– Неважко припустити: до того, як опинитися у жорстких рамках технологій та кодексу ралі, ви просто навчилися керувати автомобілем. І не якимось там, особливим, а звичайним, усі чотири колеса. Згадаєте, як? Де? Коли? При яких обставинах? І у зв’язку з чим ви взялися за баранку?
– Я керую машиною з 12 років. Коли був ще пацаном, і жили ми на Тернопільщині, мій батько був директором автопарку. І мене його водії навчили водити ще у 12 років ГАЗ-69. Потім я їздив на службовій машині батька. Навіть їздив на збирання хліба – на ГАЗ-51, із водіями поряд. Мені давали керувати комбайном. Ось так я захоплювався цією справою. А коли закінчував школу, батько каже: «Давай, я тобі посвідчення водія зроблю?»
Тоді можна було так, щоб начальник зателефонував до ДАІ, і там виписали права, а я кажу: «Ні, не потрібно мені жодних посвідчень. Я моряком буду». І через роки, коли я вже у багатьох рейсах побував і на багатьох суднах попрацював, вступив до школи міліції, там треба було здавати на права. Пам’ятаю, запитує інструктор: Хто вміє їздити? І у відповідь на моє «Я вмію», кажуть – сідай за кермо. Однак, проїхавши досить малу дистанцію, сказали «вистачить», і до самого складання іспитів ходив, гуляв, доки інші хлопці вчилися їздити. Так я за кермом із 12 років.
– Це навряд чи пов’язане з вашим морським початком, але йдучи на поліцейську службу, Ви повинні були оволодіти мотоциклом і автомобілем, тим більше йшлося про кримінальний розшук. Читач вже чекає розповідь про напружене автотренування, підготовку, переслідування порушників та злочинців! Зрозуміло, складність цих процесів і у тому, що переслідувані не дотримуються жодних правил, крім одного «Піти від вас», а ви зобов’язані за будь-яких обставин правил дотримуватися. А це ралі у чистому вигляді! Декілька слів про цю сторінку Вашої біографії.
– Я мушу сказати, що ніколи у житті ні на службовому мотоциклі, ні на машині нікого ніколи не переслідував. Я працював не в ДАІ, а у карному розшуку. Бувало просто поспішали на місце події, поспішали на затримання. А так, я ніколи нікого на машині не ловив і не хочу розповідати про ці казки про наздоганяння. Такого не бувало на моїй практиці. Більшість цих перегонів із переслідуваннями – це все вигадки режисерів кіно. Найголовніше для детективів – знати, хто вчинив злочин. А якщо детектив доводить до моменту, що потрібно когось наздоганяти на машині, то це поганий детектив.
Якщо ми когось ловили, то простеживши за підозрюваним до його будинку чи до блат-хати, там і затримували. А де його ловлять машиною – це тільки у кіно показують.
– Навіть при затриманні не доводилося жодного разу?
– Ну, не було у моїй практиці такого. Я у карному розшуку пропрацював 20 років. Але за весь цей час ніколи нікого машиною не наздоганяв. І мої хлопці також нікого не ловили у такий спосіб. Можливо, я робив би це через потребу, якби були такі моменти, але я навіть не пам’ятаю чуток про такі історії (сміється).
Ну, хіба що був випадок у Лісосибірську: ми отримали інформацію, що вбивця з Енісейська планував полетіти з міста, втекти. Часу залишалося хвилин 15. Ми звернулися до начальника ДАІ, щоби посприяв швидкій доставці.
А начальник каже, бачу лише один варіант. Привозить нас зовсім поряд на СТО, де працював один хлопець – автогонщик. Він посадив нас у свій гоночний автомобіль і як рвонув… (Сміється). Я запам’ятав на все життя цю гонку. Дороги ж не було, глинисто-піщаний ґрунт… Все у пилюці, він то узбіччям, то по зустрічній… Загалом ми приїхали вчасно і зняли вбивцю з літака. Була крута гонка.
– Чи доводилося Вам брати участь таким чином у спеціальному міліцейському багатоборстві та ралі? Що привело особисто Вас до міжнародної поліцейської спільноти і, зокрема, до поліцейської автокорпорації? Кого ви спочатку й надалі представляли на цьому рівні? Одесу, область, Україну, СРСР?
– По-перше, 1997 року я вступив до міжнародної поліцейської асоціації. “Дружба через службу” – наш девіз. Потім було створено відгалуження Rolice Motor Corporation.
Мене часто запрошували з нашої асоціації взяти участь у зустрічах, також поліцейських, але вже автолюбителів. Rolice Motor Corporation – це поліцейський автомобільний клуб Європи.
На перші перегони я поїхав у 1999 році. Мені тоді було 50 років. Ми поїхали до Голландії, Роттердама. Перше правило було таке – поліцейський мав приїхати своєю машиною. Шлях від місця, де ти живеш, до призначеного пункту прибуття – це вважається ралі. Ти повинен проїхати цю відстань без порушень, без аварій, і щоб не було зіткнень та зустрічей із поліцією дорогою. А потім, коли ти прибуваєш у місто, як ми до Роттердама, проводяться змагання поліцейських Європи з екстремального водіння поліцейської машини тієї країни, куди ми приїхали. Усі поліцейські перебувають у рівних умовах, звичайно крім господарів, які приймають нас.
Ти сідаєш за кермо без жодної підготовки та тренувань, а на майданчику розміром із футбольне поле вже розставлені різні позначення. Потрібно зробити два кола у різний спосіб (змійка, ворота) і потім на фото-фініш. Звісно, час засікався. Ось це і є екстремальне керування поліцейською машиною.
Тобто можна сказати про дві частини змагання. Ралі – це приїзд, куди призначено зустріч (щоразу інше місто Європи). І вже саме змагання на мотоциклах та на машинах. В ньому можуть брати участь як жінки, так і чоловіки. Я не був серед найкращих гонщиків екстремального водіння, але за своїм віком входив до п’ятірки.
Потім я почав долучати своїх друзів та зібрав в Одесі команду. Ми зареєстрували окремий поліцейський клуб та отримали свій номер. Потім я якось відійшов від роботи у міжнародній поліцейській асоціації і перейшов на Рolice Motor Corporation. Вони мають один захід на рік. Звичайно, вся підготовка робиться за свій особистий рахунок. Але чим нас підкуповували ці перегони, особливо у ті часи, коли перегони вже провели, а віза у нас ще була терміном цілий місяць, так тим, що ми ще цілий місяць могли кататися Європою.
– Поділіться своїм першим враженням людини, яка виїхала з Радянського Союзу в іншу країну, де абсолютно інші правила та побут.
– Коли вперше перетнув кордон, звичайно, відразу в очі кидаються дороги. Хороша розмітка, яскраві знаки скрізь, які попереджають, багато знаків. Це все дуже кидається в очі, хоча я їздив Німеччиною, Польщею, це були перші поїздки ще до поліцейських ралі, бо їздили ми на зустріч з поліцейськими Польщі.
Хотілося б наголосити на одному моменті. Ось приїхали ми до Польщі у 1996-1997 роках, і звичайно ж поляки нас привітно зустріли. Минув час, і коли вже за кілька років ми знову приїжджаємо до Польщі, то поляки всі приїжджають на наші зустрічі без машин. Щоб не пити за кермом. І вони так сказали: “Володимир Ілліч, ви знаєте, ми боремося з пияцтвом за кермом”. Сказали, якщо кожен поліцейський Польщі кине пити, то кине пити за кермом вся Польща (сміється).
І коли ми збиралися на перегони вже у різних містах, то я помітив, що всі поліцейські намагаються приїхати на банкети без машини, а от українці та росіяни на машинах. Були різні ситуації.
– Ці ралі були прикладним видом автоспорту чи не пов’язаними з професійною підготовкою сучасного поліцейського? Якими були наші на міжнародному рівні?
– Я мушу сказати, що поліцейський клуб – це як громадська організація. Наше МВС теж було зареєстроване у цьому поліцейському клубі. І наш приватний одеський клуб № 191 зареєстрований. Це приватна організація, її дяльність не була прикладним предметом чи обов’язковим для поліцейського. Це був відпочинок поліцейських, вони щороку збиралися у якомусь місті. Проводився банкет на честь прибуття та відбуття.
Картинка екстремального водіння та машини щороку змінювалися, але це вважалося найцікавішим. Я 20 років поїздив з усіма своїми командами, а у мене вони були і по 10, і по 20 машин. Найбільші перегони у Німеччині були. На тих перегонах ми посіли перше місце.
Зазвичай з України приїжджало понад 10 команд. Це були команди Києва, Одеси, Полтави, Дніпропетровська, Харкова, Львова. Крим іноді брав участь. Але вважалася найактивнішою після Києва наша команда з Одеси. Кияни один раз виграли найголовніший Кубок Вебера. Одеська команда у 2016 році його виграла. Кубок дається не просто так. Потрібно зайняти перше місце у ралі, а розподілялися місця між іншими командами чисельністю від 5 до 20 і більше (30 осіб), бо великий кубок був. Серед команд, які посіли перші місця у різних напрямках, проводилося своє жеребкування.
Зазвичай з України приїжджало понад 10 команд. Це були команди Києва, Одеси, Полтави, Дніпропетровська, Харкова, Львова. Крим іноді брав участь. Але вважалася найактивнішою після Києва наша команда з Одеси. Кияни один раз виграли найголовніший Кубок Вебера. Одеська команда у 2016 році його виграла. Кубок дається не просто так. Потрібно зайняти перше місце у ралі, а розподілялися місця між іншими командами чисельністю від 5 до 20 і більше (30 осіб), бо великий кубок був. Серед команд, які посіли перші місця у різних напрямках, проводилося своє жеребкування.
Нам пощастило за всі роки участі у 2016 році виграти Кубок Вебера. Для цього потрібно було зайняти перше місце або за дальністю, або за формою та прикрасою машин. Були різні критерії оцінки. Сам захід тривав 5 днів. Перший день приїзду – бенкет. Останній день – від’їзд, теж бенкет. Екскурсії містом були ще, а самі гонки тривали 2 дні. Потім кожен сам їздив Європою, у кого куди грошей вистачало доїхати.
– З того далекого початку промайнуло чимало, так би мовити, кілометрів на годину. Пам’ять ваша напевно зберегла безліч міст і країн, різних ситуацій, як у спорті буває, удач та невдач. Роботи, дипломи, кубки, медалі. Що ви вважаєте найбільш яскравим епізодом цього шляху, удачу та невдачу?
– Успіх, я вважаю, коли ми здобули перший кубок у 2003 році в Інсбруку, в Австрії. Це були наші перші перегони. Коли ми влилися у деякі правила, зрозуміли, що форма має бути в усіх гарна, що заїхати треба красиво, і оцінюється відстань, подарунки господарям привозити можна було.
Коли ми були в Інсбруку, вже під час бенкету, раптом оголошують: “третє місце команда Одеси!” Я як почув, спочатку не повірив, команди брали участь із усієї Європи практично. Із кожної країни по 10-30 клубів. З Німеччини, з Італії багато було, та й з України приїжджало клубів 15. З Росії приїжджали 5 клубів (Москва, Санкт-Петербург, Оренбург). Вони були на службових машинах. Це було трохи неправильно, бо поліцейський має приїхати своєю машиною, показавши техпаспорт. При заповненні заявки вказували на якій машині братимеш участь. Я їздив на власному автомобілі.
Це була дуже велика радість, коли ми здобули перший кубок, і вже після цього моменту ми почали ретельно готуватися. Команду готувати, шили форми, думали як гарно заїхати, виставити колони та прикрасити машини.
– А з невдач що вам запам’яталося?
– По-перше, у нас ніколи не було аварій. Ми завжди доїжджали у повному складі, це було чудово. Звичайно, були моменти, коли ми розраховували на перше місце, а отримали друге/третє. На мою думку, не об’єктивне суддівство було в Угорщині (передмісті Будапешта), у нас була повна команда і ми приїхали першими, звичайно ж розраховували на перше місце. Однак було не об’єктивне суддівство, просто угорці норовливі.
До речі, у нас наступного року плануються перегони в Угорщині. Але ми багато років не їздили у зв’язку з пандемією… І я вже передав повноваження молодшому капітану, але все одно хочу відвідати Угорщину.
– Кого виховуєте на заміну?
– Вже виховав! Це Олександр Півторак. Він зі мною їздив на другі гонки до Барі (Італія). Був тоді молодим лейтенантом, а зараз йому вже під полтинник, і він підполковник на пенсії. Я у 2016 році передавав йому справи, коли ми якраз Кубок Вебера виграли. У Лодзі офіційно презентував свого замісника. Усі були вражені, бо за це місце багато людей зазвичай борються, а тут я сам передав повноваження. Але все одно, молодь не має тієї енергії, що була у нас, та й гонки вже не ті, що раніше.
Наша справа почала трохи страждати через проблеми з візами, але ще більше через те, що немає припливу молоді. Молоді поліцейські, на жаль, не мають інтересу до цієї справи. Справа не помре, а триматиметься на ветеранах і надалі, адже ветерани шукають якусь поліцейську звичку, діяльнісь.
– Історично нещодавно у нашій країні слово «ралі» було не в ходу, зазвичай його замінювали на термін «автопробіг». Він став ключовим у знаменитому Ільфопетровському «Золотому теляті». Що веселого, кумедного, смішного вам згадується на дозвіллі про свої пробіги?
– Найвеселіше і найцікавіше було те, коли їхали на ралі, наприклад, до Дрездена, то ми планували свої поїздки заздалегідь. У Дрездені повинні побувати там-там-там, заїхати, відвідати дрезденську галерею. Обов’язково відвідати по дорозі Відень. Якщо їхали до Італії, то планували відвідати Рим чи Венецію.
З досвідом, коли гонки закінчувалися, а у маленькому містечку Гельзенкірхен (Німеччина) робити нічого, ми замовляли собі екскурсію на 2 дні до Парижа. Усією командою їхали, нас було 40 осіб. Це була дводенна екскурсія з ночівлею, рестораном, сніданок-вечеря нам обійшлися по 40 євро. Копійки…
Для мене особисто незабутніми були красиві, мальовничі місця. Були ми на гірках у Польщі у місті Гданськ. Їздили на поромі до Швеції. Об’їхали всю Швецію та Норвегію, через острови до Голландії та Бельгії, з пересадками на поромах, підземними тунелями повернулися потім. Звісно, Норвегія дуже цікава країна. Ми доїхали до найпівнічнішої точки – Берген, до Північного Льодовитого океану, і я купався у ньому навіть: сходами спустився і, як кажуть у нас, ноги помочив (сміється).
– Як ви орієнтувалися на місцевості, скажіть, будь ласка? Адже не було на той час системи GPS
– Їздили за допомогою карт спочатку. Їздили знаками, покажчиками. Потім коли GPS з’явився у 2006 році у мене, це було дуже зручно, щоправда, бувало міг завести не туди… Не було моментів, коли ми губилися на місцевості, а якщо щось траплялося, то одразу під’їжджали до поліцейських. Я звернувся до поліцейських лише один раз. Пам’ятаю, як ми приїхали до Бергу, а там дуже коротке літо і готелі потрібно замовляти заздалегідь. Нас приїхало два екіпажі, і так сталося, що ми не змогли знайти місце, де переночувати, моталися туди-сюди, ніде не було вільних місць у готелях. Під’їхали до поліцейського і просимо: «Брате, допоможи». Зв’язавшись із кимось по рації, нас завезли до досить гарного готелю, але там теж не було номерів, і нас поселили у кімнату для персоналу. Ми погуляли у Бергені 3-4 дні. Гарне місто, але найбільше нас вразив морський ринок. Лосось, червона ікра, баночка якої стояла 2-3 євро та інші морські делікатеси. Але все, крім морепродуктів, було дорогим, бо це Норвегія.
– Чи робило Вам знижку по службі начальство за участь у таких престижних змаганнях? Чи допомагало, чи заважало це у службовій кар’єрі?
– Ні, не було знижок. Це була повага, що не Київ, а Одеса посіла перше місце на ралі. Почало привертати увагу, коли зверталися з інших служб з ініціатвою поїхати. Не часто, але іноді додавалися нові учасники до команди, от як ДАІ один раз.
Загалом, це справа романтиків. Це ж дружба поліцейських, і вона не дає тобі якихось привілеїв. Медалі, кашкети, це все пам’ятно тільки тобі. У нас ще була традиція обов’язкова – на зустрічах після гонок завжди обмінювалися кашкетами. У своїй колекції я зібрав їх понад 60 штук. Пам’ятаю, німець один забрав у швейцарського поліцейського кашкет і віддав мені два: німецький та швейцарський, щоб отримати мою українську з гарним козирком, нашивкою (сміється).
– Чи все у минулому? Яким є сьогоднішній ваш день? Як ви оцінюєте сьогоднішній рівень водіння сучасних ППС, що могли б порекомендувати?
– Я не вчився екстремальному водінню, але за кермом з дитинства і навіть не знаю, як воно до мене прийшло. Але дякувати Богу, я за кермом 60 років і жодного разу не потрапляв в аварійну ситуацію. А для екстремального водіння, звичайно, потрібен великий досвід. Звичайно, є якісь трюки, бойові розвороти, перегони, переслідування, але я завжди ставився до цього спокійно, адже кажу, це показують лише у кіно. Навіть сучасні розумні співробітники ДАІ ніколи ні за ким не ганяються. Тим більше, у ситуаціях, коли одна людина нічого зробити не може, то відпускає машину далі по шосе, сповіщаючи по рації – яку машину попереду «прийняти». Це правильна тактика.
Я у карному розшуку стільки прослужив і стільки бандитів затримав, що чесно скажу: не пам’ятаю, щоб бандити так чинили опір, як це показують у кіно. Були випадки рідко, а так зазвичай, якщо заходиш культурно, грамотно підійдеш до людини, то який би не був вбивця і пройдисвіт, то він спокійно здається. А коли зараз у мережі показують, що патрульна служба з кимось б’ється, я цього просто не розумію. Як можна до такого було довести, щоб це сталося? По-перше, якщо ти бачиш, що злочинець дурень, то вибирай іншу тактику поведінки, прояви хитрість. Тому я вважаю, що тактика при затриманні – це найголовніше. Тому що, як би ти не ставився до людини, якщо навіть вона тобі хамить, то все одно знаходиш контакт і з п’яним, і з дурнем. Злочинці все розуміють, і можна дійсно просто сказати – і затримання обійдеться без найменшого опору. Чому відбуваються комедії під час затримання? Тому що маємо професійне невміння виконувати базові прийоми. Найголовніше – фізична підготовка.
Я був начальником спецслужби чорноморського пароплавства 2 роки. Створив службу безпеки. Коли приймав до себе на службу, то зібрав найкращих спецназівців з усього Радянського Союзу, водолазів-диверсантів з Травневого острова, різних майстрів спорту. Дядя Коля Пасічник був у мене старшим тренером і проводив відбір. Ось приходив чоловік фізично гарний, але з гнильцем усередині, і дядько Коля радив його не брати. Доводилося говорити, що він не зовсім готовий, а той обурювався, мовляв “Як це? Чому?». Тоді я показував хлопцеві контрольну вправу і якщо він зможе її повторити, то брав. Я брав два автомати в руки, ставив перед собою стілець і з місця стрибав з автоматами через спинку стільця. В результаті ніхто не зміг цю вправу повторити, крім мене. Та я вже не пам’ятаю, де дізнався про цю вправу, мабуть, в армії. З автоматами навіть легше стрибати, ніж без них. Ти стрибаєш, кидаєш їх уперед, а потім ловиш. Дядько Коля казав: «Давай, зроби цей свій фокус, бо незручно людині відмовити» (сміється). Я тобі правду розповідаю так і було.
А вигадав це випробування Макарченка Сергій Сергійович. Приходить до нього Коля і каже: «Ну, як спровадити пацана?». А Сергій Сергійович і відповідає: “А ти попроси шефа, нехай змусить його з автоматами через стілець стрибнути”.
– Які перспективи розвитку та зв’язок поколінь вітчизняної та міжнародної поліцейської корпорації? Можливо, хотіли щось доповнити?
– Спадкоємність була… Наші діти до цього підтягувалися. Ми ж, коли їздимо на змагання, то беремо із собою дітей, онуків, і ось так вони підростають і теж цікавляться цією справою. Моя донька із задоволенням поїде, і діти її теж їздили. Ось це теж підтягувало молоде покоління. А молоде покоління поліцейських втратило до цього інтерес, бо спростився доступ до поїздок за кордон… Трохи змінився їхній менталітет. У молодих хлопців не вистачає справжньої спадкоємності у самій поліції. І освітян бракує. Багато хто «отримав» звання, написав дисертації і влаштувався на роботу, але сам не має справжнього досвіду роботи, немає практичних навичок. Хоч би як вони вчилися і вчили за підручниками, за книжками армійського спецназу – це все нісенітниця. Поліцейська кмітливість і тактика завжди відрізнялася від бойових мистецтв та іншого. Потрібно розуміти і вміти користуватися кмітливістю. Має бути розуміння як поводитись у певній ситуації, а це не описано в жодному підручнику.
І одне з головних правил, яке було у мене: «не відслуживши в армії, у поліцію не йди». Має бути основа та якийсь певний життєвий досвід. Я, припустимо, прийшов до кримінального розшуку і за моїми плечима було 5 років мореплавця, роботи на судах. Я вже був, можна сказати, сформованою особистістю з певним багажем знань. Якби я прийшов туди зі шкільної лави, не думаю, що з мене щось вийшло б. Коли я потрапив до Сибіру на роботу, то не розгубився. Життєвий досвід відіграв велику роль у долі. Ось так!
Автор – Мирослав Бекчив
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua