Співрозмовниця нашого спецкорреспондента – Дарина Каруна, дійсний член експедиційного корпусу, науковий співробітник НДІ Пам’яті ім. Г.С. Попова, почесний член психолого-філософського товариства, член президії Історико-літературного товариства, член найстарішого Одеського фотографічного товариства, головний редактор німецького наукового журналу «Експедиція», головний редактор газети «Суспільний Прибій», співробітник НДІ Вивчення поведінки людини в екстремальних ситуаціях. До вашої уваги, читачу, пропонується розшифровка стенограми цієї бесіди.
«У долі немає причин без причини зводити Сторонніх».
(с) Коко Шанель, найвідоміша французька модельєрка.
– Дарино Сергіївно, редколегія нашого журналу ухвалила рішення про серію інтерв’ю з тими, хто вже давно не почувається під дахом Української Академії Наук людьми перехожими. Те саме стосується й експедиційного корпусу. Про нього здебільшого і наші питання. Ось перше… Втім, ні, поставлю його пізніше. Можливо, навіть ближче до середини розмови. Така розмова з кожним учасником, з кожною учасницею експедиційного корпусу починається з другого питання: що він для вас, цей корпус? Яка ваша відповідь?
– Елітний спецпідрозділ НДІ Пам’яті.
– Це загальновідомо та безперечно. Так спочатку відповідають всі опитувані. А ось – особисто для вас?
– Особисто для мене експедиційний корпус – це життя, спосіб життя. Та й не лише для мене.
– Буде час, ми зберемося всі разом. За круглим столом. Разом і поговоримо. А спочатку вирішено: перед обличчям наших товаришів-читачів поговорити про нього та експедиції з кожним особисто. До експедиційного корпусу приходять. До нього потрапляють. Як це сталося у вашому випадку?
– Якщо враховувати, що всі ми, земляни, учасники тих чи інших історичних процесів, то скажу: так склалося історично.
– Ось про цей історичний факт кілька слів.
– Це було досить давно. Працювала журналістом у редакції газети «Суспільний прибій». І пощастило познайомитись із науковою діяльністю Олега Вікторовича Мальцева. І з ним самим. Почалося наше спілкування. Це був крутий поворот у моєму житті: багато з того, що мене задовго до того займало, турбувало, тривожило, стало прояснюватись і займати свої місця. Це був справжній життєвий успіх. І він багато що визначив на подальше. У тому числі мою участь в експедиційному корпусі. Журналістська робота, деякі невеликі дослідження. І в один прекрасний день Олег Вікторович оголосив про наступну експедицію та її учасників. У цьому списку опинилась і я.
– Ваша реакція?
– Звісно, це було несподіванкою. Я вже, загалом, знала багато про експедиції. І тих, хто беруть участь у них. І вважала, що до них мені далеко. І честь велика, і дуже цікаво. Одна річ – писати про те, що розповідають учасники експедицій, а інша – самій вирушати із корпусом. Проте все вийшло саме так, таке було ухвалено рішення. Хвилювань моїх це не зменшило. Адже я ще не була членом експедиційного корпусу. І ось перша експедиція.
– Це ще не вступ до експедиційного корпусу?
– Ні звичайно. Той, хто бере участь у підготовці до експедиції і навіть у ній самій, ще не є членом корпусу. А підготовка до експедиції завжди найретельніша, скрупульозніша. Начебто до виходу у космічний простір. Опрацьовуються цілі-завдання, варіанти маршруту. Різні можливі ситуації. Злагодженість. Подолання. Якоюсь мірою я була багато до чого готова і психологічно, і фізично. Спортсменка все ж таки. Ото мене й взяли в експедицію. У ту – найпершу на моєму рахунку. Потім були і друга, і третя.
– Але ж ви розуміли, що приєднання до експедиції не може бути випадковим?
– У Олега Вікторовича нічого випадково не буває. Все прораховано до дрібниць на багато кроків уперед. І все-таки для мене це було великою несподіванкою. Досить крутий поворот.
– Перша думка при інформації про те, що ви поїдете в експедицію?
– Скажу чесно, не збиралася у жодні експедиції. Не могла собі це уявити. Мені здавалося, що це неможливо: де я, де експедиційний корпус. Перша думка – це питання: «Я? Як я?». – Кажучи кінотеатральною мовою: при розподілі ролей – яка призначалася вам? – У першій експедиції – так, можна сказати, ніяка. Я взагалі не знала, що робити і що на мене чекає. Наказ Олега Вікторовича був таким: слухай мене і роби, що сказано. І мені цього було достатньо. Така інструкція коштує дорогого. Я розуміла: цього разу до мене придивляться, розберуться у моїй особистості. Справа має відповідати на питання про те, на що здатна, як реагую на незвичну обстановку, на обставини, що виникають. Які мої сили, витривалість, психологічна стійкість?
– Але ж зайвих людей в експедиції не буває. Щось конкретне-корисне робити треба?
– Багато чого довелося робити. Абсолютно корисне та вельми конкретне. Ледарів не беруть. І туристів-ротозеїв теж. Так, дуже багато довелося зробити. Увійти до колективу. Включитись, стати ланкою у його ланцюгу. І ланкою не формальною – корисною, необхідною. На своєму місці. А назва посади мене, зізнатися, найменше цікавила. Та й зараз не цікавить. В експедиції немає посад. Є суднові ролі, як на судні. Уявіть: п’ять-сім чоловік у роботі двадцять чотири години на добу. Навіть – двадцять п’ять. Два тижні поспіль. Завдання ті, що з самого початку поставлені, складні і ті, що виникають, не простіше. Причому найрізноманітнішого характеру: і наукові, і творчі, і технічні. І далеко не завжди є час на обмірковування. Діяти треба розумно, енергійно та злагоджено. До того ж, у ході підготовки далеко не все можна передбачити. Живе життя у русі далеко від бази часто непередбачуване. І виконання експедиційного задач суворо обмежено у часі – 14 днів. І задачі мають бути вирішені за будь-яких обставин. “Не вийшло” – немає такого слова у лексиконі членів експедиційного корпусу. З таким капітаном як Олег Вікторович — це не просто пишномовні слова. Це дійсність. І він своїм особистим прикладом щодня демонструє це.
Експедиція у Гейдельберг, Німеччина, 2018
– І куди ви попрямували, і куди потрапили – з тією першою експедицією?
– Німеччина. Гейдельберг. Це незабутньо.
– Говорите німецькою?
– Практика показала: коли дуже потрібно – людині піддається будь-яка мова. Я раніше знала лише українську та російську мови. А в результаті говорила і німецькою, і італійською, і англійською. Спочатку, звичайно, в основі спрацьовувала електроніка, онлайн-перекладач і розмовник. А далі вже, як кажуть, пішло-поїхало. Як це відбувається? Дивно все виходило.
– Ось тут і прийшла черга того, першого питання … Або – ні, знову відкладемо. Давайте говорити так: життя в експедиції принципово відрізняється від повсякденної роботи в ОРО УАН?
– Цікаво, що це за інтригуюче перше питання, яке чомусь слідує після другого-третього та інших? Але справа ваша. А я відповідаю на чергове: є спільне, і є відмінності. Порядок, дисципліна, планування та виконання планів, призначення, закон «Нуль-нуль» працюють в академії завжди. Але тут в Одесі інший ритм життя. І якщо щось не виходить – можна відкласти, подумати. Зібратися з думками. Порадитись. Якісь помилки і пробачливі – якщо їх визнавати, на них не наполягати. І їх не повторювати. Крім того, в експедиції одна людина робить те, що тут дві-три. Або чотири-п’ять. Там подібна розкіш неприпустима. І попит тому суворіший. Умови, як кажуть військові, наближені до бойових. Як сигнал трубача: «Сьома! Сьома, тут тобі – не вдома!».
– Не кожна людина, навіть цілком доросла, точно знає – як буде себе вести у тих чи інших обставинах.
– Бувало й так, що навіть представник сильної статі в експедиції підводив. При зустрічі зі складнощами губився, падав духом. Що називається, розклеювався. Рідко. Але – було. Доводилося витрачати час та сили на метушню з ним. Ну, так, не кинеш людину. Але це виняток. Як правило, спрацьовувала здатність Олега Вікторовича працювати з людьми. І експедиція підтверджувала правильність, так би мовити, підбору та розміщення кадрів.
– Повертаючись із першої експедиції, ви особисто підбивали свій підсумок?
– Звичайно. Моя самооцінка була пов’язана з тією, підсумковою, даною колективом та керівником. Так, мені поставили оцінку. Звучала вона приблизно так: ця людина (тобто я) може брати участь в експедиціях і навіть претендувати на членство у корпусі. Можна покластись. Сама собою оцінка ця була позитивною. Але…
– Чому ж «але»? Оцінка якась? Скажімо, за п’ятибальною системою?
– Ну… щось на зразок четвірки. Як пишуть у студентських заліках: «Добре». Мабуть, у мені протестував комплекс відмінниці. До того ж цілком усвідомлювала попередність цього самого «Добре». Потрібно брати участь, як мінімум, у трьох експедиціях. І завжди відповідати. І жодного разу не підвести. Тільки тоді може бути розмова, щоб стати членом експедиційного корпусу. Практика першої експедиції мені ясно показала: по-перше, як це відбувається насправді. По-друге, що потрібно знати та вміти, до чого слід ретельно готуватися. А знати треба… ну, якщо не все, то дуже багато. Те саме – і вміти. І виконувати.
– Вузькі фахівці не потрібні? Потрібні універсали?
– Я б сказала так: потрібні вузькі фахівці-універсали. Ось у цьому суть. Потрібна людина, яка добре знає свою справу. І при цьому може виконувати інші завдання. Як то кажуть, і швець, і жнець, і на дуді гравець. В експедиційному корпусі ти і вчений, і дослідник, і кухар, і журналіст, і перекладач. Квиток. Адміністратор. Видобувач. Розвідник. І все – що знадобиться. Ось чим більше ти здатний виконувати функцій, тим ти корисніший і доречніший в експедиційному корпусі.
– Той перший похід став вашим практичним орієнтиром? Що особливо пам’ятне?
– Так, мабуть, так можна сказати. Вкрай ясно стало – що буде далі і над чим слід попрацювати. А щодо пам’ятних моментів… Ось у тому самому Гейдельберзі. Південний захід Німеччини. Окрім усього іншого (а можливо, і насамперед) старовинний університетський центр. Знаменитий цей ВНЗ було засновано ще у чотирнадцятому столітті. За однією з версій, саме у ньому навчався принц Гамлет. Запах середньовічного лицарства. Готика. Відродження. І не декоративний ерзац для багатих туристів – саме воно. Хоча й частково відновлене. Натюрліх. Можна торкнутися минулого власною рукою.
І як забудеш: ось ми піднялися. Зійшли до замку на горі. Точніше, в’їхали серпантином у машині. І ще здалеку крізь ліс я побачила вежі замку. Архітектура. І чомусь… сльози потекли. Сама не знаю – чому. Це було і гарно, і страшно. Як там, за Гамлетом «Розпався зв’язок часів…», а у мене тут раптом він з’єднався. Незвичайне та незабутнє відчуття. Задовго до того Олег Вікторович казав, що щось подібне буває. І такий антураж може зримо вплинути на блоки свідомості. Вмикати глибинні пласти пам’яті. Потужність європейського містицизму. Вона проникає у глибини пам’яті людини. І – фантастична обстановка – проникаєш в інше життя. В іншу епоху.
– Кістяк розмови з усіма учасниками приблизно один. І обов’язковим є питання: скільки було експедицій за кількістю? З особистою участю? Скільки ж помістилося таких експедицій у вашу практику?
– Таких? Одна. Взагалі, кожна експедиція, хоч й у чомусь схожа на інші, але сама по собі. І неповторна. А всього їх на моєму рахунку – шість.
– Ось, при всій їх неповторності, виберіть-назвіть три най-най. Це питання задається кожному з учасників експедицій.
– Всі вони для мене – найголовніші. А якщо, як ви кажете, «най-най», то – неаполітанська. У Барі. У ній я брала участь як помічник Олега Вікторовича. Ще б я назвала Португальську експедицію. І Кейптаун. Ви знаєте, що таке Барі? З цим місцем під сонцем (скоріше – під Місяцем, бо справа, як то кажуть, темна) таке явище, як Каморра. Одна із злочинних організацій зі світовим ім’ям. Так ось, її люди там – скрізь. І всюди. Буквально – на кожному кроці.
Місто Барі та провінція Барлетто – Трані – Андрія, регіон Апулія (Італія), 2018
– Ну? І що? Що сталося?
– Слава Богу, у нашому випадку нічого такого особливого не сталося. З нами було все гаразд. За винятком деякого мого хвилювання. Адже я вже теоретично знала – що це таке. І хто це такі. Але все одно: незабутньо. А ще суворо між нами картина була несподівана. Адже їхали до Європи, яка у мене асоціювалася з порядком, високою культурою, красою та акуратністю. І ось, здрастуйте, удостоїлася бачити: такої антисанітарії, такого сміття і, пардон, гівна, будь-де не побачите на одеській Слобідці. Що особливо контрастувало з чудовою вражаючою архітектурою, історичністю тих місць. Все дихає історією, а пахне, даруйте, чорт знає чим. Звичайно, наша зайнятість, перевантаженість повсякденною роботою поглинали увагу, не давали особливо зосереджуватися на таких деталях. Але все ж таки було дивно і неприємно.
– А за профілем?
– Кожен, знов-таки, робив свою справу. І всі разом – спільне. Я, як помічник Олега Вікторовича, мала якомога оперативніше відшукати необхідні інформаційні наукові матеріали. Дані. Їх обробити та дослідити. Зв’язок із архівами, науково-дослідними інстанціями. Листування. І багато іншого. Робочий день в експедиції не нормований. Бувало, що на сон відпускала доля лише кілька годин з відбою до підйому. Потрібно врахувати, що початкове, планове завдання нерідко уточнюється вже під час експедиції. І навіть змінюється. Від чого залежить повсякденна робота кожного. Так було, скажімо, у Португалії: уточнення змінило вектор. І змінило суттєво. Або ось: в експедиції зустріч… з пандемією. Закриваються кордони та магазини. Відкривається психоз. Хто очікував-планував? Несподіванки були й у Голландії. Втім, багато про що після кожної експедиції у допустимих подробицях розповідають світові наші видання – «Експедиція», «Вісник Грушевського», наш постійний партнер – «Граніт науки».
– Експедиція змінює учасника?
– Можу впевнено сказати про себе: так, змінює. У першу експедицію я вирушила в одному стані розуму та душі. Повернулася – багато у чому іншою людиною. І з кожною наступною експедицією було саме так. Перефразовуючи давніх діалектиків, скажу: не можна з таких експедицій двічі повернутися до Одеси у тому самому стані. Навіть сама Одеса після таких походів-поїздок сприймається хоч трохи, та інакше. Експедиційний корпус змінює людину. У всякому разі, я це можу сказати про себе саму. Деталей тут багато. Думаю, головне – я перевірила свої можливості. Я повірила у свої можливості. Я твердо повірила у себе. Адже така віра важлива у будь-якій справі.
– Але ж до цього ви якось жили. Якось навчалися. Працювали…
– Саме так! Ключовий оборот тут – «Якось». Це було зовсім інше життя. Я сказала б – зовсім інша цивілізація. Я навіть і думати не хочу про те, що було б, якби я не зустріла цих людей, не вступила до їхньої спільноти. І не побувала б в експедиціях. Але все склалося саме так. І слава Богу…
– І ось тепер нехай прозвучить питання, те, перше і відкладене, про яке я попереджав на початку розмови і час від часу нагадував про його наближення.
– Нарешті!
Експедиція до Португалії, 2020 рік
– Отже: з чого починалася ваша участь в експедиціях корпусу – загалом читач уже знає. А ось із чого все починалося взагалі? Як вся ця сфера ОРО УАН потрапила у ваше поле зору та слуху, у вашу біографію?
– Ну… Це питання питань. Жаль, що не з нього ми почали. На решту було б відповідати мені простіше та легше.
– І тим не менш?
– Я досить довго жила, як кажуть, своїм життям. Народилася на світ Божий, росла, вчилася ходити та говорити. Школа. Спорт. ВНЗ. Робота. Ніби нічого. Життя – як життя. Як то кажуть, не гірше, ніж у людей. Але все якось хотілося осягнути головне. Хто я? І хто всі довкола мене? І навіщо це все? У чому сенс?
– Шукали?
– І не знаходила.
– Ну, і що ж із цього? Багато хто не знаходив. А багато хто й не шукав.
– Ось у тому й справа, що я не хотіла так. Ну, як багато хто. І навіть дуже багато хто. Тобто я їх не судила, кожному своє. Жили люди не так і просто, виживали. Як могли. Їм було цим самим багатьом не до сенсу життя і пізнання себе. Але особисто мені так не жилось. І рій питань дзижчав все голосніше. Багато думала, читала. Вивчала. А відповідей на головні питання все не було.
– А без цих відповідей не можна було? Ніяк?
– Ну, як вам сказати… Якось, якось можна було, звичайно. Просто існувала. А все-таки – не жилося. І ось одного разу… Те саме «одного разу», цей поворот дороги життя… У моє поле зору потрапив відеоматеріал академіка Мальцева Олега Вікторовича. Називався так: “Брененгельська механіка”. Власне, першим побачив-почув це мій знайомий. Трохи знаючи мої настрої, запропонував підключитись. Подивитися, послухати. Це, сказав, тобі може бути цікаво та корисно. Я підключилася. Фактично, це відповідь на ваше перше запитання: з цього все і почалося. Так ось, за три години лекції у вільному доступі я знайшла відповіді на всі питання, які не давали мені спокійно існувати, як усім. А тут за пару годин зовсім невідома людина відповідає на всі мої запитання. Звичайно, далі була зустріч. Спілкування. І я опинилася серед тих, хто шукає головне і не бажає тупцювати у стаді.
– Отже, Експедиційний Корпус – це …
– Єдність тих, хто хоче наблизитися до істини і пізнати справжній стан речей. Ну, і розповісти про це – незалежно від того, чи сподобається чи не сподобається це комусь, відповідає чи не відповідає це чиїмось уявленням про реальність. На жаль, багато і навіть дуже багато заповнене у свідомості людей, у тому числі і загальноприйняте у так званій науці, при найближчому розгляді виявляється ерундистикою на олії. Перефразовуючи відому тезу стародавнього вченого, глядачі, читачі, слухачі нам дорогі, але істина дорожча.
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Канал Telegram: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua