Її звуть Ліліан Малкіна, вона актриса. Колишня радянська, нині чеська. А для мене ще й кузина приятельки Беати, теж Малкіна, яка давно проживає в Ізраїлі. Далі нехай Ліля представиться сама, як у книзі «Артистка-хуліганка», що вийшла у 2018 року у Таллінні, де Ліля народилася. Дивна назва книги? Для мене – анітрохи: наша героїня відрізняється свободою поведінки у житті та на сцені. Може і ненормативне слівце вжити, якщо воно доречне. Її відверті висловлювання «записував і сміявся», про що повідомляє виразна обкладинка, друг, письменник та телеведучий Павло Макаров. Цитуватиму. А потім розповім про своє знайомство з Лілею, про зустрічі з нею у Реховоті та Празі.
ОТЖЕ , Малкіна Ліліан Соломонівна. Рік народження 1938. Місце народження Таллінн, Естонія. Громадянство Чехія. Національність так. Що закінчила: Ленінградський театральний інститут ім. Островського. Скільки ролей зіграла: у театрі 130, у кіно 70. Улюблена (і, ий) людина – мама; напої – кава та горілка; вид мистецтва: балет, цирк; актриса – Ф.Г. Раневська; актор – Жан Габен; режисер: Пітер Брук; їжа: хліб та картопля; заняття: готувати та приймати друзів; вид відпочинку – мандрувати, мандрувати, мандрувати…
Фото: Petr Kozlik (MAFRA)
Там ще дещо, у цьому уривку, але, гадаю, моя героїня досить представлена. Зупинюся тільки на улюбленому занятті – для друзів ставить на стіл частування за власними рецептами. Кулінарну книгу з такими рецептами, опубліковану чеською мовою, я отримала від неї у подарунок. У моєму багажі є російська, українська, ідиш та польська мови, чеської немає. З поїздок на відпочинок до Карлових Вар знала, що «гіркий» означає «гарячий», а «живот» – «життя», та ще деякі окремі слова. І ось читаю Лілін салат. Там є “маринована ріпа” – це як? А «окурки» – «бички», чи що, збирати? Та погугли, дурепа, в інтернеті, – нарешті зрозуміла себе! І з’ясувала: мова про буряки та огірки.
У новій книзі близько 400 сторінок і набагато більше фотографій: ними зайнята половина кожної сторінки, навіть кілька цілих. І, що особливо цікаво, я відкрила для себе деякі деталі Ліліної розповіді, що колись торкнулися мене особисто, тому зараз з’явилося до неї кілька питань. Жаль, Ліля не володіє інтернетом. Проте почну з цих деталей.
Вона пише, що дружила з трьома жінками: Фаїною Раневською, Тетяною Окуневою та Анною Лисянською. Усі три імені мені знайомі. За Раневською (епізод зв’язку з нею Лілі перекажу по книзі) у мене якраз не питання виникло, а з’явилася відповідь на одне непорозуміння, що промайнуло у колишньому моєму житті. Але спершу – про їхні особисті зустрічі. Ліля захоплювалася великою актрисою з дитинства, мріяла з нею познайомитись. І на початку 60-х, дізнавшись, що Фаїна Георгіївна відпочиває у містечку неподалік Таллінна, вирішила діяти. З’ясувавши, у якому саме будинку жила Раневська, наша рішуча панночка стала влаштовуватися у кущах караулити. Дочекалася через тиждень і кинулася навперейми. Зізналася, що написала Ф.Г. лист із запитанням: їй, молодій актрисі, запропонували роль старої, що робити? А та відповіла: відмовитись від ролі. Ліля розважила Раневську анекдотами, яких знала безліч і вміла розповідати. Дізнавшись, що у дачниці проблема з кефіром, її гостя щоранку їздила велосипедом за 12 км купувати та анонімно ставила баночку на її підвіконня. І ще кумедний епізод того часу. Раневська зізналася, що обожнює естонського співака Георга Отса. Ліля і його вистежила, кинулася за ним, «моржем», у крижану воду, як була, в одязі, і таки привела співака до Фаїни Георгіївни.
А тепер про відповідь на моє давнє питання. Дружба актрис продовжилася і зміцнилася настільки, що Ліля Малкіна, зустрічаючись з Раневською і у Москві, заслужила її повну довіру. Їй дозволено було записувати за старшою подругою все, що вважатиме за потрібне. І раптом ці зошити із записами з дому Раневської зникли. Незабаром з’ясувалося, хто їх вкрав: крадій опублікував записи Лілі під своїм ім’ям! Не бажаючи скандалу, вона промовчала, а зараз назвала ім’я: Гліб Скороходов.
Згадай, читачу: була така людина, яка розповідала по TV різні майси про акторів. Він і про Раневську вів цікаву розповідь, несподівано обірвавши її заявою, що велика актриса має складний характер – мовляв, вона несподівано відмовилася з ним зустрічатися! Чого раптом? – виникло у мене тоді одеське питання. І тепер є відповідь: скінчилися викрадені записи Лілі Малкіної.
Тепер про Окуневу – особисто моє. Я не була з нею знайома, але знаю про неї чимало. Бачила знаменитий фільм, де юна дівчинка з гарного будинку вперше у всій красі, з бантом, постала перед глядачем. Знаю, що вона, найкрасивіша актриса країни, відсиділа у таборі повний термін і на волю вийшла 55-річною і такою ж красунею. Те, що Ліля з нею дружила, для мене несподіванка. Але ось з Інгою, дочкою Тетяни Кирилівни Окуневої, я познайомилася і навіть побувала у її домі.
Справа у тому, що Інга входила у компанію моїх московських приятельок: Тані Щапової, Люсі Будницької, Лілі Бернес та ін. У своїй сукні з дешевого ситчика вона виглядає елегантніше за всіх нас! Це була правда: наша Таня мала відмінний смак.
Так ось, якось, прилетівши до Москви, я почула від неї: «Швидко до мене, поїдемо з Інгою на «Мосфільм», там перегляд!». Доступ до переглядів імпортних фільмів, які не будуть куплені і у прокат не потраплять, дістався Інзі не від знаменитої матері, а ще від знаменитого чоловіка. Після перегляду вона привезла нас до себе додому. Накриваючи на стіл, сказала: «Ми зараз візьмемо з резервів Вітька пляшку гарного віскі та пошлемося на гостю – Беллу з Одеси». Я зрозуміла, що мова про її чоловіка, чиє фото стояло за склом книжкової полиці. Таке знайоме-знайоме обличчя, але я за своєї поганої зорової пам’яті не могла згадати, хто це, а запитати було незручно. Але ось він з’явився – і осяяло: це ж перекладач з англійської, Віктор Суходрєв, що постійно стирчить при Брежнєві! Ми познайомилися, і він прихильно прийняв гостю з Одеси.
Якби був у Лілі Малкіної інтернет, я б запитала, чи не знала вона по Москві Таню Щапову? Але такий зв’язок із нашою «іноземкою-хуліганкою» неможливий, як сказано вище, і я доручаю з’ясувати це моїй приятельці, а її кузині Беаті Малкіній.
Третя близька подруга Ліліан за радянським її періодом – Ганна Лисянська, теж красуня, талановита, розумна та дотепна, за її оцінкою. Нагадаю читачеві: це актриса, яка зіграла у сатиричній короткометражці з Аркадієм Райкіним сусідку, яка тероризувала у комуналці літню вчительку. Райкін ще збирався огірки солити у спільній ванній, пам’ятаєте? Там ця акторка вже не молода і далеко не красуня. В інших фільмах я її не бачила. Однак дізнавшись, що Лисянська живе в Ізраїлі, в одному з приватних будинків для людей похилого віку, я туди вирушила. Не пам’ятаю вже де це було. На жаль, спілкування з нею, самотньою, не цілком адекватною вже жінкою, не вийшло.
Час у Чехію. Наша Ліля, з молодих років розуміючи, що ні Офелією, ні Кареніною Анною їй на сцені не бути, грала комічних стареньких. Згадаймо хоча б «Увага, черепаха» – Ролан Биков мав такий зворушливий фільм. Від дітей пішла з живого куточка їхня улюблена рептилія, і весь навколишній радянський народ, як одна людина, піднявся на її пошуки. А душею і мотором тих пошуків стала крута бабуся одного хлопчика, вона і допомогла знайти черепаху, зупинивши для цього танкову колону, що проходила бойові навчання. Бабуся-спортсменка стала першою великою роллю актриси Ліліан Малкіної у кіно. Фільм з’явився у прокаті у 1970-му році, а у 71-му отримав перший приз Московського міжнародного фестивалю у категорії дитячих. А заразом і «Білий одяг» (1992) пригадаємо, серіал за знаковим для свого часу романом Дудінцева, де така переконлива ця актриса у ролі пролисенківської професорки Побіяху. І щоб ви напевно вже зрозуміли, про кого у нас мова, пошлюся на пізніший російський телесеріал: «На ім’я Барон» (2001 р.), там вона зіграла Етель, смішну сестру головного героя, яка трагічно загинула. Між іншим, сцени з нею знімалися тоді в Ейлаті, що було до речі: у Лілі в Ізраїлі живе не тільки кузина Беата, а й молодша рідна сестра Люба, так що актриса нерідко сюди приїжджала… Шкода, я не спитала Лілю: вона побачила ці два фільми з екрану ще у Росії, де їх знімали, чи у Празі?
Про одну найважливішу подію у радянському житті актриси треба сказати неодмінно. У 1967 році, коли вона була практично безробітною і перебивалася випадковими підробітками на ТV і радіо, з нею зв’язався телефоном Геннадій Юденич, головний редактор театру «Скоморох», і покликав до Москви. Обіцяв пристойну зарплатню та житло. Ліля, скоморох за способом життя та сценічною суттю, одразу туди ламанулась. Гроші виявились мізерними, даху над головою ніякого. Рік бігала столицею із зубною щіткою та нічною сорочкою у пошуках ночівлі, працюючи по 16 годин на добу. Півроку тулилася у подруги в 11-метровій кімнаті комуналки. Їли у столовці безкоштовний хліб із гірчицею плюс, дай боже, вінегрет, і цілий день репетирували.
У трупі Юденича, божевільного генія – актора, режисера, драматурга, художника та композитора, як його атестує сьогодні Ліля Малкіна, було 15 людей. Їм таке життя подобалося. У 1968 році, під кінець хрущовської відлиги, «скоморохи» підготували антирадянську виставу за А.К. Толстим: «Про мужика, корону, корову і бабу у всеросійському масштабі». З рефреном: “Країна у нас багата, порядку тільки немає”. У сценічних «царях» було впізнано керівників і міністрів СРСР. Юденичу для прем’єри дали найбільший зал у центрі Москви – Театр оперети. Початок призначили на 12 годину дня. Зал був переповнений. На видноті сиділа міністр культури Катерина Фурцева, чий образ втілила наша Ліля.
Після її пасажу Фурцева вийшла із зали. Передала, що після закінчення вистави чекає на всіх у себе у міністерстві, надішле автобус. Вирушили, як були, не переодягаючись і у гримі. Фурцева, яка сидить за величезним столом, вручила їм повний список трупи, де перед кожним прізвищем було проставлено театр, куди цьому акторові запропоновано перевод – «Скомороха» у Москві не буде! Але є альтернатива: всім складом – до Іркутська. Малкіній пропонувалася Таганка. Ніч сиділи разом, думали. І вирушили на заслання, зате разом.
Звичайно, я поцікавилася при знайомстві, чому Ліля емігрувала, і чому саме до Праги. І записала її оповідання. «Наприкінці вісімдесятих я працювала у пітерському театрі «Експеримент» у Віктора Харитонова. А у Росії тим часом життя все поганіло, і набирала сили горезвісна «Пам’ять». І одного разу до нашого театру на спектакль з Шолом-Алейхема ці хлопці заявилися. Розсередилися між глядачами. У залі того вечора було багато євреїв, стало по-справжньому страшно. І я вирішила: геть із цієї антисемітської країни!”
У книзі, яка у мене у руках, Ліля каже, наскільки важливо для актора знайти свого режисера. Для неї таким стала Ліда Енгелова, яка приїжджала 1987 року з Праги до Пітера, ставити у Харитонова «Процес» за Кафкою. Вперше у СРСР. З нею прибули хореограф, художник, композитор та фотограф. Російську мову ця чешка знала досконало, і взагалі була поліглотом. А також була чудовою актрисою. Це знайомство, яке переросло у дружбу, виявилося для нашої Малкіної доленосним: перед нею відчинилися двері Чехії. Їх відкрила Ліда Енгелова, і 1 квітня 1992 року Ліля переселилася до Праги, де на неї, як незабаром з’ясувалося, чекала не тільки безпека, а й великий професійний успіх.
Незабаром, але не одразу. Вона взагалі не розраховувала на реалізацію у професії. Якщо потрапить у театр, то дай боже, білетеркою при вході. «Як і багато моїх співвітчизників у Чехії, я пройшла через стадію прибиральниці» – читаю у книзі «Артистка-хуліганка». Цю стадію вона проходила всього (чи цілих?) два місяці у фірмі, яка розробляла медичне обладнання. Там вона мала двічі на тиждень прибирати ванну та коридор. Оскільки будь-яку роботу Ліля звикла робити з повною віддачею, швидко та якісно, вона мила чашки з-під кави, яких зазвичай набиралася повна раковина. Нею роботодавці були дуже задоволені. Про те, що вона актриса, вони не знали. І раптом «прибиральницю» запрошують на зйомки фільму і вона, на жаль, звільняється…
А запросили її на зйомки фільму «Коля» відомі майстри кіно, батько та син Сверакі – режисер Зденек та сценарист Ян. Цей фільм, що вийшов у прокат у 1996 році, досяг величезного успіху як вдома, так і за кордоном, де був оцінений «Оскаром» і «Золотим глобусом». У сорока країнах світу його бачило близько трьох мільйонів глядачів! Ліліан Малкіна зіграла у ньому роль Тамари, тітки російського хлопчика Колі. Чехи почали її називати «Кольова бабічка» – «Колина бабуся», зупиняли на вулицях, просили автограф. А у 1999 році випустили документальний фільм з тією самою назвою: Koljova Babicka. Це був перший документальний фільм про Лілю. Пізніше вийшли ще три: “Персона” – Естонія, “Пані Малкіна – чеська Раневська” – Росія, “Людина у кадрі” – Росія.
Ліда Енгелова для початку поставила для неї спектакль «Ліліан Малкіна, товста і смішна», де можна було обійтися без чеської мови: читати уривки з Шолом-Алейхема, пританцьовувати, співати і… художньо свистіти. Цьому мистецтву її у дитинстві навчив батько, богатир, зростом понад два метри. Дівчинка Ліля народилася з дефектом, що обернувся з часом її «сценічною чарівністю», як передбачив один із майстрів, у яких вона навчалася в інституті: у неї на видному місці – між передніми зубами верхньої щелепи – велика щілина, як від зуба, що випав. І ця щілина стала ідеальним посібником для свисту. Вистава мала успіх у глядачів і пройшла у театрі Енгелової «Віола» понад сто разів. Батько Моня Малкін до цього, на жаль, не дожив. Але дуже здивувався б, що за задоволення свистіти можна ще й гроші отримувати, говорила Ліля.
Фотографії зроблені за лаштунками Театру на Виноградах (Vinohrady Theatre) у Празі у перерві вистави Ліліан. Фото: Gi studio
Зазначу, що звикла по життю працювати з повною віддачею, моя героїня перейшла на чеську мову через відносно короткий час, щоправда, залишився російський акцент, до чого глядач ставився із розумінням. Вона змінила у своїй акторській кар’єрі 15 театрів, з нею працювали 14 російських та чеських режисерів. Із нам відомих: Бондарчук, Любимов, Віктюк, Козаков, Фоменко… Один епізод з її роботи з Любимовим на Таганці процитую із книги «Артистка-хуліганка»:
«1970 рік. Вистава «10 днів, які вразили світ”. Граємо спектакль і бачимо, що Володимир Висоцький, який грає Керенського, п’яний настільки, що насилу стоїть, а наприкінці першого акту просто падає. У другому акті натомість вийшов Валерій Золотухін. Вночі відбулися збори. Дуже добре його пам’ятаю, бо працювала я у цьому театрі третій день.
Головний режисер театру запитав: «Ось сталося таке… Як ви вважаєте, що робити?». Ми стояли на сцені майже повним складом трупи, шістдесят чоловік. Любимов вислухав усіх артистів. Усі сказали: “Треба вигнати Володимира Семеновича”. Мовчали тільки я та Сергій Подколзін, який теж нещодавно прийшов до театру. Любимов спитав у мене, що я думаю. Але я нічого не змогла йому відповісти. Вислухавши всіх, Юрій Петрович заявив: «Усі, хто не хоче працювати з Висоцьким, можуть завтра ж подати заяву про звільнення».
Вона людина, від якої живляться енергією, завжди віддає більше, ніж отримує. Так вона сама себе розуміє. Правильно розуміє. Багато хто після першого знайомства залишаються при ній на роки та роки, незважаючи на різницю у віці. Любителька балету з дитинства, Ліля захопилася Михайлом Баришниковим, «бігала на його концерти, як хвора, але не спілкувалася з ним», – читаю у її книзі. І одного разу артист Ігор Окрепилов, її з Баришниковим спільний друг, привів Михайла, «балетного хлопчика у вовняній шапочці», як вона його назвала, на виїзну виставу з Лілею у Ленінграді. І вони тепер зустрічаються при кожному збігу гастролей. Те саме з Михайлом Жванецьким та багатьма іншими, знайомими мені та незнайомими.
Фотографії зроблені за лаштунками Театру на Виноградах (Vinohrady Theatre) у Празі у перерві вистави Ліліан. Фото: Gi studio
Знай я про таке щільне її оточення, навряд чи зателефонувала б їй під час свого відпочинку у Карлових Варах років … коротше кажучи, через багато років. Але я зателефонувала Лілі, і ми зустрілися на Вацлавській площі у Празі. «Плачу та плачу! – повідомила вона насамперед. – Запропонували роль старої єврейки у серіалі, там післявоєнна Одеса, така моя атмосфера… На жаль, довелося відмовитись: ніяк не збігтися з графіком зйомок». Ліліан Соломонівна пообіцяла нам (зі мною була одеська подруга, з якою ми зазвичай зустрічалися на відпочинку) показати свою Прагу, яку не побачиш в екскурсійній програмі. На жаль, повністю виконати намічений маршрут не вдасться: їй зараз повідомили про заміну партнера, а прем’єра через три дні, так що має бути репетиція з 16 до… На все про все у нас три години. Тож – у дорогу!
Ми зупинялися у якихось особливих, їй відомих точках, з яких відкривався несподіваний вид на хрестоматійно знайомі, начебто об’єкти – собор, парк, міст через Влтаву. Ось ми заходимо у приміщення поштамту, – і під ногами у нас виявляються чудової краси мозаїчна підлога. А у вестибюлі національної бібліотеки вражає величезний порожнистий циліндр, складений із тисяч книг, який здається нескінченним – такий оптичний ефект дзеркал.
На одній із вузьких вуличок центру міста Ліля пропонує нам глянути вгору. Глянули. О Боже! Ми побачили консоллю колоду, що стирчала зі стіни, за край якої вхопився і повис над вулицею… правильно, Володимир Ілліч. Це прикол відомого празького скульптора Черни. Кумедно. Чехи здатні на подібні вигадки, розповідає наша гідеса. На одній із площ Праги довгий час стояв пам’ятником радянський танк, що дуже дратувало аборигенів. В одну прекрасну ніч хтось пофарбував танк у рожевий колір, і вранці городяни збігалися подивитися на це диво. Радянські товариші прибрали свою бойову міць рожевого кольору та влаштували на тому місці фонтан. Незабаром (знову ж таки вночі) хтось насипав у чашу фонтану пральний порошок, і вся прилегла площа покрилася мильними бульбашками. Теж красиво!
Три години з Ліліан промайнули швидко, далі ми догулювали Прагою самі. І це вже було не так цікаво.
…Якщо, будучи у Празі, ви побачите на Карловому мосту велику літню жінку, що самозабутньо танцює під акомпанемент смиренної скрипочки, значить, відважний скоморох Ліліан Малкіна влаштувала виставу на вулиці, такий на неї вірш настиг. Як би сказали в Одесі, «я видела ее там танцевать».
А на завершення – коротка інформація. У молодості Ліля дала собі слово, що у «золотому», як це називають в Ізраїлі, віці залишить сцену. Не стане із завмиранням серця сподіватися, що щось десь запропонують, що її згадають і режисери, і глядачі. А вийшло інакше! Вона затребувана у трьох театрах Чехії, грає, як правило, дві вистави на тиждень. Так повідомляє у післямові до книги «Артистка-хуліганка», хто її «записував і сміявся» – письменник Павло Макаров.
Белла Кердман
Фотографія на обкладинці: Petr Kozlik (MAFRA)
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua