Журнал «Вісник Грушевського» запропонував дійсним членам експедиційного корпусу Української Академії Наук поділитися з нашим читачем роздумами та враженнями про життєдіяльність цього підрозділу.
1. Сила у русі.
На запитання редакції нашого Вісника про те, що для мене експедиційний корпус, відповідаю: машина простору та часу. І ця машина виробляє своєрідну продукцію. Зрозуміло, це найкоротший варіант відповіді. Для повного знадобився б роман-трилогія. Що ж, згодом, можливо, засяду і за такий. А тут і зараз відповідаю так: саме сильна та розумна машина, створена конструктором-генієм Олегом Вікторовичем Мальцевим. Вона завжди у русі. І не лише географічно, паралельно та меридіанально. І не просто на північ-південь, захід-схід. Тобто це – само собою. Адже у нас не клуб теле-кіноподорожей у зручних кріслах перед екраном з чашкою кави та сигаретою. Ми рухаємося у просторі, але насамперед і головним чином – у часі. А глибоко зануритися у нього тільки глобусом, картами і довідниками, іншим рукотворним джерелам неможливо. Принаймні такий комфортний спосіб пізнання – не для нас. Отже, експедиційний корпус, можна сказати, спосіб життя.
До речі, про продукцію: інші результати експедицій корпусу по суті викликають сумніви у матеріалах, що колись також привезені іншими з подорожей. Та що там сумніви – буває і пряме заперечення. Адже ми нерідко відвідуємо і місця, давним-давно вздовж і впоперек вивчені, які багато відвідують, зокрема, й туристи. Знаєте, кажуть: «Дивитись» та «Бачити», як і «Слухати» та «Чути» – це різні дієслова. Так, учасникам експедицій нашого корпусу вдавалося побачити те, що чомусь не побачили інші, хоча начебто й дивилися уважно. Свіжим поглядом та ще незамиленим звичними та прийнятими уявленнями, та ще й озброєним здоровою критичністю та знаннями багато що бачиться інакше навіть у найдальшому минулому. Ось ми і вдивляємось. А дурниць в історії та географії безліч. Земляни з туристським світосприйняттям на ці дурниці падкі. Та й обиватель від науки зазвичай бачить те, що хоче побачити. Або те, що відповідає соціальному замовленню. Це особливо просто, коли йдеться про минуле. Воно звичайно, що велике бачиться на відстані. Але треба уточнити: кому, як і навіщо дивитися.
Щодо часу і простору: за старих часів традиційно науку про них вважали єдиною. У гімназіях історію та географію викладав один вчитель. Єдність ця логічна й у життєдіяльності нашого корпусу. Але вона включає і багато інших складових. Це – філософія, економіка, психологія (індивідуальна та соціальна), естетика, політологія. Література та мистецтво. Ну, і звичайно ж, ці самі історія та географія. Ось такий корпус. Так, для мене ця машина чудова, унікальна. Якщо хочете – сакральна. Знаю – не лише для мене. Для людей нашого експедиційного корпусу участь у ньому – предмет особливої гордості. Не кажучи вже про цікавість такого глибокого занурення у часи. Цей, можна сказати, бур звідти виявляє світові такі цінності, що навіть ті, які звикли себе вважати професіоналами-знавцями, просто руками розводять. А хто й реагує за Станіславським: «Не вірю!»…
Звичайно. Адже з наших експедицій, як уже сказано, приїжджають нерідко переконливі спростування звичного і давно загальноприйнятого. Руйнуються вщент інші факти, теорії, дисертації, капітальні видання. А це, самі розумієте, далеко не всім приємно. Але, як давно прийнято у реальних вчених – істина нам дорожче. Помилки допустимі у будь-якій людській діяльності. Ераре хуманум ест. Навіть у науці. Буває. Але у ній не можна наполягати на помилках. Занадто дорого коштує така впертість – і для самої науки, і для людства. Помилки слід визнавати. І виправляти. У всякому разі, наша справа – пошук істини у русі до неї.
Роботка нелегка. Не проста, самі знаєте, і продукція. Який попит на неї? До кого вона приходить із наших експедицій? Ну, назвати це товаром широкого споживання, звичайно, зовсім неможливо. Ми, власне, і не помиляємося щодо цього. Не треба бути великим вченим для того, щоб зрозуміти: значна кількість сучасників цим не цікавиться. Маса людей живе повсякденністю, яка їх поглинає та повністю на собі зосереджує. Для їхніх сердець і розумів минуле та майбутнє, хоч далекі, хоч не дуже, порожній звук. Вони живуть, як то кажуть, тут і зараз. Подивитися на дозвіллі кіношку про минуле ще можна. А стежити за думкою вченого, пильно вдивлятися у темряву віків, розмірковувати про зв’язок часів і про те, чому він (за Гамлетом) іноді розпадається – вибачте. Для розуміння високої собівартості продукції експедиційного корпусу потрібно дозріти-вирости. Це, я сказав би, інший вік. Дорослість, зрілість. На жаль, дуже багато хто, всупереч паспортним даним, у певному сенсі залишаються дітьми.
2. Незвичайні чомучки…
Ну, а щодо тих, інших, які прагнуть зрозуміти і розуміють? Щиро бажаючих особисто брати участь у роботі такої чудової машини? Що це для них? І який їхній інтерес? На чому ґрунтується? Для того, щоб ця машина часу та простору становила значну, привабливу цінність, потрібно, щоб людина саме доросла до цього. Потрібен живий допитливий розум, здорова допитливість. Ви ж не питаєте – що потрібно для продукції справжнього мистецтва? Чи для справжньої літератури? Певна річ – початкові природні дані. Здібності. Прагнення їх окультурити, розвинути. Опанувати ремесло втілення. І наставництво потрібне кваліфіковане, авторитетне, суворе та справедливе. Потрібна особлива атмосфера. Хіба у науці не так?
…І ось вони, інші, опинилися у цьому своєрідному середовищі. Наближаються до активної участі у роботі експедиційного корпусу. І вже беруть активну участь у ній. Їм доступна машина простору та часу. Декілька слів про них. Про всіх разом сказати важко. Адже люди, навіть і однієї спільноти, завжди хоч трохи різні. На мою думку, деякі з них були від природи захоплені. З молодих нігтів уважно вдивлялися і у життя, і у його виворот. Щось подібне помічали змалку та багато інших. Але сприймали це спокійно, як природні якості життя. Мотали на вус. А у тих небагатьох, про яких мова, світ брехні рано викликав певний подив. І навіть протест. Мало не зі шкільної парти. А може, й раніше. Наростало бажання вникнути у цю дивину, розібратися у ній. Їх інстинктивно тягнуло до тих, хто викликав почуття довіри, з ким можна порозумітися на цьому рівні, зорієнтуватися. Отримати серйозні поради. Пошукати відповіді на головні, на їхню думку, питання життя. І багато чого навчитися. Що й наводило їх у наше коло. Вони виходили у справжню науку та справжній бізнес. Знаходили однодумців та наставників. Але, звичайно, не одразу виявлялися екіпажем машини часу.
Йде спілкування з експедиційним корпусом, знайомство із шефом. Відвідують заняття, виконують завдання. Допомагають. Спостерігають за експедиціями у режимі он-лайн. І наближаються до відповіді найголовніші питання життя. Їх власного життя та життя взагалі…
Наукова робота в архіві Реджо-ді-Калабрії з професором Антоніо Нікасо
Питання, до яких вони прагнуть знайти відповіді, прийнято називати вічними. Тому такі “чомучки” відомі з давніх-давен. Таких завжди було небагато. І багато сучасників їх вважали дивними саме тому, що питання здавались надто абстрактними, теоретичними. Для цих небагатьох питання рівня «У чому сенс життя?», «Навіщо я живу?» і “Ким я живу?”, “Що робити?” і «Хто винен?» при всьому своєму академізму були і залишаються насущними і практичними. Власне, вони й роблять землянина цілком людиною. Звісно ж, це не виключає питань іншого масштабу та плану. Життя багате і різноманітне. Але власне людське світосприйняття передбачає основу, фундамент, на якому будується решта. Філософія життя. Та й принципи – річ для справжньої людини аж ніяк не зайва.
Пізнання життя припадає не тільки на дитинство-отроцтво-юність та молодість. І в тих небагатьох, про яких говорю, фактично воно триває все життя. Тим більше, що багато чого у житті змінюється. І змінюється, буває, непередбачено. Ті ж давні залишили нам формулу Tempora mutantur et nоs mutamur inillis. Змінюються часи. І ми змінюємося разом із ними. Тобто, навіть у людей, шукаючих, мислячих і принципових все з принципами виходить не так просто. Навіть, мабуть, і складніше, ніж інші.
Але дуже багато, ми це спостерігаємо неозброєним оком, при першому легкому подуві вітру змін поспішають зректися своїх вчорашніх принципів і переконань. І варіюють їх залежно від капризів кон’юнктури. Нас цікавлять інші, нехай не багато, але за своїм світовідчуттям, світосприйняттям і світорозумінням нескінченно далекі від подібної до свого роду проституції. У цьому випадку справа не у більшості чи меншості. Нам, вихованцям академіка Мальцева, цікаві ті, від кого є сенс чекати на позитив у науці, бізнесі та суспільному житті. Ми не відгороджуємось від більшості сучасників – та це й не можливо. Але ми зберігаємо та розвиваємо принципи та школу великих вчителів Олега Вікторовича, а отже – наших вчителів. Тож вірність за всіх життєвих змін залишається вірністю. Принципи – принципами. Звичайно, при всій недосконалості сучасного суспільства, держави жити у них і бути вільними від їхніх законів складно. Це теж відомо з давніх-давен. Але ми маємо серйозних правознавців. Закони дотримуються. Хоча закони існують у суспільстві не лише у площині де-юре. Ось так звані неформальні «закони» суспільства найчастіше – дикі ,забобонні і жодного відношення до науки, культури, які взагалі цивілізованості не мають, ми не визнаємо. За великим рахунком (а інший нам не цікавий) саме дотримання цих вульгарностей зрештою карається життям. Шкода, що безліч людей цього не помічає і не розуміє. І самі себе карають безцільністю і непродуктивністю свого існування. Але для людей справжньої науки та справжнього сучасного бізнесу таке нерозуміння – недозволена розкіш. Як казала одна недурна людина, йди своєю дорогою і нехай люди кажуть, що хочуть. Ми робимо свою справу. І зрячі побачать, принаймні, його практичну ефективність. А практика для тверезих людей – критерій істини.
3. Сам такий…
Якщо говорити особисто про мене: звісно ж, я не народився в експедиційному корпусі. Але так складалося, що у натовпі життя я досить рано відчув якусь тісноту. Спостерігав, читав, думав та шукав. Страшенно не хотілося бути тим, кого толстовський Левін називав маленькою пліснявою на маленькій планеті. І знайшов. Як і деякі інші. Деякі, але не всі. У старій пісні говориться: “Хто шукає – той завжди знайде”. Так це? Не зовсім. У пошуку свого шляху не надається страховий поліс. Нема гарантії. Але хто не шукає – точно нічого не знайде.
У такому пошуку можна допомогти тим, хто шукає. Ми не замкнуті у собі і не схильні до самолюбування. Життя корпусу відкрите. І потенційні наші однодумці можуть знайомитись з нею. В останні п’ять із восьми років існування експедиційного корпусу масово у величезних масштабах видаються наші матеріали. І, зауважу, абсолютно безкоштовно. Куди шлях тримали, що відкрили та дослідили. До чого дійшли. Гіпотези та докази просто сенсаційні. Ми ніколи не робили із цього секретів.
І що ж? Якщо мати на увазі масу наших сучасників… вибачте, хоч би хни. Ну, так, адже це потрібно у спільній метушні суєти зупинитися-озирнутися. Взяти голову до рук. І багато що змінити у собі. Ага, знайшли дурнів! А от близькі нам за духом – ті, хто шукали, хто не бажали животіти, здолали дорогу. Росли та виросли інтелектуально, духовно. Та й фізично. Адже експедиції корпусу припускають значні різноманітні зусилля. Учасники давно не мислять для себе іншого шляху життя. Це вже не професія. Точніше, не лише професія. Це для нас curriculum vitae – спосіб життя. І продовження слідує: нові люди з’являються. Що з того, щодо нас не валять валом? Та це й не потрібно. У нашій справі, знаєте, кількість не переходить у якість. Приходять і залишаються, пускають коріння у наш ґрунт небагато. Але кожен і кожна варті багатьох. Вже хоча б тому, що не миряться зі стадним безглуздям.
З закликами, запрошеннями та іншими спокусами до них звертаються й інші інстанції. І це діє на багатьох. Але не на всіх. Як уже сказано, до нас приходять ті, кого не влаштовує сказане-написане давним-давно і переказане-переписане сто п’ятдесят разів. Не влаштовує, не переконує. Їх приводить сюди, серед іншого, і можливість самостійно працювати з першоджерелами. У колекції експедиційного корпусу понад два мільйони (!) фотографічних матеріалів. Зображено практично всі храми Європи, по кожному з них не менше трьохсот знімків. А деяких – до двох тисяч. А з об’єктивом фотоапарата не посперечаєшся. Стосується це й України.
Одна із дослідницьких концепцій Олега Вікторовича стосувалася мови європейського містицизму. Ось – споруди. Будинки. Ми бачимо символи. Адже люди не просто закладали фундамент, зводили стіни і клали покрівлю: в архітектурі ще й символічно архівувався якийсь складніший зміст. Все це, можна сказати, не всім відкрита Книга Буття. Ці знаки можна прочитати. І отримати значний обсяг інформації. Подальша робота з архівами дає можливість отримати достовірні дані з глибини 16, 17, 18 століть. Чим не машина простору та часу?
Вона недоступна носіям примітивної стадної психології. І з нею можуть упоратися ті, кому важливі і минуле, і сучасність, і майбутнє. Кому дуже важливо осягнути сенс життя. І залишити людям щось суттєве. Як то кажуть: щось про себе, чимось після себе. А для цього потрібно багато. Особливо – не обдуритися у пошуку, не помилитися в оцінці себе та інших. І зробити правильний вибір.
Минуле, як і майбутнє, явища та, відповідно, поняття широкі. Найширші. Ось наша ця розмова – вже минуле. І для нас, і для читачів. Хвилина тому – минуле. І п’ять років – минуле. Нас палко цікавить історичне, далеке минуле. З дистанції у п’ятирічку або десять років видно далеко не все. Феномен наукового погляду парадоксальний. Ось авіаторам у польоті над землею видно багато того, що пішохід-землянин взагалі не бачить – хоч і дивиться впритул. Той самий парадокс різниці між «Дивитись» та «Бачити». Кажуть, що космонавти зі своєї орбіти, а це сотні кілометрів, бачать багато на Землі ясніше і виразніше, ніж пілоти ВПС в польоті. Або з висоти дві-три тисячі метрів. Хоч як це банально звучить, але й справді велике бачиться на відстані. Не менш відома спіралеподібність розвитку подій. Виток за витком. Виток над витком. Пам’ятаєте «Долеаналіз» Ліпота Сонді? Заняття минулим є суттєвим і для розуміння сьогодення, і заради проектування майбутнього. І у драматургії, і у природі взагалі сцена розгортається. І задній план виходить на авансцену. Та й куліси переміщуються. У своєму теперішньому вдивляємося ми глибоко у минуле, тому що воно прототипологічне. Сцену разом із нами розгорне, і все виникне у майбутньому. Візьмемо таке суттєве явище, як влада. Аристотель, Цицерон, Платон, Макіавеллі – з давніх-давен влада цікавила науку. Адже досі на карті влади є білі плями. Так, ми досліджуємо технології влади. І у цьому сенсі минуле постійно вистрибує у сьогоденні. Поет сказав: «Добре, що трапилося з нами, а не з тими, хто молодший…». Так чи інакше це повториться і надалі. Чи ми готові до цього? Чи готуємо тих, хто молодший?
4. Своїм шляхом…
Машина наша, можна сказати, пересувається крізь віки. І як не парадоксально, з такої дистанції дуже багато ясніше ізрозуміліше сучасне. Те, що спостерігає неозброєним оком середньостатистичний сучасник, особливого інтересу для нас не має. У своїй повсякденності сучасник чудово обходиться без нас. Ми йому ні до чого. Так йому принаймні здається. І переконувати його у цьому – не наша справа. Коло наших інтересів – наукове. Феноменальне. Ось, скажімо, феномен якоїсь субкультури. Страшенно цікаво, хоч на нього або взагалі не звертали уваги, або оформляли цей погляд надумано та незрозуміло. А ми через віки звертаємо на нього увагу, глибоко вивчаємо все, що з ним пов’язане. І дасть Бог, побачимо те, що чомусь (чому?) не помітили інші, хоч дивилися сто разів. Наша справа – вникнути у це, розібратись у цьому. Власне – відкрити це. І не у чисто-академічному аспекті, не задля задоволення дитячої цікавості, а у зв’язку з ефективністю практики життя. І для позитивних у ній змін. Ну, оскільки вони взагалі реальні.
Торкнуся ще раз спільного. Зрештою, багато сучасників здогадуються: навколо твориться щось. І це щось – погано. Просто – брехня. Зверху до низу та по всіх діагоналях. І навіть дуже. Звичайно, не ми одні відчуваємо дискомфорт при такому спостереженні. Але зазвичай люди якось уживаються із цим. Пристосовуються до вивороту життя. І однак є й інші, ті самі, яких небагато. Їхні уми і душі протестують. І чудово, коли цей настрій стає осмисленим, не призводить до відчаю, знаходить протоки у зовні. Сьогодні самотужки це зробити неможливо. І навіть у співтоваристві собі подібних протестантів – теж. І вони приходять до нас. Це і є наші кадри. Ті самі, що вирішують все.
Серед інших журнал запитує про найпам’ятніші експедиції. Труднощі відповіді у тому, що непам’ятних не було. І не могло бути. У корпусу їх – понад сорока. Участь у п’ятнадцяти на моєму рахунку. Найбільша? Перша, звісно. Ну, як забудеш… Це був сімнадцятий чи вісімнадцятий рік. Олег Вікторович тоді вивчав феномен Каса Дамата, який створив у боксі трьох чемпіонів світу, серед яких Майк Тайсон. Вивчення, як завжди, було глибоким бурінням. Виходили з того, що чудес не буває: створити олімпійського чемпіона і абсолютного чемпіона світу запросто мимохідь не можна. “Прийшов-побачив-переміг” – відкував тричі таких чемпіонів – казка для легковірних. І заглибилися у вивчення феномену Каса Дамато. Виходило так, що цей чоловік щось знав і вмів. Не дожив до нашого часу. Пішов. І забрав це «Щось».
Більш того, він змінив Міжнародну федерацію боксу. Змусив платити боксерам ті гроші, які, грубо кажучи, збиралися із громади. Бо бокс – бізнес дуже великий, і гонорари до певного моменту обчислювалися тисячами доларів. Йому погрожували, вимагали вгамуватися. Позбавляли тренерської ліцензії. І все-таки, все-таки, все-таки у результаті він змусив цю федерацію платити у десятки і сотні, іноді у 1000 разів більше, ніж до цього конфлікту. Тобто змінив основні правила всієї тієї потужної індустрії. Одна людина – і перемогла, і тричі досягла результату.
Феномен. І тому – предмет найсерйознішого вивчення. Пішли від коріння, від менталітету. З території. Від середовища та умов. Хто предки-родичі? Де народився? У когось чого вчився? З ким водився? Як прийшов у бокс? І звідки пішов сам бокс? З фехтування. Лінію боксу виведено з іспанського фехтування. Вивченню підлягали трактати з фехтування. Замки та герби на фасадах. Стародавні селища феодалів. І це – так, кількома словами. Насправді – велика, дуже велика експедиційна робота. Олег Вікторович визначив та продемонстрував сердечник неаполітанського фехтування.
Стало зрозуміло звідки всі основні рухи у сутичках Тайсона. Але тільки після того, як було виконано роботу, було організовано та проведено експедицію, проаналізовано її результати. І тоді ще живий Стів Лот – той самий Стів Лот, який працював із Кассом Д’Амато і у якого жив Майк Тайсон, вислухав розповідь Олег Вікторович і сказав коротко і голосно: “Браво, маестро!”. Однією таємницею на світі стало менше. Феномен Тайсона у Касі Д’Амато.
5. Експедиція сповнена несподіванок…
Або ось – португальська експедиція. Чим вона пам’ятна? Епідемія ковіда. Вона нас застала в експедиції. Тобто на наших очах закривалися кордони держав. Ось ми ніби їхали до Португалії, проїжджали Німеччину. І Німеччина закрилася, залізна завіса. Проїхали Францію. І Франція закрилася. Ну, як є – залізна завіса. Ми опинилися в ізольованому португальському просторі, під Лісабоном. Свого роду Мала Земля. Відрізані від Великої. Ковід косить людей. А час іде. А працювати треба. А діло робити треба. Пригадайте перші місяць-півтора чи два цієї загальної істерії, криків у ЗМІ. Ситуацію порівнювали з бубонною чумою. З чим тільки не порівнювали! І у цій мало надихаючій обстановці наша робота тривала планомірно, стабільно. Чітко. Що, звичайно ж, багато у чому пов’язано з діловитою незворушністю голови корпусу, академіка Мальцева Олега Вікторовича.
І ще, серед самих, – Єгипет. Це вже відносно нещодавня. Від Олександрії. Вниз до Луксору та інших міст. Мене ще змалку вразили міфи Єгипту. Друзі та рідні ділилися про туристські поїздки туди. Сприйняття було складним: начебто й не так вже й далеко. А яка старовина! І ось: можлива експедиція до Єгипту. Єгипет! Той самий, про який стільки всього сказано-написано-знято! За звичною зі школи версією – мало не родовище цивілізації. М’яко кажучи, воно не обійдено наукою, образотворчим мистецтвом, художньою літературою. Кінематограф. Драматургія. Публіцистика. Начебто виходжений-виїжджений вздовж і поперек. Інші вже копали там, перекопали. Відкривали-перевідкривали. Розповіли-переповіли. Отримували стипендії та транші. Захищали дисертації. Видавали томи. Здавалося б, що такого особливо нового там знайдеш? Знайшли нове.
Деталей переказувати нема рації. Їх забагато. Та й у «Віснику Грушевського», в інших наших виданнях публікуються матеріали всіх експедицій. Позначимо лише питання, яке серед перших постало там перед нами: як це давні, які на тисячі років відстали від нас у розвитку, могли спорудити те, що нам і сьогодні не під силу? Освіченим землянам двадцять першого століття! У всеозброєнні наймудрішої науки та найпотужнішої техніки! Здолавши земне тяжіння та швидкість звуку-світла! Проникли у таємниці генетики, молекули та ядра! Ті, хто оволодів силою, що може знищити все живе на Землі за академгодину! І навіть, здається, що ступив твердою ногою на поверхню Місяця! А ось іди ж ти – не можемо зробити щось подібне до тисячолітніх пірамід. Навіть просто скопіювати наші «просунуті» сучасники не можуть. Чому? І ніби побоюючись чесної прямої відповіді на це питання, просто її не ставлять. А ось ми взяли – і поставили. І, як кажуть, низка інших питань, відповіді на які передбачають круті повороти у традиційній науці. До речі, це стосується не тільки Єгипту і його загальновідомих стародавніх споруд.
Що час від часу у будь-якій науці щось вважається природними змінами часу, не ми придумали. Так, виникають сумніви. Навіть заперечення. Історія світової науки містить і таке. Хтось у минулому помилився. Випадково. Є й навмисні аберації. Справжні вчені вітають критичні заперечення: зайва можливість перевірити, перевірити ще раз себе. І чи переконатися у своїй правоті, чи чесно визнати помилки. Авантюристи від науки, звичайно, на таке реагують інакше. Все це також загальновідомо.
Ми ж не робимо замах на чуже. Ми йдемо своєю дорогою, робимо свою справу. І нехай люди для себе самі вирішують – логічно, переконливо для них те, що ми робимо, чи ні. Будь-кому дотримуватися казок, що склалися і давно не витримують елементарної критики, – на здоров’я. Ми не є контрсистемою. Нас цікавить фактичний стан речей. І у минулому, і тепер. І як там, за обрієм – у майбутньому. З минулого через сьогодення – у майбутнє. Працюємо із заднім планом (пам’ятаєте Сонді?) і одночасно – і з переднім планом. Бачимо нісенітницю-абракадабру? Називаємо її нісенітницею-абракадаброю. Або ось: зустріч із тим, чого ще не бачили, не чули. Щось. Розворот на сто вісімдесят градусів. Де і що в історії мало місце і час аналогічне-прототипологічне? Знаходимо. Вивчаємо. Олег Вікторович аналізує явище, визначає його прикладний зміст. Народжується методика технології дослідження. Заводиться та сама машина простору і часу. Пізніше хтось теж зверне увагу на це щось. Ще ніхто нічого не зрозумів. А ми вже маємо рішення. Ми – точніше та швидше. Ось вам і майбутнє.
Костянтин Слободянюк , Член-кореспондент Української академії наук. Головний редактор газети “Нерозкриті злочини”, дійсний член експедиційного корпусу.
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua