Як казав класик, великий час народжує великих людей. А такий неформальній, але гучний титул підштовхує поетів, прозаїків, драматургів та публіцистів досліджувати і оспівувати їх життя у гучному ж, пафосному ключі. Зазвичай це – патетика державного, громадського, історичного рівня. Тому часто-густо великі люди уявляються читачам-глядачам-слухачам якимось ідеальними, немов ікони намальовані. Насправді вони перш за все і головним чином були просто людьми – у всій сукупності притаманних ім. рис. Нарис вашого доброго знайомого, – Анатолія Луцюка, – присвячується безумовно, великій людині. Доля щедро дарувала йому великі душу та розум, особисту культуру та різноманітну обдарованість. Він палко любив Україну. І в лихі її часи не залишився осторонь боротьби за Батьківшину. Більш ніж значна історична постать, українській літератор (проза, драматургія, поезія та публіцистика), революціонер, маштабний політичний та громадський діяч і в кінцевому рахунку – політемігрант, у цьому нарисі Володимир Кирилович з’являється перед читачем, так би мовити,зовсім з іншого боку…
(РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ).
Словосполучення «Перша леді» з’явилось у США в середині XIX століття. І довгий час стосувалось лише дружин американських президентів. З часом поширилось на інші країни, а в Україну прийшло відносно недавно – з відновленням Незалежності. Навряд чи хто називав свого часу дружин голів уряду УНР та Директорії Першими леді, але в історичній ретроспективі така назва доречна і досить часто вживається сьогодні.
Володимир Кирилович Винниченко був першим головою Директорії Української Народної Республіки з 14 грудня 1918 року по 10 лютого 1919 року. І весь цей час поруч із ним була його дружина Розалія Винниченко. Хоча, правильніше буде сказати – громадянська дружина, бо на той час вони не були розписані, не робили цього з принципових для соціаліста Винниченка причин. І проживши разом більше 40 років, офіційний шлюб оформили лише в еміграції.
Розалія Яківна Винниченко, у дівоцтві Рейзель Ліфшиць, народилась 26 липня 1886 року в Орлі, у багатій єврейській родині. Невдовзі сім’я переїхала у Москву, де Розалія отримала освіту у жіночій гімназії, після чого два роки вивчала природничі науки на Вищих жіночих курсах у Москві. Дівчина мріяла стати лікарем, але в Російській імперії, де можливості отримати жінкам вищу освіту були дуже обмежені, а «особи іудейського віросповідання могли бути прийняті в кількості 3% від загального числа», це було практично неможливо. Тому маючи заможних батьків, Розалія продовжила навчання у Франції на медичному факультеті Паризького університету з 1907 по 1914 рік. По завершенню навчання, 2 квітня 1914 року захистила дисертацію на ступінь доктора медицини «Тетанія у дорослих та її паратифозне походження».
На другому курсі Розалія познайомилась з письменником, соціалістом і колишнім політичним в’язнем Володимиром Винниченком. І за два роки, 8 березня 1911 року, пара уклала громадянський шлюб. Цікаво, що від самого початку подружжя домовилось про «вільні стосунки», і що жоден з них не заперечуватиме, якщо партнер матиме роман з кимось іншим. Зрештою, цього принципу пара дотримувалась після одруження і поблажливо ставились до подружніх зрад. Ось як описував такі моменти Володимир Винниченко у своєму щоденнику: «Коли я заводжу роман, то моє ставлення до неї не змінюється. А коли в неї захоплення – вона стає до мене байдужою. Але, напевно, не варто в це втручатися, щоб не відняти в неї цієї радості». Вільні стосунки не були чимось особливим у середовищі європейських соціалістів, до якого належав Володимир Винниченко. Він був досить відомим у цих колах ловеласом.
Про любовні походження Володимира Винниченка відомо досить багато, їх він описував у своїх літературних творах і щоденниках. Про письменника казали, що він зводив з розуму слабку половину людства своєю елегантністю, темпераментом, манерою спілкування, але ніколи не давав їм надії на серйозні тривалі стосунки.
Винниченко виробив своєрідну «філософію кохання», якій слідував все своє життя: «Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню. Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і одна душа тільки може прийняти всю істоту до кінця». Любов’ю письменник називав почуття до тієї жінки, з якою хотів би створити сім’ю. «Кохайся, з ким любо кохатися, але родину твори тільки з тією людиною, яку ти всією душею і всім тілом твоїм хотів би мати за матір дітей твоїх».
Він мав стосунки з багатьма жінка, часто одночасно з декількома, намагався ставитись до цього досить легко, хоча й розумів, що зачаровані ним жінки страждали. І ці стосунки часто перетворювались на життєву драму. Його коханка Катерина Голіцинська, дружина товариша по Революційній українській партії, ледь не покінчила життя самогубством через кохання до Володимира. Ще більш бурхливий роман був у Володимира Винниченка з Людмилою Гольдмерштейн, яка народила від нього дитину. Коли Винниченко дізнався про вагітність Гольдмерштейн, то втік від неї залишивши без підтримки, яку раніше надавав. Після народження сина Володимир перестав відповідати на листи. Хоча згодом змінив своє ставлення і хотів усиновити дитину. Проте, коли малюку виповнилось 3 місяці, він помер. Людмила Гольдмерштейн звинувачувала Винниченка в тому, що він «накликав» смерть дитини, поклавши історію їх кохання в основу сюжету п’єси «Momento». Кохана головного героя п’єси, незважаючи на його протести, народжує сина, чоловік виносить дитину на холод – і вона помирає. Таке перенесення власного життя у літературну творчість не було чимось незвичним, багато романів письменник заводив саме для того, щоб набути досвіду і натхнення для майбутніх творів.
… Отже, 1909 року в Парижі Винниченко знайомиться зі студенткою медичного факультету Сорбонни Розалією Ліфшиць, це знайомство переростає в бурхливий роман і згодом письменник розуміє, що Розалія є саме тією жінкою, з якою він хотів би назавжди зв’язати своє життя. У березні 1911 року пара починає жити разом у цивільному шлюбі. У листі до свого товариша і мецената Євгена Чикаленка Винниченко пише «Зійшовся з тою женщиною, від котрої хочу мати дітей… був час пробного шлюбу… ми погодились, що сім’я буде українською і будемо мати дітей тільки тоді, коли мати підготується оскільки, щоб вони могли бути виховані українцями».
За два роки Розалія досконало вивчила українську мову, спілкувалась нею у побуті, перекладала твори свого чоловіка на французьку та російську мови. Ще за 5 років Розалія завагітніла, і вони обоє дуже чекали на цю дитину. «Голубонько, я так хочу дитинку, кроха моя! – писала Розалія чоловікові. – Як я люблю вже її, нашу дитину! Воно буде подібне до тебе, може мені буде таке щастя».
У відповідь Володимир писав до своєї Кохи – так він ніжно все життя називав Розалію: «Ти будеш святою матір’ю. Коха! Ти знаєш, я не раз думаю про тебе в цьому стані. Ти вся будеш промінитись материнством. Любов моя єдина, ти надзвичайно хороша і чиста». Вагітність протікала досить складно, і через стан здоров’я Розалії родина втратила дитину. Надалі вони так і не змогли здійснити свою мрію про батьківство.
Втрата дитини ще більше зблизила подружжя. Через 8 років письменник так опише свій шлюб: «Ми нічого не обіцяли один одному: ні вірності, ні кохання, ні щастя, нічого. Ось уже йде дев’ятий рік, і наші тіла – без клятв, без заклинань, без санкцій лицемірних або дурних людей з їхніми комедіями, без нотаріусів, без погроз і різних ланцюгів, без усього цього – наші тіла з’єднані так, як жоден піп не з’єднає». Ці почуття були взаємними: «Душа моя наповнена тобою, – писала Розалія своєму чоловікові, – ти всюди, завжди зі мною і так буде завжди, я відчуваю».
Після бурхливих революційних подій родина Винниченків назавжди залишає Україну. Поселяються спочатку у Німеччині, згодом перебираються у Францію. Володимир Винниченко повністю занурюється у літературну творчість, його науково-фантастичний роман «Сонячна машина» мав великий успіх, перевидавався декілька разів і приніс непоганий гонорар. 1934 року родина купує два гектари землі та занедбану садибу часів Наполеона в містечку Мужен, неподалік Канн, яку вони доводять до ладу. Розалія займається домашнім господарством, пробує свої сили у вирощуванні городини, допомагає Володимиру у літературній праці. Довгий час вона намагалась влаштуватись за фахом лікаря, проходила навчання, складала додаткові іспити але це не вдалось через відсутність французького громадянства.
Родина жила досить скромно, грошей не завжди вистачало. Часто допомагала праця на присадибній ділянці.
6 березня 1951 року Володимир Винниченко помер, Розалія пережила його на 8 років, впорядкувала спадщину письменника і передала її до архіву Вільної Академії Наук. Щодня носила квіти на могилу чоловіка, і вже після смерті присвятила йому такі рядки:
«Ти такий прекрасний, що у мене слів не вистачає дати тобі зрозуміти це! Ти гармонійний і сильний, жагучий і часом кроткий; ти надзвичайно рідка комбінація, ти вмієш радіти як дитина, для тебе хвилини живуть самі по собі, без всяких філософій, бо ти – прекрасний, здоровий твір природи. І мені належить незаслужене щастя бути з тобою. Спасибі тобі, що ти дав мені це щастя, що ти дав мені змогу відчувати, розуміти і любити!..»
Підписуйтеся на наші ресурсы:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua