Чи зміниться релігія після карантину? Інтерв’ю з професором Л.О. Філіппович  

 Як ви знаєте, в багатьох   країнах  світу продовжується встановлений карантин. Під час таких масово-важких обмежень зазвичай людина все частіше згадує про вищі сили та просить допомоги у здоланні стихії. З приводу цього феномену  пропонуємо вам приєднатися до спілкування з вченим-релігіознавцем.

Наш співрозмовник сьогодні (довідка):

Людмила Олександрівна Филипович — український філософ, релігієзнавець, доктор філософських наук, професор, завідувач Відділу філософії та історії релігії Інституту філософії імені Г. С. Сковороди Національної Академії наук України, професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія». Віце-президент Української асоціації релігієзнавців, виконавчий директор Центру релігійної інформації і свободи Української асоціації релігієзнавців, єксперт Академії Професійних послуг APSI.

Це фото доступно за ліцензією creative commons із Attribution-ShareAlike 4.0 International (CC BY-SA 4.0) Photo by Daria Chemyakina.

–  Прокоментуйте,  будь-ласка, те, що коїться в світі релігії, що зараз відбувається? По всій країні введений карантин, тільки пройшов Великдень, під час якого були зафіксовані  порушення цього введення.

– Я залишу поза скобками ті визначення, які даються богословами стосовно природи цього коронавірусу: йдеться про кару Божу, про якесь покарання за гріхи, бо людство не виконує Його Божі установи. Такі пояснення хоча і мають право  на існування, особливо для віруючих,  але не розкривають всієї  складності ситуації,  з якою ми зіткнулися в 21 столітті.  Мова йде про пандемію коронавіруса,   до якої людство виявилося абсолютно не готовим. І як всі бачать, поширення пандемії не залежить від рівня розвитку країни –  чи то країни Африки або Латинської Америки, щодо яких важко говорити про якісь стандарти санітарних умов, чи то такі високорозвинені країни, як Німеччина, Японія, Південна Корея, Сполучені Штати. Коронавірус вразив всіх. Зрозуміло,  кожна країна буде виходити з ситуації  своїм шляхом, і на сьогодні говорять про китайську, жорстку, модель, і про британську, ліберальну у протистоянні вірусу. Україна хоча і належить до країн не зовсім бідних, мабуть, замикає список країн середнього рівня, то для неї наслідки пандемії  можуть бути більш критичними, ніж, наприклад, для Сполучених Штатів, Канади чи Західної Європи. Бо йдеться не тільки про людські втрати, але й про кризу/спад в економіці, загострення соціальних питань, політичні розборки, зниження довіри до влади  тощо.

З чим це пов’язано? Всім же ясно,  що в Україні не менше хворих, ніж в інших країнах, просто українці не дообстежені. Не вистачає тестів, немає мобільних лабораторій, наприклад, як в Америці на заправках, де кожний  бажаючий може протестувати себе на наявність коронавірусу. Мабуть, і рівень фахівців бажає кращого, і стан наших медичних закладів. Як тільки зросла кількість тестувань, відразу ж зростає кількість хворих. Виходить,  що у нас багато людей заражених, які просто про це не знають. І як в цій ситуації, ситуації неповноти інформації, поводять себе українці? Безпечно! На відміну від західних країн, де рівень правосвідомості, тобто відповідальності  за свою поведінку не йде ні в яке порівняння із Україною, українці в питаннях епідемій, нині пандемії коронавірусу є малоосвіченими, безграмотними, безвідповідальними, сказати б – дикими.  От реально дотримуються карантину за всіма правилами, тобто у відповідності до протоколу – я оптиміст – відсотків 10 від всього населення України. Більшість закликів від уряду, президента, МОЗ ігнорується, проходить «повз вуха», “авось пронесе”. Більшість людей сприйняли карантин як канікули і по повній цим користуються. А це абсолютно неприпустимо. Яскравий приклад такого безвідповідального ставлення до свого здоров’я, навіть життя – поведінка українців на свята, на Великдень.  І серед тих, кому байдуже, що особливо прикро, деякі досить «продвинуті» представники  релігії,  священики, які мають духовного освіту, уважно читали Біблію, яка закликає,встановлює за заповідь ставитися до Божественного дару життя з повагою. У кого, як не в них, у священиків, є знання про відповідальність людини перед Богом за дане Ним життя? У них і досвіду побільше, й інтуїція розвинута краще, щоб такі ситуації впізнавати і розрулювати. Замість того, щоб бути світильниками  для своїх парафіян, вони стали розпалювачами епідемічних вогнищ. Ті, до кого приходять  люди за порадою, за правдою, по спасіння, і фізичне, і духовне, увергли своїх прихожан у страшну хворобу. Вони виявилися недостатньо свідомими, підготовленими, щоб взяти відповідальність на себе за порушення умов карантину. Служби Божі здійснювалися, паски святилися.  Згадаймо виступи намісника Києво-Печерської лаври митрополита Павла. Досить ліберально поставився до карантинних вимог предстоятель УПЦ митрополит Онуфрій. Та ж доля масового зараження спіткала і Почаївську лавру.

Постає питання: чому одні церкви, наприклад Греко-католицька чи  ПЦУ,  поставилися досить серйозно до рекомендацій і вимог, а така церква, як УПЦ Московського патріархату проігнорувала ці  вимоги? Ми знаємо що обидва митрополита –  і Павло, і Онуфрій потрапили  до лікарні з зараженням на коронавірус. А зрештою і все керівництво УПЦ, і Антоній Поканич, управляючий справами, і ректор КДА постраждало. Важко сказати, чи вдасться їм без ускладнень перебороти вірус. Ситуація критична. Перед Церквою постали колосальні виклики, які можуть привести до переосмислення фундаментів самої віри. Якщо Господь не уберіг таких божих людей, як митрополитів, то на що сподіватися простим смертним? І як тепер довіряти своїм провідникам, які закликали не зважати на попередження світських властей, а тепер самі опинились на лікарняних ліжках…

Те,  що від перших ієрархів церкви  звучали слова «приходити до храмів на богослужіння, брати участь у пасхальних літургіях», у сучасному контексті оцінити інакше,  як злочинними,  не можна. Тому, це не тільки відповідальність перед собою і перед Богом, а це ще і відповідальність перед іншими людьми. Це,  по суті,   масове ігнорування  інтересів інших людей.  Де ж тут Божа заповідь «любити ближнього,  як самого себе»?

Ми знаємо про відкриття кримінальних справ щодо тих, хто порушив умови карантину. Адже в деяких храмах кількість людей на свята була досить велика. Зафіксовано офіційно: в Україні, незважаючи на заклики уряду не ходити до храмів, участь у великодніх святах взяло 130 тис.

Про що це говорить? Про низький рівень релігійної, громадянської, екологічної,медичної , правової  свідомості українців,  про їх безвідповідальне ставлення до життя. Можна запитати, а як бути із релігійною свободою, яка ущемляється під час карантину? Так, введені певні обмеження, і вони допустимі, якщо йдеться про безпеку людей і держави.

Церква знаходиться на території держави Україна. До неї ходить населення , громадяни України. Якщо держава приймає рішення, то як законослухняні громадяни вони повинні абсолютно дотримуватися тих вимог, які перед людьми ставить держава. Але цього не роблять. Виходить, на країну і на державу наплювати, вона для них не держава і не їх рідна батьківщина. Я проти того, щоб священикам або ієрархами церкви надавалися якісь особливі преференції, якщо вони порушують закон. Священики такі ж громадяни країни як всі інші. Якщо хтось, і не має значення – віруючий, невіруючий, президент чи бомж, священик чи професор – порушив закон,  напр. перевищив швидкість, вбив когось,то його повинні судити за законами тієї країни, де вони живуть. Ніхто ніяких привілеїв не має.

Повернімося до питання – наскільки в нас дотримуються релігійної свободи в умовах карантину. Досить цікавим є документ, який нещодавно з’явився з ініціативи ОБСЄ.  Називається так: «Релігійна свобода та безпека». Хочу сказати, що визнання першочерговості, домінантності, пріоритетності релігійних прав є важливим, проте цей закон є результатом роботи західних юристів, богословів,  релігієзнавців, урядовців. Держава забезпечує необхідні правила, обмеження, які можуть бути прийняті в ситуаціях загрози життю і безпеці громадян країни. Тому в таких форс-мажорних обставинах ми повинні опиратися на ці міжнародні рекомендації, на вітчизняне законодавство та здоровий глузд. В Україні ніхто не буде ходити з плакатами «свободу церкві», якщо на вулиці цунамі  або виверження вулкану, або інші природні катаклізми. Наша свобода знаходиться в правовому руслі. Цими кордонами  ніяк не обмежується наше індивідуальне право сповідувати ту чи іншу релігію, чи проводити різноманітні обряди вдома. В багатьох харизматичних церквах сьогодні розвинені онлайн молитви, а ортодоксальні іудеї передають записки до Стіни Плачу через інтернет. Треба напевно переглянути звичайні ритуалістичні форми, які раніше були поширені в церкві, та,  скориставшись цими умовами,  подумати як розширити можливості своєї віри через сучасні форми комунікації.

– Сьогодні  ми спостерігаємо  і  доволі негативно відношення  до звичайних релігійних ритуалів, особливо під час святкувань. Які відносини між наукою та релігією сьогодні?

– Сучасна Україна –  це країна,  де немає жорстокого протистояння між наукою та релігією. Вони в свій час поділили сферу впливу та своєї присутності. Наука намагається багато що пояснювати об’єктивними причинами  і концентрується часто-густо  на зовнішніх проявах життєдіяльності людини. Релігія цікавиться більш внутрішнім людським світом. Мабуть,  єдиний конкурент у релігії –  психологія. Проте,  сьогодні існують приклади християнської психології, де поєднуються сучасні наукові методи з вірою в Бога. Одне одному не заважають.

Особисто я вважаю, і надалі ці дві форми можуть існувати, не заважаючи, а тільки доповнюючи одна одну.  Богослови спираються на результати наукових досліджень, розуміючи, що коронавірус – це природне явище, навіть якщо і штучно створене. Навряд чи хто відмовиться від вживання антибіотиків, чи буде надіятися тільки на силу молитви. Хоча відомі випадки, коли молитвою люди дійсно зцілювалися. Сказано: віра гори рушить. Якщо комусь допомагає – що ж тут поганого,  нехай допомагає. Як кажуть, на здоров’я.

– Як ви вважаєте чи має велику перспективу християнська психологія? Чи може вона замінити релігію чи психологію взагалі?

– Християнська психологія –  це частина богослов’я, що в теоретичній формі пояснює феномен віри, механізми її появи і функціонування. Більшість людей мало знаються в цій галузі. Покликання християнської психології – допомагати людям долати складні душевні стани, спираючись на вірі в Бога, за допомогою сучасних методів психологічної корекції. Якщо поєднання науки – психології і релігії – християнства дає хороший результат, вони мають співпрацювати. Будучи прихильником інклюзивізму як життєвого принципу, я за те, щоб включати, а не виключати різноманітні методики в процес допомоги потребуючому.. Якщо комусь християнська психологія допоможе  подолати життєві труднощі – це добре. Помітно, що останнім часом збільшується кількість людей, які довіряють психологам. Ми розуміємо – чому так: в радянські часи психологія фактично була заборонена, існувала як каральна, а не допоміжна. Сьогодні навіть священики навчаються психології, і вони повинні  мати певний рівень  знань про психіку людини, як підтримати її, знати про емоційні стани людей. Тому особисто я – за об’єднання зусиль,  які можуть покращувати життя людей.

Стосовно реакції на коронавірус. На жаль, в нашій країні немає єдиного координуючого центру, якому б довіряли українці. В такий центр мала б стікатися вся інформація, а не тільки бравурні звіти МОЗ. Має бути реальна картина. Інформація про стан і кількість захворівших частково є у релігійних організацій, але не вся. Релігійні управління беруть на себе частково функції по збору інформації, тримаючи руку на пульсі. Наприклад, Православна церква України після перших масових заражень зібрала синод, де були прийняті спеціальні рекомендації для віруючих і кліру. Так зробили й деякі інші конфесії, які відповідально ставляться до життя своїх прихожан та їхнього здоров’я. Це називається громадянська позиція, це християнська позиція, це державницька позиція.

– Чи були прийняті превентивні заходи в Києво-Печерській Лаврі проти розповсюдження вірусу?

– За моєю інформацією, превентивних заходів не було, тому що заражених на коронавірус насельників і тих, хто там працює, вже нараховується офіційно близько 50%. Маються на увазі ті, хто забезпечують функціонування Лаври, постачання тепла, вода, харчування тощо. Такий спалах став можливим через досить високу концентрацію людей на замкненій території. Вони в силу виробничої необхідності постійно і тісно спілкувалися між собою.  Ті ж семінаристи, живуть в одному гуртожитку по три-чотири людини в кімнаті. Зрозуміло, що ризики значно збільшуються. Зараз, монастир на жорсткому карантині, навіть скоріше на ізоляції. Всі входи і виходи перекриті силовими структурами. Це виглядає досить неприродно, коли духовну святиню ізолюють від суспільства представники силових структур. Хто як не духовні світочі нашого суспільства мають проявити найвищий рівень свідомості і відповідальності, як не священики та ієрархи церкви. А вийшло так: мало того, що вони самі захворіли, вони ще й стали епіцентром хвороби. На сьогодні мер Києва  Кличко звітує, що Києво-Печерська лавра стала епіцентром заражень  та поширення коронавірусу. Але нам і досі невідомо,  з якою кількістю людей комунікували керівники Церкви, куди ті люди розійшлися, чи не понесли вірус по своїм домівках. Їх вже ніхто не буде тестувати. І в геометричній прогресії збільшуватиметься кількість хворих. Ті дані про захворілих, які дають в Києві щодня, вважаю в рази зменшені.

– Як ви бачити ситуацію після карантину?

– Сподіваюся,  що внаслідок місячної самоізоляції у мене не дуже розвинулися апокаліптичні очікування і настрої.  Проте, я думаю, що наслідки для Церкви будуть значними, відчутними. В силу природних причин (смерть) кількість прихожан в парафіях зменшиться, особливо серед тих,  що постійно приходили на богослужіння. Ризик захворіти у них значно вище. Можливо, хтось відійде і в силу зневірення, у когось віра зазнає суттєвих змін: нічого ж не сталося без звичних ритуалів – світ не рухнув. Пам’ятаєте той відеоролик про освячення ковбаски, де маленький хлопчик запитує:«А як же без свяченої ковбаски то на Великдень?»

Я думаю, що та частина вірян, яка християнство розуміє як освячення ковбаски – для Церкви втрачена. А вистоять громади,  які віру сприймають як внутрішній стан, внутрішній зв’язок з Богом, як посилення цього зв’язку, як особисту відповідальність перед Богом. Зовнішні прояви віри – обряди, ритуали не можуть не піддатися серйозним змінам та трансформації. Навіть зараз я часто чую заклики щодо тривалості богослужіння, щодо пишноти храмів, щодо церемоній переодягання в дорогі ризи. Деякі священики давно вважають, що такі вбрання не додають до сили віри, а навпаки навіть відволікають людей від серйозного осмислення тієї вістки, яка була принесена 2000 років тому Ісусом Христом. Подивіться, які сьогодні в інтернеті зображення Христа популярні? В звичайному простому вбранні. Він не присутні на них як цар, з елементами влади та пишнотами. Люди хочуть бачити його, як і раніше, в простому звичайному вбранні, близькому для переважної кількості віруючих. Така царсько пишнотна віра стає все менш і менш людям зрозумілою і навіть чужою.

Передбачаю, якщо можна так сказати – своєрідну євангелізацію християнства, повернення до проповіді Ісуса, що змусить уважніше читати Біблію, вникати в зміст того, що написано, намагатися правильно інтерпретувати нинішні події, відповідно до сучасних очікувань людей. Сила Євангеліє в тому, що те, що було сказано 2000 років тому, актуально і зараз – добра вістка діє в будь-який час, в будь-якому місці. Бо сказані були універсальні речі, які працюють серед усіх народів. Що може бути більш універсальним,  ніж заклик любові. Це зараз не актуальний заклик? Та можливо він ще актуальніший ніж 2000 років назад…

Одним словом, потрібно використовувати досягнення нашої цивілізації мудріше. Що показав коронавірус? Він показав, що людям потрібно небагато в цьому житті, особливо в матеріальному. Цей вірус став своєрідним тестом на випробування рівності всіх людей. Він показав, що перед хворобою всі люди рівні. Нам потрібен мінімум: хліб і вода. Відбувається своєрідна мінімізація матеріальних потреб, ми себе перевірили, що не вмираємо від відсутності бананів і червоної риби. Але чи замінити, як компенсувати цю мінімізацію? За рахунок максимізації наших потреб духовних! Чи зможемо ми це зробити, чи вміємо? Але ж багато хто, навіть і з віруючих,  вважають, що успіх і щастя в житті залежать від кількості квадратних метрів житла, ціни та виробника меблів, марки і потужності двигуна власного автомобіля,  вартості годинника на руці тощо. Постає вічне питання сенсу нашого життя, що є первинним, головним? Коронавірус це досить добре показав.  Куди ви зараз ходите в крокодилових туфлях, хто бачить ваш телефон із брильянтами? кому ви демонструєте годинник за 50 тисяч доларів? Ніхто не бачить ваші дорогі аксесуари. Бо ви сидите на картині дома в піжамі… в тому, в чому зручно, а не в тому, що дороге.  Саме життя нагадало нам про вторинність матеріального…

А тут важливо, як ці зміни прокоментують духовні лідери і церковні діячі, богослови. Чи вони готові пояснити, закликати, попередити, переконати? Чи є у нас в Україні авторитетні лідери християнської, чи ісламської, чи іудейської традиції?Лідери, які можуть достукатися до своїх прихожан? На щастя, є церкви, де можна почути сучасне духовне слово, побачити його носія. Як показує практика, теперішні обмеження – це щось на зразок добровільної, але в’язниці, де людина заточена добровільно чи примусово в чотирьох стінах тривалий час і не може нікуди вийти. І вона вимушена почати спілкуватися із самим собою. Комусь це незвично, ново, але за гратами  людина, шукаючи собі співбесідника, частіше звертається до Бога та читає священні тексти.  Карантин в цьому сенсі може піти на користь.

–  Переносимось до Європи. Як ви вважаєте, які наслідки коронавірусної пандемії можуть бути відображені на католицизмі, насамперед в Італії?

– Європа досить неоднорідна територія. Ми не можемо сказати, що там в повній мірі виконуються всі карантинні вимоги, які висуваються державою. В Європі загалом існує інша традиція в розумінні державної влади, її функцій, оскільки вона обирається, то більше довіри до неї, бо ж вона несе відповідальність за людей. Там люди не чинять опір поліцейським, ніхто не намагається переплести Рейн чи Середземне море тому,  що комусь не дали потренуватися десь в басейні.

Католицький храм у Венеції. Фото з журналу Єкспедиція

Європейці, навіть такі емоційні і гарячі,як італійці, греки чи іспанці, загалом більш дисципліновані,. Тут особливу дисциплінуючу роль зіграла релігія – християнство, яке завжди виконувало регулятивну або регулюючу функцію. На відміну від православ’я, католицизм та протестантизм більш вимогливі до внутрішньої і зовнішньої дисципліни людини, як б сказала, суворіші релігії. Ці релігії відрізняються вагомою раціональною складовою, дії вчиняються на основі раціональних рішень. Люди там переважно намагаються слідувати рекомендаціям. А от у нас в Україні має грім вдарити, щоб люди перестали робити те, що заборонено. Не певна, що навіть ті, що вже перехворіли вірусом, не повторять ті ж помилки…

Західна церква послідовно закликала людей притримуватися карантину. І навіть незважаючи на це, понесла певні втрати. В Італії померло від вірусу біля 70 священиків. Це не критично, але відчутно, особливо на фоні зменшення священичих і монаших покликань останніми роками.

Кожна країна проходить свій історичний шлях, в т.ч. і в подоланні коронавірусу. Україна, як правило, відставала в своєму розвитку, реакціях, подіях від Західної Європи десь на століття. Те,  що Європа пережила на початку ХХ століття, прийшло нарешті і до нас. Тепер ми маємо здати свої іспити, як колись це зробила Європа. Це стосується і нашої політичної системи (Європа давно має двополярну політичну систему, мають ліву та праву політичну силу), яка все ще у стані хаосу, розмитості, непевності, хитання. У нас багато речей знаходиться на етапі формування, наприклад страхова медицина. І саме тому Європа вийде раніше з карантину, ніж ми. Наша влада надіється на фінансові вливання з Європи… Як показує досвід, нам своїми внутрішніми ресурсами вряд чи вдасться подолати економічну кризу, яка по п’ятах слідує за коронавірусом, в яку ми ще нібито і не впали, але впевнено туди йдемо…Що буде, якщо держава перестане виплачувати зарплату чи пенсії? А у нас 11 мільйонів пенсіонерів в Україні… Бізнес встав, мільйони людей опинились на вулиці. Європа сьогодні вже думає про наслідки, опрацьовує нові стратегії, думає, як підняти бізнес через послаблення карантинних заходів та скорочення періоду карантину. А що думає Україна, що вимагають фермери та дрібні бізнесмени? Уряд не може без демонстрацій і протестів в результаті фахових консультацій прийняти нормальне рішення?

– Як на вашу думку вплине пандемія на ситуацію православних церков в Україні? Чи може відбутися об’єднання, чи перехід РПЦ до УПЦ? Чи конфлікт буде продовжуватися?

– Об’єднання не буде. Кожен усвідомлює себе в межах тієї традиції,  з якою себе ідентифікує. На мою думку, нам не треба колгоспу. Навіть релігійного. Кожен має змогу вибрати ту церкву,  яка відповідає його потребам, запитам. А людей у нас багато. Всі люди різні. Комусь треба бородатого ритуального попа з кадилом, а комусь інтелектуала, богослова із знанням 5 іноземних мов. І це стосується не тільки християнської віри, а й інших віруючих, послідовників мусульманства, іудаїзму, буддизму тощо.

Коли ми говоримо про єдність, то не йдеться про об’єднання, тим більше організаційне. Мова може йти про краще розуміння між церквами, як це сьогодні відбувається, наприклад,  в межах «Всеукраїнської рада церков і релігійних організацій» або  «Всеукраїнської ради релігійних об’єднань». Проте таке порозуміння досягається частіше всього лише на рівні вищого представництва, тобто ієрархії тієї чи іншої церкви. На побутовому рівні відносини між різними віруючими, та навіть між православними різних патріархатів (Московського і колись Київського – зараз ПЦУ) є і досі конкурентними, навіть ворожими, постійно виникають непорозуміння, що живляться різними стереотипами, надуманими взаємними звинуваченнями…

Таким чином, карантин нам показав, що ми всі рівні перед небезпеками хвороб, перед нездоланною смертю, які не роблять виключення ні президентам, ні багатим, ні розумним. Вірус може захопити любого, незважаючи від місця, яке той займає в соціальній ієрархії. Чи навчить нас вірус сприймати іншу людину просто як людину, а не як якийсь функціонал. Чи не час кардинально змінювати свою свідомість, сприймаючи людину не за посадою, а за людськими якостями, як благодійника, як дарувальника? Хто це має робити? Працювати із суспільною свідомістю і свідомістю кожного окремого українця?

Гуманітарні науки сьогодні  вилучені з навчального процесу вишів: філософія, етика, релігієзнавство, культурологія тощо. Нещодавно я читала –  незабаром з нового року буде вилучено курс “Художня література”. От скажіть будь-ласка, що ми виховаємо? Чому ми навчимо дітей?  Чи  можна звести навчання тільки до знання фізичних і математичних формул? А що ми знаємо про закони, за якими живе суспільство? Як взаємодіє людство? Бажано повернути всі гуманітарні предмети до навчального процесу, щоб людина знала, що відповісти на питання «Хто я?»,«Хто ми?». Людину можна розглядати з точки зору фізичних чи біологічних реакцій,  але не це визначає/ідентифікує людину. A людину як людину визначає душа, дух. А хто про це сьогодні говорить? В рамках якої дисципліни?

P.S. Читайте в нашому наступному випуску про систему лікування, де поняття «дух» займає головне місце. Стаття розкриє альтернативну систему лікування, на основі інтерв’ю з лікарем з Німеччини.

 Підписуйтесь на наш Telegram канал: https://t.me/lnvistnik

 

Журналіст Бекчив Мирослав