У травні цього року обірвалося життя українського композитора Левка Дутківського. Він помер після перенесеного інфаркту та коронавірусу у віці 80 років.
Левку Дутківському, як і нам з вами тепер, належить його невимірний внесок у розвиток української естрадної пісні: не піде з пам’яті визначальна фігура в історії української музики. Ці талант і майстерність, витонченість та пристрасть до мистецтва залишаться невмирущими завдяки і його творам, і суттєвому впливу на інших музикантів. Засновник ансамблю «Смерічка», він віддав життя музиці, захоплюючі серця талантом та унікальним підходом до створення музичних шедеврів.
Левко Дутківський народився у гуцульському містечку Кути, у теплій атмосфері традиційної української родини, де вже змалечку йому було дано відчути красу української музики. На старті своєї кар’єри, після закінчення Мукачівського музпедучилища, вирушив до Вижниці. Це місто стало не лише місцем його роботи, але й творчого розквіту. Його винаходи та експерименти з музичним звучанням визначили унікальність «Смерічки». За короткий період часу ансамбль став популярним серед місцевої громади та привернув увагу молоді з усієї округи.
Ми зустрілись із Левком Дутківським 2005 року у Чернівцях. У той час я допомагав розвитку сайту «Сторінки пам’яті Володимира Івасюка» і заради збору матеріалів для сайту на кілька днів відвідав місця життя і творчості Володимира Івасюка. Оглянули музеї у Чернівцях і Кіцмані, містечку де він народився і виріс. Чернівецька журналістка Наталя Фещук організувала зустріч з багатьма цікавими людьми: сестрою Володимира Оксаною Івасюк, братами Софії Ротару і, звісно ж, з найближчим другом і соратником Івасюка – Левком Дутківським. Ця зустріч була особливо пам’ятною, Левко Тарасович виявився дуже приязною людиною, простим у спілкуванні і ми на кілька годин поринули у велич епохи Володимира Івасюка, «Смерічки» та її засновника.
Зупинюсь на кількох найбільш пам’ятних епізодах нашої бесіди. Пан Дутківський розповів про саме зародження «Смерічки». Спочатку це був ансамбль, який грав на танцях у Вижниці, районному центрі на Буковині. Пам’ятаєте: «Дзвонить осінь в Косові, Дзвонить осінь в Вижниці…».
Грали хіти: Бітлз, Ролінг Стоунз, Луї Армстронга, і стали настільки популярними, що на ці танці з’їжджалась молодь з навколишніх містечок і сіл, і навіть з обласного центру: об 11 годині ночі прибував у Вижницю поїзд з Чернівців, а о 4-й ранку повертався назад. Популярність ансамблю росла, Левко Дутківський написав українські пісні «Сніжинки падають», «Бажання», «У Карпатах ходить осінь», під впливом яких і Володимир Івасюк кардинально поміняв своє творче кредо. І згодом написав для колективу пісні «Я піду в далекі гори», «Відлуння твоїх кроків», «Червону руту», «Водограй». З того часу зародилась міцна дружба Володимира Івасюка і Левка Дутківського, вони були багато у чому однодумцями. Дружба не перервалась і тоді, коли Володимир переїхав у Львів, де навчався одночасно в консерваторії і продовжував навчання у медичному інституті. Бувало, навіть, таке, що приїжджаючи з візитом до Чернівців, Володя зупинявся не у батьків, а у Левка. Дутківський трохи шкодував, що після успіху «Червоної рути» і «Водограю» Івасюк перейшов від біг-біту до написання більш традиційних естрадних пісень.
Запам’яталась розповідь про те, як в ансамбль вперше прийшов Василь Зінкевич. Левко Дутківський шукав соліста, і хтось порадив молодого хлопця, який щойно повернувся з армії. Він мав певні вокальні дані, але до «Смерічки» ніде не співав. На одній з репетицій Зінкевич зробив близько двадцяти проб, а все не виходило як слід. І тут в студію випадково зайшов Володимир Івасюк, який з першого разу чудово заспівав пісню, після чого і Зінкевичу нарешті вдався двадцять перший дубль. Після чого Левко Дутківський багато працював над становленням вокальної майстерності Василя Зінкевича, бувало – репетиції тривали до 3-ї або 4-ї години ночі. Згодом до ансамблю долучився зовсім юний 18-річний Назарій Яремчук, який також не був професійним співаком.
Я запитав, як так сталось, що на Центральному телебаченні у передачі «Пісня-71» при виконанні «Червоної рути» Василь Зінкевич і Назарій Яремчук були у народних сценічних костюмах, а Володимир Івасюк – у звичайному парадному. Виявилось, що вихід Володимира на сцену не планувався, він був запрошений як композитор і мав сидіти у залі. На той час на телебаченні ще не було попереднього відеозапису програм і все йшло у прямому ефірі, наживо з оркестром і без жодної фонограми. Після кількох репетицій з оркестром Силантьєва, Дутківський в останній момент вирішив підстрахувати молодих солістів, долучивши до них Володимира Івасюка, в якому він не сумнівався. І дійсно, це був найбільш тріумфальний виступ на весь той досить радянський, концерт.
Після успіху «Смерічки» на Всесоюзних телеконкурсах, де вони здобули перемоги з піснями «Червона рута» та «Водограй», ансамбль під керівництвом Левка Дутківського перейшов на професійну сцену у Чернівецьку філармонію, був рекордний диск-гігант, записаний у 1975 році, який ще збільшив популярність ансамблю і кількість концертів по всьому Радянському Союзу. Згодом ансамбль зіткнувся з труднощами і втомою від безперервних гастролей. Це призвело до суперечок у колективі, і врешті-решт Василь Зінкевич перейшов до ансамблю «Світязь».
Звісно, була і заздрість колег-композиторів, колектив намагались розсварити, ідеологічний відділ обкому партії теж знав свою справу. Такого всесоюзного успіху ансамблю, який виконував на сцені майже виключно українські пісні, пробачати не хотіли. Але й зіграли свою роль і внутрішні чинники. В ансамблі були два солісти – Зінкевич і Яремчук, кожен з яких намагався бути лідером. Левко Дутківський розказував: намагався, щоб обидва солісти були представлені рівномірно. Зінкевич на той момент був трохи більш відомим, зокрема завдяки музичному фільму «Червона рута», де він зіграв головну роль шахтаря з Донбасу, що приїздить у Карпати і закохується у молоду горянку, яку грала Софія Ротару. Тому у деяких публічних виступах керівник ансамблю ставив солістом Яремчука, щоб глядачі його так само добре впізнавали. І на фестивалі «Пісня-72» солістами у пісні «Водограй» були Назарій Яремчук і Мирослава Єжеленко. Під час гастролей, бувало, на концерт приходило багато молодих дівчат, і значний успіх мав Назарій Яремчук, йому дарували більше букетів. Якщо ж у іншому місті приходили жіночки трохи старші, то більше квітів дарували Зінкевичу. Врешті решт, таке змагання переросло у конкуренцію.
Але головною причиною все-таки був тиск на колектив. Цей тиск на місцевому партійному і комсомольському рівні був постійний. Вже після першого виступу у Чернівцях комсомольське начальство хотіло такий небезпечний біг-бітовий колектив заборонити. Концерт перервали дружинники з червоними пов’язками і артистів вивели із залу. Врятувало лише те, що Левко Дутківський перед тим написав листа міністру культури СРСР Фурцевій з проханням надати їм фірмові електрогітари, яких в ансамблю не було. Гітари з Москви прислали, і це було справжнім шоком для місцевого начальства. Згодом ансамбль постійно змушували співати радянські і комсомольські пісні, які не були цікавими слухачам не лише в Україні але й у жодному куточку СРСР. Доля Володимира Івасюка склалася ще більш трагічно…
Левко Дутківський спочатку теж залишив колектив, перейшов на телебачення, потім деякий час ще продовжив керувати ансамблем, створив багато чудових пісень, серед яких особливо хочеться відзначити «Якщо любиш, кохай», яку співали мабуть всі найвідоміші українські солісти і ансамблі 1980-90-х: Іво Бобул, Олександр Сєров, ВІА «Світязь», Лідія і Ауріка Ротару, Віктор Павлік.
Зі смертю Назарія Яремчука, 1995 року завершилась ера «Смерічки». Левко Дутківський залишився працювати у Чернівецькій філармонії і вирішив не відновлювати «Смерічку» з новими артистами. Коли Левка Дутківського в одному з останніх інтерв’ю запитали, щоб він хотів змінити у своєму житті, він сказав: «Зробив би все, аби зберегти «Смерічку» і дует Зінкевич-Яремчук. Не дозволив би розвалити те, що так тяжко створював. Кожен за нашими спинами хотів щось «увірвати» для себе, заробити собі імідж, прославитися, тому з нами не завжди чинили достойно, перехоплювали наші ідеї. Ми були молоді, наївні і багато чого пробачали».
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua