1. ЧИТАННЯ – ОСЬ НАЙКРАЩЕ НАВЧАННЯ!
Так, вважається, колись вигукнув колишній класик. І кілька поколінь наших і чужих співгромадян вчилися читати, зокрема, й за цією тиражованою шкільною цитатою. Принаймні, у нашій школі це гасло кидалося в очі на кожному з чотирьох поверхів. І з чим досі згоден автор цих рядків: не перше століття живу – не перше століття вчуся розуму і розсуду, зокрема через читання. Про результат не мені судити, а в різних інших думки різняться. І духовної їжі не так вже й рідко торкається приказка: «Не в коня – корм». Так, і цей корм не завжди й не в кожного коня. Але можу запевнити: як колись у школі, так і нині – читання особисто мене незмінно захоплює й наповнює, дивує, тішить, засмучує – аж до крайнощів цих станів. І навчає, навчає, навчає. Мова не лише про високохудожню літературу – це само собою.
Роман, повість, оповідання, поезія, п’єса і сценарій, їхні сюжетні зиґзаґи – ось найкраще навчання. Але й те, що ще не так давно називалося періодикою. Здавалося б, майже все моє життя на смерть пов’язане з пресою, радіо та телебаченням – чи можу я не знати їм ціну? І вже мав би шарахатися від їхньої продукції, як чорт від ладану. А от ні – саме на фінішній прямій знову дедалі більше занурююсь у споживання такого товару. Просто якесь наваження. Один приятель, дотепна людина (хоч і журналіст), казав: «Люблю читати вголос про себе». А я, навпаки, люблю читати про себе – про інших. І особливо це стосується публікацій, у яких ідеться про знайомих мені людей, товаришів, колег, керівників і підлеглих, приятелів і друзів. Гадаю, тут ви мене легко зрозумієте, дорогий читачу. Хто ж не вчитується уважно в рядки, які так чи інакше представляють відомих вам особисто земляків. Спробуй тут пройти повз. Тим більше – яка це наука!
2. БЛИЖЧЕ ДО СПРАВИ, ЯК КАЗАЛИ ГІ ДЕ МОПАССАН І ОСТАП БЕНДЕР…
Не пригадаю, коли вперше прочитав про «Справу Мальцева». Тобто не про самого академіка (Олега Вікторовича я знав і раніше), а саме про «Справу», у якій фігурують, як то кажуть, і інші. Ви, звісно, в курсі? Ні? Дивно… Уже дуже давно про цю «Справу» інформує читача сучасна періодика – і не лише вітчизняна: ці публікації перетнули державні кордони. Академіка Мальцева обшукали, затримали, заарештували і понад пів року утримують у досить віддалених місцях – разом із деякими його співробітниками. Оце так зиґзаґ зиґзаґів! Власне, й задовго до цього траплялися атаки різного рівня серйозності на нього. Але мені здавалося – людина масштабна і рідкісної енергетики, перевантажена роботою (знавці дивувалися – коли він відпочиває), науковець просто не звертає особливої уваги на ці наскоки. Як кажуть на Сході: собака гавкає – караван іде. І ось – дім з ґратами і вал публікацій…
Загалом, тема-ідея обшуків, затримань, арештів, слідств, судів і вироків у нас уже давно в профіциті. Читати – не перечитати. Мабуть, і за попередньої державної формації підстав для цього жанру було вдосталь. І однак жорстка централізація-координація ЗМІ дозувала такі потоки, категорично виключаючи жовту Ніагару. Але минуле, яким би воно не було – то минуле: як кажуть, пішла писати губернія. І пройти повз публікації, про які йдеться, не виходило – академіка Мальцева я знаю особисто: як колегу, керівника, автора, співрозмовника і загалом як добре відому будь-якому культурному сучасникові людину. В автографі на одній із подарованих книжок Олег Вікторович назвав мене другом – думаю, недарма.
Звісно, різні земляни ставляться до нього по-різному, аж до крайнощів – що, загалом, притаманно знаменитостям. Але мені давно було ясно, що він і його праці вже ніколи не загубляться в Леті. І ця ясність, попри все, досі не затьмарилася. Як же ви вважаєте, які почуття-думи мало викликати у мене читання в ЗМІ про те, що його підозрюють… ні багато ні мало – у тяжких злочинах! Та що там – «підозрюють» – прямо звинувачують у державних гріхах. І таврують-виносять вирок певною пресою прилюдно – на весь світ – задовго до судового рішення. Тобто, фахівцям слідства і суду ще далеко не все ясно, а у деяких авторів уже давно напоготові вирок – такий, що оскарженню не підлягає. А як раділи окремі, так би мовити, журналісти, коли тяжкохворого академіка в кріслі-каталці доставили до дому, до вікон якого прикручені міцні ґрати – аж ніяк не через забаганку архітектора. Оце вже справді – уроки презумпції винуватості…
3. ЗАКОННО
Про це вже чимало сказано пресою – дякувати Богу, також по-різному. Поряд із неохайними і навіть просто хамськими публікаціями цього тематичного кола, до читача надходять якісно інші тексти – й, відповідно, інші уроки. Ось ще один: із таких публікацій читач дізнався про обшук і утримання в слідчому ізоляторі адвокатки О.В. Мальцева – Ольги Панченко, яку в суд доставляли під конвоєм автоматників. Що має думати нормальний читач, дізнаючись про обшук, затримання і взяття під варту чинної адвокатки? Також моя хороша знайома, Ольга Вікторівна Панченко на той момент уже понад пів року захищала академіка Мальцева.
Доставленій конвоєм до суду першої інстанції їй від імені Закону категорично заявили: про вихід на волю під заставу не може бути й мови. Мовляв, “Dura lex, sed lex” (Закон суворий, але це – Закон!). Ясно? Що вже тут не ясно. Але через тиждень її перебування за ґратами з’ясувалося – не зовсім так. І навіть зовсім не так. І в найсуворішій, неухильній відповідності з тим самим Законом апеляційний суд її звільнив під заставу. Скандалище! Такий зиґзаґ не міг не збентежити тверезомислячого читача-громадянина щодо правового поля в державі.
4. ВПРИСКУВАННЯ ПІД ТИСКОМ?
Ні-ні, я не стану докладно переказувати зміст пристойних публікацій про справжню «Справу»: хороший читач і так достатньо обізнаний у цьому плані. І чи можна сумніватися в тому, що багато матеріалів такого кола ще попереду. Але ось ще одне знайоме ім’я вплелося долею в цю літературу (я ж попереджав – особливо люблю читати про знайомих). У справі фігурував Мирослав Бекчив, з яким я також був добре знайомий. Він був моїм помічником і молодим приятелем, співрозмовником і певною мірою учнем. Потім так склалося, що якось втратив його з поля зору, коли ще дуже багато з того, що тепер відбувається, мені просто на думку не спадало (вважаю, що й вам також, дорогий читачу).
Сподіваюся, ви повірите мені на слово, якщо я скажу – я був вражений, коли прочитав і його ім’я в публікаціях про цю справу. Взагалі кажучи, і строго між нами, те, що сталося, й досі не дуже вкладається в моїй голові – про що мені вже доводилося публічно висловлюватися. Як, втім, і багато чого іншого досі не вміщується – хоч зараз не до того й не про те. Але стало відомо, що Мирослав кілька місяців ув’язнення не визнавав своєї вини. Ну – ніяк. НЕ винен – і крапка! А врешті-решт раптом її визнав, був засуджений, отримав умовний термін і вийшов на волю. Цей зиґзаґ не міг не викликати подиву у захисників: домовився молодий чоловік зі слідством лише через чотири місяці після затримання та арешту, хоча подібні пропозиції наполегливо надходили йому ще з самого початку.
До речі, про читання і уроки: не згадаєте, дорогий читачу – чим вимірюється тиск? В одній із публікацій прочитав, що цей молодий чоловік майже весь час за ґратами піддавався психологічному та іншому тискові. І якщо це так – якими тонометрами і манометрами виміряти цей тиск для суду?
Автор прямо вказує на те, що від хлопця домагалися співпраці і визнання вини спочатку натяками на ускладнення його життя в слідчому ізоляторі, а потім реалізацією цього самого ускладнення. Нібито дісталося на горіхи й його адвокатові – який, зрештою, раптом «вийшов зі справи». Чого не витримав? Утік? Зиґзаґ, ще один зиґзаґ! І не в тому чи річ, що Закон, знаєте, Законом, а існує ще й давня правозастосовна практика – нерідко досить далека від кримінально-процесуального кодексу.
І саме фізичним впливом на ув’язненого автор тієї статті пояснює несподіване визнання провини, його умовне засудження і зиґзаґ-вихід на всі чотири вітри. Звісно, тоді й там я не був – ще тільки мене там не вистачало. І стверджувати щось про інструменти впливу на цього молодого чоловіка в застінках я не зможу. Але моє досить тривале спілкування з хлопцем у недалекому минулому змушує визнати його досить міцним духом і тілом, моряком за освітою і чималим досвідом. Ходив по морях, по хвилях, дещо бачив у житті. Домогтися чогось від такого – і справді потрібно добряче постаратися…
Оце вже справді – о часи, о звичаї! Деякі автори публікацій-уроків, визнаючи грубість, жорстокість теперішніх звичаїв (аж до здичавіння), посилаються на війну. Явище аж ніяк не рідкісне в нашій історії, і за визначенням ніколи не сприяє ані суворому дотриманню законів, ані пом’якшенню звичаїв. Цікаво й гірко: й досі жива легенда про те, що після Другої світової наші люди були значно добріші, приязніші й уживчивіші. Автор цих рядків не має жодної можливості тут помилятися: не знаю, чому саме свіжа вражлива пам’ять дитинства зберігає картини того озвіріння. Та й інакше бути не могло, адже правда реальної війни на знищення і виживання, що топтала тіла й душі, суттєво відрізнялася тоді – як і тепер – від правди мистецтва-літератури про життя і війну. Читали, що в народі казали: війна все спише? До чого це я? Та до того, що – хто знає, чи не чекає нас, як у школі, повторення пройденого? Авжеж, війна багато чого загострює і пояснює. Але – чи все спише?
5. ПОВТОРЕННЯ ПРОЙДЕНОГО
Так-с, завдяки й такого роду читанню, багато чого можна пізнати, багато чому навчитися і про багато що переосмислити. Особливо, коли ти на волі. У всякому разі, поки що – тьху, тьху, тьху. Хоча народна мудрість радить не зарікатися. Усвідомлюємо ми це чи ні, але щодня отримуємо уроки з найрізноманітніших предметів. А замислюються над цим ті, хто нам їх дає? Воістину сказано: вік живи – вік учись. Але ось подумалося про те, як має виглядати розклад занять у нинішній вітчизняній школі життя? Які предмети вона сьогодні вважає для нас профілюючими? Історія? Та адже з тієї ж періодики знаємо про найсправедливіші у світі радянські суд і застінки. Ну, ті, які не карають, а виховують і виправляють. Недарма кажуть: вона по-справжньому навчає лише тому, що нічому не навчає. А скільки ж часу і сил, поту й крові було колись вкладено в уроки величі країни та її майбутнього, які, здавалося б, засвоювали попередні покоління, що зрештою цю саму країну й розвіяли як порох. У Європу намагаємось прорватися, а ніяк не вивчимо уроків…
Кім КАНЕВСЬКИЙ, письменник,
ветеран Національної спілки журналістів,
заслужений журналіст України.