронах, допомагати – це було дуже тяжко і боляче. Коли там, у військкоматі, почали формувати роти, батальйони, бо тоді загроза була в Одесі сильна, був взятий Херсон і звідти йшли російські окупанти. І співпрацівників запитали – хто хоче реально воювати. От він і зробив крок уперед. Ми про це зовсім не знали.
– А як узнали?
– Його дружина Ельвіра стала повідомляти, що він десь відсутній за таких причин. А потім приїжджав, розповідав: місяць – півтора їх готували: стріляли, окопувались, проходили такі військові університети. А потім їх вже туди спрямували. І вже зрештою ми помітили, що він змінився. У нього уже домінувало почуття військового братерства, відповідальність за своїх солдат, ми вже відійшли на другий план. І він вже тільки цим практично жив – що за них відповідальний, що вони потребують його, а він потребує них, і що вони роблять добру і важливу справу. І коли у його взводі хтось гинув або був поранений, він дуже переживав, вважав, що і він не все передбачив та забезпечив. А потім під Бахмутом досить багато солдат з його взводу загинули в одному бою – 9 воїнів одразу.
– Підлеглі його любили?
– Любили? Думаю, що так. Стільки про нього позитивного вони говорили, нам батькам, Ельмірі. Так і казали, що таких командирів не буває. Спостережливий від народження, був одинадцять років адвокатом, вже багато бачив і злочинців, розумівся на психології. І до кожного міг, так би мовити, знайти ключик. Він був людиною енергійною і принциповою. Іноді, навіть, занадто. До нього командири дуже добре ставилися. Коли «зверху» ставилося бойове завдання, він часто пропонував свій варіант рішення. І доводив його сенс.
– А коли він одружувався, старовинною мовою кажучи, звертався за благословенням до батьків?
– Він нас фактично поставив перед фактом, Прагнув до самостійного життя. Потім отримав освіту та посаду, став служити. Жив окремо, на гроші, які сам заробляв.
– А коли вже вирішив піти на фронт – просив благословити?
– Тоді я казав йому: війна – не гра в солдатики, це серйозна наука, треба пройти справжнє навчання, отримати спеціальні знання та навички. Він каже: батько, часу обмаль, в мене є підлеглі. Я повинен бути з ними. Якось, особисто мені колега телефонував, суддя у відставці, каже: зустрів свого родича і той розповів, що служить у Збройних Силах і що Василь Лічман у нього – командир. І дуже позитивно характеризував сина як офіцера. От маленька риса: Василь майже усі гроші, які там заробляв, витрачав на армію, на своїх бійців. Під вогнем був зібраний, рішучий і надійний.
– Виходить, це була його стихія? Знайшов себе?
– Так, він казав: дуже жалкує, що не пішов у 14-му році, коли почалося АТО. Я думаю що природа дала йому певні бойові і командирські здібності, вміння спілкуватися і керувати людьми в особливих умовах. Отримав посаду командира взводу. А потім вже виконував обов’язки заступника командира роти – там, під Курдюмовкою. Як казали його командири, був перспективним офіцером і мав значне військове майбутнє.. Але 23 січня 2023 року син загинув.
– Це сталося на території, зайнятій ворогом? Вам відомі обставини?
– Якраз між нашими позиціями та їхніми. По-старовинному сказати – «Нічья Земля». Але яка ж вона «Нічья»? Наша! Рідна наша земля. Розповідали, що він проявив вірну ініціативу, прийняв чітке рішення. Зав’язався бій і багато шкоди завдавала засідка ворога. А розвідка за допомогою дрону не давала вичерпної інформації про неї. Треба йти туди і побачити на власні очі те, що дрон не показує. Ну, треба – так треба: син пішов зі своїми бійцями на ті позиції, на це бойове завдання. Хто ж знав, що воно… останнє. Їх накрили артвогнем. Розрив снаряда – і все. Хлопці, які були поруч, (отримали поранення), розповіли: рана тяжка, помер майже одразу.. Знаєте, вони казали – коли виносили з бою, в нього на обличчі була сльоза. Замерзла. І ми бачили цю сльозу під оком, коли його привезли вже сюди, в Одесу. В таких випадках робиться службове розслідування – ми отримали такий великий акт: він належним чином виконував свій обов’язки, загинув, виконуючи бойове завдання на бойовій позиції. Такий акт є. А сина немає…
– Країна пишається такими синами. Як щоб не вони – що було б з нами…
– Все вірно, все так. Він став справжнім чоловіком, воїном і командиром, все робив по-чесному, за спину батька не ховався. Але єдиного сина в нас вже немає, зрозумійте… Ми звісно пишаємося сином.
– Онука?
– Так. Вона два дні на тиждень з нами. Ми з нею спілкуємося і вона вже досить доросла дівчина., зараз їй 15 років. Вона дуже любила батька, він її любив. У них були дуже такі близькі родинні стосунки і вона, бідна, переживала і дуже переживає до цього часу. Дуже. Воно-то так, на війні як на війні. Але до того, що трапилося, як звикнути? Саме головне це безповоротність втрати і відсутність майбутнього. Розумієте коли у тебе один син є, то ти розумієш, що є якесь майбутнє і є твоє продовження і є сама близька людина. Цей ланцюг складається теж з ланок. А ланки – живі. І ось середня ланка випала: залишилися ми і онучка. Розірваний ланцюг вийшов. І оце сама головна біда. В нього ніякого майбутнього ніколи не буде, лише пам’ять залишається. А отже – і в нас фактично це майбутнє вже не таке.
– А життя триває. Ви все життя працювали?
– Так, пропрацював все життя. Пропрацював 36 років і один місяць в одному суді.
– А тепер ви вільна птиця?
– Так, це теж тяжкий момент. Я був 24 роки головою суду. І ви знаєте, після загибелі сина я дещо помітив, і це дуже суттєво. Адже суддя має бути об’єктивною і неупередженою людиною, яка знає життя. А для того щоб бути таким суддею, людина, як правило повинна мати родину, бути батьком, і бути здоровою людиною. Тому що коли хвороба загострюється, у людини інше ставлення до життя до інших людей. І саме головне – суддя має ще бути об’єктивною людиною, тобто об’єктивно і неупереджено дивитися на людей та їх вчинки. І для нього немає значення що це за людина, якого вона походження, яких статків і таке інше.
– Це ви до чого?
– Після загибелі мого сина помітив, здійснюючи правосуддя, що для зберігання об’єктивності та неупередженості мені треба докладати більше зусиль, чим раніше. Коли так траплялося, що під мою юрисдикцією підпадали люди військові, чи такі, які служили в армії, були волонтерами – мені кортіло бути до них більш поблажливим, тощо.
– Стали більш сентиментальним?
– Так. Мене стали дратували громадяни, які мотивували вчинені злочини чи інші правопорушення тим, що їм треба годувати сім’ю. Оцінивши зміни, які відбулися у мене, я зрозумів, що вже так працювати, як працював усі роки, не зможу Після загибелі сина я пропрацював ще два місяці. І прийняв рішення – треба йти у відставку. І пішов. Хоча за конституцією я міг ще два роки працювати. І мене просили залишитися…
– Ви тепер маєте змогу придбати собі спінінга і рибалити.
– У мене було таке хобі. А взагалі я – доцент, кандидат наук. Маю більше 20 років науково-педагогічного стажу, досить значну кількість публікацій. Я дуже багато викладав студентам, адвокатам у різних аудиторіях. І мої близькі друзі, знайомі запропонували піти на роботу у Науково-дослідний інститут правотворчості і науково-правових експертиз провідним науковим співробітником. Порадився з дружиною і погодився піти. Цей інститут – державна установа, зараз працювала при Академії правових наук, а з Нового року вже при великій Академії Наук України. Працюю дистанційно, що передбачено трудовою угодою, буваю у Києві, спілкуюсь з людьми, виконую різні завдання. Є задача закінчити докторську дисертацію, вже тривалий час я – докторант. Хочу присвятити монографію своєму сину – лейтенанту Василю Лічману, добровольцю і герою. Тому я зараз так працюю, і ця робота приносить мені певне моральне задоволення. Настрої, зізнатися, бувають різні. Іноді подумаєш – навіщо зараз наука, коли відбувається таке з твоєю країною. І невідомо, що буде завтра і післязавтра. Але вчасно приходять інші думки та настрої: думати про Перемогу, її наближати, бо вона – майбутнє. І допомагати тим, чим можеш і ось ми з дружиною досить активні волонтери.
– А дружина працює?
– Так, продовжує працювати. І що мені дуже сподобалось, спочатку, коли почалась війна, я більше хвилювався, а вона трималася впевнено. У них на службі було чотири нотаріуси, вона залишилася одна на певний час. Всі з дітьми роз’їхались Європою. Дружина не тільки не закрила нотаріальну контору, а й згуртувала своїх помічників і продовжила нотаріальну діяльність, надаючи безкоштовно нотаріальну та іншу юридичну допомогу військовим. Для нас військові – святі люди, ми на них молимося. І вона так трималася досить довго одна, а потім співпрацівники вже стали повертатися.
– От зараз у вас потеплішали і вираз обличчя, і мовний тон. Це велика вдача взагалі в житті, а у такі часи тим більш, мати надійну супутницю життя. До речі, про те, сина для батьків ніким не заміниш. Але життя триває і війна триває. І є така пісня ще з Другої Світової : «Это жизнь идёт и война идёт, неизвестно что раньше кончится». Ніхто не може точно сказати що закінчується раніше, коли і чим. А от зараз якісь юні хлопці і дівчата, молоді люди за віком мають бути у рядах, у лавах. Навіть ті, кому ще рано, чи не положено за станом здоров’я, чи є один у батьків, наприклад. Що може їм сказати батько, який переніс таку втрату?
– Ну, треба зважити і виходити з такої основної посилки: які є пріоритети? Що для тебе Україна? Якщо вона для тебе не просто слово, якщо це та країна і та держава, в якій тобі хочеться жити – жити вільно та гідно, треба цей пріоритет відстоювати і відстояти. Боронити незалежність України. Я б сказав, що треба йти до лав військових і захищати державу. Хлопці, які першими пішли воювати і були на той час в армії – зупинили цю навалу. Тому і Захід нам став допомагати, побачивши, що в нас є критична маса людей, які можуть і бажають воювати за країну. І це ж не якісь міфічні герої, а звичайні прості наші люди. Тому така моя батьківська порада і настанова – зберегти нашу країну, її незалежність і майбутнє. Як у пісні, пам’ятаєте, «Бо в нас іншої нема». А для цього держава має надати тим хлопцям та дівчатам все необхідне, підготувати їх теоретично та практично для такої важкої військової роботи. І ще: щоб в них були такі командири, якими були полковник Ільницький, мій рідний єдиний син та інші сержанти, офіцери та генерали…
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua