Журнал наш разом з шановним читачем прямує до першого свого п’ятиріччя. Він був народжений,а точніше – відроджений,- за ініціативою голови ОРО Української Академії Наук академіка Мальцева Олега Вікторовича майже п’ятирічку тому. Тоді ж був визначений його жанр, як видання науково-популярне і художньо-публіцистичне. Таким він і життєдіє – своєрідним диптихом наукової та художньої творчості. Ця публікація пропонується читачеві у художній рубриці: йдеться про поезію.
У вашому полі сприйняття сьогодні, шановний читач, вірші Юрія Роботіна різних років. Багато п’ятирічок очолює Юрій Анатольович одеську регіональну організацію Національної Спілки Журналістів. Добре відома його публіцистична творчість, керівна та координаційна робота. Вони доводять ще й таку, трохи забуту останнім часом, максиму: справжній журналіст не може бути чужаком у художній літературі. Бо журналістика – не що інше, ніж жанр літературної творчості. Одна з древніх професій, вона століттями професійно обіймає своє місце в ряду прози, поезії та драматургії. Більш того, включає їх в себе. Отже…
СЛУГА НАРОДУ
Багато слуг колись
в царів було.
Перед минулим ми
Схиляємо чоло.
І паралель ведем
через віки.
Швидка життя ріка.
А течія збігає
в океан,
Долаючи усе.
Країна свою історію
несе.
Століттями повторюємо це…
Розбрат… І брат іде
на брата.
За що така розплата?
Де єдність?
Єдність де?
Слуга народу – країною іде…
І шлях його
тернистим буде.
З порозумінням за
усіх
Господь його благословить.
Гарантія його – це сміх.
Він лікує,
рани заживляє.
Когось висміює –
і це буває.
Образа, сміх і сльози…
Та висновок з цього –
мета.
Країна стане кращою,
Перемагає правди
доброта…
Дев’яносто днів –
ідемо до злету,
Та, мабуть, хтось
і пролетить –
Історія це пам’ятає.
Хай це вам не болить –
В історії це – просто
мить.
А він пророчим
шляхом йде.
І йдуть за ним
вже люди.
Слуга народу –
на службу йде.
Повірте, люди…
ПРО ВСЕ
За всіх – про все
я говорить не буду.
Моя позиція чітка –
від «А» до «Я»
Алфавіт є
і букв багато.
І прізвища гучні лунають
на устах.
Але це – жах!
Але це – жах!
Спішимо, біжимо,
Руйнуємо все по черзі –
великий спадок,
Що, де, хто заповів.
Але він за собою
народи вів!
А куди вони ведуть?
І де їх шлях
чи путь,
Осяяний зорею Ілліча?
Руйнують все,
рубаючи з плеча.
Для них народ – одне,
а головне – їх рід,
Від кума і до брата,
а також і до свата.
Велика в них
рідня.
І власна хата…
І спадок –
в різних банках є.
Бо кожному – своє.
Так, кожному своє!
А совість, совість ваша –
Була? Чи є?..
Говорять, була.
Та я не вірю.
Забули ви про рідний край,
І не несуть вам пишний
Коровай!
Ваш шлях усіяний
кірцями.
Ідіть по ньому босоніж!
Тоді відчуєте ви
самі
Це гостре лезо-ніж.
По лезу ж йде країна
в нас.
Димить руїнами
Луганськ, Донбас.
І Крим теж
болем віддає…
Провина ця – від вас
в державі є.
Багато війн пройшло
по світу –
Жертовною стала ця
війна,
Бо п’ятий рік іде вона.
Зросли містами,
селами хрести.
Боюсь, що буде час –
не буде вже кого нести?
Загинули, роз’їхались
і повтікали.
Як ті поганії шакали –
даєте голос свій
здалека.
Але тече життя
ріка.
І омиває береги і
сонце світить
на луги,
А дощ пройшов,
і райдуга сія.
Моя держава…
Це ти і я.
Це ми і він –
луна дитячий голос-передзвін.
Чумацький шлях,
усіяний зірками,
Ночами перед нами
повстає.
Це Україна.
Вона з нами
Була.
Лишається.
І є…
ДОЛЕ МОЯ, ДОЛЕ…
Чисте поле-далечінь…
Сядь – на полі тихо –
відпочинь!
Подивись у затінок
душі.
Ти в тиші,
і я в тиші.
Ні душі…
Простір горизонтом
проляга…
Ностальгія…
І жага…
Земле-земле,
доля-доля,
рідне поле
Колосом сія.
Де це я?
Де це я?
Я в дитинстві.
А це – молодість моя.
Зрілий вік,
жнивують роки.
Пам’ятаю я
про все це,
Поки
пам’ять правду береже.
Не сумую я уже.
Вуж проповз,
та й жавір
поруч…
Чути гомін дітвори –
ти свій спомин
відтвори…
Незалежно від пори…
Сонце світить –
то це літо.
Сніг пішов –
то це зима.
Листя сипле –
осінь поруч.
Та й прийшла весна…
Поле-поле…
Доля-доле…
Час іде,
Минуть роки…
Чистим буде
наше поле,
Спогадів роки.
СЛОВО ДЛЯ СЛОВА…
Дороги – різні. Напрямки – відомі.
Ідем без оберту назад.
Дай Бог, щоб ми в своєму домі
Не продавались за п’ятак.
Бо слово наше лічить рани,
Бійців в атаку підійма…
Без слова ми б не знали
слова МАМО,
Коли вона лишається одна…
Слово – це сила
Правди пізнання
Клекіт сердець,
Коли вони є…
Слово – це зброя:
Влучно поранить
Та правду псує…
Слово єднає.
Слово бадьорить.
Слово завадить.
Сльозу видає.
Слово – це радість,
Любов і відвага.
Слово – це ніжність,
Почуття нове й своє.
Слово – це біль.
Слово – це спрага.
Правди пізнання,
Коли вона є.
Слово – це гордість,
Прозорість та влучність.
Амур його бачить,
Влучає в серце твоє.
Слово – це кривда.
А може, і правда…
А може, й не можна
Про це говорить…
Слово погане, слово не гарне,
Слово як слово, коли воно є.
Слово розвага,
Слово – повага.
А інколи навіть
Зміст не псує.
Слово – розводить.
Слово – єднає.
Слово – це рана,
І блискавкою б’є…
Слово – півслова
І речення ціле.
Без змісту, із змістом
І в місті живе…
Слово як Слово…
А можна й без слова,
Якщо розум в наших головах є.
Слово суворе, слово рішуче,
Слово веселе і посмішка є.
Слово як слово,
А можна й без слова
Розумом жити,
бо серце твоє.
Серце і слово,
слово і серце,
Серцем говоримо,
словом підкажемо.
Шляхом єдиним
До цілі йдемо.
Один пішов.
Та загубився інший.
Жалкуй про те,
Що винен сам…
Уходя – уходи.
Не жалей, что остался.
Время все лечит –
Не причем доктора…
ДВАДЦЯТЬ РОКІВ
Двадцять років –
двадцять літ.
Це як життя мого
політ
По Україні,
і за межами її…
А ми її кохаємо,
серцем любимо.
І це не зрада,
це любов.
З дитинства
пам’ятаємо
Слова матусі
і церковний дзвін.
Минають швидко
роки-літа,
Міняють устрій
на землі…
Дорослі діти…
Вони колись були малі,
Лишались коло хати.
Пишалась ними мати…
Дорослими – покинули
своє гніздо.
Від «А» до «Я»
З додатком «ДО»
Роз’їхались по всьому
світу.
З надією у серці всі
живуть…
А може вірний їх життєвий
шлях і путь?
Вони з собою родичів зовуть!
Лишилось тут нас
не багато,
Поховані в землі тут
бабуся, дід і тато.
То я не кину рідний
край,
Про це, мій Президенте,
знай!
Живу я тут…
Чекаю змін і перемін…
Чого чекає він?
Церковний дзвін державою
луна.
На небі повний місяць.
А комусь – луна.
Нема різниці – бачимо ми
одне.
Та мова різна – моя,
твоя, її, його…
Ти бачиш – нас багато!
Ого! Ого! Ого!
Три слова – суть одна.
Читаю Біблії слова –
Не зазіхай ти на чуже!
Наш час прийшов уже…
Нам двадцять літ,
Епоха віку.
Страждають всі,
розкидані по світу…
Та єдність духу повстає…
Держава молода,
майбутнє є…
Я перспективу бачу.
Вирішую тихо
конкурсом задачу.
Збираємо всіх
і звідусіль.
На ниві творчості
засіємо поля.
Моя земля талантами
багата,
Іде це з давнини,
Але ми не пани –
Прості ми.
Просто люди.
Цінуємо своє.
Воно в державі є.
А головне –
це люди.
Без гасел і без
безмежних їх
зарплат.
Ми чітко кажемо,
Хто в країні кат…
Живемо без нагород,
саджаємо свій огород.
Це – радість. За радістю
йде негода.
Щомісячно міняється погода,
Міняється парламент,
Президент.
Приходить істини момент.
Є Конституція.
Я Біблію читаю…
Ціну цьому я знаю.
Не зраджуйте
законів на землі,
Дорослі люди.
Діти ще малі…
Навчіть ви їх,
та самі знайте,
Історія повторює усе.
Майбутнє гарне
мир несе.
Коли він буде –
я не знаю.
Але – це вже
було…
Всім серцем відчуваю
відроджене село.
А за селом піде
і вся країна.
Безмежний мовокрай,
де в єдності живуть
усі родини.
Про це я знаю.
І ти цю
істину пізнай.
Далека ли
путь-дорожка?..
Видим лошади
седло.
Подожди еще
немножко…
Повезет кому…
Кому – на зло…
В ОЧАХ Я БАЧУ…
В очах я бачу
радість, смуток, втому.
На цьому я не ставлю
кому.
Є біль, печаль і втрата,
хтось поховав
бабусю, діда,
маму, тата…
Сумуємо і ми – велике горе…
Життя прожите – різний вік…
Сльоза біжить…
І плаче жінка, чоловік…
Із віку в вік страждають люди.
Ріками й океанами
тече сльози ріка…
У когось від гріха,
у когось – біль, і від образи,
Хтось розуміє це,
а хтось – не одразу.
Із біллю в серці він живе…
Але!..
Живе усе живе!
Заплющив очі – знову бачу
Я в людях радість і удачу!
Відкрию їх –
все поряд знову…
Маршрутка мчить
мене додому,
А з дому – знов
у далечінь…
Великий смуток!..
Шепоче серце – відпочинь!
Проблеми всі свої покинь,
до моря Чорного іди,
Багато там води…
Пірнай у глибину,
Виходь на мілину…
Іди дорогою свого життя
в щасливе наше
майбуття…
_________________________________________________________________________________________________________
Я їду додому,
до рідного краю,
Де море прозоре,
степи і ковиль.
Де зорі блискучі,
Дніпро і де кручі,
Великий курган
і Тарас.
Маленькі де діти,
коханням зігріті,
В любові де завжди
йде шлях в майбуття.
Де мати співала,
казала й читала
Історій багато
про рідний наш край.
Від роду до роду
є користь народу,
Від маминих теплих
тих слів.
Пізнаємо мову
дитинства розмову
Від першої букви,
від «А» і до «Я».
Велично постане
поезії слово…
Немає кордонів для слів.
Я знов пам’ятаю,
Коханням – кохаю
безмежну прозорість
цих слів.
Від віку до віку
Єднанням зігріту
плекаймо рідненьку
Мову свою.
По всьому вже світу
лунають привіти
Мовою предків і наших
батьків.
Не треба сваритись,
а треба миритись.
Кожен вже має
свій родовід.
Зберемо зі світу
нашого цвіту
Безмежний життя океан.
Разом здолаємо,
Разом з’єднаємо,
разом збудуємо
свій мовокрай.
Нас тут багато –
знає вже тато,
Знає бабуся,
мама і дід.
ВІНЕЦЬ
Підписанти.
Санти. Санти.
Дід Морози.
Рози. Рози.
Не відчуйте в лютому
морози.
Березневий цвіт
до квіт…
А квітневий –
не рожевий.
Із зображенням
сердець.
Раді бачить
перемогу
Перегонів цих
вінець…
ЖИТТЯ МОЄ
А день як
ніч…
Прозорі хмари.
Дивна річ…
І місяць в небі
ще сія.
З тобою залишився
тільки я.
І знову я
і ти…
Розмова йде
на ти…
Де ти, де я…
Життя весела
течія…
Та вибір є,
бо ти –
життя моє…
ЩАСТЯ МОЄ
Я поїхав
із дому,
Тебе поруч
нема.
Холодно стало,
ніби знову зима.
Вікна замерзли,
потяг гурчить…
Знову морзянку
Колесо б’є.
Тяжко без тебе,
Ти – щастя моє.
Поряд з тобою
бачу себе.
Час нас лікує,
Розлука – кує…
ОСІНЬ ЖИТТЯ
Жнивує осінь
золота.
І я уже не той,
і ти – не та.
Проходять і
міняються літа.
Мої літа – твої літа.
Жнивує осінь
золота.
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua