Володимир Рутківський – одеський поет, прозаїк і журналіст, володар найпрестижніших літературних відзнак. І не лише українських. Його казкова повість «Бухтик з тихого затону» ще в 1985 р. визнана однією з кращих казкових повістей СРСР; «Гості на мітлі» відзначені почесним дипломом Міжнародної ради з дитячої та юнацької книги, як одна з кращих казок світу.
Міжнародна медіакорпорація Бі-Бі-Сі відзначила дилогію «Сині Води» дипломом «Книга року України -2011. Його трилогія (пізніше – тетралогія) «Джури» відзначена Національною премією України імені Т.Г. Шевченка, а роман «Сторожова застава» – премією Кабінету Міністрів України ім. Лесі Українки. До речі, фільм, знятий за цим романом, став першим українським фентезі, що вийшов на світову кіноарену…
– Володимире Григоровичу, а з чого саме почалося ваше захоплення літературою?
– З зачудування перед силою Слова. А якщо точніше, то зі ступору. Справа в тому, що десь у вісім років я, початкуючий читач, натрапив на брошуру якогось ще невідомого мені Володимира Маяковського «Как делать стихи». В ній були рядки, які приголомшили мою, ще не зовсім загартовану уяву. Ось вони: «Чтобы врассыпную разбежался Коган,/ встреченних увеча пиками усов…» Я ніяк не міг збагнути, як можна одній людині розділитися на безліч чоловічків, і як можна покалічити зустрічних м’якими вусами? А звідсіля вже було недалеко до переконання, що немає нічого дієвішого за поетичну уяву.
А за десять років я ще раз впав у ступор. В нашій студентській групі був колишній син полку Володимир Виходцев. Він з поважних причин запізнився на вступні іспити, тож писав твір в окремому кабінеті. Вибрав тему про патріотизм, бо в щойно купленій газеті «Правда» був виступ на цю ж тему популярного в ті часи драматурга О. Корнійчука. Недовго думаючи, Володя зідрав її слово в слово і… отримав трійку за те, що не так розставив розділові знаки, та й слова вибирав якісь не такі… Володя зчинив бучу і показав першоджерело, яким він скористався. Перелякані екзаменатори – з всемогутнім органом самого КПРС сперечатися було смертельно небезпечно! – негайно переправили трійку на п’ятірку, пояснюючи це тим, що видатний письменник для підкреслення значимості того чи іншого положення, може відходити від загальноприйнятих норм правопису і орфографії. Іншими словами, він має право чхати на те, чому навчають у школі. І це мені так сподобалося, що я почав задумуватися, чи не стати й собі видатним письменником (Сміється).
– Хто були Ваші вчителі? Ким захоплювалися? Хто був для Вас еталоном людини, еталоном письменника?
– На пам’ять приходять часи фашистської окупації. До тітки Василини, у якої ми тоді мешкали, сходилися молоді солдатки, аби скоротати вечір за вишиванням. І майже щовечора вони просили мою матір-вчительку почитати щось із її пошарпаного вже «Кобзаря». Так тривало чи не всі роки окупації, тож я, ще не вміючи читати, вже знав на пам’ять не один десяток його поезій. Згодом врізалися в пам’ять тичинівські «Як упав же він з коня», ще пізніше – преверівське «Як намалювати птаха»… Втім вже тоді я знав, що просте мавпування до добра не доводить, то ж у своїх літературних спробах користувався порадою того ж Маяковського своїм московським колегам: «Не делайте под Маяковского,/ Делайте под себя». Щодо еталону, то ми молилися на тих, хто переможцями повернувся з війни. І звісно ж, на Олега Кошового, Зою Космодем’янську¸ Олександра Матросова… Були й такі, що молилися на Павлика Морозова – того, хто з піонерського обов’язку видав свого рідного батька. Але так, щоб когось наслідувати – не випадало. Обставини складалися так, що у кожного з нас була своя дорога.
– Ваш шлях в літературу склався не так просто. В радянські часи Вас піддавали остракізму, з бібліотек вилучали Ваші твори. І в той же час Вас продовжували видавати. Як це пояснити?
– Дуже просто. В радянські часи панувала ідеологія «всеобщего благоденствия», якою влада вихвалялася перед Заходом. Мовляв, у нас, в першій у світі країні Рад, все чудово, і ми настільки демократичні, що навіть відвертим відступникам даємо змогу виправитися. А у внутрішньому радянському побуті відступником вважався кожен, хто не вихваляв пануючий устрій. Я ж намагався передати розгублений стан вчорашнього десятикласника, який прямо зі шкільної лави опинився в неоднозначному дорослому житті. І це чомусь обурювало ідеологічних наглядачів. Особливо рядки на кшталт «На одній нозі стою, мов лелека,/ Що не знає, де іншу ставить». Мовляв, кожен радянський юнак пишається тим, що будує комуністичне суспільство – і тільки цей автор не знає, де має бути його місце! Тож я зажив слави ідейно незрілого молодого поета, якого, втім, можна ще перевиховати. І я донині тишком радію, що з мене не вийшло оспівувача радянського ладу. Бо ж ті митці, що вибрали цей шлях, пішли у небуття, а я, як бачите, все ще тримаюся (Сміється).
– Ви починали, як поет, продовжили, як дитячий письменник-казкар, але найбільшого успіху досягли в історичній тематиці. Чому Ви обрали саме історію?
– Я навчався в селі, яке колись було легендарним сторожовим містечком Римовим. Тут, над річкою Сулою, яка колись відмежовувала Київську Русь від половецького Степу, все дихало історією. Постаті князя Ігоря та Іллі Муромця, козацьких ватажків Наливайка та Морозенка сприймалися наче постаті земляків з сусіднього кутка. Ми навіть шукали над крутоярами Сули скарби, які, казали, закопав князь Ігор перед походом на половців. Закінчилося тим, що наш історичний гурток, де я був старостою, розкопав найдревнішу в Україні стоянку первісної людини. Але краще давайте не чіпати цієї теми, бо тоді ми і до ночі не закінчимо це інтерв’ю.
– Гаразд. Тоді таке запитання: які джерела ви використовували при написанні тетралогії «Джури»?
– Історію українського козацтва зазвичай пов’язують з Запорізькою Січчю. Але саме козацтво народилося на Черкащині. І саме звідсіля почався його переможний наступ на татарський Степ. Тож хто, як не я, людина, що народилася в закутку між Сулою та Дніпром і облазила ледь не всі довколишні місця, має розповісти про зародження такого явища, як козацтво? Це й стало першопоштовхом для написання «Джур». Оскільки з географією проблем вже не було, лишилося звернутися до історичних джерел. Але бажання негайно взятися за описання пригод своїх героїв виявилося сильнішим за необхідність попереднього вивчення історичних джерел. До них я звернувся вже по закінченні роботи над текстом. Виявилося, що моє бачення тієї епохи та історичні дані практично співпадають. Цим методом – спочатку написати, а потім звірити написане з першоджерелами – я скористався і в роботі з іншими історичними текстами. В результаті виходить таке собі достовірне фентезі, за яке критики називають мене творцем другої реальності. Може, хтось з цим не погодиться, але я гадаю, що надмір знань є те ж, що й шори для коня: вони заважають авторській уяві розгорнутися на повну силу.
– Мабуть, цим методом Ви користувалися і при написанні «Синіх Вод»?
– Признатися, я пишаюся тим, що став автором першого в світовій літературі дослідження про битву на Синіх Водах (нині річка Синюха, притока Південного Бугу), де литовсько-українське військо перемогло непереможну тоді Орду і звільнило майже всю територію сучасної України від монголо-татарського іга. Трапилося це за шість років до походів залізного Тамерлана і за 18 – до Куликовської битви.
Оскільки в радянські часи ця битва замовчувалася (бо, мовляв, крім Куликовської битви ніякої іншої бути не могло!) я розкопав лише коротеньку в кілька рядочків, згадку про неї. Несподівано для мене вона перетворилася на двотомник в тисячу сторінок. До того ж я нафантузував у ньому таке, що в самого волосся дибки піднімалося. З тяжким серцем їхав на пораду до інституту історії Академії наук України: а раптом вчені від мого творіння мокрого місця не залишать? Але обійшлося майже без зауважень. Навіть більше – деякі історики своїми роботами нині підтверджують мої здогади.
– Один з Ваших томів про джур носить назву «Джури-характерники». То хто вони насправді – художній вимисел чи дійсність?
– Я уважно вивчав першоджерела і дійшов висновку, що диму без вогню не буває. Так, козаки-характерники – це безмежно хоробрі люди з блискучою реакцією і вмінням гіпнотизувати противника. Але й сьогодні є так звані екстрасенси, і є люди, скажімо, боксери, з неймовірно сильним ударом і вмінням ухилятися від ударів суперника. То чим вони гірші від характерників? Навіть більше – я гадаю, що з допомогою тренування звичайна людина теж може дечого добитися. Свого часу ми, школярі, навчилися не тратити час на ліплення сніжків, а ловити їх у повітрі і тут же жбурляти в ошелешеного суперника. Те ж саме ми робили і з жердинами, які, на кшталт списів, посилали один в одного. Пізніше у мене був тренер з фехтування, і в нас була така гра: він ставав під стіною, а ми, початківці, намагалися, вцілити в нього шаблею. Спортивною, звісно. І, признаюся, ми довго не могли в нього влучити.
– То чи можемо ми стверджувати, що характерництво – це наша національна ідентичність?
– Так, але при цьому не треба задирати кирпу, бо не гірші бійці є скажімо, в тій же Японії чи Китаї. Оце нещодавно промайнули телекадри, де японський умілець шаблею розрубував кулю, пущену в його бік.
– Виходить, що стати характерником не так вже й важко? Досить мати силу і вміння гіпнотизувати…
– Цього не достатньо. Головне знати, в ім’я чого ти воюєш. А цим знанням наші козаки-характерники володіли бездоганно.
– І все ж знаходимо свідчення, що вони інколи зневажливо ставилися до мирного населення.
– Уявіть собі, що ви учасник АТО. То як би ви ставилися до тих, хто лежачи на дивані, стогне, що він страшенно втомився від війни? Тож можна зрозуміти і наших прадідів-козаків. Вони не шкодують свого життя, а їм якісь ватники кажуть: хлопці, ми втомилися від вашої війни. Як це перегукується з нашими реаліями!
– Повернемося до історії. Чи можна говорити про те, що українці знають свою історію?
– Ні. На моє переконання, багато постулатів нав’язано нам північним сусідом. І зараз настав час відсіювати справді добірне зерно історичної істини від ідеологічних плевел. І тут наші історики можуть багато цікавого розкопати в іноземних архівах – тієї ж Туреччини, Греції, Італії та інших держав, які не зазнали московського впливу. Впевнений, що тут на нас чекають приголомшливі відкриття, які повернуть Україні її справжнє місце в світовій історії.
Автор Евгенія Тарасенко