ВІД РЕДАКЦІЇ. З того часу, як мала місце ця мирна співбесіда двох компетентних співрозмовників, друкувалася впершне та перекладалася українською мовою, ПРОЙШОВ ПЕВНИЙ ЧАС. Сказати, з тих пір дещо змінилося – нічого не сказати. Навіть, найрозумнішим, навіть тим, кому за фахом положено було все передбачати, і на думку не спадало те, що відбувається в нас сьогодні. І ми надаємо читатачеві змогу читати це, розуміючи… як би це висловитися… неактуальність матеріалу, його зміста та інтонації. Ви не знайдете тут відповідей на питання, які більш за все цікавлять сьогодні добрих розумніх людей. Ця спроба повернення на миттевість подумки до часів цієї зустрічи вказує на справжню цінність мирного того життя, яке, зізнатися, ми не дуже й цінували. І не дуже пильно мир зберігали. Дорогі уроки реального життя. Будемо сподіватися- вони підуть на кристь. Біда не бескінцева. Природне наше прагнення до мирного життя. Досягнемо – будемо
цінувати…
У символічній вітальні нашого журналу сьогодні – народний артист України Олег Львович Школьник. Від вашого імені спілкується з ним журналіст Кім Каневський. Для вступу традиційні кілька слів про співрозмовника. Хоча рубрика “Життя Відомих Людей” передбачає, що значна частина матеріалу – вже відома читачеві. І саме про себе. Ну, і про час, і про дещо інше, звичайно. Але сприймається куди переконливіше з вуст, як кажуть, Самого.
– Народився я у цьому місті, у чудовому та улюбленому. Вже не у першому поколінні одесит. Народився у 56-му році на вулиці Хворостіна, що була Прохоровською, нині знову Прохоровська, кут М’ясоїдівської. Молдованка. У квартирі жила моя прабабуся зі своєю величезною родиною… ще до революції. У неї, навіть, був цілий поверх флігеля, бо сім’я була величезною – 10 душ дітей. Загалом, що сказати? Я народився у кімнаті обслуги розміром 8 кв.м., де жила бабуся моя, мамина мама, мама з татом і ось я.
– А зручності? Усі у дворі?
– Зручності були на поверсі, але маю сказати, що за цими зручностями постійно вишиковувалася черга. І треба було не забувати гасити світло. Лічильник! Вірніше, лічильники. О, скільки вимикачів було біля цього туалету! Як там у Володимира Висоцького: на тридцять вісім кімнаток – лише одна вбиральня. Пам’ятаєте, за що сусіди покарали, не шкодуючи розок – ільфо-петровського Лоханкіна. У пам’яті кількох поколінь залишилися емальовані таблички від ЖЕКу: «Тому, хто не вимикає світло у трудовій вбиральні, місця немає!». А кожен ходив із хомутом на унітаз. Ось і там я пробув, по суті, перший рік свого життя. Потім, оскільки татко був будівельником, і їм запропонували, – ну, цілій бригаді молоді, – відновити розбомблений під час війни будинок у неробочий час для того, щоб там отримати житло.
– «Метод народного будівництва» це називалося?
– Ось щось таке. І значить, вони цю справу відновили, побудували. І отримали. Але каналізації не було. І далі ми туди переїхали. Була кімната довга, як пенал.
– А де?
– Це площа Кірова, 3, навпроти Кіровського скверика. У тата були золоті руки, що завгодно вмів робити. Він був і тесляр, і маляр, і електрик – ну, у нього стояли на все руки. “Укрторгбуд” називалася ця контора. Наприклад, він зводив ресторан «Київ». Отже, що тобі сказати? Там була довга кімната, саме як пенал, з одним вікном – була така «кишка». Шматок «кишки» перший – це була кухня і вона ж – передпокій і їдальня, і все там. Там була викладена дров’яна плита, на якій готували їжу і яка опалювала це приміщення.
– А де дрова тримали? У сараї, мабуть?
– У тата був сарайчик у дворі. Але ж у дворі був і туалет. І треба було вийти з під’їзду в арку, пройти у двір і там у кутку, особливо, в ожеледицю взимку це була насолода! Але у коридорі, навпроти кожних дверей, був свій власний якийсь ящик, столик, щось таке, на якому вже стояли керогази, або примуси. Ймовірно, ці терміни вимагають, особливо для молодих та юних ваших читачів, пояснювальну виноску. Але витончена електрозапальничка, від іскри якої спалахує блакитне гарненьке полум’я газу, нам тоді на думку не спадала. Наш побут був насичений примусами, грецями та керогазами. Як говорив Жванецький, щоб вони горіли!
…І ось там, усередині цієї кімнати, у мене було велике щастя – приймач «ВЕФ Акорд» із «зеленим оком». Індикатор. Я навчився читати назви столиць світу, які там російською мовою були написані на шкалі налаштування. Але найголовніше, що там був програвач під кришкою. Це було диво техніки на той час. Радіо плюс патефон. Радіола. Платівки… це було найбільше диво у моєму житті.
– А ось цікаво, які платівки?
– По-перше, це були вальси «На сопках Маньчжурії» та «Амурські хвилі». і «Казки віденського лісу», з одного боку одне, з іншого боку інше. Там було 78 оборотів.
– Довгограюча?
– Ні-ні-ні, 33 – це довгограюча, а 78 – це один твір на одному боці. Потім там були міньйони, «Ленінградські мости» Утьосова.
– А Лещенко був? Тобто, той – Петро Лещенко, а не з сучасної офіційної естради.
– І той Лещенко, про якого шепотіли, що в нього були неприємності з владою. Але найголовніше, у мене було два улюблені співаки – він і вона, з самого мого першого розуміння… ну, ось з хвилини першої свідомості. Для мене неділя – це був святий день, бо тато вдома, мама вдома. Розумієш, правда? І на сніданок, – це була свята справа, – завжди картопля з оселедцем, тато випивав свої сто грам і далі ми йшли гуляти кудись там. Але головне, коли я прокидався у своєму ліжечку з нікельованими кульками по кутках і з сіткою, яка охороняла мене від падіння з ліжка, включався приймач і була програма «С добрым утром» без чверті дев’ятої ранку. І там же були прем’єри пісень, багато чого цікавого було. Я любив Капіталіну Лазаренка і особливо любив Георга Отса.
– А Ніну Дорду?
– І Ніна Дорда. Хто там був? Ну, потім уже Лариса Мондрус.
– Ну, Шульженку, напевно?
– Ну, Шульженку, безумовно!
– А це ж повоєнні всі.
– Хто там ще був? Дай Боже пам’яті. Бунчіков…
– Козловський, Лемєшев.
– Козловський, Лемєшев, безумовно. Марк Бернес. Я взагалі від цього радіо не відходив. Ну коли мама з татом на роботі, я з бабусею вдома, воно весь час звучало. А тоді передавали фантастичні речі. Це сьогодні ми лише розуміємо, який потік класики звучав на той час.
– “Театр перед мікрофоном?”.
– “Театр біля мікрофона”! Про що ти говориш! Це було так цікаво… По-перше, вони так працювали, я навіть не можу сказати, що працювали. Це ж уява, яка працювала у тих, хто слухав! Це я зараз розумію, як це виховувало людину! Дивовижно! А які майстри! Які майстри! Хто б їх побачив у будь-якій дірі Радянського Союзу, якби не ця програма? А потім уже геніальна історія, яка: «Слухай, друже! Я розповім тобі казку». А потім радіо «Няня», ну це вже пізніше. І радіостанція “Юність” з’явилася. Я вже був трохи старший. Едіта П’єха, Майя Крісталінська. Квартет “Акорд”, “Ореро”. Алла Йошпе і Стахан Рахімов. Ну, і Пахмутова, звичайно.
– Ну ось. Отак ми й жили. А потім ми переїхали на вулицю Карла Маркса, 39, нині знову Катерининська, між Бабеля і Жуковського, поруч із телефонною станцією, у старовинний будинок 1892 року побудови. Ну, і там я прожив все своє шкільне життя до моменту вступу до Щукінського училища у Москві. Ну а потім я вже повернувся до дружини, бо на четвертому курсі я одружився і опинився на селищі Котовського, на вулиці Паустовського, й у нас з’явилася донечка. І я жартував, що я живу в Одесі, а доньку прогулюю на Одещині, бо через дорогу там уже був Комінтернівський район. Дофінівка поряд.
– Кордон обласного центру та області…
– Так. Так. Але з молоком була проблема. Хоч і село поряд. Я вставав о 4-й ранку і йшов до села Іллінка, бо там, у якомусь кіоску можна було взяти молоко. І я брав бідон мало не 10 або 20 літрів, бо дитині треба було зробити сирок, те-се, п’яте-десяте, мільйон всього. Жили ми на п’ятому поверсі п’ятиповерхового будинку з батьками моєї Танечки – моєї дружини, моєї однокласниці та моєї шаленої любові на все життя.
А потрапив я до Щукінського училища – досі не можу зрозуміти, як. Але перш, ніж говорити про це, маю сказати, що у другому класі я скрізь читав вірші у школах. І до нас у хату завітала така, Валентина Семенівна Борохович. Це була подвижниця, вона керувала драмгуртком у Будинку медпрацівників. Це на Грецькій.
– Там гарна самодіяльність, гуртки були. Літературна студія була.
– Цілком вірно, і ми всі були об’єднані у цю справу. І вона прийшла додому і каже, вашому синові потрібно – в артисти. А мама з татом не дуже хотіли, щоби я цим займався… Ну, як? Треба було вчитися, а я там пропадав. Вона сказала: Ви робите помилку. Йому треба цим займатись. Ви йому зламаєте долю». Загалом, зрештою, тато наполіг, щоб я туди не ходив, і я туди перестав ходити, перейшов до 119-ї школи, бо скасували 10-ті класи у тій школі, де я навчався, у 49-й, на вулиці Рози Люксембург, навпроти будинку, де народився Ойстрах, і там дошка зараз. І якийсь науково-дослідний інститут, а була школа. Ось там я перші 8 років відучився. І перейшов до 119-ї, а там була така чудова та унікальна Юлія Мойсіївна Самарова, вчитель російської мови та літератури, у школі був шкільний театр «Юність», і ось пішло-пішло. А потім паралельно я почав займатися у студії кіноактора при Одеській кіностудії. Був там такий Ілля Рудяк, керівник.
– Там, один час, і Вася Левін вів курс. Приятелі мої займалися – Наталка Корчагіна, Орлова вважалася примою. Слава Колегаєв. З ними Василь Левін, навіть, зняв художній фільм «Одеські канікули».
– Вірно, Було. От в тебе пам»ять! А потім я потрапив до Москви, а згодом – Вахтангівський театр. І всі великі були ще живі.
– Станіславського вже не було?
– Станіславського не було, і Вахтангова, на жаль, не було, але були ті, хто у них навчався. В училищі була Віра Костянтинівна Львова, легендарна, яка, по суті, випустила всю плеяду Вахтангівського театру. Я працював з Етушем Володимиром Абрамовичем, я працював з Олексієм Кузнєцовим – чудовим артистом та педагогом, Олексієм Глібовичем. Я працював із Ніною Павлівною Русиновою, яка грала Віринею і була партнеркою Щукіна.
– Борисова Юлія, так?
– Так вона і досі жива-здорова, дякувати Богові. Так склалося, що ні вона, ні Ульянов, ні Яковлєв, ніхто з них не викладав. Викладав Лановий, світла йому пам’ять. Він же наш земляк, слід зазначити. Він же з Одещини, Савранського району. Так ось, Василь Семенович останніми роками був зав. кафедрою художнього слова та промови сценічної.
– А Гриценко викладав?
– Ні. Викладала Алла Олександрівна Казанська, народна артистка, котра була дружиною знаменитого кінорежисера Барнета. Так. І Ольга Барнет – це її дочка, народна артистка у МХАТі. Викладала Галина Яцкіна, викладав Шлезінгер, зав. кафедрою акторської майстерності.
– Юрій Яковлєв, народний артист СРСР, за ідеєю теж мав викладати. Ні?
– Яковлєв мені підписав диплом, як голова держкомісії. Але треба зазначити, що вчилося мені нелегко, бо я був невідомо звідки, і невідомо хто. Оскільки курс наш був, ну, як і всі інші курси… Ну, скажімо, Льоня Ярмольник навчався старше курсом, разом з Женею Симоновою, у них керівником був, світла йому пам’ять, Юрій Васильович Катин-Ярцев. А я навчався на курсі тоді доцента, Заслуженого артиста РРФСР Анатолія Івановича Борисова. Він був артист малопомітний, але більше займався педагогікою. Він був непомітним артистом. Він був секретарем партійної організації Вахтангівського театру. Розумієш, а там у мене на курсі було досить усіляких родичів та дітей різних великих відомих майстрів.
– Москвичі все, так? Ленінградці?
– Ну, зрозуміло, і я там був “не приший кобилі хвіст”. І, крім того, вони мають менталітет інший, рівень освіти інший, і мене, загалом, намагалися витурити. Мені треба було сильно працювати, щоб зачепитися. Ну, а потім у мене відкрилася визначна здібність, завдяки якій я став надзвичайно відомий в училищі, і після цього на мої покази у дипломних спектаклях чи уривках збиралися всі студенти. Але популярність мені приніс Леонід Ілліч Брежнєв.
Анекдотів ходило море. І я спробував робити пародії на нього. Я почав ці анекдоти тиражувати ось, отже, з образом вождя. Але на той час уже Борис Євгенович Захава вже встиг померти і захистити нас не було кому. А курс у нас був акторсько-режисерський, у нас було 8 режисерів і 25 артистів, всього 33. І ось режисерам треба було захищати також акторську майстерність і треба було робити дипломні спектаклі. Ось взяли вони водевіль під назвою «Едгар одружується» Лябіша, грали центральні ролі. До речі, моїм однокурсником був Гарік Черняховський, відомий режисер, який закінчив свої дні від онкологічного захворювання у Нью-Йорку. Ось, ну, це я все стрибаю у різні боки. Я грав епізодичну роль.
– Вибач, будь ласка, Олег. Дуже важливе питання. Адже у тебе за фактурою навіть, з психомоторики, з пластики, адже у тебе дуже своєрідне було амплуа. Ці хлопчики-москвичі, вони все інженю, прем’єри…
– Я розумію, про що ти говориш. Плотність статури. Все упиралося у те, що мені було 17 років, а я мав вигляд 23-24. І ось ця невідповідність зовнішнього та внутрішнього… у цьому був конфлікт. Але потім якось все з’їхалося. Я до чого? Ну, якщо про Брежнєва щоб закінчити, я грав підпитого дядечко, якому представляли наречену мого племінника, ну, на заручинах, і я повинен був відповісти «Очень приятно» – вся роль.
– “Їсти подано!”.
– Ну, про це ж саме мова. Але вона зробила мене надзвичайно відомим. А оскільки там же випивають, і Шлезінгер, який цю справу зняв, каже: «П’яний повинен вважати, що він тверезіший за всіх навколо. Ти мусиш ледве стояти на ногах, сказати «Дуже приємно» і мало не впасти, а потім усміхнутися, і на цьому все закінчується». Ну, коли людина сильно випила, у нього ж язик заплітається. Ну, ось я і… Розумієш, на показах не можна аплодувати, це навчальна робота. І ось сиділо, по-перше, все училище на чолі з тодішнім ректором дивовижним. Він був дуже … Ну, не треба погано про покійників. Ну, загалом, він абсолютно не відповідав, щоб не сказати інакше, тому що я довго вибиратиму слова. І коли дійшли до цього місця… Я сказав «Очччччень прррррріятно». Голосом Брежнєва. І мімікою його ж …
– А брови причепив?
– Та ні, нічого цього не було! Були якісь там бакенбарди. Одним словом, була така шокова пауза, а потім були овації, і зал піднявся. Розумієш, це було на початку цієї вистави, далі вони грали у порожнечу – я їм усе зламав. І я зрозумів, що мене виженуть.
– Ти взяв на себе, як то кажуть.
– Ні, я просто не очікував такої реакції. Та її ніхто не чекав. Я репетирував, начебто б показуючи цю штуку, всі хихикали. Ну, хихикають, то й повинні хихикати. Водевіль же. Такий жанр. Отже, я всю ніч не спав, як ти розумієш. Наступного ранку вони сиділи, – там же обговорення було, – я приперся рано-рано, десь о 8-й ранку, чекаючи того, що мені зараз видадуть документи і скажуть «Пішов геть звідси!». І прийшов наш музичний керівник – був такий чудовий композитор та піаніст Наум Львович Ратнер. Він прийшов у пів на дев’яту, подивився у розклад і почав голосно матюкатися, бо він пізно вчора пішов з цієї кафедри і помилився: йому треба на 11-у, а він притягся у половину дев’ятого на танець грати. І я до нього підходжу і кажу: «Ну, що, мені кінець?» Він каже: «Пішов ти геть, ідіот!» Ну, хтось там намагався щось вякнути, говорили “Як це можна?” і т.д. А була така Діна Андріївна Андрєєва, чудова акторка, професор, народна артистка, яка різала правду-матку у лоб і нікого не боялася. Вона сказала: «Ви – козли всі! То був єдиний живий образ! Як можна?!” Ну, отак вона мене врятувала. Але мені зробили все, щоб я не отримав вчасно диплом, мене не допустили до наукового комунізму, і рік я працював уже в Одеському театрі музичної комедії без диплома. Мені дали довідку про те, що я прослухав курс, але через рік я мав право приїхати та здати. Я прилетів до Москви, це було 17 червня, – я, як зараз, пам’ятаю, – приїхав до училища, ніхто мене ні про що не питав, запитали: «Четвірки вистачить?». Я говорю: «Так, Господи!..» Тут же мені видали диплом, який підписав Юрій Васильович Яковлєв, і на цьому справа закінчилася.
Ось так. А потім три роки в Одеському театрі музичної комедії, а потім у 80-му році – гастролі у Куйбишеві, де мене помітив Петро Львович Монастирський – був там такий чудовий режисер і народний артист Радянського Союзу, керівник Академічного театру драми, одесит за походженням, між іншим, як потім з’ясувалося. Загалом він мене покликав у театр. Мені було майже 24 роки. Перше, що я там зіграв, я ввійшов у спектакль «Шостий поверх» – це був шлягер, який… Взагалі, до театру ходило все місто. Я ось за 8 років не пам’ятаю жодної вистави без аншлагу. Ти розумієш? Оце був феномен!
– Одеська оперета таки котирувалася вище у Союзі, так?
– Чим той театр, куди я потрапив?
– Так.
– Ні, ні. Справа у тому, що тут різні жанри. Серед театрів оперети Одеська оперета була у великій суперечці зі Свердловською оперетою та з Московською оперетою, але все одно вона була лідером завдяки Гріншпуну спочатку, потім Ошеровському, як ти розумієш, тощо.
– Водяному.
– Так. А далі вже є колекція артистів.
– В усякому разі, Водяний був перший в історії оперети народний артист СРСР, а Шмига десь роком-двома пізніше отримала.
– Так, він був першим. Він був перший, але це не виключало чудових артистів у тому ж театрі Свердловська біля Курочкіна. Треба сказати, що деякі зірки одеського театру приїхали і зі Свердловська. Наприклад, Сатосова, геніальна “мама Люся” моя.
– А вони не львівські хіба?
– Львівська була Дембська, Главацька, Дашкевич – ось ця компанія. Вони були зі Львова.
– А, між іншим, Голубенко, Сущенко та Хаїт написали суто одеську оперету «Старі будинки». Вона йшла у Свердловській опереті.
– Прем’єра була там першою. Я тобі скажу, що я репетирував цього бульдозериста Костю, якого грав Барда-Скляренко, і я не зіграв, бо я поїхав у Куйбишев, але музичний номер я пам’ятаю досі:
А я Вас приглашаю на интим,
И ежели мы только захотим,
Мною приготовлена уже
Комнатка на пятом этаже.
Там пластинки «Трынь-трава»
Громкие слегка,
Вилки, рюмочки и два
Двухпудовика.
Для душевного разгона
Есть немножко самогона
И соленые грибы
Композитор Фельцман.
– Так, а вірші, між іншим, Роберта Рождественського.
– Так Так Так. Я хотів це сказати.
– А скажи, будь ласка, Олегу Львовичу, це ж синтетика, загалом? Там і вокал, і танець.
– Я обожнюю цей “жанер”! Він дуже мені допоміг у моїй роботі. Справа у тому, що колись була в Одесі чудова актриса, служила вона в Українському театрі, звали її Наталія Віталіївна Радолицька. Вона була красунею, вона брала участь у всіх капусниках. Одним словом, у 75-му році Куйбишевський театр був в Одесі з гастролями, Петро Львович побачив Наталю Віталіївну, покликав її до себе у театр і відразу на ній одружився.
– Це вона знімалася в «Андрії Рубльові»?
– Вона.
– Там така дівчина майже без одягу бігала.
– Так Так Так. У ніч на Івана Купала.
– Точно, Радолицька.
– Це вона. Але вона рано померла. Вона померла у 83-му році, у віці 38 років. Її син живе та працює в Одесі. Ось так. А батько сина працював 10 років звукорежисером в Українському театрі. Зараз він живе вже давним-давно у місті Мельбурн.
– Але все ж таки, що стосується професійної підготовки: ти у «щуці» мітив у драматичні артисти, так?
– Звісно! Щукінське училище вигідно відрізняється від усіх, у ті часи принаймні відрізнялося тим, що музиці та музично-ритмічному вихованню приділялося величезне… Є така наука, «ритміка», і у нас викладала приголомшлива жінка! Я забув, як її звали. Віра… Те, що Віра – точно. Ґрінер! Її прізвище було Ґрінер. Вона навчалася у Парижі. Далькросс був таким видатним фахівцем у музично-ритмічному вихованні. Це була Віра Ґрінер, була така пара приголомшлива танцювальна Кара-Дмитрієв.
– Ось. І його донька Олена Володимирівна Кара-Дмитрієва теж у нас ось цю справу вела. І це було протягом чотирьох курсів. У людині виховувалося відчуття ритму сцени, і це робилося під музику. І це так виховувало! Крім того, ми мали вокал, мали танець. Інше питання, що я музичної освіти не маю. Коли я вступав до нас до Одеського театру, я з Крупником познайомився, світла пам’ять, це мій «хрещений батько», якщо хочеш. Хоча нічого хресного між нами не могло бути, але, оскільки ми – щукінці, мене з ним познайомив Зорік Аврутін покійний.
– Він був в опереті завлітом. Завідувачем літературної частини.
– Точно. Він самий. Вийшло як? Я коли закінчував, ми показувалися у московські театри, і на мене клюнув Захаров. Але я вже був одружений на той момент, а Танечка була вагітна. І все вперлося у московську прописку. І мені стали говорити: «Розводися, одружуйся фіктивно – і ми там щось придумаємо», ля-ля-ля. Я говорю: «На що ви мене штовхаєте? У мене дружина, з якою я навчався у школі, ми з нею зустрічалися 5 років, нарешті побралися, і вона чекає на дитину. Я повинен прийти до неї і сказати «я з тобою розлучаюся заради того-сього»? Я ж у вас нічого не вимагаю, дайте мені якийсь кут, дайте мені якийсь гуртожиток, ну щоб просто дах над головою був, а там розберемося». І я розумів, що все це дуже слизько та хитко. І мені треба, ну якщо вже не Москва, то нехай буде Одеса. Тому що, по-перше, Одеса далеко не останнє місто – раз, по-друге, тут родичі, всі батьки, і, отже, буде якось легше
Словом, я прийшов до Російського драматичного театру, про оперету навіть не думав. Там був такий Костянтин Савич Чернядєв. Він мені сказав: «Звичайно, я вас візьму! Але я не маю вакансій». А тоді була нісенітниця, коли потрібно було підтверджувати свою кваліфікацію, були вибори на посаду. Коротше, такий регулятор чисельності трупи, який вигадав Єфремов для МХАТу, де було повно народу, і ніхто нічого не робив, а зарплату отримували. Але все це поширилося на всю країну. Одним словом, він каже: «Приїжджайте у березні, і я Вам точно видам свідчення про те, що ми запрошуємо Вас на роботу». Я приїхав у березні. Приходжу до театру. Чернядьов пішов на пенсію – і розмовляти нема з ким. І я стою на розі Колодязного та Грецької, і тут йде мій знайомий, який працював колись у Російському театрі головним машиністом, а на той час став завпостом в опереті. І він мені каже: “Пішли до нас!” Я говорю: «Куди “до нас”? Я не маю музичної освіти. Про що ти говориш?” А він каже: «А хто має? У Водяного теж немає, у Крупника немає, у Боровського немає, і Силін теж немає. Йдемо!» І ми пройшли до нинішнього ТЮГу, а там стояв Зорік Аврутін. Ну, ми познайомилися, ля-ля-ля, а зверху від Соборки йшов на репетицію Крупник.
– А-а, це стара оперета, ще там, яка де ТЮГ була!
– Звісно! Це був 77-й рік. І він мене з ним знайомить, каже: Ось випускник Щукинського училища. У Крупника розплакалися очі (а він закінчив училище ще у 50-ті), взяв мене за руку і каже: «Значить так. Ну, ти такий кругленький. От мене цікавить, як ти рухаєшся? Якщо ти не танцюєш, значить, тут робити нічого, а те, що ти розмовляєш краще за інших, це навіть у мене немає сумнівів». Загалом, я швидко повторив усе, що він мені показав, танцювальні якісь ці «Па», ось я легко це робив. І він мене повів до Кільберга, головного диригента. Я там типу намагався щось співати, але я був затиснутий – це не те слово. І Кільберг мені сказав доленосту фразу: «Молодий чоловік, я чую, що у потенції у Вас голос є». Далі я поїхав до Москви. А оскільки я жив у гуртожитку під назвою «Будинок учнів навчальних закладів мистецтв», де жили іполитово-іванівці, гнєсинці, ну всі. Там було 12 поверхів, на кожному поверсі студенти різних закладів мистецтв. І я дружив із гнєсинцями, треба сказати, з Тамарою Тищенком та з Сергієм Тищенком.
– Вона, пам’ятається, «гнєсинку» закінчила?
– Звісно!
– Так. Я раніше потрапив до театру оперети, ніж вони. Вони прийшли за один рік. Вона із Сергієм Тищенком, Завгородні. Це всі звідти.
– А Завгородні – ні, вони не «гнєсинку», вони ж закінчили ГІТІС, на мою думку. Точно, Завгородні ГІТІС закінчили.
– Але вони прийшли в одному посліді.
– Це Водяний їх привіз, наскільки я знаю.
– Звісно!
– Він ходив на диплом, там дивився, слухав.
– Абсолютно вірно. Коли Водяний став директором, він поїхав до Москви, набрав компанію та привіз її сюди.
– І, до речі, дав їм помешкання тут усім.
– Миттєво! І житло не просто, а на проспекті Шевченка. А я жив на Поскоті у двокімнатній хрущовці на п’ятому поверсі п’ятиповерхівки на самому кінці і на мене розраховано не було. Я чомусь і поїхав із міста. Ну, треба було якось ставати на ноги. Я теж за розподілом приїхав, вони ж на мене заявку надіслали.
– А ось Галя Жадушкіна, вона хоч закінчувала в Ошеровського училище, але вона таки потім займалася у консерваторії. А хтось ще у консерваторію потім поступив, вже працюючи у нашій опереті.
– Кільберг весь час наставляв, щоб я вступав до консерваторії. І ось у 80-му році, у квітні місяці, він мені влаштував там прослуховування. У кого? Євген Миколайович Іванов.
– Женя Іванов, покійний.
– Так звичайно. Але Женя був приколіст видатний.
– Він баритон, на мою думку, був, так?
– Він бас був. Грандіозно співав Карася у «Запорожці за Дунаєм».
– Він і естрадні співав радянські. У нас навіть є кінокадри, де він співає.
– Але він був такий, кругленький дядечко. І, як потім мені Ерік Штейнберг розповідав, що він був жартівник дивовижний, любив розіграші та робив це віртуозно. І ось, значить, я приходжу до нього, а у мене була якась пісня Аїданицького приготовлена. “Ярославна” називається. Пригадуєш таку?
Наспівує:
Ты проходишь походкой плавной,
Даришь встречного красотой.
Как зовут тебя?
– Ярославна.
Ярославна моя, постой!
Загалом, що тобі сказати? Приходжу, – я й так затиснутий, як чорт, – а він зі мною – опа! – і українською розмовляє. Тоді це було невластиво. «Що ви мені заспіваєте? Будь ласка!», щось. І я одразу змінив репертуар і заспівав йому «Думи мої». Ось, заспівавши, і він сказав, щоб я до нього прийшов. Але це було буквально напередодні від’їзду до Куйбишева – ми їхали до Куйбишева з гастролями, з творчим вечором Водяного, це був травень місяць. А там все й наважилося. І незабаром мене покликали до академічної драми. Мені Монастирський сказав: «Я хотів би Вас бачити у ролі Телятьєва у “Скажених грошах”, і у “Тартюфі”». Розумієш?
– Ну, Тартюфе, звичайно, ти вилитий, а ось щодо Телятьєва…
– Я тобі скажу, що я його репетирував. У мене був уривок, який ставив Каліновський… А ні! Був такий у нас чудовий педагог, якого всі любили Олександр Сабінін. Він був артистом Театру на Таганці. Ще прізвище його було Біненбойм. Альберт Буров був моїм педагогом. А потім, коли ми закінчили, сидимо в аудиторії, згадуємо минуле. Ось-ось диплом отримувати. Вже все. У нас була така студентка, Свєта Михайлуца, вона була з Ізмаїла. І вона каже: “Як я люблю Альберта Григоровича Бурова!” А хтось сказав, що має прізвище Бернштейн. І та здивувалася, сказала: «Він єврей? А я його так любила…».
– «А я його так любила…». Підвів.
– Ну ось. І, я тобі скажу, коли мене покликали до Самари, Монастирський обіцяв давним-давно у місті зробити музичну виставу, і він вирішив ставити «Пігмаліон». П’єса – суто шоу, це не лібрето.
– Здогадаємося: а ти – сміттяр там, Дуліттл?
– Так, він мене покликав на Дуліттла. Мені було 24 роки! До того ж, ти розумієш, яка історія, там артисти були видатні, майстри тієї найпрекраснішої старовинної російської школи. І там був такий народний артист – Михайло Гаврилович Лазарєв, якого призначили на Дуліттла, а мене під нього.
– Другий склад?
– Ну, зрозуміло. Я тільки прийшов у театр. І ми стали репетирувати, і вже справа до виходу, а спектакль… Ти розумієш, по-перше, було смішно, що Школяр прийшов до Куйбишевського театру драми 1 вересня. Усі сміялися. Було підписано договір на рік, і пропозиція була досить хитка: нічого не складається – договір розривається, і ти вільний, а у мене за спиною дружина та дитина. Загалом, що тобі сказати? Ми зіграли решту, це було 19 грудня. Хто знав, що у мене онука згодом народиться 19 грудня? Ось, 19 грудня ми зіграли здачу, і на художній раді Михайло Гаврилович Лазарєв, який був у першому складі, – ну, народний артист, між іншим, – каже: «Я відмовляюся від цієї ролі на користь Олега, бо він це робить краще, ніж я. Щасливої дороги у нашому театрі!» Був одразу на трупі розірваний договір зі мною, і я став артистом штату.
– А з вересня до січня, де ти жив?
– У готелі. Ну, типу як у нас на Тираспольській, ось цей готель. Я навіть колись написав такий віршик перший. Це був День народження моєї дівчинки. А я сиджу там, а їй три роки. І я написав:
Я живу в незнакомом городе,
Все шатаюсь по улицам чуждым,
Лист упал, вспоминая молодость,
Лег и стал никому не нужным.
Или сидя в коморке убранной,
Я «на вы» говорюсь с бутылкою,
И картошкой давлюсь обугленной,
А внутри кто-то шарит вилкою.
А когда спать как будто бы,
Пустота в кровати щемящая.
Встану, гляну в окно под утро я,
А в домах мирно спят трудящиеся.
Ну, а утром, в туман закутавшись,
Я иду заниматься творчеством,
Судьбы чьи-нибудь там распутывать,
Обращаться ко всем по отчеству.
Так живу в незнакомом городе,
Все шатаюсь по улицам чуждым,
Лист упал, вспоминая молодость,
Лег и стал никому не нужным.
А потім там справа пішла – і 8 років я там працював, будь здоров як. Якщо я тобі скажу, що досі, коли я в Одесі зустрічаю якихось людей, мені абсолютно незнайомих, а мені кажуть «А ми Вас пам’ятаємо по Самарі! Ось ми із Самари, і ми Вас пам’ятаємо». 33 роки минуло!
– А крім Дуліттла, було ще щось, мабуть, так?
– Багато чого було. Був сер Тобі у «12-й ночі», був Гурський у симоновському «Ми не побачимось з тобою» (той, що Райкін грав у «Современнике»). Багато чого було, багато. Був Гриша Редозубов у «Варварах», був цей… як його… бич на ім’я Арнольд. Була така безглузда п’єса, «Легендарна особистість» називалася, й у нас режисер зробив геніальну виставу – таку теплу, таку людську, таку зворушливу! Ось я там грав бича.
– Все-таки, тобі ближчий класичний репертуар, так?
– Та різні я грав. Була така п’єса «І порветься срібний шнур» Олексія Казанцева. То взагалі була бомба! Я чого тільки не грав у цьому житті! А потім так вийшло, що мене покликав до себе Кац до Риги. Це було вже під кінець його каденції там. І ти пам’ятаєш актрису Олесю МалаховуБула у нас в Одесі така. Вона працювала у Ризі, вона зі мною з’являлася. Але єдине, що він мені сказав – “Я вас беру, якщо у вас катастрофічний стан”. А я не мав катастрофічного стану у Самарі. Я чудово розумів, що Самару на Ригу я не поміняю. А якщо у мене немає зацікавленості, то чого я туди припрусь? Я розумію, якщо у мені є зацікавленість, значить, вони будуть свербіти і чимось хоч допоможуть. Мало того, я приїжджаю до Одеси, Стрижов мене бере, ми зіграли «Захід».
– Це у Російському, так?
– Так.
– Він потім у Театрі Радянської Армії, на мою думку, був, Стрижов?
– Стрижов – ні, він був у Театрі кіноакторів. Ну, він раніше був в Одесі, потім він поїхав до Москви, потім знову повернувся.
– Він поставив тут кілька спектаклів…
– Він поставив тут чудові спектаклі! «Цар Федір» він поставив, він поставив чудову виставу «А зорі тут тихі», він поставив «Справу Сухово-Кобиліна». Це була серйозна справа. Він чудовий. Позаторік я його вітав з 90-річчям, але чи він зараз живий, я не знаю.
– Слухай, це він Олену Амінову залучив?
– Так.
– Справді, я пам’ятаю. Вона і звання тут в Одесі здобула. І була у нас головою Клубу творчої молоді.
– Мало того, він, по суті, ще відкрив Дубровську ще у першу каденцію свою, а вона у нього зіграла і Арінушку у “Царі Федорі” і т.д., і т.д. Він був дуже гарний… Був. Дай йому Бог здоров’я! Він артист видатний! І він, розумієш, він подвижник, він безсрібник, ось усе, що стосується матеріального, йому до фені. Але він зі мною зробив «Захід», він зробив зі мною «Пат, або Гра королів», ми з ним зробили ще «Сьомий подвиг Геракла», потім він «Пишку» ставив.
– Він, на мою думку, сам іноді виходив на сцену?
– Він грав Ар’є-Лейба у «Заході». І грав пронизливо. Коли Басель пішов із театру, ось він почав грати. Потім Шелюгін, світла йому пам’ять, він грав набагато гірше, ніж Стрижов.
– Дрозда тоді він узяв, правда? Дрозд у нього грав?
– Ну, Дрозд грав у нього, безперечно, і він на нього робив ставку. І коли він вдруге повернувся, він повернув Бориса Ілліча до театру.
– Зайденберга?
– Звісно!
– Ах, точно!
– Мало того, він зробив такий диптих – він відновив «Забути Герострата» з Борею. Ось ми грали у два вечори – «Забути Герострата» та «Сьомий подвиг Геракла».
– Епоха, можна сказати, так?
– Звичайно звичайно. Епоха! Ну ось. А коли я приїхав до Одеси (це був 88-й рік), вже існував театр «Комедиум» при Будинку акторів. І там був Юлій Ізакінович Гріншпун уже, а Додік Макаревський отримав інфаркт – і мене терміново запровадили у виставу «Говоримо та показуємо», яку ставив Олег Сташкевич колись.
– Ось загадка: Макаревський! Він же взагалі не артист?
– Ні.
– Він – технар, інженер…
– Звісно!
– …І, тим не менш, із Москви приїжджали подивитися на…
– Так! Він типаж унікальний! Ну, і крім того, він був просякнутий театром і музикою наскрізь протягом усього свого життя.
– Він самодіяльний, загалом, був чоловік.
– Звісно.
– Студентська самодіяльність.
– Абсолютно вірно! Це ще називалося «рух СТЕМів». Теж феномен певної доби. Так… Ну от так. І потім я вже став артистом театру «Комедіум», потім виник театр «Рішельє», потім пішло, пішло-поїхало…
– «Рішельє»… Це Крупник там заправляв, так?
– Ні. Це заправляв Юлій Гріншпун разом із Гаріком Голубенком та Валерієм Хаїтом. А потім керівником підприємства став Зубовський. І ми називалися «Одеський муніципальний шоу-театр Рішельє», збирали биткові аншлаги.
– Пробитися було неможливо, так.
– Але ж це була унікальна команда. Там кожен був на своєму місці, кожен був штучним товаром.
– І потім були гастролі, як я пам’ятаю?
– Про що ти говориш! 89 рік – ми відлетіли до Америки. Я навіть у Болгарії не був. Це перше закордон, Америка.
– А яку річ? «Тихо! Ша! Ми їдемо до США!»?
– Так.
– Чи «Адмірал Рабінович»?
– Ні ні ні! Ми їхали з «Тихо! Ша!» і, крім «Тихо! Ша!», була ще вистава у нас, така доважка, начебто як другий акт, але дві в одному. «Тихо! Ша!» йшов десь 1,5 години, а потім через антракт ще десь 40 хвилин була вистава, така пародія на «Мою прекрасну леді», де професор Хігенс навчає мешканців одеського двору англійської мови. Цього Хігенса грав Барда, і він співав таку пісеньку:
НАСПІВУЄ –
Давно, друзья веселые,
Простились вы со школою,
Где плохо изучали вы язык.
И мы в очередь с Додиком пели дальше:
Когда б я знал заранее,
Зачем мне эти знания,
Я был бы в школе первый ученик!
– А ось теж Валера, Барда-Скляренко, він же консерваторію не закінчував, так?
– Ні, він закінчував в Ошеровського. Так вони однокурсники з Галкою Жадушкіною, з Валею Прокоф’євою.
– Це середнє було училище, технікум, загалом акторський там невеликий факультет був здебільшого.
– Так. У них ще дипломна вистава була «Трехгрошовая опера»
– Але Барда, він якраз ось інженю, прем’єр. Барда, він такий весь із себе, наречений, чепурний фраєр…
– Він такий герой-простак.
– Ось так. Без консерваторії. А потім щось там не склеїлося, так?
– Там була історія у тому сенсі, що він зрадив Ошеровського, який був йому, по суті, батьком.
– А Матвій Абрамович ним усім був батьком?
– Особливо Барді, тому що Барда був безбатченка, і там були проблеми у сім’ї…
– Володя Фролов – це ж Ошеровський учень?
– Звісно.
– Валя Валовий теж його? І Жадушкіна?
– І Валя Валова, і Віка Фролова – всі вони звідти.
– Ну, тут, я тобі скажу, йому, Ошеровському зробили “гірше” – він поїхав до Москви і став професором ГІТІС. Як то кажуть, на хвилиночку. Що ж тут поганого?
– Все правильно, але мав свій театр. А його позбавили цього. Та ще й діти-учні його здали. Ти що! Це була травма до кінця його днів. А ти знаєш, що він заповів, що половину свого праху поховати у могилці Галки Грачової, його дружини, у Москві, а половину поховати в Одесі. І Володя зробив це. В Одесі є могила Ошеровського.
– Але треба визнати, що прихід все-таки до ключової посади в театрі Михайла Григоровича Водяного дуже рушив театр уперед. Він став впливовою людиною.
– Та він завжди був впливовим, розумієш? Він, по суті, після відходу Ошеровського, був такою персоною… Він був ще не призначений художнім керівником та директором, але він керував, від його думки залежало багато. Я тобі скажу, коли я з’являвся, – а я з’являвся на всю трупу, все начальство сиділо, – це серйозна справа була. Потім вони обговорювали, а я стояв у коридорі. І першим вийшов Михайло Григорович, підійшов до мене, ляснув мене по плечу і сказав «Будемо працювати разом!» і пішов. Ось і все.
– Так ось, було жаль з приводу того, що… Ти міг би там працювати досі, до речі.
– Якби він дав мені квартиру, то я не поїхав би, можливо, зовсім.
– Тоді питання. А чому ж він давав, та не дав?
– Розумієш, як… Він поїхав за молодняком і за новою компанією, і це був перший його набір артистів як керівника. Ну, ці вже свої, а тих треба прийняти. Ось він і прийняв. Я приходив до нього, говорив: «Ну, що Ви робите!» “Ти почекаєш!” Ну, «зачекаєш»… Скільки можна чекати? А тут мене покликали і сказали, що, якщо все складеться – двокімнатна квартира, робота в Академічному театрі драми, яка брязкотів в усю. Куйбишевський театр драми їздив на гастролі лише у столиці союзних республік, до Москви та до Ленінграду, щороку. То була фірма. І все-таки мене тягнуло у драму, бо… Ну, що казати, тут є велика різниця.
– До речі, батьки, які у дитинстві та юнацтві твоїм, висловлювали деякі сумніви у твоєму даруванні шляху у житті…
– Тато мені завжди казав: «Сина, артисти одержують три копійки. Опануй професію, стань на ноги і займайся цією самодіяльністю, якщо тобі це так подобається! Ось і все!” У мене були великі суперечності з ним.
– Батьки дожили до твого успіху?
– Про що ти говориш! Мій тато після того, як я зіграв «Захід» у 87-му році, звичайно, змінив платівку.
– Це у фільмі у сенсі, так?
– Ні, не у фільмі! У місті мене ж запросив Стрижов на роль Менделя Крику.
– Ти ж знімався й у кіно?
– Це потім уже було, набагато пізніше. У 87-му році ми приїхали з Одеси після відпустки у Куйбишев працювати, почався сезон, все. І до нас у театр прийшов новий черговий режисер, заслужений митець Рафаїл Павлович Рахлін. Це родич ленінградських Рахліних. У Миколаєві його батько був заступником директора Російського театру протягом 40 років. А він був головним режисером у Тулі. 15 років – зробив ромбічний театр там. Згодом не склалося з владою, прийшов інший начальник, і він приїхав до Самари черговим режисером. Ось у нього я зіграв о 12-й ночі сера Тобі, але це потім. Ми приїхали з Одеси, а він також приїхав звідкись. Був дощовий вечір. Він прийшов до нас попити чаю та взагалі поговорити, що, чого і як. І він питає: “А що в Одесі?” Я говорю: «В Одесі, ось я знаю, приходить головним режисером Віктор Максимович Стрижов». Він каже: «Вітька? Ми навчалися разом на найвищих режисерських курсах. Класний мужик! Слухай, давай йому подзвонимо? І ось сидячи у мене вдома, з мого домашнього телефону він дзвонить Стрижову до Москви. А він сидить переді мною. Виявляється, Стрижов йому каже, що першою виставою він має намір робити «Захід», але з музикою Журбіна буде музична вистава, і він розраховував там на одного артиста в Одеському театрі, а у нього слуху немає взагалі, і ось він шукає Менделя і знайти не може. А Рахлін каже: “Ось він переді мною сидить тут при тому, що він корінний одесит”. Ну і той попросив, щоб дали мені трубку. Він каже: Який у Вас голос цікавий! Я Вас беру! Я говорю: «Вікторе Максимовичу, ну, так справа не піде. Давайте, хоч зустрінемося». Одним словом, я приїжджаю до Москви… Мені ще треба було вирватись – Монастирський нікого не відпускав. Я послався на те, що настане зима, а моєї доньки носити нічого, я валянки повинен їй купити, а це можна було купити тоді тільки у Москві. І він мене одного дня відпустив. Ось, і я приїжджаю, прийшов до цього Театру кіноактора, ми там домовилися зустрітися. Він мене побачив, каже «Ходімо!». Я говорю: «Ну, йдемо!» Він веде мене у буфет і купує мені два величезні тістечка. Я говорю: «Вікторе Максимовичу, що Ви робите? Мені не треба, я ж і такий міцний». Він каже: «Про що ви кажете! Фактуру треба берегти! Ми з ним там попили чаю, і він каже: “Ну, а тепер пішли до рояля”. Пішли, мені показали там якийсь номер, я його відразу заспівав – досвід же оперети є, нікуди не дінеш. І все. І 9 лютого 88-го року у мене у трудовій книжці стоїть запис, що я прийнятий на роботу. Ось так. А мене, виявляється (я ж не знав про це), у Куйбишеві вже подали звання Заслуженого артиста, тобто було рішення. І коли я написав заяву про звільнення, мені Монастирський сказав: «Я на звільнення не даю».
– А ти звання заслуженого отримав у Одесі?
– Так.
– І народного в Одесі, так?
– Ну, я що кудись відгалужувався?
– Зрозуміло.
– Звання заслуженого я отримав у 94-му або 95-му році. Під 200-річчя Одеси це було. А 2003 року я став народним.
– До речі, про сміттяра Дуліттла, у його житті його донька рідна відіграла певну роль. А ось твоя дочка таким чином якось грає ось таку позитивну роль? Допомагає тобі? Ти, згідно з Бернардом Шоу, являєшся до неї за допомогою?
– До доньки… вона вже шостий рік живе в Ізраїлі…
– Це далеко від Одеси?
– Ну, треба сказати, не дуже просто через море. Вони живуть у місті Нетанії і всі мої чотири онучки теж там, солодкі, улюблені, рідні та сонячні.
– Вони артистки? Ні? Не артистки?
– Розумієш, вони перші дві погодки, а другі просто близнюки, і всі вони різні, розумієш, абсолютно. І вони пронизливі. Але ось через цю пандемію ми не бачилися вже 1,5 року, і це велике лихо, але щодня по 10 разів по Вайберу, по Скайпу ми спілкуємося і листуємося, і все, і все, і все , і все. У доньки я раджуся знаєш чому? Тому що, незважаючи на її вищу юридичну освіту, вона є висококласним кухарем в Ізраїлі. Вона працює у 5-зірковому готелі, ну, як це називається… сушефом.
– Людина мистецтва все одно?
– Безперечно! Вона намагалася колись у дитинстві лізти до артисток, бо вона у театрі виросла. Можливо, з неї щось вийшло б, але у ній немає завзятості. От не було, знаєш. Їй подобався результат. Я говорю: «Давай позаймаємося, давай спробуємо». «Ой, тату, це дуже складно. Я що, маю думати про кожне слово, як його вимовити?». Я кажу «так». Загалом, працювати не хотіла. Потім вона вступила до академії на юридичний факультет. “Я хочу бути адвокатом”. Я говорю: «Ти не зможеш. Ти не вмієш брехати. Ти не зможеш говорити на чорне “біле”, а інакше не виходить, там така професія». Загалом, вона закінчила з Божою допомогою, попрацювала юрисконсультом у приватній компанії, побачила, як там усе «чесно». І далі у неї була депресія, бо відбулася переоцінка цінностей – і її дитячі мрії впали. Слава Богу, вона вийшла заміж і стала чудовою мамою, чудовою. Ну і, крім того, вона справді готує фантастично. Розумієш, ось це якась творча жилка, творчий нерв, він весь час… Вона витворює що хоче. Вона мені надсилає, що вона робила там у цьому ресторані. І чотири дівки на ній. І зять чудовий, він, дякувати Богу, працює і обожнює сім’ю. Ну, ось така ось історія.
– Але! Тут ще ось який момент. Театральне життя, власне кажучи… Колись жартували, що симфонічний оркестр одразу зупинити не можна, а театральне життя можна зупинити одразу? Допустимо, оголосити карантин або щось у цьому дусі.
– Я тобі скажу, що ось у цих зовсім непростих умовах ось буквально вчора і позавчора у нас було дві прем’єрні вистави. Я не знаю, знаєш ти про це чи ні, ми з Оленою Володимирівною Шрамко, вона ж Пушкіна, яка директор та художній керівник, зробили вже три спектаклі разом. Як режисери-постановники, але у двох – я ще граю як артист. А ось у крайній нашій прем’єрі я значусь режисером-постановником, а вона – керівником цієї постановки. Це називається «Гра королів» за п’єсою англійського драматурга Джозефа Голдумена «Лев узимку» (було знято колись фільм чудовий в Англії, потім навіть у Голлівуді Кончаловський зробив ремейк цього «Лева взимку» 2003 року з Глен Клоуз, приголомшливою актрисою). І ось ми звернулися до цієї п’єси. П’єса грандіозна, надзвичайно складна. Знаєш, коли з п’єси нічого витягнути – руйнується конструкція. То була дуже непроста робота. І ось під кінець минулого року ми зіграли дві прем’єри. Потім був локдаун. І ось, ми відновили, вчора та позавчора максимальна дозволена кількість глядачів була у залі.
– Ну, скільки приблизно?
– Ну, чоловік 400. Зараз по 50% можна.
– Інші у буфеті були, так?
– Ні, решта просили продати їм квитки. Ну, зараз же розсаджування через одного. І приймали дуже пристойно при тому, що вистава більш ніж повноцінна і досить довга для сьогоднішнього часу. Вона іде повноцінних майже 3 години. Величезна.
– Три акти?
– Два акти. Перший акт триває 1,5 години, а другий триває 1 год. 10 хв. Ну ще антракт. Ось так о 3-й і виходить.
– Слава Богу. Звісно, це приємно. Бенкет під час чуми.
– Слухай, там же час дії 1183 рік.
– Середньовіччя.
– Але у залі повно молоді було вчора. Просто повно. І приймали, і Браво! кричали, і у фіналі стоячи аплодували. А тут 7-го числа ми грали «Захід» – те саме. Притому є люди, які не вперше на «Захід», і вони співають з нами «Молдаванку» наприкінці. Крім того, у нас є ще спектакль «Укрощение строптивых». Справа у тому, що це з моєї подачі ми знущалися над Вільямом нашим Шекспіром.
– Замахнулися на нього?
– Не те слово “замахнулися”. Я автор усіх текстів цієї вистави. Я написав текст у віршах, звісно, до 40 музичних номерів. І ми весь цей спектакль співаємо. Але співаємо як драматичні артисти, не те, що там ноти ставимо якісь, хоч і це є. Справа у тому, що я подумав, що треба зробити свято для публіки веселе, карнавальне, яскраве, смішне, музичне. І я хотів зробити гімн жінці. Оскільки місце дії там Італія (Падуя), на теми багатьох італійських естрадних шлягерів ми й розгортаємо цю дію. Приходь, подивися. Я сподіваюся, принесемо задоволення. На це теж потрапити не можна, я тобі більше скажу, коли ми показували цю бовдуру трупі, вони були у надзвичайно песимістичному настрої, думали: «Яка це все дурниця!». Сьогодні, ти не уявляєш, вони б’ються за черговість складів. Тому що публіка приймає дуже жваво і весело, і наприкінці там взагалі караул що діється!
– Ось під фінал питання, причому ти сам навів мене на нього. Ти сказав, що у залі досить багато було молоді, і вони дуже активно все це сприймали і позитивно. У залі, так? А на сцені? Адже час йде, склади не молодшають, м’яко кажучи, так?
– Все правильно.
– Але моє питання ще більш складне і, можливо, навіть не дуже делікатне, тому що я відповім тільки за питання, а ти будеш нести відповідальність за відповідь. Ми вже у такому віці, коли нам просто належить бути незадоволеними молоддю, належить бурчати, належить скрипіти. Мовляв, богатирі – не ви. Маю зізнатися, що стосується це і журналістської молоді, швидше за все я таку репутацію незадоволеного буркуна і знайшов. Ось що ти скажеш із цього приводу? У залі – це у залі. А на сцені?
– Ось я зараз тобі розповім. Справа у тому, що, звичайно, у нас достатньо молодих артистів, ми весь час їх шукаємо. Є одне лихо – вони книжок не читають.
– Що ти говориш? Не може бути! Це «наклеп» на молодь.
– Так, розумієш? І ті асоціативні опори, які мають бути присутніми у кожній більш-менш інтелігентній людині, відсутні, їх немає. І коли, ось скажемо, у репетиції я намагаюся з ними говорити: «Ось ти розумієш, ось це… Ти читав ось таку книгу?» “Ні”. «А ось цю?» “Ні”. Якось у курилці ми сидимо, і щось мова зайшла про французький кінематограф. Кім, Жан Маре, Жерар Філіп, Анні Жірардо, Ів Монтан, я вже не говорю про Філіпа Нуара – це ніхто не знає! Габена не знають! Нічого! Для них це пустий звук. І, розумієш, це дуже тяжко. Але, з іншого боку, скажімо, робота над останньою виставою їх змусила все одно щось прочитати, кудись залізти. Якщо навіть ні, то ми їм розповіли. Тому що гаджети – і все по верхах, і взагалі нікому нічого не треба.
– Ось ми й побурчали, підтримали традицію…
– Коли я кажу про те, що є геніальний серіал «Борджіа» з великим артистом у головній ролі. Вони не знають, хто такий Борджіа взагалі. Хто такі Тюдори, вони взагалі не знають. Це така катастрофа! Катастрофа! Хтось із великих сказав: «Не треба жодних воєн. Якщо ви бажаєте знищити націю, треба знищити освіту».
– Що й сталося, власне.
– Так. Тоді лікарі не зможуть якісно лікувати, юристи не зможуть якісно займатися правознавством, треті не зможуть займатись виробництвом. Немає культури – все звалилося, на цьому й кінець. І це трагічна історія! Ми ось із Володимирівною, я маю на увазі з Ленкому, ми весь час намагаємось рухати театр кудись далі, кудись уперед. Не можуть бути прохідні вистави. Ні, є спектаклі, які… Театр завантажено. Весь цей локдаун не можна було грати, але ж ми репетирували щодня. У нас же зараз на малій сцені… Ну, якщо спектакль, на який важко потрапити. У нас мала сцена тепер, якщо ви не знаєте. Приходьте, подивіться. І там досить пристойний репертуар. Ось буквально завтра об 11-й у нас худрада представляє нову виставу. Це — експериментальна сцена, лабораторія. Будь-хто може сказати «Я хочу там поставити!». Іди і став. Потім пред’являється худраді, і ми обговорюємо, чи це має право на життя далі. Але вони все одно так закручені, наші артисти, що їм ніколи видохнути. І я вважаю, що це величезна заслуга, бо у театрі треба працювати, а не ходити та буркотіти по кутках.
– Колись Юрко Михайлик… Ти його пам’ятаєш, звичайно?
– Звісно!
– Хоч він тепер великий австралійський поет, але колись був одеський…
– Так Так. Одеським він і залишиться на все життя.
– У нього були такі вірші:
Конечно, мы помоложе и на подъем легки,
Но главное дело все же делают старики…
Ах, вы их не переспорите!
Точно известно им,
Кому оставаться в истории,
Кому отходить к своим.
– Чи можемо ми це зарахувати до нашого покоління?
– Розумієш, як би це не було, не ми цю гру придумали, але рано чи пізно будь-який, дякувати Богу, здоровий зрештою стане старим або старенькою. Якщо ще Богові буде завгодно, щоб ми стали ними. Тому що в умовах нинішньої ситуації тремтиш щодня, щоб, не дай Боже, щось не зловити. Маємо вже цілий набір того, що маємо, але краще… Ну що тобі пояснювати! Ти розумієш, як би там не було, як би мені багато не подобалося, і як би я намагався бути дуже відвертим та щирим з усіма тими, з ким я в театрі спілкуюсь, я їх дуже люблю, мені дуже дорого те, якщо вони зацікавлені. якщо вони хоч якось ціловані Господом, я готовий допомогти кожному. Кожен. І вони все це знають, і якщо у них якісь складнощі, вони мене знаходять, і ми з ними спілкуємося. Це і мене підживлює. Це взагалі стає сенсом існування. Ти пам’ятаєш, був великий театральний художник наш Михайло Борисович Івницький?
– Ну звичайно. Сценограф чудовий!
– Він був грандіозний. Він був унікальною, великою людиною.
– В опереті здебільшого працював.
– Він і у драмі у нас працював. Я тобі скажу, що стенографія «Заходу» – це його, і ми, ставлячи нову виставу, зберегли цю стенографію. Ми працюємо зі стенографією Івницького. Я до чого говорю? Коли у нього всі поїхали, а він не хотів і залишився в Одесі, а потім таки поїхав туди начебто спробувати там пожити, він повернувся і, коли я у нього питав… Ми з ним за чаркою сиділи у нього у майстерні. Я говорю: «Михайло Борисовичу, чого Ви все-таки повернулися? Ви тут один як пес». Він каже: Ти знаєш, я не хочу бути поганим дідусем. Я говорю: «У якому сенсі?» Він каже: «Сидіти у сквері без діла нікому непотрібним, тому що онуки та діти, заради яких ми начебто це робимо (ну, робимо крок цей туди), вони ростуть, у них своє життя, і вони все одно від тебе віддаляються, а ти залишаєшся самотнім у порожній країні нікому непотрібний», за що він заплатив життям у принципі, але він був великий. І тому, я тобі скажу, щодня, коли я йду у театр – це велике щастя.
Автор Кім Каневський
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua