«Захопився українським національним рухом не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені» (Євген Чикаленко)
Землевласник, агроном, енциклопедист, письменник, публіцист, видавець, благодійник, меценат Євген Харлампійович Чикаленко – мабуть, одна з найбільш недооцінених постатей в історії України. Він був досить багатою у ті часи людиною, але вкладав свої кошти не у розкішне життя, а в розвиток української культури і науки. Знаючи матеріальну скруту багатьох українських письменників, він стимулював їх до творчості гонорарами за надруковані українські твори. Мабуть, якби не було Чикаленка, Україна не взнала б такого самобутнього письменника – як Володимир Винниченко. Євген Харлампійович постійно стримував молодого письменника від спокуси перейти у російську літературу не тільки сплачуючи гонорар, але будучи йому наставником, уважним читачем і прискіпливим критиком.
Після трагічної смерті восьмирічної доньки, Євген Чикаленко вирішив вшанувати її пам’ять, пожертвувавши тисячу карбованців, які готував на посаг, на виплату гонорарів авторам журналу «Киевская старина» – Михайлу Коцюбинському, Дмитру Яворницькому, Борису Грінченку та ін. Власним коштом видав славетний «Словарь української мови» Бориса Грінченка у 4‑х томах на 68 000 слів, який став найповнішим і найдосконалішим словником початку 20 століття. Згодом заснував власний фонд допомоги українським письменникам, серед його стипендіатів були Іван Франко та Михайло Коцюбинський. Виділяв кошти на підтримку Наукового товариства імені Тараса Шевченка та Українського академічного дому у Львові.
Після революції 1905 року і проголошення царем Миколою II «Маніфесту громадянських свобод», який скасував дискримінаційний до української мови і культури «Емський указ», в Україні пожвавилось громадське життя. Скориставшись цим, Євген Чикаленко почав видавати першу щоденну українську громадсько-політичну газету «Громадська думку». Газета видавалась менше року і була закрита після обшуку жандармів. За місяць Чикаленко відкриває нову щоденну українську газету «Рада», яка проіснувала до 1914 року. Звісно, що видання такої газети було багато в чому збитковим для мецената, її номери часто конфіскувались, на видавців накладались штрафи.
Газета виходила досить великим на той час накладом 3–5 тисячі і багато в чому сприяла формуванню української свідомості у передреволюційний час. З нею співробітничав Михайло Грушевський, Іван Франко, Василь Доманицький, Микола Вороний, Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Модест Левицький та ін. До редколегії входили Симон Петлюра, Василь Королів, Дмитро Дорошенко, Михайло Лозинський, Вячеслав Липинський. Навколо «Ради» гуртувалися майже всі діячі майбутньої Української Народної Республіки.
Тому нічого дивного не було, коли в лютому 1917 року у Російській імперії почались революційні процеси, саме Євген Чикаленко виступив ініціатором скликання Української Центральної Ради. Він же закликав Михайла Грушевського повернутись в Україну і очолити Центральну Раду.
Цікаво, що у Києві і досі нема жодних пам’ятних знаків на вшанування Євгена Чикаленка. 2017 року обговорювали перейменування вулиці Льва Толстого на вулицю Євгена Чикаленка, але пропозицію не було підтримано. Так само сталось із громадською пропозицією перейменування площі Льва Толстого на площу Євгена Чикаленка. Нема жодних пам’ятних знаків на вшанування Євгена Харлампійовича і в Одесі, хоча з цим містом пов’язана значна частина його життя і становлення особистості.
Уродженець Одещини, села Перешори (нині Подільського району), перші дев’ять років життя Євген Чикаленко провів у батьківському маєтку, там же отримав перші ази грамоти від сільського священика. Зроставши в оточенні селян, жодної мови крім української він не знав. Тому для дев’ятилітнього хлопчика стали шоком і справжнім випробуванням перші кроки навчання в одеському пансіоні Рандаля, де панувала російська мова. Він спочатку зазнавав через це нападків від однолітків і, навіть, викладачів. Проте, це тільки допомогло загартувати характер і сформувати свідомість.
Пансіон Рандаля розміщувався неподалік Одеського університету на вулиці Херсонській (зараз – будинок № 52 на вул. Пастера).
Після трьох років Євгенового навчання Рандаль повернувся до Англії, а пансіон купив Е. Соколовський, назвавши його реальною прогімназією, яку перевів на Італійську вулицю до будинку Раллі. Соколовський також запросив нових учителів, які викладали значно цікавіше, ніж було навчання у пансіоні. Серед них був учитель географії – знаменитий український композитор Петро Ніщинський. Російську мову викладав історик і літературознавець Олексій Андрієвський. «Але найвидатнішим учителем, – пише в своїх спогадах Чикаленко, – був всіма поважаний і любимий учитель історії Леонід Анастасійович Смоленський, відомий педагог на всю Одесу. Коли він заходив у клясу, то все затихало, наче завмирало, і на його лекції раз у раз приходили інші учителі, а часто сам директор та його жінка, і сідали на задніх партах – слухати, як Смоленський оповідає задане на будучу лекцію учням 3-4 кляси. Ми, учні, завжди, було, й незчуємось, як мине година і дзвінок, на наш жаль, переб’є інтересне оповідання Смоленського».
Дружина директора, пані Соколовська, була приятелькою матері Євгена, тому він багато часу проводив у їх домі.
«Одного вечора, – пригадує Чикаленко, – коли я сидів в гостинній директора і розглядав ілюстрації, зібрались його звичайні гості. Ніщинський грав на роялі, а потім почали співати гуртом; заспівував своїм невеликим, але чулим приємним голосом Смоленський, а решта підхоплювали. Коли я прислухався до слів, то почув, що співають незнайому мені пісню:
А вже літ як двісті, як козак в неволі,
Понад Дніпром ходить, викликає долі…
На мене пісня зробила незвичайне вражіння, не мелодією, не змістом, а тим, що Смоленський, цей бог, якому всі поклонялися, співає мовою, за яку мене карали, ганьбили, перекривляли; мовою, якої я почав соромитись, хоч у душі любив, бо нею почав говорити, нею розмовляв з милими моєму серцеві перешорськими хлопчиками-пастушками.»
Після того пані Соколовська дала юнакові українські книжки: оповідання Марка Вовчка, Миколи Гоголя, вірші Тараса Шевченка і почала з ним спілкуватись українською мовою, якої він з тих пір перестав соромитись.
Закінчивши освіту у одеському пансіоні, 14-річний юнак продовжив навчання у Єлисаветградській реальній школі, де сидів за однією партою з Саксаганським. Згодом, у Харківському університеті, одружився, став членом української організації «Громада», перебував 5 років під наглядом поліції у рідному селі.
Врешті-решт у 33 роки знову повернувся до Одеси, щоб дати належну освіту своїм дітям. Одразу ж стає членом «Одеської громади», фінансово допомагає видавати часопис «По морю и по суше», видає збірку українських пісень, публікує в Одесі свої знамениті «Розмови про сільське хазяйство» у 5‑ти книгах, що вийшли півмільйонним накладом і становили популярну сільськогосподарську енциклопедію, надає 1000 карбованців на підтримку авторів журналу «Киевская старина». За шість років свого другого перебування в Одесі Євген Чикаленко остаточно сформувався як меценат української культури і як один з провідних українських громадських діячів. І переїхавши 1900 року до Києва, повністю реалізував свій потенціал як активний член «Старої громади», Української демократичної партії, Української демократично-радикальної партії; засновник і фактичний голова Товариства українських поступовців.
Підписуйтеся на наші ресурси:
Сторінка у Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакцї: info@lnvistnik.com.ua