Питання плану серії розмов з учасниками Експедиційного корпусу ОРО УАН є єдиним для кожної такої зустрічі. Але цілком природно, на ті самі питання різні учасники подій відповідають по-різному. Знайомтесь хто не знайомий: Ігор Миколайович Гавриленко.
– Експедиційний корпус особисто у вашому сприйнятті що означає?
– Коротко не відповісти. Для мене це передусім не лише організаційна структура, а й умови для видобутку передових технологій та методик. Прекрасні, хоч і непрості, умови головного у життєдіяльності дослідника. Участь у підготовці експедицій корпусу та їх проведенні – справжня сучасна наукова робота. Воно ж – і навчання, можливості зростання. Що називається: вік живи – вік навчайся. Наївно було б думати, що спочатку людина вчиться, щоб стати науковцем/науковицею. А потім уже працює вченим. Життя у науці, хоч би скільки воно тривало, – завжди і робота, і навчання. В експедиційному корпусі для цього створено все потрібне. Особисто мене це цікавить насамперед у плані наукової діяльності, у яку я занурився з головою, та практики у сфері кримінології та безпеки. Такий мій основний профіль. Накопичено у цьому сенсі відомий досвід. Звичайно, було дуже цікаво вже набуте впровадити і в Україні, і за її межами – на території Європи. Там, у ЄС, – інші умови, інший менталітет. Мною вже написано у співавторстві монографії, опубліковано статті за результатами експедицій, – все це потрібно розвивати та звіряти з практикою. І у цьому аспекті наш експедиційний корпус просто незамінний.
– У науці, зокрема й прикладній, багато й інших шляхів-доріг…
– Так, наука – явище широке та різноманітне. Але чи було, чи є інший такий підрозділ, як наш? Думаю ні. Принаймні вважаю цю зустріч і цей вибір великою життєвою та професійною удачею.
– У чому, на вашу думку, своєрідність цієї спільноти?
– Ну, взяти хоча б такий аспект: у поле зору наших експедицій потрапляє і те, що розглядалося іншими багато разів і подовгу. І про що сказано, написано, знято стільки всього – не порахувати. Багато тих результатів хіба що традиційні і звичні. Майже канонічні. Але ось побували там уже у новий час наші дослідники. І результати експедицій корпусу багато загальноприйнятого з цього ставлять під сумнів. Або навіть просто спростовують. І дуже переконливо. Спростовувати гіпотези інших дослідників – не є метою нашої спільноти, а ось змінити підхід у дослідженнях, подивитися на проблематику з іншого боку, запровадити нові методики дослідження – це відмінна риса від інших спільнот.
– За рахунок чого це вдається?
– Причин декілька. Наприклад, у вчених різна спеціалізація, що забезпечує міждисциплінарний підхід. Дуже ефективний розгляд тих чи інших явищ різнобічно. Крізь призми соціологічну, психологічну, кримінологічну, естетичну, історичну, економічну. Що у сумі дає результат оригінальний, об’ємний і нерідко несподіваний.
– Яка з експедицій може це проілюструвати?
– Практично всі. Ось остання, у якій я брав участь. Тобто остання за рахунком на сьогодні – єгипетська. Разом ми пройшли цю країну з півночі на південь – повністю від Олександрії до Абу-Сімбел. І я переконався у величезній користі такої єдності у науковій групі різнопланових дослідників. Підсумки – очевидні, вони опубліковані. Є й такі, які можна назвати сенсаційними. Хоча за цим не ганяємось – у нас інші завдання.
– Як ви зустрілися із експедиційним корпусом?
– Ну, я чув про нього ще років 10 тому. Учасником став набагато пізніше. Так запросто до нього не потрапиш, є правила відбору, чіткі та непрості критерії для кандидатів. Так, треба було постаратися. Мені, зрештою, це вдалося. Можна сказати, я – удачник. Перший експедиційний вихід був у Калабрію, Сицилію. Потім Далмація. Давно вже це було. Час швидко летить. Відтоді вдалося побувати у багатьох експедиціях.
– Кожному з учасників розмови про корпус задається і таке запитання: чи можете назвати кілька найяскравіших експедицій із вашою участю?
Самих? Можу… Мабуть, це Калабрія, Хорватія. Саме середня частина Хорватії. І Єгипет, звісно. Особисто для мене вони – найяскравіші. Одна тільки зустріч із Єгиптом чого варта! З давніх-давен Європа, та й світ взагалі, виявляють до нього гарячий інтерес – і туристичний, і художній, і науковий. І політичний.
– Ви, звичайно, про сам Єгипет чули змалку і читали про нього. Вирушаючи туди, не могли не знати, що вже не першу п’ятирічку і не першу десятирічку, не перше 100-річчя виявляється всесвітній інтерес до тих місць.
– Для скількох поколінь Близький Схід традиційно вважався колискою цивілізації! Здавалося б, оглянуто, обмацано, випробувано на зуб все, що тільки можна. А робота експедиційного корпусу нашого багато, так би мовити, постулатів похитнула, і принесла справжні наукові відкриття, цікаві гіпотези. Так, не всім таке сподобалося. Але це вже інша розмова. Після єгипетської експедиції побачила світ монографія «Ефект Робінзона Крузо», створена під керівництвом Олега Вікторовича Мальцева. Коли повернулися з Далмації, була опублікована моя стаття «Венеціанська спадщина Далмації або битва престолів» та «Острів фіолетових лаванд», – про сонячний остров Хорватії – Хвар. Результатом української експедиції є стаття-розслідування «Історична фата-моргана на північному березі Кілійського гирла». Про те, як формуються історичні міражі на прикладі міста Кілія, та стаття «Монополія на віру чи все простіше перетлумачити…», яку можна було б назвати: «Карта релігійності» країни. Публікації у найрізноманітніших жанрах та обсягах – інформаційні нотатки, монографії, ілюстровані нариси та книги – також традиція експедиційного корпусу.
– І все ж… Вже одне те, що арабська нумерація, давніша, ніж європейська, римська, і якою ми досі користуємося – чи не сіяла у вас сумнівів у те, що ще у Єгипті можна щось відкрити?
– Ось цікаво: між іншим, ми й про це говорили, коли готувались до від’їзду. Але виявилося: одна справа – гортати довідники, науково-популярну та наукову літературу, копатися в Інтернеті на цей рахунок… і зовсім інша – вдивлятися там, на місці, на все це на власні очі. Торкатися історії буквально своїми руками, поринути у середовище проживання. І слідувати за капітаном нашим, Олегом Вікторовичем. Це – шлях до гіпотез і відкриттів, які раніше просто нікому не спадали на думку. Ну, наприклад: хто не бачив єгипетські піраміди? Скажімо, піраміду Хеопса? Ну, хоч би на фото чи по телевізору? І до неї, як і раніше, прикуті погляди. А лише за двадцять-тридцять кілометрів звідти – місця, куди не тягне туристів, куди їх не приваблюють реклама та гіди. А там не ступала нога вченого. Хоча для дослідника сьогодні саме там особливо цікаво!
– Зображення маяка Олександрії ми всі пам’ятаємо за підручником історії. Хоча кажуть, що його нема.
– Чи могли ми не цікавитися знаменитим Олександрійським маяком, який вважається одним із семи чудес світу? Спорудили його, вважається, задовго до Різдва Христового. Пушкін підкреслював його висоту, порівнюючи з іншим пам’ятником; «…Піднісся вище він головою непокірної Олександрійського стовпа». Вивчили джерела, вдивились у карти. Там, на місці, його справді немає. Чому? Розвалився? Потонув? Але щось має залишитися, правда? Нехай на дні. А справді: немає нічого.
– У шістдесяті та дев’яності роки щось, кажуть, там ще знаходили.
– Було. А потім швидко все згорнули. У шістдесяті роки експедиція підводних археологів на чолі з британцем Хонором Фростом, що проходила під егідою ЮНЕСКО, підтвердила виявлення руїн, нібито колишніх частин маяка, але через брак кваліфікованих морських археологів і перетворення району пошуків на військову зону дослідження було призупинено.
І лише у дев’яності підводні дослідження на передбачуваному місці маяка були продовжені експедицією французьких археологів. І суворо обмежені. Ось, мовляв, вам бухта. І у її рамках – будь ласка. Як кажуть, від цього – до цього. А далі ні-ні! Посилалися, там на норми закону якісь, мовляв – туди не можна, там чи військова база, чи закрита державна програма, чи ще щось. Тобто якось жорстко керовано все це виглядає. Це ось не можна, а ось це, будь ласка. Нема такого, щоб сам собі, як вільний дослідник – шукаєш те, що вважаєш за потрібне. Ось, скажімо, знайшов стару карту, хочеш це місце дослідити. З аквалангом. Нині ніхто так не дозволить.
– Тобто вас просто не пускали?
– Так, є місця, куди не пускають. Хоча саме там – наші наукові інтереси. Між іншим, саме наукові та цілком мирні інтереси.
– До того моменту вже йшлося про те, чи справді сотні і тисячі рабів спрацювали єгипетські знамениті піраміди?
– Саме: з’явилися нові припущення. Виникли не один десяток питань. Чи були будівельники цих чудес рабами – чи вільними людьми, які отримували плату за свою працю? І чи діяли вони бронзовими, мідними, молотками та зубилами? Чи працювала тут якась потужна техніка та технології, нам невідомі? Хто привласнив результати чужої праці та видав за свої?
– Дуже довгий час, власне – століттями ніхто не сумнівався у тому, що це все зроблено м’язовою силою рабів під наглядом. І найпримітивнішим інструментарієм. У дитинстві мені було дуже шкода тих голодних нещасних трудяг. Але з часом стало зрозуміло, що подібний масштаб і якість робіт не можна виконати таким чином – навіть за допомогою найсучаснішої для нас техніки.
– З цього приводу експеримент провели японські вчені. Наприкінці 70-х їх дослідники з університету Васєда спробували сконструювати піраміду заввишки 10 метрів. Спочатку хотіли обґрунтувати якраз думку про рабську працю та найпростіші інструменти. Але під час експерименту було доведено: вручну це неможливо. Перші труднощі виникли при транспортуванні кам’яних блоків масою кілька тонн через річку Ніл — баржа не витримала навантаження, довелося транспортувати пароплавом. Після вивантаження сотня робітників намагалася тягнути кам’яний блок по піску — і не змогли зрушити з місця. Вирішили прискорити справу за допомогою сучасних машин, але виникли нові проблеми через некерованість «лиж» та валиків на піску. Наприкінці всього довелося поставити підйомним краном пірамідон (камінь, що вінчає піраміду). Як би іронічно це не звучало, якщо японці ставили собі завдання довести, що піраміди будували володарі високою технологією, машинами і механізмами, то вони у цьому досягли успіху. Японські інженери констатували, що такими темпами піраміду довелося б будувати понад тисячу років.
При детальному вивченні, дослідженні та зіставленні цієї «Помпеєвої колони» зі старими зображеннями цієї колони і згадкою про неї у письмових джерелах, що збереглися (з середини 18 до початку 20 століть) – з’ясувалося, що те, що зараз стоїть у “римському театрі” – не є тією “помпеєвою” колоною, яка згідно з офіційною історією була зведена ще у 298-302 роках. н.е. Насамперед тому, що справжня Помпеєва колона, як свідчить офіційна історія, була з червоного граніту (!), чого точно не скажеш про колону, побачену на римських руїнах. Не кажучи також і про те, що ніякого сфінксу поруч із нею на гравюрах 18-19 століть немає.
– За легендою стародавні єгиптяни використовували під час будівництва пірамід важіль, запозичений у греків. Про це було у підручниках фізики.
– Точно. І це ми ще у школі проходили. Провели й такий експеримент. Спорудили величезний важіль, що відповідає вантажу. І важіль… потонув у піску. З фізики, пам’ятаєте, йому потрібна опора. А для подібної ваги та габариту той ґрунт опори не дає. Важільна система і величезний будівельний насип виявилися непрацездатними. Без гідравлічних домкратів, кранів і такелажної оснастки, підняти, опустити і утримувати великогабаритний і важкий вантаж неможливо. І подібних моментів безліч.
– Власне кажучи, дослідники інших наукових напрямів вказували на якийсь просвіт у частоколі елементів прийнятих теорій. Дарвіністи, скажімо, тлумачать про явище, яке в еволюційному ланцюзі називають відсутньою ланкою. У нашому випадку не про те, що в історичному ланцюзі є суттєвий розрив, відсутні деякі ланки, нам невідомі?
– Так, можна сказати й так. Ми й побачили цей розрив, його визначили та підтвердили. На прикладі піраміди Джосера і ряд інших об’єктів дослідження. Ось у Луксорі були. Там Луксорський храм – руїни центрального храму давньоєгипетського сонячного бога Амона-Ра. Величезні статуї – фараони праворуч від центрального входу сидять, а ліворуч стоять. Провідник каже: ці дві стоячі статуї… американці добудували. Запитуємо: як це? Адже кілька тисяч років тому американці не могли тут нічого добудовувати! Нічого не може пояснити. Крім того, це була програма ЮНЕСКО. Виділили гроші, приїхали та спорудили. Як накажете це назвати? Голлівуд. Декорація та бутафорія. І таких прикладів вистачає.
– Але дещо все ж таки, представляє для науки інтерес?
– Цікаво те, що з такими явищами ми зустрічалися і в інших місцях, які досить віддалені один від одного. У Мексиці зустрічалися й у Хорватії. І у Туреччині. Архітектурна споруда переходить із рук до рук: то мусульманський храм, то синагога, то християнський. І кожен намагається добудувати щось своє нове та стерти, знищити символіку минулого. Колись, у минулому, жили та будували одні люди. А через багато часу – будували або добудовували інші та інше. І трактують по-своєму. Тобто таблички міняли. Вивіски. Щось прали-затирали, щось знімали та збивали нехитрим способом. Але озброєним оком вченого багато що можна помітити. Храм, скажімо, всі знають як християнський – а символіка юдаїзму.
– Щось не клеїться?
– Точно: щось не клеїться. Є такі моменти. І їх чимало.
– У цій експедиції, наскільки я знаю, основне завдання не було пов’язане із таємницями будівництва пірамід?
– Ми тримали у полі зору гіпотезу про Третю Силу, про хибні цивілізації, вивели формулу цивілізованих та нецивілізованих людей, описали таке явище як «ефект Робінзона Крузо». Доказово розписали про те, як саме там і тоді, в епоху Римської Імперії велася комплексна підготовка тих, хто здатний успішно брати участь у вирішенні геополітичних завдань. У коло наукового розгляду цієї гіпотези входило безліч аспектів. У тому числі й той, про який ми говорили. Військово-будівельний. Матеріали також публікувалися.
– Як прийшло до вас таке завдання?
– Як і всі інші наші завдання. Гіпотеза про хибну цивілізацію належить академіку Мальцеву Олегу Вікторовичу. Він вивів формулу, що цивілізовані люди нездатні вирішувати нецивілізовані завдання, і безперечно нездатні їх реалізовувати. Для всебічного розгляду засіли за вивчення матеріалів цього кола. Так вчить капітан: що відомо і що вже зроблено. Заради належної компетенції та щоб не наступати на чиїсь граблі. Це була підготовка до експедиції. Було вивчено близько 300 джерел із європейських (і не лише) бібліотек. Звичайно, доводилося опрацьовувати все, що пов’язано з пірамідами.
– Для тих, хто ще у середній школі хоч трохи встигав з історії та читав журнали «Знання – сила» та «Наука і життя», єгипетські піраміди були давніми культовими спорудами тамтешнього язичництва. І мавзолеями фараонів. Так, і ще – вже суто гіпотетично, – лабораторіями жерців-астрономів, чудовим чином зорієнтованими за космічними зірками. Про військові табори спецпідготовки не йшлося.
– Ми розглядали головним чином саме цю гіпотезу. Єгипет ідеальне місце для перетворення цивілізованих людей на нецивілізованих. Тут були повсюдно табори підготовки при Римській імперії. Висловлюючись сучасно – Римська імперія готувала професійні диверсійні підрозділи для дій на певній території. Як ще завоювати весь світ? Невже думаєте, що такою брудною роботою займалися римляни, які звикли вправлятися в ораторському мистецтві, у читанні віршів і цілодобових дебатах у Сенаті, які проводили свій час на площах, у харчевнях, лазнях, цирках та амфітеатрах, розважалися із звірами, привезеними із екзотичних країн? Тобто готували найманців на окупованій території, далеко від столиці.
– А піраміди тут до чого?
– А піраміди, точніше навіть пірамідальні храмові комплекси з повною атрибутикою, входили до системи блоків підготовки військових. Тут проходили курс новобранці, етап підготовки пов’язаний з культом смерті та ідеологічною складовою. Корпус жреців, маючи значний вплив на маси, займався тут ідеологією. Та й військовими питаннями. Кожен Легіон мав свого жреця. Пам’ятаєте, у тому самому прусівському «Фараоні» головний жрець був військовим міністром. Цілком можливо, він займався кадровою підготовкою. Велика увага приділялася не лише бойовій та фізичній, а й політичній, ідеологічній та релігійно-філософській підготовці з її неповторними містеріями. В основі – честь і гідність легіонера, суперництво у бою, вірність клятві, беззавітна любов до військового братства, готовність віддати за нього життя. І найголовніше – найглибша зневага до смерті. Воїни шукали смерть і не знаходили її. У цьому велика заслуга у підготовці новобранців жерцями, які використовують містерії храмових комплексів. У Єгипті був один із найсильніших центрів підготовки жрецького корпусу. Про найпотужнішу підготовку говорить той факт, що Олександрійська богословська школа виграла у Антіохійській знаменитий богословський диспут про єдиносутність Бога Сина Богові Отцю на першому Вселенському церковному соборі 325 року. Святий Марк спільно з апостолами Петром і Павлом створює Церкву як соціальний інститут з центрами в Олександрії та Вавилоні Єгипетському (Каїр). Єгипетська Церква незабаром почала давати свої плоди – підготувала велику кількість Вчителів Церкви та Отців Церкви: Пресвітер Пантен (організатор і голова найпотужнішої Олександрійської богословської школи); Климент Олександрійський; Оріген Олександрійський; Опанас Великий; Кирило Олександрійський; Діонісій Олександрійський; Григорій Чудотворець (учень Орігена, видатний аскет, автор першого Символу віри) та інші. Як бачимо, спадкоємність у підготовці жрецького стану збереглася довгий час у нашій ері.
– Щось на зразок лицарського ордену?
– Як поняття – так. Це закрита структура. І особливі умови. Одна середня температура у Єгипті чого варта. Загартовування жорстке. Марш-кидок зі зброєю під палючим сонцем з розгортанням польових таборів. Легіонери регулярно здійснювали марш-кидки у повному екіпіруванні, тягали на собі додаткові ваги (вагою приблизно 20 кг). І постійні маневри, навчальні сутички за умов та обставин, максимально наближених до бойових. Болеслав Прус у романі «Фараон» дуже яскраво описав маневри єгипетського війська доби Рамзеса. Вражає його екранізація – однойменний фільм. Після єгипетської експедиції такі твори сприймаєш по-іншому. Ми у Саккарі бачили такий тренувальний комплекс. Це була дуже серйозна підготовка.
– У європейській історії простежуються результати підготовки?
– Простежуються. Війн було багато, зокрема й цивільних. Велися і війни між імператорами. І зовнішні – з Туманним Альбіоном, з Німеччиною. Із варварами. До Дунаю ходили. Організовували в одних місцях та пригнічували в інших сепаратистські заворушення. Наприклад, у Передній та Середній Азії. Наводили лад одним словом. Рим вважався володарем, як мінімум, половину світу. Величезною була територія, де вирішувалися завдання. У моїй монографії цілий перелік тих легіонів. Спецоперації щодо зміни уряду теж справа рук окремих підрозділів. Воїнам, які дожили до рангу ветеранів, давали наділи землі безпосередньо на окупованій території. У Сирії, Єгипті. Їх додому ніхто не кликав. Дембелей, як ми зараз сказали, тримали подалі. Далі. Щоб не натягали до Риму свої настрої. Це все-таки 25 років зі зброєю, у походах та боях. І одразу повернути їх до нормального життя було проблематично. Як, зрештою, і у наступні часи.
– А куди ж його, заслуженого героя-ветерана?
– У Єгипті є земля, бери наділ і рабів. Займайся благоустроєм землі, тваринництвом, вирощуванням пшениці. Це вже твій дім. Якщо треба «випустити пару», будь ласка, займайся полюванням у спеціальних угіддях. Людина зброї у чомусь особлива людина. По суті замінили статус військового на землевласника. Ветеран, як кажуть, був «при справі», не кинутий напризволяще. При цьому на окупованій території завжди була дієва сила з тисячі ветеранів у разі прояву у регіоні сепаратистських заворушень.
– Навіть із нової та новітньої історії відомо: у людини з рушницею інша психологія. Цьому присвятили однойменну п’єсу М. Погодін та фільм С. Юткевич.
– Ось ви сказали: «Людина з рушницею». А ми коли до Єгипту приїхали перші, запитали себе, з чим країна асоціюється, який символ Єгипту? Так, людина із рушницею. Воно відчувається досі. Тобто їдеш – стоп! Блокпост. Військових та поліції там багато. Ну, мабуть, після громадянських воєн та революцій. Зупиняють нас. Мовляв, документи давайте. Так і так, кажемо, ми – Експедиційний корпус. Пропускають, але супроводжують. Кажуть: щоб з вами нічого не сталося.
– А що може з вами, мирними людьми, вченими, статися?
– Для нас лишилося загадкою. Супровід це був? Чи конвой? Почесний чи сторожовий? Чи все-таки спосіб контролю? Так, мабуть, і заробітку. Принаймні царює там ця сама «людина з рушницею». Це символ, і багато хто прагне таку посаду зайняти, щоб вирішувати свої проблеми та питання. Тому що військові та поліція багато що вирішують. Авторитетні вони там люди.
Просто так до тієї ж Олександрії і до собору не ввійдеш: КПП, охорона. Огляд, фейс-контроль. Детектор. Якщо щось викликає сумніви, не сподобається – не пройдеш. Щоправда, грошики – перепустка всюди і скрізь. Доходило до безглуздя. До Каїрського музею не хотіли нас впускати з фотоапаратами. Мовляв, ми маємо багато фототехніки. Адже фото – найважливіший науковий аргумент! Довго пояснювали. Домовилися: увійдемо не всі разом, а по одному. Ну, дали грошей – увійшли. Працювали…
– І все ж таки: піраміди спочатку там були і ними скористалися для створення таборів? Чи терміни створення цих пірамід дещо інші, ніж ми уявляли, і вони створені спеціально для цього?
– Спочатку були. Існують, на мою думку, навіть більше 10 гіпотез про виникнення цих споруд. У тому числі й космічний характер. А надалі, мабуть, ці комплекси вже пристосували та використовували. А щось, мабуть, і добудовували та прибудовували. Адже споруди там вочевидь різночасні. Римська імперія заволоділа величезною місцевістю як своєю провінцією. Це далеко від центру, від Риму, умови хороші для тренувань, у розвиток військових навичок і культу смерті.
– Ви привозите з експедиції не просто якісь швидкоплинні уточнення чи припущення. Те, до чого звикло людство, як до істини в останній інстанції, виявляється дуже хитким. І навіть просто заперечується. Чи можна вважати це явище епохальним?
– Це прорив. Так, ми мали прорив. Якщо мати на увазі Єгипет і гіпотезу, яка, по суті, вже доведена. Так звана Третя сила, за допомогою якої встановлюється, наводиться та підтримується свій порядок. Про це взагалі до нас ніхто не писав. Та й зараз, у такій розмові, про все не розкажеш. Наші матеріали публікуються у журналах, монографіях. Організовуються та проводяться наукові симпозіуми. Пишуться книжки. Все цілком доступне тим, хто цікавиться по-справжньому.
– Взагалі кажучи, для багатьох наших сучасників слово «єгиптянин» означає нинішнього нащадка тих, хто жив, воював і будував у Єгипті тисячі років тому.
-Ті, з ким ми зустрічалися і спілкувалися у стародавніх тих місцях, ну ніяк не схожі на предків, про які ви говорите. Справа навіть не у зовнішній схожості. Точніше, не тільки у ній. Мову ієрогліфів нинішнє покоління не знає. Вона втрачена. І знати вони її не прагнуть. Давні єгиптяни, як відомо, поклонялися богам, а не богу. Чого сучасні громадяни тут не визнають. Вони кажуть: ми мусульмани. Загалом, вони до тих привабливих і для туризму, і для науки прикмет старовини особливого відношення не мають. Доходи від екзотики туризму – інша річ. І хто знає, якби це не приносило грошей – можливо, давно б взагалі зникло з Землі. Хоча дехто називає себе нащадками фараонів.
– Фараонів. Але не рабів. А рабів було, за ідеєю, трохи більше, ніж фараонів. Значить, і їхніх нащадків має бути більше. Куди ж поділися останні?
– Ні-ні, насправді вони не ототожнюють себе з тими, що жили у далекому минулому. Народ-будівельник, народ-воїн, народ-вчений – чомусь сьогодні до ладу ні будувати, ні воювати не може. Так, якоїсь ланки у цьому ланцюгу не дістає. За Шекспіром: розпався зв’язок часів … Довгий час було поняття Нижнього Єгипту та Верхнього Єгипту. Звідси різна символіка і, відповідно, різна політика, тобто, були періоди. І, до речі, трепет усіх перед божеством фараона теж сумнівний. Дуже складну перевірку час від часу фараон проходив. Можна сказати, переатестацію. Використовувалися ці храмові комплекси. У піраміді Джосера склалася традиція поховання живої людини у глибоких шахтах, попередньо вміщеної у саркофаг. Таким чином, людина проходила певну форму ініціації, етап переродження, зустрічі зі смертю, і «поверталася іншою людиною». Як кажуть військові люди: «Двічі померти не можна!».
Поруч був жрець, стежив за організмом, за тією тонкою гранню, щоб у результаті містерій фараон не помер фізично. Потім жрець давав команду і фараона із шахти діставали, його зустрічав увесь народ на плаці храмового комплексу. Після цього фараон, а пізніше – інша людина, яка проходить ініціацію, здійснювала низку процедур, пов’язаних з бігом, стрільбою з лука, поєдинком з биком. Підтверджував спроможність та відповідність. Так, ти був фараоном, але чи відповідаєш цьому статусу за 10 років? Який пройшов таку процедуру, ставав правителем Верхнього та Нижнього Єгипту.
– Там і без додаткових випробувань легко та весело. Яка температура в середньому – 45-50 градусів у Єгипті?
– Так, 40, у нас було 42 – 45 градусів. Важко просто знаходиться на вулиці та у приміщеннях без кондиціонерів. А робити марш-кидки у таких умовах…? Просто нестерпно для сьогоднішньої людини. Ще від роботи відволікає місцева «босота».
– Що їм треба?
– «Купіть щось! За долар!». Пішли, кричать, покажу щось цікаве! Заходимо до храмового комплексу, тут же починає з тобою говорити, нібито проводити екскурсію. Розповідає, що це – фараон такий. Ти послухав? Хоч трохи? Все, вважає, що ти вже його екскурсант. І відповідно – маєшь платити. Хоча ти його не кликав, не наймав і ні про що не просив. Іноді доводилося платити аби тільки відстали. Ми прибули до пірамід – вони прямо у ряд стоять: давай, купи карти, купи чотки. Купи листівки. Чемна відмова не береться до розрахунку. А груба – може втрутитись поліція. А у нас робота стоїть…
– Уявімо, від вас залежала б нова, наступна експедиція. Яка вона була б? Куди?
– Думаю, у таку закриту країну, як Іран. Добре було б копнути цю частину. І там своєрідні та храмові комплекси у скелях, унікальна архітектура. І, до речі, Іран вшановує свої домусульманські традиції на відміну від Єгипту. І менталітет дуже відрізняється. Мені здається, Іран упродовж єгипетської експедиції був би цікавий. І Південна Америка цікава, особливо Перу. Багато хочеться побачити, у багатьох місцях попрацювати. Навіть добре, що вибір маршруту від мене не залежить. А то я був би у великій скруті. Але зрозуміло головне: цікаво все, але найцікавіше – попереду…
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Канал Telegram: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua