«…Что мир весь рядом с ним,
С его горячей медью?
Судьба, судьбы, судьбу,
Судьбою, о судьбе».
(Булат Окуджава)
Продовжуємо знайомити нашого читача з тими учасниками Науково-Літературного Товариства ОРО Академії Наук України, з якими він досі чомусь (чому?) не дуже й знайомі.
Будьте знайомі: Марина Миколаївна Іллюша – керівник Науково-дослідного Інституту «Міжнародна долеаналітична спільнота».
1. З чого починається доля…
– Ви – людина відносно популярна у наукових колах та трикутниках. Але наші читачі – люди різні. Й у символічну нашу вітальню сходяться для таких зустрічей із різних сфер, класів і шарів. А під цим гостинним дахом всі й справді рівні. Принаймні у межах нашого спілкування. Ось і давайте представимося безцінному нашому читачеві. Почнемо із сім’ї.
– Народилася у Києві. Отже, киянка. Батько був інженером-технологом. Між іншим, працював на заводі «Арсенал», тому самому знаменитому. Мама була працівницею друкарні. Поліграфіст. Набірник, наскільки я пам’ятаю.
– Взагалі кажучи, серед пролетаріату традиційно набірники вважалися найосвіченішими та більш начитаними.
– Так, читала багато, набирала багато. Просто… я тоді була маленька, не вникала у подробиці. А потім мама вже змінила рід діяльності.
– А набірник чого – журналу, газет?
– Книжок.
– Ну, ось бачите, це споконвічна робоча аристократія. І що ж, вас троє було у ній?
– Ні, у мене є старша сестра. Вона, до речі, працює також у нашій компанії. Світлана Миколаївна, редактор газети “Твоя доля”, чули? Це моя сестра, на два роки мене старше. Це моя доля. Ну, як усі, мабуть, ходила у садок. Садок називався «Зірочка».
– Так і світитеся досі? Це – там же, у Києві?
– Так. Це все було у Києві. Дитсадок у Києві, школа у Києві. Звичайна середня школа.
– За деякими ознаками і, якщо я не помиляюся, на літературу там не сильно налягали?
– Ні, на літературу не сильно налягали. Принаймні особисто я мріяла з самого дитинства про велике піаніно. Грати на піаніно.
– Слух у Вас? Голос?
– Наспівувала. Слух у мене був… так собі. Він уже у музичній школі розвивався. Я у 6 років пішла до музичної школи.
– А вдома хтось співав, музикував?
– Тато грав на гармошці, на гітарі, на баяні та навчався у музичній школі. Він колись вчився грати на кларнеті. Але всерйоз не пішов цим шляхом.
– Але вдома музика звучала?
– Так. Гітара, акордеон…
– З якого приводу він грав удома? Зайнятий чоловік, він втомлювався, мабуть, на заводі.
– Свята, компанії…
– А Вам він акомпанував?
– Ні. От такого не було, це я сама. Хотіла навчитися грати на піаніно дуже, мріяла. Ось і пішла до музичної школи, за класом фортепіано. Відучилася рік і покинула музичну школу.
– Чому?
– Не знаю. Або важко було, бо одночасно пішла і до першого класу до школи, і до першого класу до музичної школи, в один рік.
– І до чого Ви все-таки дійшли? Рік – це великий термін, за цей час можна півня вивчити курити.
– Чесно, вже навіть зараз не пам’ятаю. Якісь дитячі мелодії.
– “Чижик Пижик”? “Собачий вальс”?
– Так. Ось за цією шкільною програмою відучилася рік. Закінчила добре.
– А вдома був інструмент?
– Був. Так, купили фортепіано.
– І Ви сиділи за ним, і він набрид?
– Точно. І мені ось це набридло, і я залишила рівно через рік музичну школу. І повторно я пішла вже до музичної школи у 16 років, через 10 років. Можна сказати – вже сама. Знову захотіла.
– Що означає – «сама»? Батьки не знали?
– Ні, знали. Але я маю на увазі, що ніхто вже не змушував.
– І ніхто не відвів Вас. Просто пішла?
– Так, просто пішла. І пішла вже на фортепіано та естрадний вокал. Я мріяла бути… артисткою.
– Акторкою?
– Співачкою.
– Загалом у Вас, здається, акторська фактура. Але який жанр Вас приваблював – класика, сучасний?
– Естрадний. Так, сучасний. Хоча я брала окремі приватні уроки академічного вокалу класичного. І можна сказати, що саме там якось найбільше розвинули голос, слух.
– А який у Вас голос? Якщо не помиляюся, ліричне сопрано?
– Так, ліричне сопрано.
– Репертуар? За навчальною програмою – що Ви співали?
– Ну, на естрадному вокалі що співають? Пісні естрадні, сучасні. Конкурси якісь були, дитячі пісеньки.
– Іноземні чи вітчизняні?
– Більше вітчизняних, іноземних мало.
– Ну, наприклад, що врізалося на згадку?
– Пісні з репертуару Ані Лорак, Пугачова, Таїсія Повалій, Білозір. У цьому роді…
– А до авторських пісень Вас якось не тягнуло?
– Ні, сама не писала.
– Романси?
– Романси, напевно, більше, коли вимагала програма – іспити у музичній школі були. Якщо вимагали, то співала.
– Впізнаю нашу школу. Зрозуміло. Отже, закінчили принаймні?
– Музичну школу закінчила, так.
– І у Вас з’явилася, так би мовити, ксива?
– Так, папірець.
– І ким ви стали, згідно з цим документом?
– Естрадний вокал та клас з фортепіано.
– Потім ще треба вступати до училища?
– Так. Але річ у тому, що… поки навчалася у музичній школі, після 9 класу загальноосвітньої я… вступила до технікуму. Я мріяла бути дизайнером одягу. Закінчила Київський технікум легкої промисловості, вступила до Інституту технологій та дизайну, відучилася там рік, кинула та вступила до інституту вже на вокал, до такого ВНЗ: Академія керівних кадрів культури та мистецтв. Вона знаходиться у Києві, на території Печерської лаври.
– А кого вона готувала?
– Факультет «естрадний вокал», спеціальність – «керівник вокального ансамблю, естрадний вокаліст». Закінчила Академію.
- Знак долі: “Попереду – крутий поворот…”
– Минув час. Ви робили інші речі. Але музика мала засісти десь у Вас. Безслідно це не минає. Що засіло Улюблена Ваша річ?
– Напевно, мабуть, найулюбленіша… композиції – це «Привид опери».
– «Привид опери»… Це що воно таке?
– Це з мюзиклу, який так і називається: “Привид опери”.
– Маю академічний диплом.
– І там пишеться…
– естрадний вокаліст, керівник естрадного ансамблю.
– О, чин чималий. І що, керували?
– Ні, пішла працювати до музичної школи. Знаєте, коли я навчалася ще в Академії, мені здавалося, що навіть якщо не стану артисткою, я точно знайду собі роботу – у музичній школі працюватиму. Але не тут було. Знаєте, як виявилося, навіть у музичну школу було дуже тяжко потрапити на роботу, державні структури, всі місця зайняті.
– У провінції це простіше, а у Києві – звичайно. Ви б ще до Москви спробували чи до Ленінграда. Та й Одеса…
– Ну так. І пішла працювати у приватну вокальну студію, яку відкрила моя викладачка з вокалу. Вона мене знала, я в неї вчилася, і ми працювали разом. Викладала вокал.
– І чого Ви там досягли?
– Я працювала там до того моменту, коли прийшла до Олега Вікторовича до компанії.
– Ось! На цьому – вступ закінчився. Починається головна частина. А як Ви, власне, сюди прийшли?
– Я дізналася про Олега Вікторовича Мальцева та про Прикладну науку від знайомого, який у Києві запросив на якийсь семінар. Такий, можна сказати, ознайомчий, чи вступний семінар, на якому розповідали про Прикладну науку, що вона взагалі така існує, і про Олега Вікторовича. Так, все було просто: знайомий запросив, пішла за компанію. Загалом, можна сказати, випадково.
– Можливо, це та ситуація, про яку діалектики говорять: випадковість – окремий випадок закономірності?
– Так. Схоже на те. І ось там я вперше взагалі почула про Олега Вікторовича, прийшла додому, подивилася у YouTube відео. Строго кажучи, не можу сказати, що мене відразу зацікавило це. Я бізнесом не займалася, мене це якось не зацікавило.
– Який збіг: мене теж. Бізнес – не ваша стихія?
– Ну ні, тоді я взагалі не розуміла, що це таке.
– Доктрина Олега Вікторовича якраз зводиться ще й до того, що наука має так чи інакше мати прикладний сенс і сама на себе працювати.
– Так. Точно. Це мене й зацікавило.
– Отже, наука – не без бізнесу. Це вас не надихнуло?
– На той момент – ні. Повторю: тоді взагалі не знала, що таке бізнес. Викладала вокал. І вважала, що я не бізнесмен, і це мені не потрібно. Коли я переглянула якісь відео на цю тему, мене не зацікавило. Але моя старша сестра почала їздити на семінари вже до Олега Вікторовича. І ось, вкотре, коли вона повернулася з семінару, який називався «Спеціальна медицина», поділилася зі мною інформацією та враженнями… Це виявилося дуже цікаво. Це, можна сказати, було відкриттям.
І ось… начебто…. сталося якесь запалення. Буквально: щось клацнуло. І з цього моменту я всерйоз зацікавилася прикладною наукою. Я попросила якісь лекції, реферати. Книжки докладніше ознайомилася, що це таке. Я прочитала книгу Олега Вікторовича «Проти лому немає прийому». Враження – яскраве. Ну, і з цього моменту я почала дивитися-слухати лекції у YouTube, якось це все стало цікаво. Втягнулося.
– А особисто Ви познайомились?
– Познайомилася пізніше. На семінар я поїхала десь за чотири місяці.
– До Одеси?
– Ні, тоді ще до Севастополя, до Байдарської долини. Це вже було незвичайно. Тоді проходили семінари у долині, жили у наметах. Я ніколи не була взимку в наметі та ще й у горах. Уявіть. І, звичайно, першого дня, коли ми йшли туди, у гори, я думала «Боже, що я тут роблю!». Так холодно, вітер, навіть дрібний сніг із дощем сипали. То був січень. Не забуду – це було 18 січня.
– Без тата-мами.
– Без тата-мами, так.
– Вас не образили?
– Ні, навпаки, відігріли, чаєм напоїли, бутерброди дали. Біля багаття обігріли. Що мене найбільше вразило, коли побачила Олега Вікторовича наживо – це очі. Ось він тільки підійшов, просто привітався, спитав, як ми доїхали. Мені здавалося, що я таких очей ніколи не бачила у своєму житті.
– Ну, це емоційний рівень. Вразлива ви дівчина. Музикантам належить. Але щодо власне справи, його суті…
– Тоді я їхала на семінар, він був присвячений технології вирішення завдань за допомогою слова. Адже я займалася вокалом, у мене були й такі учні, у яких були дефекти мови – заїкання, «р» не вимовляли. І мені було цікаве питання, як позбавити людину таких недоліків…
– А яким чином вони до Вас потрапили на навчання, коли мають «фефекти фікції»?
– Були різні люди.
– Ви що, логопед?
– Ні, я не логопед. Але мені було завжди цікаво, як людину позбавити цього дефекту.
– Але є методика. Ви що, вивчали її?
– На той час ні. Просто мені як педагогу з вокалу було цікаво. Ось навіть, знаєте, є явище, коли люди заїкаються, коли розмовляють, але коли співають, не заїкаються.
– Так, заїкам рекомендують наспів говорити. У мене колись був такий солдатик, доповідав наспів…
– Так. Точно: коли наспів – заїкання минає.
– Це Ви самі відкрили чи все-таки вчили десь, читали щось із методики, щоб він співав, а не говорив?
– Я про це читала, чула десь, мабуть, в Інтернеті. Було цікаво на практиці, чи можна все-таки якось позбавити людину заїкання. Хоча вони до нас не приходили з метою вилікувати заїкуватість. Вони приходили співати, комусь подобалося, знов-таки, тобто вони з іншим завданням приходили.
– Голос і слух був якийсь мінімальний?
– Так.
– А на що вони розраховували?
– Знаєте, у той момент часу, коли я працювала, викладала вокал, стало дуже популярним караоке. Ось повсюдно були караоке-клуби. І приходили навіть дорослі люди.
– Ну, це проведення часу.
– Ну, ось хтось просто хотів навчитися для себе, щоб гарно співати у караоке. Ось тоді це був прямий пік якийсь, і було багато людей, які просто хотіли навчитися співати собі, щоб, знаєте, просто у караоке попадати у ноти.
– Ну, та народ наш співучий. Просто собі ніхто не вчиться, собі співають.
– Ну, ось зараз дуже багато хто навчається для себе, ось навіть просто для того, щоб у караоке співати. Раніше це було якось дивно, ну, а сьогодні… Навіть бабусі приходили, які хотіли навчитися співати колискові для онуків.
– Для онуків теж треба вчитися?
– Ну, ось, уявіть, приходили вчитися.
– Цікаво. Їдемо далі. Отже, для Вас відчинилися якісь двері у цьому нескінченному коридорі. І щось Вас туди, якийсь гіпноз, якийсь вітер залучив. І ви туди зайшли. Перші кроки. Що далі?
– Перше – це був семінар, на який я потрапила як учасниця. Скажімо, вже на цьому семінарі я отримала відповіді на питання, які довго мене хвилювали, турбували, і ніхто не міг відповісти на ці запитання. І до того ж, знаєте, було так, що я навіть не поставила ці запитання Олегу Вікторовичу. Ось він якось у рамках семінару на них відповів. Мене тоді хвилювали питання про сенс життя. І взагалі… навіщо я особисто живу? Був навіть такий момент, що тоді мені не було і 24 роки… Так, скажу прямо: не було інтересу до життя. Ось так, ні багато, ні мало. Був якийсь глухий кут і питання «навіщо жити далі?». Просто ходити на роботу як усі люди ще 50 років чи 60?
- На порозі долі та за ним…
– Та це питання у повітрі висить взагалі з давніх часів… І що Ви там отримали вичерпну відповідь на таке запитання?
– Так. Я подивилася на людей, які живуть, знаєте, по-іншому, чи які мають сенс життя, мають цікаве життя, ефективне, результативне. Тому що я розуміла, що у 24 роки працівник музичної школи – знаєте, це, напевно, не те було, чого мені хотілося б.
– Незадоволеність…
– Так. Ну це питання інтелігентської психології. Де Ви бачили інтелігента, який був би задоволений тим більше собою. Що таке інтелігент? Це насамперед і головним чином незадоволена собою людина. Це нелегко, втомлює. Навіть, буває, виснажливо. Але це і рухає людиною. Власне, вас це теж підштовхувало.
– Ну так. Мабуть.
– Ось! Бачите, як цікаво! Мрія драматурга: поворот теми Нарешті, Вас осяяло – «ось воно», світло наприкінці тунелю. Зійшло червоне сонечко. І Ви зубами – у цей граніт науки.
– Так. Можна сказати і так. Великого перебільшення не буде. Я почала займатися, вчитися дистанційно – жила у Києві, стала приїжджати на семінари до Севастополя, І у якийсь момент Олег Вікторович сказав, що йому потрібен помічник і запропонував це мені.
– Виписав Вас із Києва.
– Так, саме так – до Севастополя. І ось я приїхала працювати туди у компанію, помічником Олега Вікторовича.
– Якщо не секрет, якими були Ваші обов’язки? Ви ж домовлялися якось, повинні будете робити те й те.
– Ну, допомагати.
– Організаційно чи науково?
– Організаційні моменти. Одразу наукових не було. Спочатку організаційні доручення, звісно. Навчалася одночасно. Як Ви бачите, у Олега Вікторовича щодня якісь дослідження, лекції, семінари, книги.
– Навіть буває кілька разів на день.
– Саме. У цій атмосфері, у цьому ритмі здобувала відповідну освіту.
– Коли Ви переступили поріг цього храму науки як, ну, загалом, молодшого працівника, молодшого співробітника, ось тоді Ви вже думали, що тут виросту, займатимуся власне наукою, керуватиму підрозділом»?
– Ні звичайно. Тоді я не думала так.
– А що гадали? , Працевлаштувалися – і так собі, до пенсії?
– Ні. Безперечно, ні. Хотілося досягти результатів, навчитися, вирости. Але про кар’єру не думала. Це навіть і на думку не спадало.
– Посада ваша – керівник НДІ «Міжнародне доле аналітичне співтовариство». Розумієте, як це звучить для наших читачів, найпростіших смертних? Це ж чин чималий.
– Так мабуть. Це і для мене звучить більш ніж серйозно.
– Це було якось так для Вас сюрпризом, чи що?
– Можна сказати і так. Працювала, працювала. І призначили на цю посаду».
– Наскільки я знаю, в академії це не відбувається просто так, за гарні очі.
– Ну, безперечно. Але ви мене зрозумієте, якщо скажу, що самій незручно судити і говорити про свої заслуги. Значить так треба…
– Відкинемо обивательську скромність і міщанські розуміння сорому. Ви ж – громадянка сучасна, емансипе. Та й наш читач – своя людина.
– Дивіться, засновник цього інституту – Олег Вікторович, заснував його ще 2015 року. А значно пізніше вручив мені цей портфель.
– Академік Мальцев таких кадрових помилок не любить і не допускає.
– Ну звичайно. Ось і виходить, як я сказала: так треба було.
– Отже, за Вами вже якісь подвиги були.
– Отже, були. Щоправда, коли я прийшла, сказала так: «Не хотілося б працювати з людьми. Ось можна будь-які завдання, тільки не робота з людьми».
– А з ким тоді? З тваринами, чи що?
– Малося на увазі – не координувати життєдіяльність людей, не командувати ними. Так я тоді сприймала саму себе. І Олег Вікторович сказав: «Тобі – лише з людьми». І справді, у ході вже певних завдань, консультацій людей… Олег Вікторович сказав: «Марино, ти – терапевт». І справді, я можу тепер сказати, що мені подобається працювати з людьми, возитися з ними. Як те, що було у музичній школі – мені хотілося зрозуміти, звідки заїкуватість, як вилікувати його.
– Це Ви співчували, співпереживали, так би мовити, болючим. А здоровим?
– Ну, здоровим допомогти… Якщо вони хочуть якихось успіхів, результатів у житті досягти. Та й інші здорові… тільки думають, що здорові.
– А, може, тут спрацювало те, що інші з них підозрюють – як ви колись, що «Заблудили у небі», і їх треба виводити на дорогу?
– Таких людей не так і мало, як хочеться думати. Ну, тих, які, як ви кажете, заблукали у небі.
– Це не я. Це Мандельштам. Але Ви подібне пізнали, можливо, не за поетичними збірками, а за підручниками, а пережили самі. Вам це відчуття знайоме.
– Так. На жаль…
– І коли людям особливо нема з ким поговорити на цю тему… А ось тут їм Вас Бог і послав. Може, у цьому річ?
– Можливо, й у цьому. Мабуть, так – правильно.
– Ось, бачите. Будемо Вас і ваші заняття відкривати читачеві поступово. На цьому шляху ви опинилися і тому, що Олег Вікторович, не лише соціальний, а й індивідуальний психолог. Він вас відчинив?
– Знаєте, я завжди говорю так. Олег Вікторович про мене знає, мабуть, більше, ніж я сама про себе.
– Про нього кажуть, що він бачить людину наскрізь і навіть глибше.
– І навіть глибше, так.
– Ну ось. У принципі, навіть якби ця зустріч була єдиною вдачею у Вашому житті…
– То вже того достатньо, щоб не вважати себе невдахою.
– Проте працювати треба. Удачниця ви чи ні, треба виправдати високу довіру. Виправдовуєте?
– Намагаюся виправдовувати.
– Ось ви можете розповісти читачам про те, що собою являє ваш робочий день, глави такого ось загадкового у чомусь НДІ?
– Ну чому «загадкового». Наша діяльність досить відкрита, я маю на увазі в Інтернеті, у нас проходять наукові дослідження у галузі психології, долеаналізу, написання книг, консультація людей, щодня, можна сказати, по кілька консультацій…
– Робота над книгою – це вже література. Незалежно від жанру, роду та виду. Вона може бути художньою, публіцистичною, науковою, науково-популярною. Але все одно це – література. Виходить, Ви – літератор, так чи інакше, людина пишуча.
– Я себе не називаю літератором.
– Будемо логічні. Про професіоналізм вже не говорячи. Ну, чи можна писати, не будучи письменником? Так не буває. Є кращі письменники, гірші, знамениті і не дуже. І дуже “Не”. Людина науки, та й взагалі – культурна людина, – не може не писати. Листи, записки, щоденники. Вже – письменник. Навіть термінологічний оборот «Початківець» не є правомірним. Як сказано – «…Той, хто ще не почав – не поет, Хто почав – той уже не початківець».
– Якщо мати на увазі власне літературу… я, мабуть, на шляху стати письменником.
– Щасливої дороги. Як то кажуть, там і зустрінемося. А які подвиги на цій ниві?
– Ми, весь науковий відділ бере участь у роботі над книгами, які створюються в інституті під керівництвом та за авторством Олега Вікторовича. Він – носій теми, ідеї, розробляє усі дослідження. Ми працюємо у цьому напрямі, вчимося. Це непросто, але дуже цікаво та захоплююче. Підрозділ – науковий, займається науковою роботою, дослідженнями, написанням та перекладом книг.
– Ну а оскільки Ви – голова інституту, то це все фокусується на Вас?
– Щось – на мені, звісно.
– Є ще Інститут Пам’яті. Пам’ять, психіка, психологія – це пов’язано. Знаєте, не можна розглядати щось одне. Тому якісь речі регулюють у нас одні люди, якісь – я. Типовий поділ зобов’язань.
- Долі – загальні та особиста…
– У даному випадку у Вас із читачем – особисте знайомство. Якщо говорити про Вашу особисту функцію, Ви що, копаєтесь у літературі, в Інтернеті, у бібліотеці, у музеї? І потім усе це фокусуєте, доповідаєте, і потім маєте представляти?
– Так, саме так.
– Наш читач – людина кмітлива. Він зрозумів, що праця це – колективна, так би мовити – на паях. Є й ваш внесок. Ви – пайовик. Ось який він, ваш пай? У найближчий час, найближчим часом. Напевно, щось Вас особливо цікавить, щось найцікавіше? І для себе щось відкриваєте не тільки для читача? Марино Миколаївно, яка тема, яка ідея цього кола Вам особисто ближча?
– Ну, загалом кажучи, у цьому колі не цікавого немає. Але найбільше мені ближчий Долеаналіз та дослідження у галузі людської Пам’яті.
– Скажіть, будь ласка, що це таке є, якщо перекласти мовою простого смертного читача?
– Ну, перш за все, долеаналіз – це один із напрямків глибинної психології, який ставить собі за мету зробити усвідомленими несвідомі домагання предків особистості. Предмет, явище «Глибинна психологія» стоїть на трьох китах – Фрейд, Юнг та Сонді. Напрямок Фрейда – психоаналіз, напрямок Юнга – аналітична психологія, напрямок Сонді – це долеаналіз.
– Це всесвітньо відомі вчені, фундатори. До речі, вони відомі, так би мовити, по-різному.
– Це точно.
– У мої роки мандрівок та вчення, наприклад, вони цілком безперечно вважалися вченими буржуазними, ворожими, глибоко чужими нам. І це було цілком переконливо. Хоча, зізнатися, дехто вже тоді думав, що це може бути не зовсім так. Або навіть зовсім не так. Але це – кити, сказати б, пам’ятники. І ось приходить Марина Миколаївна. Вона не кит, очевидно. Принаймні поки що. Але вона повинна на цьому фундаменті якусь свою цеглу вкласти. Або навіть – свій поверх звести.
– Ну, свій, не свій, а наш – точно. Олег Вікторович Мальцев розробив технологію терапії – ніхто з цих трьох китів не створив долетерапію, терапію людини.
– Їм просто на думку не спадало, напевно.
– Або не встигли. Вони займалися цими питаннями, але не знаю – чи не вистачило часу, чи, можливо, теж якихось знань. Загалом чогось не вистачило.
– Вони підвели базу.
– Так. А Олег Вікторович створив технологію «Соляріс», яка дає змогу змінювати долі, змінювати програмну долю. У НДІ ми займаємося консультацією людей, застосовуємо цю технологію практично. На жаль, як ми вже казали, значна кількість людських доль, можна сказати, надламані чи навіть зламані. Дуже багато людей зі зламаними долями.
– Мабуть, так було за всіх часів. Як сказав поет, для веселощів планета наша слабо обладнана. Але наш час б’є усі рекорди.
– Є навіть дорослі люди, 50-60 років від народження, і вони кажуть: «Я зараз розумію, що я прожив не свою долю. Якби повернути час назад, я жив би по-іншому. Я жив так, як хотіли мама чи тато».
– Тим більше, дуже багато, можливо, і прожили б, як хотіли тато і мама – так ні тата не було, ні мами. А буває, такі були тато та мама, що краще б їх і не було. Досить багато просто по життю самотніх людей. І ось зараз вони з Вами зустрілися та шкодують, що це не сталося раніше. А ось суто теоретично: якби це сталося раніше, що б, власне, Ви змінили?
– Скажімо так, можливо, ці люди прожили б не нав’язану долю, як говорив Сонді, є поняття нав’язаної долі та вільної долі. Нав’язана доля нав’язана не лише батьками, які кажуть «іди до того інституту». Справа у тому, що Сонді досліджував родове несвідоме – як домагання наших предків, навіть тих, яких ми не бачили ніколи у своєму житті, генетично впливають на вибір у нашому житті – на вибір професії, на вибір кохання, на вибір друзів, хвороб та смерті. Людина хворіти може на хворобу якогось предка, і вона про це навіть не знає. І ось долеаналіз і технологія «Соляріс» дозволяють, по-перше, ці несвідомі речі зробити усвідомленими, тобто взагалі зрозуміти, звідки воно взялося, ну, і змінити їх, якщо, звичайно ж, людина хоче цього.
– Та наука і її практика, яку Ви сповідуєте та проповідуєте, суперечить фаталізму…
– Так, безперечно.
– …Тому що фатум – від цього досі, нікуди не дінешся. Але жив на світі такий філософ, щоправда, він прославився на дещо іншій ниві, прізвище його було Джугашвілі, а у народі він відомий як Сталін. Вивчав філософію у духовному училищі та у семінарії. Йому належить така фраза: «Логіка обставин вища за логіку людських намірів». Як би Ви прокоментували це з позиції своєї науки та практики? Якщо логіка обставин вища, то чого ж ще тріпатися? Все залежить від обставин.
– Я так сказала б. Доля справді фатальна для людини, яка не знає цих речей. Тобто вона буде фатальна – це 100%. І, знаєте, коли кажуть «завтра зміню своє життя», «все, з понеділка змінюю життя», не змінять, це слова, оскільки несвідоме – це певна частина пам’яті, тобто це у пам’яті надрукувалося, і так як це несвідоме, його у людини навіть немає, тобто що міняти? Наприклад, я навіть не усвідомлюю, що повторюю долю якогось предка – як я можу це змінити? Я вважаю, що це моє життя.
– А Ви не знаходите, що ми так чи інакше всі повторюємо долі предків по спіралі?
– Ні. У тому й річ, що люди повторюють долю предків. Наприклад, «бабуся хворіла на рак, мама хворіла на рак, і я хворітиму на рак, тому що у нас це родове, генетичне». Це програмна доля. Тобто із віку у вік людина копіює захворювання. Зрозуміло, що вона не скопіює точнісінько долю бабусі, тому що все-таки це інша людина, вона жила в інший час і середовище інше, й обставини.
– А генетика все та же.
– Так. Але ці несвідомі речі можна змінити. Крім родового несвідомого, ми маємо особисте несвідоме, яке досліджував Фрейд, тобто це те, що ми за життя персонально, несвідомо копіюємо.
- Доля: не відразу пишеться набіло…
– До речі, як не дивно, адже у старий, т.зв. радянський час генетика була так само проклята, як і фрейдизм. За це садили до в’язниці. Проте наука, яку Ви сповідуєте, та її практика, ставить справи трошки під сумнів – що генетика генетикою, а дещо все-таки можна…
– …Змінити.
– Можна, можливо?
– Можна, можливо.
– Точно?
– Так.
– А знаєте, є такий анекдот, я б не став його наводити – він трохи вульгарний, зате пряме відношення має до цієї логічної структури. Так, це жарт, а насправді уявіть собі: пацієнт приходить до Вас і каже: Допоможіть. Справа у тому, що я… ну, як би це сказати… імпотент. До того ж, у мене це – спадково. Мій прапрадід імпотент, мій прадід – імпотент, мій дід імпотент, мій батько імпотент…». Лікар: «Дозвольте, але звідки ж ви?» «Та я – з Бобруйська!». Жарт. А якщо всерйоз, з погляду ваших занять. Ви у цьому випадку хіба не розведете руками: «А що ж я можу зробити? Це ж генетика?
– Ні, але я сподіваюся, що ця людина з такою проблемою піде до іншого лікаря.
– Але ж він прочитав, вирішив, що це доля, фатум. А у вас йому кажуть, можна щось змінити.
– Фатум, те, що ми називаємо програмою, «доля визначена, неминуча». Вона неминуча у разі, якщо ми не знаємо, грубо кажучи, долеаналізу, тобто якщо людина не знає ні пам’яті, ні психології. Якщо всіх цих речей не знати, доля дійсно зумовлена. Людина не може це сама стерти зі своєї пам’яті.
– А ви можете їм допомогти?
– Завдяки технологіям – так. Але, знову ж таки, якщо людина цього не захоче, напевно, є методи, що дозволяють змінити без її бажання, але питання – «навіщо?»
– Може, йому подобається, що він на це хворіє, так? Теоретично і таке припустимо.
– Так може бути.
– Я не знаю, кому це подобається. Але ж доктрина академіка Мальцева: наука, нехай найакадемічніша, найтеоретичніша, має служити практиці. “Наука і життя” – був такий журнал. Виходить, Ви всі звалили на себе саме ось це? Як ось ці глибинні наукові пласти перекласти практичною мовою, щоб людина не просто отримувала від Вас лекцію якусь теоретичну, а щоб вона виходила від Вас у крайньому випадку зовсім в іншому вигляді, якщо вона, хоче-не хоче, – нехай сама вирішує . Я правильно вас зрозумів?
– Так цілком вірно.
– Так ви велику справу робите. Може, ви недооцінюєте себе. Це ви така з дитинства скромна?
– Ну… загалом, так.
– Ви так чи інакше, хай це буде для вас сюрпризом чи ні, але ви таки піднялися на цей поверх. Військові кажуть: “Поганий той солдат, у якого старшина не знайде одного разу під подушкою маршальського жезла”. Далі що? Вже показує ваше життя, що є рух. Читач – своя людина, можна відверто.
– Є величезна кількість й інших напрямів, і хотілося б у науці реалізувати себе, тобто як вчений, а це непросте завдання. Справді, знаєте, наукова робота, можна сказати, потребує терпіння, грубо кажучи, вона нудна, якщо так можна сказати. Без відомого мінімуму тут не обійтись. Сама лабораторна частина потребує посидючості, терпіння. Ось, мабуть, хотілося б стати вченим. Знаєте, гідним вченим.
– А зараз Ви не вважаєте себе вченим?
– Молодим вченим.
– Все одно, вік Ваш щасливий. Ви стрибнули затяжним, але вам ще до землі далеко. Ось просте, людське питання. Про що у цьому плані Ви мрієте? «Я хочу бути міністром науки України» – ні?
– Ні.
– Насамперед бути гідною людиною. Можливо, для когось є прикладом у житті, прикладом власних результатів. Вченим хотіла б бути.
– Але досить пізно я з’ясував: вчена, вчений, – не зовсім те, що думав. Формулювання просте: той, хто займається дослідницькою роботою. Отже, з цього простого і ясного, хоч і дещо формального, погляду ви вже – вчена, Ви ж займаєтеся дослідженнями. Навіщо Вам ставати тим, ким ви вже є? Чи мається на увазі науковий ступінь?
– Ну, можливо, і ступінь, Хоча, знову ж таки, у нашому світі сьогодні це не найголовніше.
– Як червоний диплом?
– Ну так. Зрозуміло, що десь цей ступінь необхідний, але я не думаю, що це є настільки важливим і першорядним.
– Це залежить від того, чого Ви бажаєте. Якщо Ви бажаєте бути деканом факультету, Вам доведеться захищати дисертацію. Ви хочете займатися наукою ближче до практики?
– Так. Практичною, прикладною, а не як у нас багато вчених сидять у ВНЗ – одна назва. Тобто до сьомого поту попрацювали заради дисертації та її захисту. І цілком очевидно, що ця робота не має ніякого відношення до практики, до реального життя. Особливо це стосується гуманітарного сектору.
– Як у тому анекдоті: дисертація на тему – «Про вплив прямих сонячних променів на потойбічне життя чорних тарганів…».
– Ось-ось, щось таке. Це, між іншим, не так і смішно.
– Взагалі, академік Мальцев, наскільки я знаю і якщо я правильно його зрозумів, вважає, що настав час переглянути цей статус. Якщо коротко, викладач це викладач, а вчений це вчений.
– Правильно.
– А викладання – це не ваша стихія? Тим більше, що ви викладали.
– Моя стихія. Можна сказати, зараз я теж займаюся… Мабуть, це не викладання, але передача знань, технологій, консультування.
– Але, якщо ви – глава, то, хочете чи не хочете, маєте бути прикладом. Командир, начальник, старший, керівник – це завжди приклад. Він може бути поганим прикладом, добрим, яким завгодно. Ви все одно на увазі – отже, приклад.
– Можливо, для когось.
– А ви самі у чому хотіли б, щоб із Вас брали?
– Дехто каже, що, скажімо так, приклад жіночності. Ну, знаєте, про себе складно говорити: «Ось я приклад…».
– Так, тут потрібна чоловіча прямота. Хоча сучасність від жінки вимагає, можливо, не меншої мужності, ніж від чоловіка.
– Хочеться бути прикладом гідної людини, щоб не соромно було, не прикро за безцільно прожиті роки. Щоб людина прожила гідно, ефективно та результативно.
– Десь я це вже чув. “Як гартувалася сталь”! Настільна книга радянських юнацтва та молодь тридцятих-шістдесятих років. Це Ви читали Островського?
– Це Олег Вікторович часто каже так.
– І на останок. Що – найважливіше – нехай буде відомо допитливому нашому читачеві про науково-дослідний інститут, життєдіяльність якого ви координуєте.
– Ну, по-перше, на сьогодні наш інститут, одеський, є єдиним у світі інститутом долеаналізу.
– Навіть «у світі»? Не в Україні, не на континенті.
– Ні. Саме: у світі. Чому? Тому що існує Інститут Сонді у Цюріху, Швейцарії, але це вже не той інститут, це, знаєте, більше музей Сонді. Тому немає тут ніякого перебільшення: наш інститут – єдиний у своєму роді.
– Це Вас і зобов’язує багато чим, якщо ви у світовому масштабі.
– Так, у світовому. На сьогоднішній день це єдиний інститут, у якому справа Сонді продовжується, розвивається, примножується, а не тільки використовується те, що вже було створено Сонді. І ми йдемо далі, хочемо досягти більшого.
– Як то кажуть, Бог у поміч.
– Спасибі.
Автор Кім Каневський