Майстерність лікування: наука і практика…

Дорогий читачу! Цього разу для спілкування з компетентними співрозмовниками ми зустрічаємося не у вітальні нашої редакції, а в гостях у них. Оскільки запрошені на вельми своєрідну екскурсію – до медичного Центру «Експерт Хелс». Відкриває її Руслан Миколайович Салинко, лікар-хірург, онкохірург, директор медичного центру «Центр амбулаторної хірургії», діючий член Всеукраїнського товариства пластичних хірургів USAPS, діючий член Міжнародного товариства дерматоскопії INTERNATIONAL DERMOSCOPY SOCIETY, діючий член Американської асоціації MOHS хірургії ASMS.

Руслан Миколайович Салинко у медичному Центрі «Експерт Хелс»

– Руслан Миколайович, особисте знайомство компетентного співрозмовника з нашим читачем – традиція «Вісника Грушевського». Декілька слів про себе. Самодосьє, так би мовити.

– Народився у славетному місті Роздільна. Ще у моєму дитинстві батьки переїхали до Вінницької області. Середню школу закінчував там. І знову – переїзд: вступив до Сумського державного університету на медичний факультет. Його ж закінчив. Вивчав лікарську справу.

– Чому вибрали медичний шлях? Чи були в родині лікарі?

– Ні, батьки не мали відношення до медицини. Але якось так склалося, прийняв тверде рішення ще у школі. З восьмого чи дев’ятого класів вже прийшло чітке розуміння: тільки в медицину. Відчував покликання, інтерес до цього виду роботи та стилю життя. Медицина – це не просто професія. Це ще й спосіб життя. Чому такий вибір? Ось у місті Козятин, що на Вінниччині (теж – великий залізничний вузол), була залізнична лікарня. На той період, у дев’яності роки, вона була дуже сучасна, передова та високотехнологічна лікарня. Її головний лікар – Піліпонов Володимир Васильович добився чудового обладнання та оснащення. На той час там вже були ЕОМ, які не на перфокартах працювали, а вже на операційній системі. Там була електронна черга, автоматизовано багато процесів, направлення на аналізи. Все це справляло величезне враження.

– У старших класах школи була у вас профорієнтація?

– Так, звісно: у школі діяв навчально-практичний комбінат. За різними напрямками. Скажімо, водіїв готували у дев’ятому класі, якісь такі спеціальності, які можуть стати в нагоді у самостійному житті. У тому числі й медичне. А практичною базою була та сама лікарня. Прекрасна лікарня залізничників. Ну, ось я і вибрав, пішов у медицину. Там був напрямок медицини.

Добре пам’ятаю: буквально – загорівся. Відчув, що моє. Звідти все і пішло. Мабуть, зіграло роль і те, що бабуся хворіла. Часто приходила медсестра. Вона виконувала різні лікарські маніпуляції. Було цікаво спостерігати та слухати. Навіть – допомагати їй. Вона пояснювала мені багато чого, коментувала свої дії. Я навіть допомагав їй. Медсестра стала доручати мені дещо. Принаймні вже в дев’ятому класі я  впевнено тримав шприц. І навіть міг ввести препарат у вену.

– Може, кіно якесь подивилися у дитинстві, де добрі-розумні талановиті лікарі сподобалися?

– Дивився, звісно, й такі фільми. Книжки читав. Читав Амосова, його  «Думки та серце». Читав Федора Углова. То справді був такий еталон медичної відданості, самовіддачі. Зараз згадую кінострічку про військову хірургію, запам’ятав головного героя доктора Устименка на все життя, а от не пам’ятаю назви…

– Я нагадаю: «Дорога моя людина». Дивно, мені цей фільм та його ліричний герой теж врізався у пам’ять із юнацтва. Щоправда, з роздумами про медицину я розлучився після першого відвідування анатомічки. А ви – ось, бачите, пішли далі. За доктором Устименком, можна сказати…

– Так точно. «Дорога моя людина». «Колеги». «На все життя…». Ось ці книги, ці фільми теж зіграли у моєму становленні.

– Тобто все-таки десь це виховувало, надихало. Навіть профорієнтувало. Але ось питання: ви надалі таких Устименків зустрічали на практиці? У житті?

Під час операції

– Та як сказати… У чистому вигляді, зрозуміло, таких людей не зустрічав. Та й у цьому фільмі, окрім доктора Устименка, фігурували й інші лікарі. Одна, до речі, покинула своїх хворих у селі та втекла до міста. Різні вони, лікарі. Різних і зустрічав. Але на все життя захоплених медициною, відданих хірургії – звичайно, теж. Часто це були люди похилого віку. Вони жили та живуть справою своєї долі. Але всі вони мали початок, перші кроки у цю долю. Навіть ті, про кого говорять – народився лікарем, насправді народилися, як і всі звичайні смертні. Природним шляхом. Лікарями не народжуються, лікарями стають. Або – не стають…

– Продовжимо про ваше становлення.

– Після дев’ятого класу я вирішив поступати до медучилища. І поступив.

– Яке?

– У Вінницькій області. Погребище. Відмінне медучилище. Славний викладацький склад був на той момент. Багатьох досі згадую із вдячністю.

– Спеціалізація?

– Фельдшер. Я, власне, навіть не закінчив медучилище. Після його третього курсу склав вступні іспити до університету. Медфак. А там вже уточнилося покликання: хірургія. Тяга до хірургії визначилася вже із першого університетського курсу. Особливий інтерес – до малоінвазивних напрямків у хірургії. І до мікрохірургії.

Університетські роки остаточно підтвердили вірність вибору. Чергував з 1-го курсу, ходив із хірургами. Допомагав їм. До речі, абсолютно безкоштовно. Я був у своїй стихії. Та вже мене знали, мав і свій закуточок – в ординаторській та в роздягальні. Там же часто й харчувався, і спав.

– Вписалися у систему?

– Саме так. Вже з другого-третього курсу цілком спокійно могли сказати мені хірурги: «Спустись, там швидка привезла когось. Подивишся. Якщо не впораєшся – дзвони». І спускався, дивився – що до чого, допомагав оформляти історію хвороби, призначати дослідження, які потрібні у цій ситуації. Потім асистував хірургам.

– Це – на фельдшерському рівні?

– На лікарському. Це вже асистенція. І асистенція була така, що о дев’ятій ранку операцію розпочинали і о дев’ятій вечора її закінчували. Не виходячи із операційної. Вже з третього-четвертого курсу самостійно і розріз довіряли робити і проникати в черевну порожнину. Основну роботу, звісно, ​​вели досвідчені хірурги, відомі. А наприкінці давали зашити повністю черевну порожнину. Так зміцнювалися і досвід, і віра у себе. Так, то була моя стихія. Була і є…

– Ви з самого початку усвідомлювали те, чого і скільки доведеться перечитати, перевивчити-перезапам’ятати, скільки просидіти в бібліотеках і здолати безсоння з книгою?

– Це нагадує мені фільм «Індіана Джонс». Коли головний герой випадково вламується у бібліотеку на мотоциклі та падає з ним. Встає, обтрушується і говорить здивованим читачам: «Якщо ви хочете бути справжніми археологами, вибирайтеся із бібліотек». Книги, читання, зубріжка – за всю багатовікову історію студентства навряд чи хтось це уникнув. Але ж це – елемент. Все починається у бібліотеці, але закінчується на полі бою. Якщо ми говоримо про хірургію, це, звичайно ж, біля операційного столу. Чим більше ти практикуєш, чим більше ти, власне, працюєш, тим енергійніше ти ростеш як фахівець. Тому з 1-го курсу – не вилазити з операційної. Але без книг ніяк. Все починається з книги та вдосконалюється в операційній.

– Незалежно від подальшої спеціалізації?

– Ні, якщо ти вирішив для себе тримати у руках скальпель. Ну, у нас хірургічні спеціальності – це гінекологія, лор, офтальмологія. Це все хірургічні спеціальності. Я, до речі, на 5-му курсі брав участь в олімпіаді з офтальмології, у Сумському державному університеті посів 1-е місце з офтальмології та був направлений на Всеукраїнську олімпіаду з офтальмології, яка класично проходила в Одесі. Бо Одеса – це центр офтальмології та олімпіада проходила на базі офтальмологічної клініки на Ольгіївській. На той час із 40 учасників я посів 9-е місце по всій Україні. У мене навіть були сумніви – стати, можливо, офтальмологом, бо знову ж таки це мікрохірургія, знову робота під мікроскопом тощо. Але на 6-му курсі я отримав розподіл хірурга. Все-таки я чітко вже розумів, що офтальмологія від мене пішла, але я знову зайняв перше місце в університеті з офтальмології і знову був спрямований на олімпіаду.

– Можливо, ви були виняткові? Серед студентів, ваших однокурсників, багато було захоплених? Антон Павлович Чехов, до речі – колега ваш, земський лікар, казав – студентів наших не люблю. Ледарі…

– Не мені судити доктора Чехова. Але у даному випадку вважаю – це непомірне узагальнення. І в ті, дев’яності роки ХIХ століття, коли він писав свого «Студента», і в наші часи – студентів було і є багато. І вони – різні. Серед моїх однокурсників було чимало хлопців, у яких поєднувалися і романтичне захоплення медициною, і тверезе, осмислене втягнення в неї. Ходили, напрошувалися чергувати – хто куди міг, починаючи від «швидкої допомоги» і аж до нейрохірургічних та судинних відділень. Важко йшли навчання та практика. Були й помилки, як не бути. Але це було справжнє осягнення справи. Зараз ці хлопці – на досить високому рівні хірурги, нейрохірурги, кардіологи, онкохірурги. Тією студентською компанією ми прогулювалися, зідзвонювалися. Спілкувалися. Навіть і дуріли іноді. Студенти є студенти. І компанією йшли допомагати старшим лікарям допізна. Ночували на кушетках та диванах в «Хірургіях», чекаючи якогось випадку, щоб нам дали щось зробити.

– Хлопці були здебільшого? Чи дівчата?

– Одна дівчинка була з нами. Вона зараз завідує відділенням акушерства та гінекології у Сумах. Ходила нарівні з нами, асистувала.

– А в університеті військова кафедра була?

– В нас не було. Так склалося, що після нашого випуску запровадили військову кафедру. Тож у зв’язку з нинішньою ситуацією, якщо ми йдемо служити, то рядовими, без звань.

– Рядові медичної служби?

– Так. Зрозуміло, хірурга з хорошими руками ніхто не поставить на підхват і на побігеньках. Ти виконуватимеш повноцінну функцію хірурга, але за званням – молодший склад. А лікар… він завжди – військовозобов’язаний. Так – у всьому світі.

– Медицина, як відомо навіть нам, пацієнтам, справа давня, при цьому завжди сучасна і в значній своїй частині – теоретична. Що називається – наука. У студентські роки ви та ваші однокурсники виявляли інтерес до наукової роботи? Скажімо, поглядали на аспірантуру?

– У числі моїх однокурсників достатньо тих, хто у подальшому захистили дисертації, зайняті у кафедральній та викладацькій роботі. Взагалі кажучи, навчання в середньому спеціальному закладі і, звичайно, у ВНЗ багато в чому теоретичне. Шлях до лікарської роботи лежить і через теоретичне розуміння в силу того, що накопичено цією найдавнішою сферою. Спеціаліст за визначення, який вторгається у мікрокосм людини (а він досліджується сотні, тисячі років і навіть диктує умови завдань із багатьма невідомими) просто має бути у всеозброєнні теоретичних знань. І, звичайно ж, практичних навичок. Студентами ми всі, як то кажуть, гризли молодими зубами граніт науки. Займаючись дослідженнями, цікавилися теоретичною роботою старших, ми мали чудовий науковий гурток. Факультативи. Але особисто я ще на тому етапі зрозумів: моя справа – практична медицина. Слова: «я – лікар!» не порожній для серця звук. І саме хірургія. Таких, як я, також було чимало, ми робили операції на тваринах. На собаках.

– Жаб потрошили, як тургенівський Базаров?

 – І жаб. Це фізіологія, патофізіологія. Ловили їх, пам’ятається просто – на вудки, у сачок. Спеціально ходили на міський ставок, на болота. Ці жаби жили деякий час у нас по хатах у ванній кімнаті. Бувало, скакали по всій квартирі. Собак оперували вже на третьому курсі під загальним наркозом. Один наш одногрупник добре знав наркоз, стежив за диханням, штучною вентиляцією легень, серцебиттям собаки. Ось подумайте, це третій курс. Категорично стверджувати не стану, але гадаю, нинішнім третьокурсникам таке і не снилося. А ми тоді виконували резекцію кишечника собаки, налагоджували пересадку нирки. Це дуже серйозна річ. І що характерно – жодна собачка не померла. Потім ми їх обов’язково виходжували, міняли перев’язки та вигодовували.

– Це за програмою? Чи – самодіяльність?

– Топографічна анатомія та оперативна хірургія програмою передбачалася на третьому курсі, але робили ми все це у позаурочний час.

– Тобто, це – поза заліками та іспитами? А ви якось звітували?

– Завідувач кафедри майже завжди був присутнім, контролював ці процеси, щось на зразок факультативу. Якось у нас проходила всеукраїнська олімпіада з оперативної хірургії та топографічної анатомії, де ми виконували показові операції для студентів-медиків країни.

– Студентство це чудово. Але одного дня воно закінчується. Що було далі?

– З дипломом Сумського медичного інституту я був розподілений хірургом до Вінниці на інтернатуру. А звідти знову до Сумської області. Біографічний штрих: там мала діяти місцева програма із забезпечення молодих лікарів житлом. А доки вона спрацьовувала, я півроку жив у палаті… шкірно-венерологічного відділення.

– Екзотичний штрих, що й казати. Але якщо серйозно, з мрією, зважаючи на все, ви визначилися досить рано. Ось тоді, у школі, в училищі, на початку університету яким уявлялося вам ваше майбутнє? Нинішні обставини близькі до розрахункових?

– Так, дуже близькі. Приватна практика. Мікрохірургія. Пластична хірургія. Пройшов і нейрохірургію (асистував), з нейрохірургами виїжджав на операції до районних центрів, лікарень. Бувало, шив серце із ножовими пораненнями. Черевна порожнина. Ургентна хірургія. ДТП. Районна лікарня – широка спеціалізація. Ти – і хірург, і нейрохірург, і проктолог, і таке інше. Коли тільки-но вийшов на роботу молодим хірургом, дуже допомагала колега хірург Бойко Олена Іванівна, з великим досвідом районний хірург. Дуже вдячний їй за стартову хірургічну школу. Досі дружимо та часто спілкуємося.

Тоді у країни вже розвивалася приватна хірургія. Росла і моя мрія про професійну незалежність. Ще там, лікар лікарні, я зацікавився диференціацією утворень шкіри. Скажімо, рак шкіри, його операція із клаптиковим закриттям; пересадкою шкіри та дерматолоскопією. Звичайно, це було давненько. З того часу багато що змінилося. У мене тоді, не повірите, був простий радянський мікроскоп «Юннат».

– Це шкільний такий?

– Так-так, саме шкільний. Трубка із оргскла. Тубусний мікроскоп. Ставиш цей тубус з оргскла на утворення, а сам мікроскоп вставляєш у трубочку та спостерігаєш. Але необхідно було сонцем підсвічувати. Звичайно, зараз зовсім інша справа; підключення до цифрової камери, виведення на монітор, можна бачити ранні ознаки переродження в злоякісність цих утворень, штучний інтелект підказує. Є можливість позбавитися злоякісного утворення без жодних наслідків для здоров’я. Чим, власне, ми зараз тут й займаємося.

– За старих часів ваші колеги нарікали на пізнє звернення громадян. Сам «просвіт» свого часу багато витрачав зусиль на профілактичну освіту. Щось змінилось?

– Загалом, не дуже. Онконастороженность пацієнта та лікаря має бути на першому місці. Зараз ми над цим працюємо. Ключове зерно у контакті з пацієнтом – сімейний лікар. Він перший, хто може побачити, запідозрити щось тривожне під час огляду.

– Не будучи онкологом?

– Так, не будучи онкологом. Ми зараз проводимо навчання сімейних лікарів у плані онконастороженності; робота ця ведеться через ЗМІ, соцмережі, звертаємо увагу на самодіагностику. На жаль, є багато запущених випадків. До всесвітнього дня боротьби з меланомою провели низку безкоштовних заходів для наших пацієнтів. У цей день було кілька виявлень раку шкіри на ранніх стадіях. Благополучно все це видаляємо, лікуємо. І незабаром пацієнт забуває про цю хворобу.

– Ваш приклад і накопичений досвід міг би надихнути і тих, хто сьогодні робить перші кроки цим шляхом. Чи навіть ще тільки обирає цей шлях. Доречи, деякі відомі лікарі подарували  нам і свої книги. Нічого вас не підштовхує, скажімо, до того, щоб  узагальнювати свій життєвий та професійний досвід?

– Ні. Принаймні поки що. А там буде видно.

Далі буде… 

Журналіст Кім Каневський

Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook:  www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал:  https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції:  info@lnvistnik.com.ua

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

One thought on “Майстерність лікування: наука і практика…

Комментировать