Край з багатьма назвами

У  паспорті екологічного маршруту «Нижньодністровська Перлина», виданого Нижньодністровським національним природним парком, читаємо: «Бессарабія – земля між гирлами Дунаю та Дністра. Це історичний регіон Буджак, або Бессарабія. У різні часи цей край мав і має різні назви, належав різним державам, був, є і буде населений різними народами. Адже він розташований на межах різних культурних світів і є брамою між ними. В історичній ретроспективі край заселяли з чотирьох сторін. З півночі прийшли свого часу кельти та слов’яни, з півдня – греки, вірмени, турки, зі сходу – безліч у кочових народів, а із заходу римляни, румуни, молдавани. З якого б напрямку не приходили люди, для них цей край був межею відомого їм доти світу. Звідси тюркська назва – Буджак, слов’янська – Оглос (обидва слова в перекладі – кут, прикордоння). Для людей, які пропливали на кораблях, цей край був важливий своїм приморським розташуванням – звідси грецька назва Параталасія (в перекладі – Приморська земля). Інші народи називали край іменами великих річок – Дунаю (Істра) та Дністра (Тіраса), деякі іменем народів, які тут мешкали – Мала Скіфія, Нижня Мезія, Тіро-Гетія, Вест-Готія, тощо. Деякі назви краю досі не знайшли однозначного тлумачення. Наприклад,  популярний зараз термін Бессарабія, який почав використовуватись ще в IV столітті. Отак і носить цей багатолікий край різні назви через багатонаціональність та бурхливість політичної історії від самого її початку»…

Кожне велике місто багато в чому існує за рахунок обласних сіл та їх господарств. Те ж стосується і південної перлини у моря – міста Одеса. Розповідь про одне з таких сіл ми пропонуємо читачеві. Отже, неподалік від Одеси, в самому серці Бессарабії, розташовано село Удобне, яке більш відоме як «персикова столиця» на всю нашу країну та навіть сусідні…

А розповідати  нам буде докорінний житель цього села. Людина, яка зробила значний внесок в розвиток рідного села, та виховала  знатних дітей та онуків. В основі цього матеріалу – спогади Мараренко Юрія Эфимовича (1945 р.н.) – військового  моряка, столяра, плотника, водія вантажного транспорту, покрівельника, винороба, садівника та просто доброго господаря. Юрій Эфимович – один із тих людей, який клав перші камені при будівництві школи, ферми, колгоспу, амбулаторії,  церкви та вкривав їх дахом. Людина, яку знають в кожному дворі села завдяки всебічній майстерності. Йому, мабуть,  найближчим часом буде присвячено окрему публікацію. А зараз – його відповіді на питання про цей, незвичайно чарівний, край та село Удобне.

– Юрію Эфимовичу,  знаю, що Ви були одним із тих, хто закладав перші цеглини при будівлі наших  церкви, школи, ферми. Ви багато чого бачили своїми власними очима. Напевно, вам  чимало  розповідали ваші батьки та пращури. Якщо говорити за далекі часи –  що вам запам’яталось  з побаченого, з почутого? 

– Якщо брати далекі часи,  мабуть потрібно розпочати з  виникнення нашого села.  Історія свідчить:  воно  називалося спочатку Хан-Кишло. Коли будували Аккерманську фортецю,  багато каміння (ракушняку) брали з нашої балки. До речі, раніше румуни фортецю в Акермані називали «Четатя-Албє» (від рум. Біла фортеця). Тому і таке велике вглиблення від початку саду та до бувшого винного заводу. Сюди заходили човни та галери, аж на Малий Фонтал і добуваючи каміння проходили майже по всьому джерелу, аж до Великого Фонталу. Роботи проводилися в каменоломнях, таким чином права частина села (Гальорка) збудована на колишніх каменоломнях, про що свідчить переважно камінний склад землі. Добуваючи матеріал,  перевозили його в Акерман (Білгород-Дністровський) та будували там фортецю.

Фото з журналу «Записки Старого Аккермана» 

А вже потім, в 70-х роках, від скали попід лісосмугу (біля с. Козацьке) відкрили новий кар’єр. Звідти я сам возив каміння на фундамент свого будинку. Так-так,  адже верхні пласти роздавали людям саме на фундаменти будинків, а нижні добували комбайном на продаж.

– Я й не знала, що Акерманська фортеця була побудована з нашого ракушняку, в тому числі.  Часто фантазувала: «А щоб було, якби річка була повна?»

– Але ж вона й була повна та вела з давнини  до села Паланка, село в Штефан-Водному  районі Молдови. А Маяки були як маленький напівострів.

Цілком імовірно й можна вважати, що ми – потомки тих, перших людей (сміється), бо скільки часу будували фортецю та возили камінь, стільки й працювали тут люди. А їздити тоді далеко ніхто не міг, доріг як таких не було, то й люди осідали тут жити. Так, мабуть, і створилося наше село.

 Аккерманська фортеця. Фото Одеського фотографічного товариства

– А  чи є під селом катакомби?

– Можливо,  потаємні ходи є. Пам’ятаю,  у 70-ті роки, коли для консервного заводу, який зараз стоїть, не працюючи, на околиці  села будували підвал. Так під час робіт знайшли повні амфори з лушпинням проса. Амфори глиняні, глибиною з метрів шість. Там, на горі,  знаходилося мале родовище глини,  де люди добували її для своїх потреб. Й за заводом, робітники натрапили на ці амфори в яких лушпиння зберігалося попри безліч  часу, можливо навіть тисячоліття. 

–  А що з ними зробили надалі? Передали до музею?

–  Якби. Приїхали археологи, подивилися та й пішли собі, а будівництво продовжили.

– Навіть складно уявити собі, скільки всього може бути приховано під землею в нашому краї. Мабуть, багато античних речей…

–  Вірно, це – загадкове місце саме по собі. Шаблі, мечі, луки, стріли, монети землязберегає досі. Наприклад, де раніше було одне з перших кладовищ, то робітники на тракторах, обробляючи землю під яблуневий сад, часто провалювалися тракторами в ями від могил. В нашій місцевості було багато різних баталій, та й людей не мало жило, тому залишилось декілька кладовищ. Ходять чутки, що Удобне побудоване на кістках. Риючі різні ями та обробляючи землю, люди до сих пір знаходять різні кістки та іноді,  навіть, залишки побуту. 

Була історія в моєму юнацтві ще. Багато часу вже пройшло, й не пам’ятаю я точно, в яких то роках було. В будинку,  де жив колись Іван Гарама, тепер вже живуть інші люди… То працював Іван в себе на городі, копав, копав та й дійшов до великого каменю. Став копати далі в глибину, й натрапив на якісь начебто двері. Скликав, мабуть, декількох людей, почистили вони усе. І згодом змогли відкрити ті двері, зі сторони було схоже на підвал, але заходити туди ніхто не поспішав, малощо  могло статися. Набрали сіна в мішок і уткнувши в нього вила, сунули в той «підвал». А там як «сигналізація» спрацювала й грати полетіли на мішок. І тоді ніхто так і не наважився туди ввійти. За словами Івана,  посадив на тому місці ряд сливових дерев.  А через деякий час, коли я вже працював на заводі й шли роботи з проведення води. Один із робітників,  обробляючи землю, напевно, що краном, то провалився під неї і сунувши руку, зрозумів, що в глибокій ямі була лише пустота. Ось, мабуть, той «підвал», що  у Івана простягався аж на верхні вулиці села, де проводилися роботи. Але звісно, всі відомості, як і ця історія –  зібрані по крихтах. 

Це так, якщо коротко. А  Бесарабія була і в складі Османської імперії, а потім Російської, а потім румунської окупації. Мої батьки встигли пожити в  двох періодах часу…

Памятаю ще легенду про кіммерійськиі кургани. В літописах ще Геродот розповідав про кіммерійців  –  кочовий народ, який мешкав на берегах Дністра три тисячі років тому. Знайдіть,  в книжках про це писали. Коли їхні вороги, скіфи, вторглися в причорноморські степи, кіммерійці зібрали велику раду на кордоні своєї землі – на Тірасі-Дністра. Більшість бажала рятуватися та шукати перестане що за кордоном. Тільки декілька сотень аристократів не погодилися. Вони побажали вмерти на рідній землі. Розділившись  на два загони вони вбили одне одного. І тоді на їх могилах були насипали десятки курганів. Правда це, чи ні, проте на околицях Маяк, Біляївки та Удобного археологи зафіксували понад 100 курганів різних епох.

Ось ще цікаві факти від автора:

«…К северо-западу от Аккермана, по покатости нагорного берега Днестра, около селений Ганшишло (Одна із розмовних варіації, колишньої назви с. Удобне), Тудорово, Карманы, местами виднеются следы вала, носящего название «Змеевого»… Народное предание и некоторые историки приписывают сооружение валов императору Трояну в ограждение заселённой римскими колонистами Дакии от вторжения варваров. Другие же, основываясь на общем очертании валов и связи их между собою, предполагают, что они – работа  варваров  главным образом от вторжения римлян. Защук (???) полагает, что валы означали просто границы разных владений, и что, например, Змеевой вал мол отдалять владение греческих и генуэзских колоний от скифов и даков…».
(Бессарабия. Издание 1903 года. Глава «Остатки исторических древностей и памятники»).

– Дідусю, Ви родились в 1945-му році, що казали  Вам  батьки?

– Бессарабія –  територія від Ізмаїлу до Білгород-Дністровського та до Маякського мосту. Як я родився, вона вже с 1940-го року була в складі Радянського союзу. Зперервою, звісно. До цього часу тут були румуни. А населення, яке проживало в других селах (Татарбунари, Тарутіно) це все були кріпаки, які тікали від кріпацтва,  запровадженого тодішньою владою при цариці Катерині ще. Тут були лише плавні та очерет, але це не заважало людям селитися в цій місцевості самостійно, на пагорбах, де зараз село розташоване.

– Вам розповідали якісь історії того часу, несумнівно пов’язанні з нашою родиною?

– Так, я чув розповіді, та й  вже не пам’ятаю,  в яких роках то було… Цариця Катерина сюди переселила козаків. І багато сіл було заселено ними. Навіть село біля нас, колишній районний центр – Старокозаче має відповідну назву. А батько мого батька, тобто мій дід, служив при  Катерини… Так. В той час чомусь  повелося, що більше довіряли українським козакам, ніж руським солдатам. І   ті служили в столиці Петербурзі.  А мій дід прослужив біля Катерини 25 років.

– Ого. Це ж чверть століття! І ніякого зв’язку з родиною?

– Було, то баба листа напише, то він якось передавав щось. Попри все це, вони мали усього шестеро дітей. Уявляєш? Ну, не лише завдяки листуванню(сміється).

– Так.  А  розповідали Вам історії, як в армії діду жилося? 

– Та, ні, не любив він цього діла. Не розповідав. Взагалі батько був грамотною людиною, хоч в сім’ї їх було багато дітей. Дід Єфтим, дід Прудос, дід Вались, баба Килина, баба Оксимія та баба Талімія. Мій батько Єфтим інколи розпоідав, як німці прийшли, а він був у госпіталі, хворів тоді. Так вийшло, що залишився в окупації,  не попав на війну. А коли вже румуни поверталися назад, то деякий час навіть мусив служити в румунській армії. А жили люди «при румунах» в два періоди з 1918-1940, і 1940-1944. Досить сильний відбиток залишився на нашій землі від їх культури та звичаїв.

– Світова війна обійшла наш край стороною?

– Можна і так сказати. Ні німці, ні румуни не хазяйнували особливо. Вони не крали та не вчиняли розбоїв. Коли проходили повз ці території, то знали що це колонія румунська і не брали нічного. Але простим людям доводилося або ж наймитувати у поміщиків чи представників окупаційної влади, або відправлятись на заробітки до Акерману, у Бендери, Галац, навіть на нафтопромисли Плоєшті. Казали , найманих робітників з Хан-Кишло (в той час так називалося Удобне) дуже цінували в румунському Галаці. Вихідці з села відзначались працелюбністю й байдужістю до чужого майна.  До речі, в свій час наше село теж поділялося на дві території, які «воювали» між собою. «Гальорка» та «Магала» – були різні правила.

Ти ж знаєш, що в центрі села стоїть значний пам’ятник загиблим у роки Великої Вітчизняної війни. У перші дні окупації на акерманській землі фашисти розстріляли понад 450 радянських активістів. Не було втрат лише у селі Удобному – не тому, що тут не було комуністів, а тому, що їх ніхто не видавав. На гранітних плитах написано імена жителів села, які склали голови у боротьбі за Перемогу над фашизмом.

– А які перші споруди були побудовані в селі?

– В 50-х роках була ферма побудована, хоча деякі люди до останнього тримали власну  худобу, адже не хотіли вступати до колгоспу. Але із історичних  будов  була – церква, але ж не ця. Була стара. Потім була побудована нижче на місці колишнього спорт майданчику. Навіть,  досі залишився фундамент та східці до церковної школи, де я навчався у першому класі,  в 53-му  році. Нижче по дорозі аж до школи, була посаджена алея з акації. А коли пізніше в 64-65 роках  почали руйнувати церкву, то я вже пішов служити до армії.

Нова церква. Нажаль, старих фото не зберіглося

– Розкажіть про навчання. 

– Я навчався 7 класів в церковній школі й коли закінчив, мені було десь 13-14 років. В бригаду пішов, там працював, допомагав чим міг, а вже потім – армія. 3 роки та 9 місяців служив. І коли вже прийшов,  то побачив руїни на місці старої церкви та новий тир (стрільбище) й дізнався, що коли його будували теж знаходили різні кістки.

Площадка, на якій була раніше церковна школа, 
та фото нової школи зі спортивним майданчиком

– Млин є, також,  одна з перших побудов?

– Млин будували в 1960-1961роках, адже я пам’ятаю, коли був вже парубком, до армії, то ходив у будівельну бригаду. Під наглядом майстрів виконували різну роботу. Олійню побудували трохи пізніше, але незабаром вона згоріла. Покійний голова нашого села Євген Кочубинський наказав відновити олійню за будь яку ціну. З  часом все ж таки відновили цю важливу споруду. 

Старий млин. Взято з інтернету

– Коли почали створюватися колгоспи?

– Це все відбувалося паралельно. В нашому селі було…  три колгоспи. Колгосп Мічуріна, колгосп Сталіна та колгосп Жданова. Були різні бригади з худобою та технікою. А потім все об’єднали в одну. В 70-х роках, я вже прийшов з армії й також допомагав у будівництві сучасних школи та будинку культури.

– Тобто,  ви бачили як закладався фундамент!

– Так, бачив,  як все починалося з фундаменту. Розросталося та змінювалося з  часом. Сам приймав активну участь. 

– Нову лікарню побудували пізніше? 

– Так, ближче до 80-х років. До цього була стара. Потім дитячий садок будував колгосп своїми силами. З часом все удосконалювалося. Час минає, змінюються люди та змінюється інфраструктура села, адже кожен бажає кращого.

– Загалом, ви пам’ятаєте, як будувалося це село, навіть коли тут не було електрифікації ?

– Приблизно у 1956 році почалися роботи з проведення електрики в будинки, до цього світло було на фермі, а у людей переважно було радіо. Будучи малим, я частенько крутився біля нього, щось розбирав та «лагодив» за що потім отримував від батька на горіхи, що зломав одне. Цікаво ж було малому. 

Електрифікація шла довго. Тягнулося більше ніж декілька років. Спершу провели світло по центральній вулиці  А вже потім в будинки бригадирів, через вулички до різних людей, хто був задіяний у цій справі. І в той час, все вирішувала посада…

– Мабуть раніше  сільчани часто збиралися на свята, ярмарки чи гуляння? Святкували Івана Купала і другі свята?

–З часів української незалежності (точніше, з  2004 року) виникла і викорінилася традиція святкувати в другу неділю жовтня День села.

Після завершення сезону сільськогосподарських робіт сотні людей збираються на свято. Розігрується лотерея. Проводяться спортивні змагання. Місцеві аматори влаштовують концерт художньої самодіяльності. 

Пам’ятаю, що колись у День села традиційно проводився парад сільськогосподарської техніки: головною вулицею населеного пункту, під звуки козацького маршу рухалась колона тракторів мотоблоків різного віку і походження.

 Урочисті заходи та пам’ятні лінійки, завдяки шкільному самоврядуванню, проводяться також в школі. У Будинку культури проводяться тематичні зустрічі з мешканцями села на різні пізнавальні теми. На них запрошуються фахівці різних професій. 

– Ви, дійсно інше покоління. Покоління, яке пережило дуже нелегкі часи, та всі бачили речі, які зараз важко навіть уявити. Особливо було цікаво поринути в Ваші спогади до початку забудови села. Дякую Вам!

Хотілося б трішки доповните цікавими фактами нашу розповідь. Раніше село дуже славилося виноробною справою, адже на території села були винні заводи – і державний, і колгоспний, який іноді за обсягом продукції перевищував державний завод, адже чималі ділянки села були повністю засаджені виноградниками, різного сорту. Продукція заводу відправлялися залізницею у північно-східні регіони України, у Російську Федерацію, Прибалтику і навіть на експорт – у Польщу. Про її якість яскраво свідчить той факт, що з 27 консервних заводів Одеської області Удобненський чотири роки поспіль займав першу позицію за виробничими показниками. Тоді це називалася – «переможець у соціалістичному змаганні». При проектній потужності 1,5 МУБ (мільйони умовних банок) підприємство випускало 2-2,5 МУБ на рік.  Це все відбувалося приблизно у 80-ті роки. Також село славилося своїми зерновими та фруктовими культурами. Під керівництвом Є. Кочубинського в селі збудували млин, олійню, пилораму та ін. щоб село розвивалося, а далі почали будувати ферми, які були доволі великі. За минулі часи в селі була туберкульозна лікарня, яка функціонувала одразу на декілька сіл та приймала різних людей.  

Зараз же село славиться іншим! Недарма називають Удобне персиковою столицею, адже майже у кожного є свій сад з персиком. Щороку насадження збільшується на 10-20 гектарів. Продукцію удобнянських садів – екологічно чисту, з вишуканими смаковими якостями – знають і люблять в районному й обласному центрі. Щоліта за червонобокими фруктами сюди приїздять рефрижераторні вантажівки з Запоріжжя, Рівного, Житомира, Києва та інших міст України.

Попри фінансові складнощі перехідного періоду збереглася в селі соціальна сфера. Працює будинок культури. Дитсадок, школа та медична амбулаторія капітально відремонтовані, завдяки фінансуванню громади. При Будинку культури функціонує бібліотека і невеличкий краєзнавчий музей. Показник покращення добробуту сільчан є зростаючі заклади торговельного призначення. Також важливим став ремонт автомобільних доріг у селі та встановлення дорожніх знаків, що значно підвищили безпеку транспортного пересування вдень та вночі. Особливо важливим став благоустрій траси від траси Е-95 на Ізмаїл та до села, що створює добру комунікація з Одесою, де працює багато мешканців села.

Автори: Владислава Мараренко, Мирослав Бекчив

Подписывайтесь на наши ресурсы:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Почта редакции: info@lnvistnik.com.ua

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Комментировать