Гайдамаки. Частина 4 

«Запорізькі сіромахи … дерли ляхів і жидів у
Польщі так сильно, що ляхи
від страху кидали будинки і житла свої і
йшли до лясу, у внутрішню
Польщу, до Варшави, а жиди без вести
пропадали, і духу боялися Запорозького»
( «Усна розповідь бившаго запорожца Коржа »)

Дослідники стверджують, що гайдамацтво спочатку мало подвійний характер – розбою та опору, мало неорганізований і стихійний характер. У складі «свавільних куп» були народності і стани Південно-Західної України, Речі Посполитої і навіть калмики.

До ватагів вступали селяни, міщани, майстрові, чиншові шляхтичі (платять чинш, нижче дворянство), бездомні і дрібнопомісні дворяни, управителі маєтків, поміщики і духовенство. При цьому шляхтичі намагалися зберегти свою родову гідність і, вступаючи до гайдамаків, робили це, немов надходили у коронне військо, приїжджаючи зі слугами.

Дворяни становили самостійні загони або виїжджали зі своїх будинків періодично на розбій. Так, у 1751 році поміщики Юхновські, переодягнувшись гайдамаками, і пофарбувавши обличчя сажею, напали з натовпом слуг на маєток свого сусіда Рудницького, понівечили його селян і пограбували двір. У 1750 році пріор домініканського Бишівського монастиря Фома Клюковський напав із загоном своїх надвірних козаків на маєток дворян Ленкевичей Новосілки і пограбував у ньому шинок, видаючи свій загін за гайдамаків і копіюючи їх прийоми при нападі.

Також у ватагах зустрічалися «волохи» і «філіппівці» – молдавські переселенці і російські розкольники. Волохи швидко зросталися з місцевим населенням на увазі спільної релігії, а ось філіпповці, маючи свої релігійні погляди, розміщувалися в окремих слободах, не ріднилися з селянами і не примикали до загального руху селянської маси, але не соромилися поживитися при нагоді. Філіпповці не вступали у гайдамацькі загони, вони завжди діяли окремо.

Серед гайдамаків досить часто зустрічалися «вихрести», тобто хрещені євреї, які сприймали гайдамацтво виключно як прибуткове заняття. Втім, гайдамаками поляки називали всіх, хто грабував і займався розбоєм, не відрізняючи простий кримінал від ідейно-політичного руху. Адже погром, розбій є невід’ємною частиною війни. Волинський літопис 1281 року вказує на звичай грабежу: «Кондратовы же не бывшу тогда в городе, и тако приступльше, взяша город. Закон же бяше в Ляхов таков: челядь не имати, ни бити, но лупяхуть. Городу же взяту, и  поимаша в нем товара много и люди полупиша; и ятров свою облупи княгиню Кондратовую; и сыновицю свою облупи; и учини соромоту велику брату своему Кондратови».

Жителі Лівобережжя підтримували гайдамака, але були занадто зайняті своїми громадянськими інтересами, тому рідко відправлялися у походи, замість цього вони готові були дати притулок гайдамакам, забезпечити їх необхідним, спорядити у похід; у розшукових справах про гайдамаків дуже часто зустрічаються відомості про те, що загони організувалися у Малоросії і особливо на київській території, або ховалися у цих областях, але самі жителі малоросійських полків рідко зустрічалися й у числі спійманих гайдамаків. Сліди особистої участі жителів Лівобережжя у гайдамацьких набігах зустрічаються усього у 4-х актах.

Ні приписи російської влади, ні прийняті часом (скоріше для замилювання очей) заходи запорізької старшини не могли зупинити цей рух. Тим більше, що Запоріжжя постійно поповнювалося швидкими селянами, мисливцями з Малоросії – підприємливими і енергійними. Селяни вже не бунтують, а біжать у Січ, а звідти йдуть «погуляти» запорожцями.

Бажаючи захистити Росію від буйного запорізького товариства і створюваних ним проблем, російський уряд протягом 1743 – 1755 років відокремив запорізькі степи від польської України ланцюгом фортець, що тягнулися від Дніпра до Бугу, і на порубіжній смужці організувало Ново-Сербію і Новослобідськіпоселення; поневірятися по цим степам вихідцям оголошено було, що вони можуть селитися на вільних землях і надходити у новоорганізовану прикордонну міліцію. Дійсно, поселення утворилися, але на хід гайдамацтво не вплинули. Навпаки, гайдамаки продовжували знаходити притулок у цій країні серед рідкісних поселень, і вже з 1751 року у числі їх зустрічаються жителі тільки що виниклих Новослобідських сотень: Цибулеве, Уховки, Крилова і т. д.

Народні маси всіляко підтримували гайдамака. Не тільки окремі особистості з числа селян, міщан і т. д. Складалися у зв’язку з гайдамаками, але нерідко цілі села звинувачувалися у тому, що знали про присутність гайдамаків, і не тільки не доносили про них ні у панський двір, ні в уряд, але й навпаки – намагалися надати їм можливе сприяння. Загін гайдамаків, що знаходився у дорозі, звертався до першого зустрічного села за харчами, і ніколи не зустрічав відмови; селяни, міщани, пасічники та т. д. постачали їх хлібом, борошном, пшоном, сушеною рибою і т. п .; іноді сам війт сільський обходив хати селян і збирав провізію для гайдамаків; іноді селяни висилали у ліс назустріч їм їстівні припаси. Бувало, що гайдамаки прибували цілим загоном у село і селяни влаштовували їм рясне частування.

Гайдамаки у разі невдачі і погрому за допомогою місцевого населення негайно розсіювалися і зникали безслідно на очах переслідуючої їх команди. «Гайдамаки зникають так швидко, що наші загони не можуть знайти їх сліду, немов під землю йдуть», – доносив один з польських офіцерів. Тільки у рідкісних випадках вдавалося відкрити їх притулок або сліди їх втечі, й у цих випадках зрозумілабула участь місцевих жителів у їх зникненні: то виявлялося, що вони по дорозі ночували у тому чи іншому селі; то вони ховалися у лісових пасіках і хуторах, то знаходили їх зморених коней у селянській садибі, то у міщанському хуторі з’являлися раптово, ніби знову найняті, парубки, які при розслідуванні виявлялися швидкими гайдамаками. Нерідко самі поміщики і їх прикажчики брали гайдамаків у свої слободи і під захистом поміщицької влади залишали їх на проживання у своїх селах. Часто степові молодці, подорожуючи все літо на гайдамацькому промислі, зиму проводили у родичів або знайомих по селах, свідомо збираючись навесні знову відкочувати до степу. Після вдалого походу, перш ніж розійтися, гайдамаки зупинялися у ліпшому на шляху селі або хуторі, ділили здобич і, нерідко, переховували її у місцевих селян. У разі затримання не раз невідомі пособники полегшували бранцям втечу з в’язниці. 

Отже, гайдамаки виходили на промисел навесні і поверталися восени, як і чумаки.

Всі універсали реґіментаря Української партії про винищення і затриманнягайдамака ігнорувалися місцевим населенням. Польська влада була абсолютно неспроможна навести порядок, встановити мир і забезпечити добробут на Україні. Трималася ж Польща тільки безладом, чим не переставала хизуватися.

У самому Києві міщани зустрічали гайдамаків з повним співчуттям, надавали їм житло, постачали за свій рахунок хлібом, зброєю, грошима, іноді навіть самі брали участь у походах; після здійснення походу вони переховували здобич, допомагали у її розпродажі, брали частину її у подарунок і т. д. Заодно з міщанами діяли й інші міські обивателі: церковні паламарі, дрібні чиновники різних управлінь і навіть солдати російського гарнізону. Хоча російська влада намагалася припинити подібного роду зв’язки, але, при загальному співчутті до гайдамаків міського населення, припинити їх було неможливо. До того ж уюридичному відношенні гайдамаки були у Києві захищені широким самосудом, яким користувався місцевий магістрат у силу привілеї на магдебурзьке право. Заарештовані військовою владою підозрілі люди перепроваджувалися на суд магістрату, до міської в’язниці, але магістрат майже завжди знаходив звинувачення підсудних недоведеним, і звільняв їх з-під арешту або видавав міщанам на поруки. Іноді справа у магістраті затягувалася надовго, арештанти за цей час тікали з міської в’язниці, що погано охоронялася; тільки у рідкісних випадках, при особливій ​​наполегливості російських властей, підсудні засуджувалися до відомого покаранню і з міщан стягувалася переданий або проданий їм видобуток. Жителі підмосковних слобод, підсудних магістрату (особливо Преварки), нерідко звинувачували не тільки у приховуванні гайдамаків, але й в участі у їх походах; на що магістрат або зовсім не чинив позовів за скаргами, що надходили від потерпілих шляхтичів, або вів ці справи вкрай мляво й ухильно. 

Ще більш співчутливу підтримку знаходили гайдамаки серед братії численних київських монастирів. Ченці бачили у діях гайдамака піднесену місію боротьби за віру. До Києва, як у центр релігійного життя краю, стікалися повсякденно скарги, що насильно оберталися в унію православних жителів Південно-Західного краю; туди приїжджали під захист митрополита вигнані з парафій уніатами, позбавлені даху над головою і майна, часто жорстоко ображені або понівечені сільські священики; навесні приходили на поклоніння київським святиням, незважаючи на заборону шляхтичів і через польські військові кордони, численні натовпи прочан з Південно-Західного краю, що приводили ченців у жах розповідями про страждання, що вони зазнають на батьківщині через відданості православ’ю. 

Митрополит і вище духовенство докладали свої старання для захисту православних у вигляді скарг і клопотань російській владі . Ченці ж дивилися на гайдамацький рух, як на засіб більш правильний і швидкий для досягнення тієї ж мети. У їхніх очах кожен гайдамацький загін, що йшов за кордон Речі Посполитої, йшов відновлювати справедливість, карати святотатську образу церкви, жертвував собою за зневажені релігійні права своїх єдиновірців і співгромадян.

До того ж монастирі володіли великими маєтками у Київському окрузі, якими керували один або кілька братів – городничих, і де гайдамаки знаходили притулок і надійне укриття.

Навесні прочани-селяни, що приходили до Києва, примикали до гайдамаків. До Києва також поспішали запорізькі і гайдамацькі ватажки. Ці особи намагалися зарахувати до одного з київських монастирів як послушників, слуг і працівників; найчастіше вони відправлялися у монастирські угіддя у якості лісничих, шинкарів, ремісників, рибалок або просто поденників, для виконання польових робіт; тут вони намагалися дізнатися характер монастирського управителя, іноді переміняли кілька разів місце проживання, і, нарешті, зустрівши співчуваючу ним особу, негайно приступали до складання загону для походу за польський кордон.

На землях київських монастирів у різний час були організовані гайдамацькі загони – у володінні Києво-Печерської Лаври у Василькові й у прилеглих до нього селах; на пасіках і хуторах монастирів Києво-Софійського, Михайлівського, Кирилівського, Межигірського, Пустинно-Миколаївського, Братського, Видубицького та Йорданського.

Переслідувані у 1747 році російськими військами гайдамаки сховалися у володіннях Києво-Братського монастиря.

У 1750 році ченці Києво-Софійського і Михайлівського монастирів прихистили отамана гайдамака, дозволили йому набрати загін, забезпечили їжею, зброєю, порохом і свинцем, і благословили чином загін перед виїздом.

Загін у відповідь передавав через селян у монастир частину видобутку, карав розкольників, нападав на уніатських священиків і розорив офіціала уніатської Радомишльської митрополії Прімовича. Повернувшись з походу, вони знову користуються заступництвом ченця, якому вручають у подарунок церковний одяг уніатського офіціала. У 1762 році керуючий лісами і хутором Києво-Братського монастиря чернець Гедеон перетримував у монастирській садибі гайдамаків всю зиму, потім навесні дозволив їм зібратися у числі близько 40 осіб, переховував їх у льодовику, постачав хлібом і зброєю і кілька разів відправляв упохід.

Значний контингент гайдамак становили  запорожці, здійснюючи військове і політичне керівництво ними. Слабо собі уявити, що ті, хто влаштовував державніперевороти, тримав у страху кримського хана, хто вважав своїм все, що завойоване мечем, все, що ще у 14 столітті було даровано королем за військові заслуги, все, за що буду сперечатися з імператрицею у 1775 році до останнього, все це просто віддасться Польщі. А там вони ще й Цибулько посадять…

Максимович М.А. прямо пише, що гайдамаками спочатку називали самі себе запорожці. Назва гайдамак була неофіційною, тому не слід шукати її у ділових паперах Січі 18 століття, коли ім’я це належало вже гультяям, які промишляли розбоєм, коли козацька старшина вже була відповідальна перед російським урядом за завзятість своїх низових молодців. Але у колишні часи, коли ніхто нікого не питав за молодців, назва ця була відмітним епітетом запорожців. І наводить письмові оповіді: «На Тясмине реке козаки станом стояли: рвом и валом окопались; всего 20,000. Первым отрядом тремя полками командовалгетьман (Наливайко); на переду стоял. А ниже на право полковник Лобода и обозный. А ниже на лево полковник Опара и асаул; а ниже в гаю Гайдамаки в таборе»; «и егда поспели до Хмельницкого Вовгуревские ратники с атаманомЛисенком и Гайдамаками». Наливайко – это 1597 год, Хмельницкий – 1654. В народной песне о Сулиме (1633) находим:

«Ой в городе в Батурине дзвони задзвонили,
То козаки Гайдамаки у раді радили,
Пан Суліма, пан Суліма козаков збирає,
Дай усім тим Гайдамакам він так промовляє;
Товариші Гайдамаки, чиніть мою волю!
Счо нам треба одплатити Вкраїнську недолю».

Тому цілком закономірно після повернення з Алешок у 1734 році на територію своїх вольностей Запоріжжя взяло активну і явну участь у повстаннях.

Необхідно розрізняти розбій під виглядом гайдамак і саме гайдамацтво як рух, що мав релігійно-політичну основу. Але у запорожців і розбій мав цю основу. В«Устном повествовании бывшаго запорожца Коржа» розповідається про сіромах- неодружених запорожців на Січі, які спустивши все зароблене, «неизбежнопростираются и до дальняго распутства и отваги самовольно, а воля и отвага: или «мед пье или кандалы тре», по пословици. И когда уже сиромаха доходила до такого состояния, то неудержно сии шалуны пускались великими шайками на добычу, и начинали красть, грабить и убивать. Ибо они грабили чумаков на великих шляхах, делали разбои над проезжими купцами и драли ляхов и жидовв Польше так сильно, что ляхи от страху кидали дома и жилища свои и уходили до лясу, во внутреннюю Польшу, до Варшавы, а жиды без вести пропадали, и духу боялись Запорожскаго. Между сими Запорожскими шайками у каждойбыли «Ватажки» или Отаманы, которых они по своему называли«Характерниками» т.е. такие волшебники, що их ни какое огненное оружие, нипуля, ни пушка умертвить не может; … и «Ватажок» так очарует всех в доме, что никто из них не услышит и не увидит ни единого козака из его шайки, и тогда они уже берут що хотят и возвращаются в Сечь».

Зграя виходила на справу за відомом куреня, тому що коли Ватажок просив у курінного козака, то чув від нього наступне: «ну братчику, гляди-ж, щоб ты якого козака не утратив; то тоди уже и до куриня не вертайся; сиречь: крадь, да кинциховай». Якщо злочинці траплялися, то їх страчували на Січі. Не підтвердив ватажок-характерник свого характерництва – нічого ганьбити ім’я запорожця. Тому, ймовірно, і існують дані про те, що на Січі були страчені спіймані гайдамаки, або це могли бути гуляки під ім’ям гайдамака.

Скальковський А. наводить наступне: «Что за беда, говорили Кошевому батьки-атаманы куренные, что Ляхам и Жидам достается от наших гультяив, досталось колысь и нам от этой нехристи». Поляки, хоч і були католиками, але так несли на Україну світ уніатської церкви, що захлиналися власною кров’ю все 17 і першу половину 18 століття.

«Усна розповідь», що видана у 1842 році, ведеться від імені Коржа Н.Л., який народився у 1731 році і добре пам’ятав свого батька, який прожив 115 років, діда, який прожив 89 років, які були запорожцями. Багато що про Запоріжжя Корж чув від діда і батька, а сам дорослим був очевидцем подій другої половини 18 століття.

Досвідчені у військовій справі, особливо у партизанській війні, і, як бачимо, ухарактерництва (як рівні майстерності, спритності, зухвалості) запорожці планують походи, керують загонами, влаштовують на своїй території збірні пункти для втікачів і постійне місце для організації і вербування гайдамак. І навчають гайдамак.

Вже у 1735 році запорожці відкрито беруть участь у гайдамацьких загонах.Можливо, їх участь була і до того, але у прихованій формі – у вигляді організаторів й емісарів. З 1709 року, коли Петро І заборонив запорожцям знаходиться на Січі за сприяння Мазепі, вони перемістилися частково в Алешки(сучасна Херсонська обл.) І до Молдави. Умови «еміграції» не дозволяли збирати і навчати гайдамак.

Допитані у 1762 році гайдамаки вказали, що прийшли на Січ, де чумакували, потім залишилися козаками. З біографії гайдамацьких отаманів і простих гайдамак слідує, що ще дітьми вони потрапляли на Січ, ставали чумаками, потім гайдамаками.

Військові походи, чумацтво і гайдамацтво часто чергувалося на Січі. Гайдамаки не забували свою колишню професію і під час повстань – забирали у купців коней і продавали їх.

У наказі Коша, поданому на Комісію Уложення 1767 р (тимчасовий колегіальний орган у Росії XVIII століття, який скликано було Катериною ІІ для систематизації законів, що вступили у силу після прийняття Соборного укладення 1649 роки) прямо говориться про те, що більшість запорожців, прийнятих на службу, «по желанию их и по волности… идут в Малую Росию, в Польшу, в Волощину и тамо женятся». Військо Запорозьке Низове у своєму наказі просило, щоб ці запорожці офіційно числилися «під володінням і командою Коша Війська Запорізького низового». З цього наказу видно механізм експансії і впровадження на суміжні території.

А на запити російського уряду кошовий отаман завжди відповідав у стилі «я не я і хата не моя»: викрадених гайдамаками коней у нас немає, гайдамака у нас немає, хто такі – нам не відомо, а список всіх запорожців надати не можемо, тому що всіх по іменах не пам’ятаємо.

«Звичаї запорожців дивні, вчинки хитрі, а мови і вигадки гострі й здебільшого на насмішку схожі» – так говорив сам колишній запорожець Корж.

На території Вольностей Запорозьких перебували постійні бази гайдамак. Місцевість ця була менш заселена, більш привільна і віддалена від центрів управління – від гирла Тясмину до Дніпра до гирла Синюхи у Південний Буг. Це лінія по північним кордонам сучасних Миколаївської, Кіровоградської, Черкаської, Запорізької областей.

Тобто можна припустити, що на території Вольностей Запорозьких, у безкрайніх і неозорих степах, у глибоких ярах (балках), у лісах, на островах Великого Лугу (протягом Дніпра нижче порогів – більше 2000 га, зараз затоплене Каховським морем) існували центри підготовки гайдамак. Одна справа – бій у степу, інша – у лісі, третє – у місті... Ще висадка загону на берег – бували й такі вилазки, коли гайдамаки йшли на човнах. До речі, до цього дня у військових навчальних закладах бій у лісі і бій у місті позначаються, як найбільш складні та з великим числом невідомих.

Із західного боку до цієї смужки примикали пустельні татарські землі. Від Тясмину тяглися ліси – Кучманський, Чорний. Переправившись через Буг, загін розчинявся у лісах і поляки не могли їх виявити: «між Уманню і Лебедином немає ніякої можливості оберігати країну», – доносив гетьману один з реґіментарів Української партії польського війська. Але крім таких зручних географічних умов запорізькі степи і з багатьох інших причин складали улюблене місце організації гайдамацьких загонів. Степи ці з давніх-давен служили притулком для побіжного, бродячого, неосілого населення; люди ці знаходили тимчасовий заробіток, наймаючись рибалками на багаті рибні промисли, влаштовані запорожцями і турками уздовж великих річок і морського берега, пастухами і бджолярами у запорізьких хуторах і зимівниках, то вони надходили прислугою до запорозьких товаришів, перевізниками на військові гарди і перевезення. Досить було кинути клич будь-якому відважному братчику, що задумав «похід на ляхів», щоб зібрати по річках і зимівниках значну ватагу бездомного люду, який розраховував після походу знайти знову безпечний притулок і колишні кошти для існування у розлогих степах Новоросії.

Притому, у неозорому степу ніхто не міг ні знайти, ні ліквідувати ватаги, підтримувані рядовим запорізьким товариством. Таким чином загін у сотні, а то й у тисячу і більше осіб організовувався без труднощів. Тут ватаги складалися під начальством ватажка-запорожців, досвідчених у військовій справі, були забезпечені відносно хорошим озброєнням і кіньми, викраденими здебільшого з прикордонних татарських табунів, іноді брали навіть стрункий вид війська, запасаючись прапорами і гарматами.

Всі рапорти польських офіцерів про появу більших гайдамацьких загонів вказують на берега Тясьміна, Синюхи та Висі і називають вихідними точками їхпоходів Крилов, Крюков, Ірклію, Лебедин, Ингуль, Калниболото, Тарговицю, Запорізький Гард, Саврань і, нарешті, Татарський степ.

Перша турбота загону складалася у необхідному запасі коней і зброї. Невеликі загони на Київщині та у Малоросії добували спорядження за допомогою місцевого населення. Для степових же загонів недолік коней, пороху і зброї були причиною відкладання походу. У такому випадку все необхідне видобувалося у вилазках до ногайських кочовищ або у панські маєтки за кіньми, гнали цілі табуни. Іноді коні і зброя купувалися ще більш ризикованим чином: кілька, майже беззбройних, гайдамаків підкрадалися до кордону і, користуючись безпечністю польських військ, намагалися захопити зненацька окремих солдатів чи офіцерів, іноді навіть цілі загони, щоб заволодіти їх кіньми і озброєнням.

Бувало, що гайдамакам не вдавалося озброїтися повністю, тоді вони добували необхідне у поході. Навіть у разі відступу гайдамаки настільки дорожили здобиччю, що не розлучалися з табунами коней. У разі, коли гайдамаки не мали військової переваги, вони перерізали всіх слабосильних коней, а з рештою проривалися з великим ризиком і встигали втекти до лісу, переслідувані жовнірами по п’ятах.

Перед виходом гайдамаки вибирали ватажка, батька. Крім особистої хоробрості, спритності і досвідченості командир повинен був знати місцевість проведення майбутніх операцій.

У більшості випадків гайдамаками завчасно вживалися заходи для отримання інформації та орієнтування. До складу загону намагалися навербувати побільше уродженців обраної у даному випадку для походу території і зібрати про неї побільше відомостей від селян і міщан, які вирушали у запорізькі степи з торговою метою, або потрапляли назустріч загону під час самого походу.

Але були ще два прийоми, виключно виробилися у гайдамацькій практиці. Перший полягав у тому, що гайдамаки, потрапивши у невідому місцевість, негайно намагалися запастися провідниками з місцевих жителів. Селяни і зустрінуті подорожні у більшості своїй йшли у провідники добровільно, деяких заставляли силою. Такими мимовільними провідниками ставали часто шляхтичі, євреї, купці, ремісники, домашні вчителі, що гуляли лісом і т.д. Таким був навіть сам Радомишльський губернатор Притика, завдяки мимовільній участі якого гайдамаки вламуються у його власний замок; то зустрівся на дорозі «урожоныйпан Стефан Хадаковский», то, нарешті, дворянин Гружевич, двір якого пограбували гайдамаки і потім змусили господаря довести себе до найближчої переправи через Прип’ять.

Досить часто загін гайдамак «гуляв» по ​​невідомій йому місцевості кілька місяців, і, завдяки провідникам з місцевих селян, не тільки рухався по наміченому напрямку, але і вислизав від військових загонів, заставав зненацька панські двори і польські загони й успішно нападав на них. Іноді селяни йшли самі у степ назустріч гайдамакам, щоб служити у них провідниками.

Селяни, міщани доставляли гайдамакам продукти і просили їх зв’язати і так провести через все село, імітуючи захоплення. Так провідник проводив гайдамака на значну відстань і, потім, коли шляхтичі примушували вести погоню за гайдамаками, відводили останню у протилежну сторону.

Таким чином загін мандрує дуже довго – від декількох тижнів до півроку і більше, безперестанку міняючи вожатих.

Інший прийом, що вживався переважно великими гайдамацькими загонами, був у посилці вперед розвідників, яким доручено було впевнитися про заможність панів, про розташування польського війська, про передбачливість або безпечність гарнізонів у замках і містечках і т. п. Такі розвідники вирушали іноді під виглядом торговців, нібито їздили для покупки лісових або сільських продуктів, в інших випадках вони прямували у знайомі села як би для побачення з рідними, іноді мандрували у якості жебраків, або поденників і т. д. Багато з них потрапляли до рук військової та поміщицької поліції і засуджувалися до шибениці, але ті, що виживали встигали дослідити місцевість і доставляли своєму загону досить точні про неї відомості.

Головну перешкоду при переході через кордон становили руські форпости, розташовані уздовж прикордонної лінії, які пильно стежили за рухами загонів, що з’являлися зі степу; у силу розпоряджень вищої влади вони повинні були не тільки не допускати їх переходу через кордон, але і намагатися розвіяти загони і заарештувати всіх підозрілих, безпаспортних людей, що входили до їх складу, доставляти за належністю до рук уповноваженої влади. Тому гайдамаки чекалиночі і, вибравши місце між двома форпостами, з можливою швидкістю прямували до порубіжної річки: Висі, Синюсі або Тясьмину, переправлялися через неї вбрід і зникали негайно у лісосмузі по той бік кордону. Потім вони продовжували шлях лісом, просуваючись вперед якомога швидше і уникаючи будь-яких зустрічей до того часу, поки присутність їх не ставала відома місцевим жителям, тоді тільки вони поспішали швидше напасти на найближчі двори і містечка. Іноді з дивовижною швидкістю і таємничістю вони встигали проникнути досить далеко від кордону вглиб країни лісами – понад 200 верст. Взагалі, під час походів гайдамаки вважали необхідною умовою успіху швидкість пересування своїх загонів, що і змушувало їх особливо дорожити хорошими кіньми. Швидкість їх походів дійсно ставила у вкрай скрутне становище польську владу і начальників польських загонів. З численних актів видно, що останні, у величезній більшості випадків, могли тільки констатувати доконаний факт нападу на ту чи іншу місцевість, дуже рідко вдавалося їм наздогнати грабіжників на зворотному їхньому шляху і майже ніколи вони не були у змозі попередити напад. Більш дрібні загони гайдамаків, особливо ті, які виходили з Київського округу, де важче було запастися кіньми, використовували інший спосіб пересування, що представляв ще більше зручностей для збереження таємничості у поході: гайдамаки намагалися заволодіти певною кількістю човнів на одній з більших річок і, потім, ховаючись вдень у прибережних очеретах, вночі з можливою швидкістю підіймалися угору за течією і, віддалившись на значну відстань від місця свого виходу, висаджувалися на берег і починали свої пригоди. Так, у 1750 році невеликий загін ватажка Івана Подоляки, сформований у Києві, поплив угору по Дніпру і Прип’яті і висадився тільки за 250 верст, в околиці Мозиря, де, зрозуміло, появи гайдамаків шляхтичі зовсім не очікували

Цінуючи свободу і швидкість рухів, гайдамаки мали відмовлятися від будь-якої зайвої ваги, тому загони їх ніколи не супроводжувалися обозом. Вирушаючи упохід, гайдамаки дбали про провіант тільки на один або два дні походу, потім продовольство отримували на місці. Більш дрібні загони обмежувалися тими харчами, які доставляли їм селяни, або які траплялися при нагоді, під час нападу на двори або на проїжджих. Але якщо до загону входило кілька сотень людей, то такий спосіб був недієвим. У такому випадку гайдамаки намагалися нападати на більші економії, гнали цілі стада биків, овець і т. д. І заволодівали значними запасами хліба. Донесення і скарги на викрадення худоби зустрічаються дуже часто. Вони, крім заподіяних збитків, особливо турбували шляхтичів тому, що служили вказівкою на те, що до країни вступила дуже численна гайдамацька партія. За кількістю викраденої худоби начальники польських команд судили про численність загону, проти якого їм доводилося діяти. Так, у 1737 р поляки звинувачували у крайній легковажності офіцера Скоржевського, що наткнувся на загін гайдамаків у 600 чоловік і розбитого ними вщент, вказуючи на ту обставину, що він бачив стоянку гайдамаків, на якій лежало до 40 штук убитих биків, і, тим не менше, повірив розповідям надвірних козаків, які стверджували, що партія гайдамака не перевищує числа 50 осіб.

Виходячи з волі і швидкості пересування, гайдамаки дуже дорожили кіньми і зброєю. Під час пограбування вони намагалися захопити гроші, металеві речі і цінний одяг, не обтяжуючи себе громіздкими предметами. Видобуток звалювався у мішки, які завантажувалися на в’ючних коней. Коні ці, прив’язані один до одного, йшли у середині загону. Вся низка називалася «батовня». У безпечному місці гайдамаки приступали до поділу, який називався «паюванням». Гроші, срібні і золоті речі, зброю, коней і одяг розподіляли на стільки рівних частин, скільки було вцілівших членів загону, і кожен отримував свій пай. Якщо траплялося так, що деякі предмети перевищували величину паю, то їх спільно оцінювали і той, хто отримував предмет у власність, повинен був сплатити надлишок іншим пайовикам. Судячи зі збережених в актах вказівок, при розподілі здобичі ватажок отримував пай, рівний зі своїми підлеглими. Після паювання гайдамаки роз’їжджалися із загону і кожен, на власний розсуд, розпоряджався своєю часткою видобутку, тому, якщо польським або руським властям вдавалося заарештувати або викрити окремих осіб в участі угайдамацькому поході, то можливо було повернути тільки незначну частину видобутку, що належала цій особі, та й та здебільшого виявлялася вже досить неповною. Бували також випадки, коли гайдамаки, що залишили загін, потрапивши у скрутне становище і боячись арешту на гарячому, закопували видобуток у наміченому місці – в лісі або на полі, іноді вони намагалися відвезти її через кордон Речі Посполитої під виглядом товару. 

Загони польського війська, будучи не в силах передбачити напад і затримати гайдамака, намагалися при кожному набігу захопити загін з видобутком. Тому гайдамаки зустрічали опір тільки на зворотному шляху. У більшості випадків їм вдавалося піти. Але бували й бої, від яких гайдамаки намагалися ухилитися до останнього. А у такому випадку, розуміючи, що переважали сили противника і їх можуть розбити, і чекає їх шибениця у кращому випадку і моторошні катування угіршому випадку, гайдамаки брали бій і билися з особливою жорстокістю, здобуваючи перемогу. За словами поляка сучасника, гайдамак, «знаючи, що уразі затримання їм загрожує болісна смерть, захищалися постійно до останньої крайності; потрібно було виставити загін у 200 – 300 і більше осіб нашого війська для того, щоб осилити 50 гайдамак;

Якщо ж сили гайдамак переважали сили поляків, то вони навіть намагалися викликати на бій окремі польські загони.

Так, у 1736 році, сильна партія гайдамак, що панувала Чигирином, прислала уголовну квартиру польського реґіментаря письмовий виклик на бій; потім, після кількох сутичок з перемінним успіхом, гайдамаки змусили реґіментаря відступити від кордону, оволоділи полем останнього бою і поховали урочисто, з військовими почестями, убитих у сутичці товаришів.

Гайдамаки застосовували прийоми партизанської війни. Переслідувані гонитвою, не розраховуючи втекти від неї, вони поділялися на кілька партій; наткнувшись на занадто сильний загін, особливо якщо це траплялося у лісі, гайдамаки негайно бігли врозтіч і, пробігши значну відстань, збиралися в обумовленому пункті; в інших випадках вони влаштовували у лісі засіки, і захищалися у них тривалий час; нарешті, якщо загін гайдамаків був дуже численний і добре озброєний, то він на початку походу влаштовував «кіш», – укріплене місце збору, з якого окремі загони розбігалися для нападів на ближні місцевості, і до якого вони поверталися, у разі погоні, під захист головних сил свого загону.

Тактику «розпилення» загону у різні сторони використовували також татари, що докладно описано у Г.Л. Боплана у його «Описі України».

Залежно від величини загону гайдамаки організовували й акції: дрібні загони грабували купців, двори дрібної шляхти, великі загони брали містечка і замки. Зустрілися на шляху неправославних пов’язували і тримали під вартою у яру до відходу загону, з православних брали клятву про нерозголошення відомостей.

Після взяття містечка гайдамаки слідують одним і тим же прийомам: вони страчують шляхтичів, католицьких священиків і євреїв, намагаються розорити костели і винищити канцелярії і взагалі всі що траплялися їм під руку документи, і забирають всі більш цінні і більш рухливі предмети з майна, що дісталося до їх рук. У цих прийомах і відображаються всі характеристичні риси гайдамацького руху: протест становий проти привілейованих станів, протест релігійний проти насильно нав’язуваного віросповідання, протест політичний проти юридичного і суспільного устрою, який порушував споконвічні прагнення народонаселення і, нарешті, хуліганські форми, які повинен був прийняти цей протест, не знаходячи більш легальних і цивільних шляхів для свого прояву.

Звичайно першою жертвою, яка піддавалась смерті гайдамаками, був «губернатор» (керівник) або сам власник взятого замку, потім члени його родини, слуги, жовніри і гості; потім винищували все єврейське населення містечка, що не встигло завчасно знайти собі безпечного притулку, але особливо ретельно розшукували гайдамаки католицьких священиків, калічили їх, частіше вбивали, вривалися у костьоли і витворяли у них всілякі безчинства; у постанові сеймику Київського воєводства, який відбувся у 1750 р, містяться такі скарги дворян з цього приводу: «Свавільні люди з початку весни здійснюють набіги з Січі, з Києва і з монастирів, що лежать в околицях цього міста; вони не тільки зазіхають на життя і майно шляхтичів, але і, бажаючи зганьбити католицьку віру, спустошують Божі храми і проливають кров священнослужителів. Всім відомо, що свавільні козаки з Гарда, несподівано опанувавши Умань, вбили жорстокою смертю на церковному кладовищі цього міста брацлавського офіціала і місцевого пароха; костел вони пограбували, причастя викинули з чаші, а потім все місто спалили, … останнім часом у Летичеві напали вночі на монастир отців-домініканів, що славиться в усьому нашому краї чудотворною іконою Богородиці… і ченців жорстоко перебили».

Якщо у діях своїх по відношенню до костелів гайдамаки керувалися спонуканням ображеного релігійного почуття, то обурення проти чужих народу юридичних шляхетських порядків висловлювалося у їх зверненні з документами, які потрапили їм до рук у числі іншого видобутку. Юридичні папери в очах гайдамаків становили оформлені письмові підстави того ладу суспільного життя, який вони визнавали беззаконням і насильством: на підставі цих паперів шляхтичі заволоділи землею, що колись належала козакам, міським і сільським громадам; з папером у руках шляхтич вирушав відшукувати втікачів, у папери вписувалися допити гайдамаків і смертні на них вироки, словом, у всіх найважчих обставинах життя юридичний папір був необхідною умовою, що завершав гнітючі селянина обставини, і ніколи він не служив знаряддям для його захисту і заступництва. Зрозуміло тому та зловтіха і, мабуть, безцільна старанність, з якою гайдамаки розшукують і винищують все, що траплялося їм, акти і документи – архів князя Любомирського, документи дворянина Буяльського, шляхтича Зубрицького, архів всього Брацславського воєводства у Вінниці.

Вимагаючи збільшення війська для боротьби з гайдамаками, шляхта поклала його зміст на населення. Почався беззаконний збір провіанту, стягнення різних поборів і контрибуцій, збір торгового мита з проїжджих купців. Приватні особи наймали у намісників хоругв загони для заїздів і нападів на будинки сусідів, причому солдати живилися грабунком не гірше гайдамаків; часто, під приводом затримання останніх, солдати вривалися у зустрічне село, катували селян, тортурами змушували видавати наявні у них гроші і кидали їх з цією метою до в’язниці.

Створена з козаків надвірна міліція, підпорядкована знатним і багатимстаростам, не особливо відчувала ревнощі до своїх обов’язків. Козакам було не просто прийняти рішення о переслідуванні своєї братії, гайдамаків, і діяли проти них серйозно тільки тоді, коли справа відбувалася на очах у начальників польського війська; «Якщо ж справа відбувалася далеко, на стороні, то вони, подібно вовку, що зустрів собаку, народжену від кобеля і вовчиці, тільки обнюхували один одного і спокійно розходилися кожен у свій бік». Надвірні козаки тільки у такому випадку виявляли деяку старанність у переслідуванні гайдамаків, коли розраховували забрати у них багату здобич; тому вони ніколи не перетинали їм шляху, коли гайдамаки навесні вривалися до країни; затевосени, коли, за їхніми міркуваннями, гайдамаки поверталися обтяжені багатою здобиччю,надвірні козаки намагалися наздогнати їх загони і захопити цю здобич, причому у бій вони вступали тільки у разі наполегливого опору гайдамак убезкоштовному розподілі здобичі. На відібрану здобич козаки дивилися, як на свою законну власність, і шляхтичі могли розраховувати на повернення їм пограбленого гайдамаками майна не інакше, як тільки запропонувавши козакам значний викуп.

Тобто від 6 до 9 місяців гайдамаки безперешкодно «гуляли»  польською  територією України. Без сприяння і допомоги місцевого населення (яке забезпечувало гайдамак продуктами, фуражем, зброєю, порохом, здійснювало розвідку, давало притулок, забезпечувало схрон здобичі і продаж добра) таке завдання нездійсненне. Так що не правий вельмишановний мною А. Скальковський, цей «Геродот Новоросії», кажучи про гайдамаків як про зграю негідників, неосвічених і маючих виключно корисливий мотив на насильство; як про пляму на Запоріжжі. Не згоден з ним і Максимович М.А. у цьому питанні.

Надвірні міліції представляли досить сумнівний захист проти вторгнень гайдамаків, з якими вони до того ж були пов’язані численними узами походження, віросповідання, спільності поглядів та інтересів.

Після повстання 1734 року великі землевласники стали навіть закликати гайдамак у свою надвірну міліцію. Були створені кілька козацьких полків з гайдамак, що прийняли присягу на вірність Речі Посполитій.

Річ Посполита була безсилою зупинити зброєю розвиток гайдамацького руху. Не більше вдалими були у цьому відношенні спроби шляхетського суспільства діяти шляхом судових переслідувань, адміністративних заходів і політичних зносин.

Польща почала затримувати і страчувати запорожців. Так, у 1730 році уБрацлавському воєводстві губернатори переловили і стратили до 300 запорожців, що їздили по кримінальним справам або для побачення з рідними. У 1738 році у Немирові повішено 18 запорожців, що з’явилися у Саврань для покупки хліба; у тому ж році 102 запорожця, що купували хліб в Умані, були захоплені зрадницьки губернатором Табанов, що покликав їх до себе на банкет, і страчені у якості гайдамаків; подібні факти згадуються у 1740, 1741 і 1750 роках в Умані, Чигирині, Сміливій і т. д. Разом з тим, під приводом погоні за гайдамаками неодноразово начальники польських команд і поміщики з надвірними міліціями переправлялися у Запорізькі землі і, замість гайдамаків, які не мали осілості, грабували запорізькі зимівники, села і хутори. так, у грудні 1742 загін польського війська перейшов кордон і захопив полковничу запорізьку стоянку на р. Буг; жовніри вбили кілька людей запорожців, інших, у тому числі і осавула, поранили або взяли до полону, спалили полковничий зимівник і зайняли дуже багато худоби і коней. Такий же набіг повторений був навесні наступного року за розпорядженням реґіментаря Української партії Нітославського. Польська команда перейшла Синюху у Тарговиці, ірозташувалася табором на річці Мертві Води (Мертвовід у сучасному м.Вознесенськ Миколаївської області), притоці Інгулу, і зайнялася винищуванням запорізьких зимівників, що лежали по сусідніх річках і балках, і викраденням з них коней і худоби. У проміжку часу з 1744 – 1749 полковники надвірних уманських козаків Ортинський і Закржевський вривалися кілька разів на Запорізькі степи, розоряли і грабували зимівники, гнали табуни і вбивали запорожців і пастухів, що траплялися у степу і зимівниках.

Зовнішніх ворогів Польща не мала. Дворяни нудьгували, а людське життя було таким дешевим, бо не мало попиту, а пропозиція перевищувала попит, ось польська шляхта роздувала, сама того не розуміючи, небезпечну іскру, яка перетворилася у страшну пожежу, у катастрофу 1768 року, яка мала одним з наслідків розділ Польщі у 1795 році Росією. Так чи інакше, прямо чи опосередковано, але Запоріжжя навіть після ліквідації Січі у 1775 році досягло своєї мети – існування Речі Посполитої припинилося.

Література:

1. Антонович В. Дослідження про гайдамацтво. – Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори/Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. Вст. ст. та коментарі В. Ульяновського. — К.: Либідь, 1995. — 816 с. («Пам’ятки історичної думки України»)

2. Букатевич В. І. Чумацтво на Україні: історично-етнографічні нариси/ Назарій Іванович Букатевич. – [Одеса], [1928]. – 89, [1] c. 

3. Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 443-466.

4. Максимович, Михайло Олександрович. Зібрання творів: [в 3 т.] / М. А. Максимович. – Київ: [б.и.], 1876 – 1880. Т. 1: Відділ історичний. – Київ: Тип. М. П. Фріца. – 1876. – VIII, 847 c.

5. Мордовець, Данило Лукич. Гайдамаччини: історична монографія / [соч.] Д. Мордовцева. – Вид. 2-е, іспр. – Санкт-Петербург: Тип. Н. А. Лебедєва, 1884. – VIII, 345 c.

6. Скальковський А. Наїзди гайдамаків на Західну Україну. 1733 – 1768. Твір п.Скальковського А. – Одеса, 1845. – 230 с.

7. Усне оповідання бившаго запорожця, жителя Катеринославської губернії і повіту, селища Михайлівки Микити Леонтійовича Коржа – Одеса, у міській друкарні, 1842.

8. Шульгін, Яків Миколайович. Нарис Коліївщини по світу і виданим документам 1768 і найближчих років / Я. Шульгін. – Київ: Тип. Г. Т. Корчак-Новицького, 1890. – 209 c.

Автор – Є. В. Тарасенко

Підписуйтеся на наші ресурси:

Facebook:  www.facebook.com/odhislit/

Telegram канал:  https://t.me/lnvistnik

Пошта редакції:  info@lnvistnik.com.ua