Про невідомих видатних вчених
Герой … Хто він? Який він? Як стають героями? І кого ми можемо так назвати? Тлумачні словники нам підказують варіанти. У грецькій міфології – сильні, відважні, мужні люди, виключно чоловічої статі. Вони звернули на себе увагу тим, що захищали Вітчизну і слабких, вступали у бій з рівними собі за силою або навіть більш сильними носіями зла. І перемагали їх. У давнину вважалося, що герой походить від людини і Бога. Або Богині. Тому він сильний, відважний, могутній, рішучий, як Бог. Але, на жаль, смертний – як людина. Безсмертя героїв – формула, вживана виключно у широкому сенсі: помер, загинув, але зберіг своє ім’я та діяння в історії. Де герой – там подвиг або подвиги. У Геракла, пам’ятається, їх було цілих дванадцять… У деяких країнах і сьогодні це – почесне звання. Воно не завжди знаходило героя відразу після звершення їм подвигу: бувало, це траплялося багато пізніше, навіть і за межами його життя. У СРСР були і випадки, коли офіційного героя позбавляли цього звання. Всяко було …
Термін цей часто вживався і вживається по відношенню до головної дієвої особи у літературі і мистецтві. Якщо навіть ніяких героїчних вчинків він (вона) не вчинив. Не так уже й рідко слово береться в лапки – мається на увазі героїзм, так би мовити, навпаки. Ну, герой позитивний і герой негативний. Або ось: героїзм тимчасовий, обумовлений часом. Так-так, «Герой нашого часу» Лермонтова. Чули? А Георгій Голубенко, Леонід Сущенко та Валерій Хаїт для театру Крупника написав цікаву п’єсу – «Двічі герой нашого часу». Чи не спроста історично склався і вижив термін «Антигерой». Герої, у всякому разі, так чи інакше – ті, хто залишаються в історії. Чи зі знаком «плюс», чи зі знаком мінус. А історію, як відомо, в основному і переважно пишуть переможці. Остання категорія – настільки ж почесна, наскільки і не постійна. Перемоги, відпилавши і відгримівши, привчивши покоління до своєї системи цінностей (що таке – «Добре» і що таке – «Погано»), поступово відходять у минуле. І по мірі віддалення від переможно-героїчних подій і реляцій, вони сприймаються вже трохи інакше. Аж до того, що переглядаються і перекреслюються. Буває, герої оголошуються антигероями. І навпаки. Громадяни скептичного складу взагалі вважають крайньою необачністю опору виключно на історичні варіації переможців. Герої іноді оголошуються антігероями. І навпаки. Громадяни скептичного складу взагалі вважають крайньою необачністю опору виключно на історичні варіації переможців. Пригадаймо тезу видатного українського філософа Віталія Івановича Воловика : «Необхідно все піддавати сумнівам і критично ставитися до всього, що говорять і що пишуть. Необхідно шукати матінку-істину».
Рада, звичайно, хороша і цілком корисна. Ось якби вчений при житті встиг прикласти до неї інструкцію – як це втілити у життя – йому б просто не було ціни. Однозначної відповіді на животрепетне це вже не одну тисячу років питання в історії людства, начебто, і немає. Не містить його, само собою, і пропонований вам матеріал. Тим більше, присвячений він двом великим людям, які не були широко відомі за життя і не надмірно популярні після нього. При переконаності автора у тому, що їх-то, якраз, є за що пам’ятати і шанувати. Йдеться про двох академіків: Григорія Семеновича Поповича і Олексія Самуїловича Яковлєва, героїв мого нарису. Ймовірно, багатьом читачам ці імена не знайомі.
Авторський відступ – для любителів поратися у проблематиці «Справжніх» і «Несправжніх» імен-прізвищ: розумні цивілізовані люди вважають справжніми не ті імена і прізвища, які кожен отримує при народженні (тобто – без вільного свідомого вибору), а ті, які у віці відповідальності за себе обирають самі. Або зберігаючи отримане при народженні, або знаходячи нове і беручи на себе відповідальність за нього. Бо у світі розуму і справедливості діти за батьків не відповідають. Хоча, при всій загальновідомості цього закону, страхітливе число сучасників із задоволенням викривають псевдоніми. І багатьом, дуже багатьом землякам нашим доводилося відповідати і за прапрапрадіда. Слава Богу, не про них сьогодні мова. Саме під наведеними вище іменами і прізвищами пам’ятає моїх героїв безліч людей, зобов’язаних їм кар’єрою, всіма своїми досягненнями і навіть життями, а могутня держава своїм тріумфом.
Як підкреслював у своїх лекціях академік Олег Мальцев, при існуванні зв’язку причини і наслідків, ми нерідко бачимо лише прояв (наслідок) деякого явища (причини), але з самим явищем справи не маємо. Щось у цьому роді і сталося з Яковлєвим і Поповим; ми отримали колосальну спадщину, яку вони створювали своїм розумом, своїм талантом, своїм життям. А ними самими не цікавимося. Чому? Невже – все той же принцип: мавр зробив свою справу, мавр може … і того… йти. Слід зауважити, у СРСР існувала ієрархія доступу до інформації. Держава краще громадян знала, як говорили древні римляни, що належить знати Цезарю іже з ним. І що «не положено» знати бичку – і всім іншим. Інформація ранжувалася за категоріями «наука загальнодоступна» – це те, що для всіх, що у журналах друкувалося, у книжках показувалося і так далі. Потім, за ширмою суспільно корисного, розташовувався інший інформрозряд – ДСП або «для службового користування». Сьогодні така категорія ще зустрічається. Але ось такі три рівні доступу нині вже не представлені – це «наука секретна», «цілком таємна» і «цілком таємна державного значення». І коли ми говоримо про Яковлєва та Попова то, тут мова йде безпосередньо про два останні рівні доступу. Тому читач, ймовірно, здогадується – щоб дізнатися біографію таких особистостей, знадобиться не один рік досліджень.
Вчений Олег Вікторович Мальцев займався збором-вивченням таких матеріалів близько 30 років. Підсумком цього масштабного дослідження стала книга «Лицарський орден руських злодіїв», яка написана амальгамним методом у науково-фантастичному стилі. Професор і доктор філософських наук Максим Анатолійович Лепський у своїй рецензії, що відкриває цю працю, зазначив: «Створення твору, який Ви, шановний читачу, тримаєте у руках, це відновлення лінії життя людини Попова Григорія Семеновича, який разом зі своїм другом Олексієм Самуїловичем Яковлєвим та іншими випускниками Гейдельберзького університету «змінили все», змогли малими, але великими, силами змінити хід історії ».
Цікаво, чи не так? Двоє людей, які змогли змінити хід історії. І ця сама історія, яка про них не пам’ятає … Але завдяки науковій експедиції до Гейдельберзького університету у червні 2019 року, біографія великих вчених стає доступна для ознайомлення всім бажаючим і досліджуючим. Саме Гейдельберзький Університет – це Альма-Матер багатьох великих людей. Гейдельберзький Університет – кузнею кадрів, які в історії встали на повний зріст, міняли владу, створювали і розвивали науки, це люди, які перевертали філософію всієї планети. І все це очевидно при знайомстві з історією Гейдельберзького університету, тобто, з кінця 14 століття. Багато про що говорить список випускників Гейдельберзького університету.
Гейдельберзький університет (Німеччина)
Оскільки студенти Гейдельберга розглядалися, як кандидати в інтелектуальну еліту, в університеті був створений строгий внутрішній кодекс честі. Невід’ємною частиною Гейдельберга є студентські ордени. Знову-таки, з часом термін «Орден», спочатку позначає якесь корпоративне співтовариство, злилося з термінологічним зворотом «Знак ордена» (тобто якесь зображення, що позначає приналежність до такого співтовариства). Тут же маються на увазі досить потужні корпорації, членство у яких не припинялося і після того, як молода людина залишала університет. У багатьох студентських орденах членство було довічним. До кінця життя ти не міг вийти з цього ордена. Такі об’єднання багато у чому замінювали німецькій інтелектуальній еліті інститут «земляцтва» і забезпечували своїм членам опіку і кар’єрний ріст.
Для якісного відбору членство у такій організації має забезпечуватися не лише чималим вступним внеском. Ставши членом корпорації, студент був готовий до різних, часом диких, ритуалам присвяти. Основною метою численних перевірок на «вошивість» і доблесть було виховання вольових якостей. Але жоден з ритуалів не міг зрівнятися з дієвістю дуельного поєдинка. Адже у Гейдельберзі студентські ордена – це були закриті школи фехтування. Наприклад, такий тип фехтування, як мензурне, Було прекрасним тренуванням для розвитку особистості. Такі поєдинки фактично проводилися статично – учасникам не можна залишати свою позицію, а лише наносити удари шпагою і ухилятися від ударів противника. При цьому удари наносили лише по обличчю – єдиній незахищеній частині тіла. Тому шрами на обличчі були також свого роду знаками ордена. За ним, як то кажуть, впізнавали своїх. Після першої крові поєдинок закінчувався, а отримавший рану не вважався переможеним. Таким чином тренувалося тіло, зміцнювалися воля і мужність. Вироблялися швидкість мислення і руху, вироблявся навик подолання страху. І це – лише частина університетських ритуалів. Загалом, спробуйте уявити – яку школу пройшли Попов і Яковлєв. Двоє вчених не просто добилися успіхів у Гейдельберзі, вони стали керівниками найпотужніших і найдавніших орденів університету – «Корпусом правди» керував Григорій Семенович Попов, а «Синами дамоклова меча» – Олексій Самуїлович Яковлєв.
Є думка, багато у чому підтверджена спостереженнями, роздумами і документами: під час революції 1917 року і громадянської війни на території колишньої Російської імперії до влади у центрі й особливо – на місцях прийшли, серед інших, злочинці і негідники, малограмотні і просто безграмотні громадяни. А потім, за два роки, у 1918-1919 рр. було створено 33 великих для того часу науково-дослідні інститути. У 1923 році кількість їх досягло 55, а до 1927 року – понад 90! У наукових організаціях працювало 0,3% населення СРСР. Чи не знаходить дорогий читач дивним дані обставини? У розореній країні, де абсолютно велика частина населення не вміла ні писати, ні читати, до влади приходять нові люди, які – ну, ніяк ні з грамотністю, ні з освіченість, ні -тим паче, – з наукою не пов’язані. І раптом у державі відкриваються, і у значній кількості, науково-дослідні інститути. Звідки взялися кадри? І як держава за такий історично-короткий термін перетворилася в наддержаву, яка моделювала кращі у світі танки, запускала у космос ракети (у тому числі вперше – пілотовані) і подарувала світові Нобелівських лауреатів? У цілому, всі відповіді є у книзі. Звичайно, не всі серйозні вчені у революцію і громадянську емігрували за кордон. Так що, дещо радянська наука успадкувала від далеких і найближчих предків. Але можна сказати, науку до СРСР значною частиною … привезли. А привезли Григорій Семенович Попов і Олексій Самуїлович Яковлєв. Саме ці двоє вчених створили і залишили нам спадщину у вигляді найбільших відкриттів і досягнень. Саме завдяки їм був здійснений неймовірний підйом в області підготовки ефективних і результативних вчених, експертів різних областей. Спеціалізацією Яковлєва була високоточна механіка і свідомість людини. А Попов був лікарем, гуманітарієм і, можна сказати, генієм в області людської пам’яті. Симбіоз цих наук, робота двох друзів-вчених забезпечили приголомшливий прорив у вітчизняній науці. Також, як Тесла все життя головним чином займався електрикою, так Яковлєв заглиблювався у свідомість, а Попов вивчав пам’ять.
Вони знали це досконально і творили чудеса, які здавалися містикою або фантастикою. Але, як кажуть вчені: «Для освіченої людини немає нічого містичного. Чим вище рівень підготовки, тим менше надприродного». До слова, саме у 20-х роках науковий склад розділився, в основному, на два табори. Перший – ті, хто дотримувався наукового підходу – це погляд академіків Попова і Яковлєва. А представники другого наукового складу вважали, що систему треба шукати на сході, десь у горах – у мудреців. Такої точки зору дотримувався Гліб Бокий, більш відомий своїми досягненнями у ВЧК ОГПУ .Був – при вельми специфічному департаменті, – організований навіть спеціальний відділ для постановки експериментів і проведення пошукових робіт. Це протистояння тривало досить довго. Але врешті-решт, перемога виявилася на стороні науки Яковлєва і Попова. А Гліб Бокий, як відомо, у 1937 році був розстріляний. Зрозуміло, не за наукові розбіжності …
Про те, наскільки результативною та ефективною була наука Яковлєва і Попова, можна судити з історії Радянського Союзу, який своїм швидким злетом і світовим лідерством зобов’язаний і цим невідомим, але великим вченим.
(1) Організація науки в перші роки Радянської влади (1917-1925) (Збірник документів) / Відп. ред. К. В. Остров’яни. – Л .: «Наука», 1968. – С. 8. – 420 с. – 2 100 прим.
Підписуйтеся на наш Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Автор Гужва Анастасія