ЧИТАЧЕВІ ВІД АВТОРА. Цим пропоную вам продовжити нашу давню розмову про «Справу академіка Мальцева». Саме розмову — спілкування двох компетентних сучасників, журналіста й адвоката, у присутності та за участі читачів — різних і хороших. І тих, хто вперше стикається з цією «Справою», і тих, хто за останні півтора-два роки вже опанував цю тему й звик до неї. До речі, про звичку та звикання: до чого тільки не звикає людина. До простого і складного, до доброго чи до поганого — але лише за певної системності обставин приходить до нас це саме звикання. Вчені мудреці називають це «адаптацією». Від латинського «adapto» — «пристосовую». І пояснюють: така вже дана нам від природи будова — функції організму, органів і клітин, здатність змінюватися разом із умовами зовнішнього середовища. Один знайомий соціальний психолог називає цей механізм «адапталкою». І зауважує: у часи змін буває так — щойно звикнеш, як уже доводиться відвикати…
Нехай ця вступна сентенція не здасться читачеві надто абстрактною. У «Справі», про яку йдеться, я від певного часу і вже давно звик до особливого статусу середини тижня. Незалежно від погоди, стану здоров’я, настрою чи політичної ситуації, щосереди я незмінно вирушав із колегами до суду. І настільки звик, що планував свої справи від середи до середи. Ця «адапталка» вкорінилася за той час, протягом якого академік Мальцев Олег Вікторович утримується під невсипущою вартою у місцях досить віддалених. Що ж, звичка є звичка. Але одного разу…
МАРАФОН ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН…
(Співрозмовники — журналіст Кім Каневський та адвокат Євгенія Тарасенко)
1.
— Євгеніє Василівно, наші середи якось незвично і раптом закінчилися. Як це пояснити читачеві?
— Так, Кіме Борисовичу, вже не перший тиждень наші звичні зустрічі в суді, так би мовити, не відбуваються. У «Справі» Олега Вікторовича вже пропущено кілька судових засідань. І, зрозуміло, це не випадково. Тож від традиційних зустрічей по середах доводиться відвикати.
— Надовго?
— Важко сказати. Зате причину можу назвати цілком визначено. Сторона обвинувачення в особі прокурора Ульянова заявила відвід судді Кривохижі. Усі попередні судові засідання фактично були присвячені обранню запобіжного заходу — залишати підсудного під вартою чи відпустити під заставу із зобов’язанням самостійно з’являтися до суду. Адвокати наполегливо клопотали про останнє — у зв’язку з тяжким станом здоров’я підсудного та надійністю його зобов’язань. Тим більше, ще п’ятеро громадян, які проходять у цій справі, після року перебування під вартою були звільнені під заставу. Прокурори, звісно, заперечували категорично. Це затягувало процес на цій стадії з тижня в тиждень, з місяця в місяць. І, звичайно, не скорочувало шлях до розгляду головного питання по суті — винен чи не винен. До всього іншого, тягнулося і ніяк не вирішувалося питання з перекладачем (у «Справі» фігурує також іноземний журналіст, громадянин Німеччини)…
— Наскільки я пам’ятаю, на середу вісімнадцятого березня якраз і планувався, нарешті, розгляд власне доказів. Та й багатостраждальне питання з перекладачем, слава Богу, було вирішене?
— Абсолютно вірно: суд збирався приступити до головного — до дослідження доказів. І ось тут і надійшло клопотання прокурора про відвід судді. Відповідно, всі повноваження судді у цій «Справі» припинені в той же момент до вирішення питання про відвід. До речі, сам прокурор дбав про те, щоб перекладач з’явився в судове засідання, явно переймався виконанням доручення судді компанією, що займається перекладами, — і раптом заявляє відвід судді. Про що це говорить?
— Про що?
— Ясна річ: сторона обвинувачення категорично не хоче переходити до дослідження доказів. Запитаєте — чому?
— Звісно, запитаю…
— А відповідь дуже проста. Коли прокурор, вивчивши всі матеріали справи, всі докази, впевнений у своїй правовій позиції та у винуватості осіб, яких обвинувачує, йому не вигідно затягувати процес. А сьогодні, вибачте, у тридцяти томах кримінальної справи (для читача: «у тридцяти томах») немає навіть натяку на подію злочину, не кажучи вже про його склад. Невелика юридична довідка: якщо ми говоримо про подію злочину — значить, щось відбулося; а склад злочину — це те, що в цьому «щось» порушило кримінальний закон і є власне злочином. Будь-який правник скаже: складу злочину передує подія злочину. А в цих трьох десятках повноцінних томів «Справи», у цьому повному зібранні творів, немає навіть натяку на подію злочину. Ось сторона обвинувачення і змушена маневрувати, вдаватися до різних хитрощів і вивертів. Це називається процесуальною диверсією.
— Це звучить більш ніж серйозно. Як більш ніж серйозною є взагалі вся історія, вся «Справа» Олега Мальцева. Але спостереження за цим процесом нерідко приводить до думки про несерйозність ставлення до Закону. Знаєте, у вісімдесяті роки мій приятель, прокурор міста, часто казав: «Я шаную Кримінальний кодекс, це — моя слабкість». Людина освічена, начитана і з гумором, він, звісно, цитував Остапа Бендера, але зовсім не жартував. Та й які тут жарти!
— Звичайно, у цивілізованому світі, у правовій державі й суспільстві жартувати із Законом не прийнято. Але повноважні представники Закону — люди. Люди. І, як то кажуть, ніщо людське їм не чуже. Ну і…
— Оскільки розмова наша тепер не віч-на-віч, подумаємо і про наших читачів. Про людей. Багато з них не юристи, так би мовити — прості люди. І звикли до думки про надійність Закону і державного правового апарату. Думаю, звичка сама по собі — добра, вона працює на авторитет держави, на стабілізацію настроїв у суспільстві. Базис утримує надбудову і хоче вірити в неї, громадянин — хоче вірити в державу. Ми, публіцисти, повинні всіляко сприяти зміцненню цих настроїв — як і самі правознавці, звісно. Тобто, за всієї різниці завдань поліції, прокуратури, адвокатури і суду, громадянам потрібно вірити в єдність їх служіння Закону. Закону і тільки йому. Які тут можуть бути хитрощі, виверти і маневри?
— Теоретично кажучи, це так і є. Точніше, так має бути. Так, змагальність сторін! Але, за наявних суперечностей, закладених у самій природі механізму прокуратури, адвокатури і суду, всі вони повинні бути передусім і головним чином правниками. І разом служити одному-єдиному Богові — Закону. Тим не менш, правозастосовна практика, особливо останнього часу, нерідко ставить під сумнів цей принцип. Усе більше публікацій у різних «Справах» відверто говорять із громадянами про професійну життєдіяльність нашої юрисдикції і моральну стійкість нашої ж юриспруденції. Вочевидь, «Справа Мальцева» набуває популярності в цьому ряду.
— Що значно ускладнює завдання публіциста. З одного боку, дуже хочеться зберегти й зміцнити надію громадян на Закон і його охоронців, а з іншого — як то кажуть, правда, одна лише правда і нічого, крім правди. А вона часом така неприваблива! Чи для всіх повноважних представників Закону пріоритетною є честь мундира? Півтора року під судом за ґратами — і ніяк не вирішуються питання щодо запобіжного заходу та перекладача. Ну а «винуватість-невинуватість» узагалі відкладається до грецьких календ. Ось і спробуй тут підтримувати авторитет правової сфери в очах своїх співгромадян. А між тим відлуння цієї справи розлетілося далеко за межі нашої країни…
— Що ж, є надія на тверезість мислення наших читачів. Я ж, як адвокат, говорю тут не про слідство і прокуратуру загалом; йдеться про конкретних їхніх працівників, які беруть участь у «Справі» Олега Вікторовича та його колег. Так, деякі повноважні представники цих відомств на практиці керуються не стільки честю мундира, святістю Закону і державними інтересами, скільки особистою вигодою. І наша розмова — далеко не перша і не сота на цю болючу тему. Негативи такого роду дедалі частіше проявляються в різних містах і областях. Одеса, при всій своїй своєрідності, не стала тут винятком.
— І все ж, і все ж, і все ж: ні слідчий, ні прокурор, ні суддя, ні адвокат законів не пишуть. У кожного з них свій, так би мовити, інструментарій, свої методи і місія. І сторони вони в процесі різні. Але сам він, Закон, як Піфагорові штани, у всі боки рівний. Чи може професійний присяжний правник, незалежно від своєї спеціалізації, демонстративно не поважати Його Величність Закон? Тим більше — в полі зору адвокатської опозиції, яка відразу зверне на це увагу суду і громадян?
— Знову ж таки, в ідеї — ні, не може. А на практиці — чому ж не може? Часто саме так і роблять. Просто не дотримуються закону. Ось і все. Хоча й надають своїм незаконним діям форму законності. І роблять це за допомогою підтасовок, фальсифікацій і вигадок. Якщо по-картярськи — передьоргують. У деяких із них і колода мічена, і — шість тузів у колоді. І ще парочка — в рукаві. Використовуються формулювання штучного інтелекту, виривання з контексту різних матеріалів і судових рішень. Заходять у цій грі, так би мовити, з козирів — «національна безпека», «воєнний час», «пильність» і пекучий суспільний інтерес. Ось вам і півтора року життя. До речі, в деяких інших справах люди сиділи і сидять у слідчому ізоляторі до вироку і по три роки, і по п’ять. Як кажуть в Одесі, комусь не горить…
— Навряд чи читач не здивувався тому, що одним із приводів такого затягування є тривала відсутність перекладача і його пошук. Це ж в Одесі — споконвічному культурному й університетському центрі країни. Як це розуміти?
— Скажімо так: коли це було потрібно прокурору і слідчому — щоб взяти під варту і продовжувати запобіжний захід громадянину Німеччини — перекладача вони знаходили. Це було в їхніх інтересах. Вочевидь, інтереси змінюються…
2.
— Пригадується, на кількох судових засіданнях розглядалося законне питання про перекладача. Але я так і не зрозумів: хто за Законом зобов’язаний клопотатися в цьому напрямку?
— На жаль, наш кримінально-процесуальний кодекс чітко не відповідає на це питання в розділі про перекладача. Однак у загальній частині зазначено: суд зобов’язаний забезпечити дотримання прав іноземних громадян. Тому, коли зникла необхідність продовження запобіжного заходу щодо громадянина Німеччини Енгельмана (апеляційний суд, всупереч клопотанням обвинувачення, змінив і йому запобіжний захід і випустив із СІЗО під заставу), тоді прокуратура вважала свою місію виконаною. А далі, мовляв, нехай «вивертається» захист, оплачує перекладача — це в її інтересах.
— Хіба це не в загальних інтересах? Не в інтересах Закону?
— Я б сказала, це насамперед в інтересах сторони обвинувачення, яка хоче будь-якою ціною отримати абсолютно доведений, обґрунтований вирок про винуватість підсудних. І знову ж таки: якби прокуратура справді була впевнена, що все гаразд із доказами, зі складом злочину, то ніхто б не затягував процес так, як це відбувається зараз у нас. Усе йшло б як по нотах…
— Ви вважаєте, що в прокуратури є сумніви щодо своїх обвинувачень?
— Я вважаю, що в них сумнівів немає. Вони ж знають, що в цій справі нічого немає, немає й підстав для сумнівів. Звідси й відверте затягування процесу різними способами. Наприклад, ненаданням перекладача. Тягнули час. Але суд, зрештою, взяв на себе цю високу місію, надіслав офіційного листа до перекладацької компанії. І ось, нарешті, перекладача знайшли. То що, тепер можна було перейти безпосередньо до дослідження доказів? Аж ніяк! З’явилося клопотання прокурора про відвід судді. Як то кажуть, не минуло й півтора року…
— До речі, про час і строки. По суті, ми говоримо про судочинство, про встановлений Законом порядок розгляду справ судами, що забезпечує захист прав юридичних і фізичних осіб. Думається, як і будь-яке провадження, це також має свої часові параметри. Чи є якісь норми? Чи цей суд може, не дай Боже, тривати ще рік із гаком?
— На жаль, норма виписана витіювато і туманно: називається «розумні строки». А самі розумієте, таку формулу підсудний у СІЗО і чиновник у прокуратурі трактують по-різному. От і я не знаю, чий «розум» вирішально оцінюватиме ці строки і наскільки вони будуть розумними. При тому що кожного разу при оскарженні запобіжного заходу Олегу Вікторовичу апеляція у своєму рішенні пише чітко: «Звернути увагу суду першої інстанції на якнайшвидший розгляд справи». Звернути! Увагу! Якнайшвидший! А в останньому рішенні апеляції від двадцять третього лютого цього року також вимагається зобов’язати Одеську обласну прокуратуру забезпечити належне підтримання державного обвинувачення в суді.
— Давайте перекладемо це на звичайну мову.
— Будь ласка: тобто, шановна обласна прокуратура, зверніть увагу на прокурора в процесі. Що він робить і що він зобов’язаний робити. Ось такий переклад на загальнолюдську мову. Як тільки обласна прокуратура отримала це визначення апеляції (там було сказано це визначення направити обласному прокурору), я думаю, що саме після цього і виникла ідея відводу судді в нашому процесі. Своєрідна реакція, чи не так.
— Давайте розберемося: у чому сенс тягнути цю тяганину. Рано чи пізно, але все ж доведеться переходити до суті справи й аналізу доказів. От у футболі, наприклад, при нічиїй і невеликому програші слабка команда ближче до перерви або до кінця матчу тягне час. Вибиває м’яч «на кутовий» і в публіку, провокує положення «поза грою», «штрафні удари» — до свистка. А в судовому процесі це навіщо?
— Олег Вікторович Мальцев і Слободянюк Костянтин Володимирович перебувають під вартою ще до травня місяця. Відповідно, коли подається відвід судді, «Справу» розглядає інший суддя, і провадження у цій справі не ведеться. Задовольнить суддя відвід прокурора і відведе суддю, не задовольнить — яка різниця? Люди перебувають під вартою. А чим довше вони перебувають під вартою, тим більша ймовірність для сторони обвинувачення отримати визнання вини, якої немає. Хоча про це було сказано ще на досудовому розслідуванні. Жодної вини за собою ніхто не відчуває. Жодного визнання вини і угоди з обвинуваченням не буде. Просто ось — помучити людей у СІЗО, виснажити, втомити їх, знесилити. А там… призначать розгляд відводу через три тижні, через місяць, коли в судді в робочому графіку з’явиться місце. Люди що ж, посидять собі під вартою, куди вони подінуться. Тим більше, вулична преса вже винесла академіку Мальцеву свій вирок у державних злочинах. Зрада Батьківщині! Вороги народу! Який цинізм…
— От я нещодавно розмовляв з Олегом Вікторовичем там, у СІЗО. І з самого початку він мені сказав просто і визначено — йому взагалі не пред’являлися ці тяжкі-страшні обвинувачення, за які наприкінці тридцятих років у СРСР мітинги трудящих вимагали розстріляти, як скажених собак.
— Я поясню, Кіме Борисовичу. Першою була справа ДБР, яка внесла до ЄРДР сто одинадцяту статтю. Тобто державна зрада. Там узагалі був пишний букет, який люблять «дарувати» слідчі у нас зараз — ДБР, СБУ, просто збирати «квіти-семицвіти» з тяжких, особливо державних злочинів. Тому що в умовах воєнного часу це автоматично означає тримання під вартою. Із цього великого зловісного букета махровим цвітом виділяються «Державна зрада» і «Незаконне зберігання зброї». В Олега Вікторовича було вилучено абсолютно легальну спортивну і мисливську зброю. Тобто самого факту незаконного зберігання зброї не існує. У цій справі ДБР Олегу Вікторовичу жодного обвинувачення пред’явлено не було.
Згодом виникає справа СБУ, де вже «намальована» 109-та стаття, тобто посягання на конституційний лад. 109-та знаходиться в розділі державних злочинів. Вона — тяжка. І ця тяжка стаття спеціально «пришита» до цієї справи білими нитками саме і тільки для того, щоб тримати людей під вартою. І сама норма 109-ї статті нелогічна для кримінального кодексу, тому що стаття побудована так: нетяжка частина, середня частина, тяжка частина, особливо тяжка. А тут виходить навпаки — найтяжча винесена в першу частину, а наступні частини легші. Ось така дивна конструкція статті КК. Тобто, повторюся, «пришивання» білими нитками тяжких статей, за які в умовах воєнного часу передбачено безальтернативне тримання під вартою, є просто технологічною схемою слідчих. Для того, щоб люди злякалися тримання під вартою і санкцій, які їм змальовують у страшних тонах. Погроз, наприклад, як у цій «Справі» нашим дівчатам говорили, що сядуть на 10 років і вийдуть на волю беззубими старенькими. Тиснули на психіку безжально. Так, вони вийшли під заставу минулої осені. Понад рік, рік і місяць, щось таке. Це лише форма психологічного і морального тиску на людей для того, щоб вони визнали вину і пішли на угоду зі слідством.
— Історики знають, що сама ця радянізована методика кінця тридцятих ще в середині п’ятдесятих була засуджена і заборонена, а її палкі прихильники суворо покарані. А ось же — тіні незабутих предків…
— Я вам так скажу: доказів винуватості приблизно, не помилюся, у вісімдесяти відсотках справ немає. А при визнанні вини та угоді зі слідством суд може пройти за спрощеною процедурою і не досліджувати докази. Ось вам часто вся технологічна схема сучасного слідства спеціальних підрозділів.
— Це також незрозуміло мені, простій смертній людині. Як це, як це, як це — засудити чи виправдати людину, або значно пом’якшити її покарання без доказів? На якій підставі? Визнання вини? Але ж і ця «цариця доказів», вигадана сталінським генпрокурором СРСР кінця тридцятих років Андрієм Януарійовичем Вишинським (до речі, наш земляк, син одеського аптекаря), у середині й наприкінці тих самих шістдесятих була розвінчана! За цей урок історії так дорого заплачено!
— А тим часом така норма є в нашому КПК. Це абсурд. Проте така, я вважаю, абсолютно антиконституційна норма включена до нашого кримінально-процесуального кодексу. Якщо особа визнає вину і укладає угоду з прокурором, вона може погодитися на спрощений порядок розгляду, коли докази не досліджуються. Такий, розумієте, прогрес…
— І що ж, такі прецеденти були? Вирок без доказів?
— Турсунбаєва Каникей Болотбеківна, з якою ви були, пригадую, особисто знайомі. Вона легко визнала вину і погодилася на спрощений розгляд її справи. І за дві години суддя Донцов, вислухавши лише її пояснення, не досліджуючи доказів (яких просто не було), виніс їй обвинувальний вирок. Який було успішно оскаржено в Миколаївському апеляційному суді. Справу повернуто до Приморського суду на новий розгляд у новому складі суду. Як уявляє це і що про це думає читач?
— У всякому разі, у деяких із них напевно виникнуть питання до законодавця. Наприклад, хто формулював і ухвалював цю редакцію кримінально-процесуального кодексу? І чи не слід виключити з КПК, як антиконституційну, норму про визнання вини в угоді з прокурором і про спрощений розгляд справи без дослідження доказів? Звісно, це не спростить роботу обвинувачення в процесі. Але законотворчість за визначенням не може вважати пріоритетною турботу про комфортність прокуратури.
— Нагадаємо собі й читачеві: Олег Вікторович, як мій підзахисний, ще на досудовому слідстві заявив про те, що жодного визнання вини не буде. І на підготовчому засіданні в суді на запитання судді, чи є підстави для укладення угоди, відповів просто і чітко: «Ні. Я буду доводити свою невинуватість у суді». Те саме одразу заявили і всі учасники цієї «Справи», точніше — всі обвинувачені.
3.
— Є тут і ще один суттєвий момент, про який доводиться нагадувати. Абетка права відкривається і такою максимою: підозрюваний, затриманий, заарештований, підсудний зовсім не зобов’язаний доводити свою невинуватість. Закон не покладає на нього такого обов’язку. Як то кажуть, не повинен. Найважливіша ця частина системи кримінального правосуддя в юрисдикції називається презумпцією невинуватості. Усі обвинувальні сумніви вона вимагає тлумачити на користь обвинуваченого. І всі труднощі доведення вини покладає на плечі обвинувачення. Ось така робота. І обвинувачений вважається невинуватим, доки його вина не буде доведена у встановленому порядку. На відміну від жовтої преси та її вуличного споживача, Закон вважає обвинуваченого невинуватим, доки його винуватість не буде доведена і встановлена вироком суду, що набрав законної сили. Сказано чітко і не випадково: усі сумніви у винуватості обвинуваченого, які не можуть бути усунені у порядку, встановленому Законом, тлумачаться лише і виключно на користь обвинуваченого.
— Усе це настільки азбучно, що й тлумачити, здавалося б, не було б потреби, якби не відсутність у цій «Справі» навіть тіні сумнівів з боку обвинувачення. Хоча підстав для таких сумнівів більш ніж достатньо. Але маю додати: захист зобов’язаний активно доводити невинуватість, на чому і ґрунтується змагальність процесу. Сторона обвинувачення наводить докази винуватості, а сторона захисту — докази невинуватості. Суддя, як арбітр, оцінюючи в установленому законом порядку докази, ухвалює своє рішення. Тому доводити невинуватість — означає надавати суду докази невинуватості.
— Наскільки я знаю, це називається активним захистом?
— Саме так. Ми можемо просто сказати, що стороною обвинувачення нічого не надано, або що ці докази не можуть бути прийняті судом тощо. Але в такому змаганні значно переконливіше перемагати справжніми доказами невинуватості. Чим і займаємося ми, адвокати. На цьому і зосереджуємо свої зусилля — між іншим, не завжди помітні з боку.
— Думається, термінологічні збіги зі спортом теж не випадкові. «Змагальність», «Конкуренція», «Захист», «Суддя» — тільки нападу не вистачає. Хоча час від часу є й щось подібне, іноді облагороджене назвою «громадська думка». Серед наших читачів чимало спортсменів і вболівальників. Якщо продовжити зрозумілу їм спортивну аналогію, рівність можливостей сторін забезпечують рефері, суддя або суддівська колегія. Та й допускаються до змагань сторони, рівні за рівнем кваліфікації. Останнє забезпечується правилами змагань, системою спортивних розрядів і класифікацій. Так зване «Рівне поле». Тож перемога досягається за рахунок майстерності, а не зовнішніх переваг, забезпечуючи чесну конкуренцію і самореалізацію. За ідеєю, звісно — і в спорті всяке буває. Ви відчуваєте, що в цьому процесі сторони рівні, мають рівні можливості і діють на рівних?
— Ось таке питання! Розумієте, якби сторона захисту зі стороною обвинувачення була рівною в очах суддів, ймовірно, Олег Вікторович і Костянтин Володимирович уже вийшли б під заставу. Чому? Тому що прокурор, подаючи клопотання про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, посилається на наявність певних ризиків. Так ось, закон, зокрема КПК, чітко говорить про те, що прокурор повинен надати докази існування тих обставин, на які він посилається як на ризики. В жодному його клопотанні (буквально — в жодному!) за весь час досудового розслідування і судового розгляду справи жодного доказу існування ризиків надано не було. І якби в очах судді Приморського суду, який розглядає цю справу, і в очах суддів апеляційної колегії, яка регулярно розглядає наші апеляційні скарги, ми були рівними зі стороною обвинувачення, то в такому разі вже давно всі були б на свободі під заставою. Нагадаю: цілий рік п’ятеро осіб, які проходять у цій справі, були ізольовані від суспільства саме за прокурорськими мотивами «ризику». Але зрештою наші апеляції призвели до їхнього виходу на свободу під заставу, попри обвинувальні клопотання. А академік Мальцев і досі в СІЗО. Тож, на відміну від букви Закону, практика показує зовсім інший його дух, Кіме Борисовичу. Ось що ми маємо.
— На вашу думку, строки, які вже минули і поки що мало чим завершилися конструктивно, відверто затягнуті? Чи це так і належить, така традиція, так і в процесах аналогічного рівня?
— Я скажу — так. Відверто затягуються. І це не те що традиція, це стиль роботи сторони обвинувачення. Затягувати процес. Використовувати різні процесуальні диверсії та інше, подібне. Повторимо пройдене: як відомо, спочатку п’ять чи шість засідань не було перекладача, ми не могли приступити до розгляду справи по суті. І щойно зібралися перейти до дослідження доказів — заявляється відвід судді. І призначається він до розгляду з пропуском наших трьох засідань. Як пояснити це диво природи юстиції, як не штучне затягування справи? У нашій справі чудес не буває…
— Знову ж таки: мета? Логіка причинно-наслідкового зв’язку незаперечна. Не ж капризи хлопчиків-дівчаток тут спрацьовують, зрештою!
— Ну, хто знає, хто знає. Зізнаюся, мені абсолютно незрозумілий сенс цієї заяви про відвід. Припущення, звісно, є. Ясності — поки що немає.
— От і повернімося до початку нашої розмови: звичка ходити по середах до суду у «Справі» академіка Мальцева вже переходить у відвикання. Сказано, що виникло клопотання прокурора про відвід судді. І, як то кажуть, Stop talking!
— Так. Принаймні до результату розгляду відводу судді — так.
— Що б це означало, на вашу думку?
— Знову ж таки: на мій погляд, це процесуальна диверсія. Це затягування процесу. Люди все ще під вартою. Справа не розглядається по суті. Тобто суддя, маючи можливість дослідження доказів, міг би вже отримати розуміння того, було щось чи не було, вже міг би для себе ухвалити рішення, чи є підстави для тримання людей під вартою, чи ні. І ось прокурор не дає судді дійти до такого розуміння, тому що ми вже рік не можемо приступити до дослідження доказів. Потрібні докази того, що академік Мальцев не винен. Або того, що академік Мальцев винен. Потрібен аналіз цих доказів. А замість цього займаються чим завгодно…
— Наскільки я розумію і пам’ятаю, обвинувачення посилалося на якесь ядро доказів.
— Ядро доказів — це трьохгодинна внутрішня нарада Європейської Академії Наук і Одеського регіонального відділення Української Академії Наук. На початку війни обговорювалося питання щодо того, як забезпечити власну безпеку у випадку розгулу мародерства, злочинності і, не дай Боже, окупації. Можливість останньої тоді не викликала сумнівів і не обговорювалася — надто багато на вулицях було протитанкових «їжаків», барикад, блокпостів, КПП і людей зі зброєю. Як захиститися, як захистити жінок, як захистити своє майно? І яким способом безпечно відступити, залишити свою територію у випадку окупації? Ось, власне кажучи, і весь той порядок денний. Поговорили і розійшлися. Але саме це обговорення, дебати з цього питання і резюме перетворилися на купу фейкових лінгвістичних експертиз і на «доказування» того, що група з двадцяти осіб, більшість із яких — жінки, були озброєним незаконним формуванням, яке забажало… захопити владу в Одесі і сприяти її окупації. Я б хотіла, щоб на початку цієї справи слідчий проконсультувався з військовим професіоналом, щоб зрозуміти, як панянки на підборах і при здоровому глузді можуть атакувати силові державні департаменти і захопити мільйонне місто, розтягнуте на багато кілометрів уздовж моря? І це за наявності військового і поліцейського гарнізонів та територіальної оборони. Що це? Хвора фантазія чи надпильність? Чи щось узагалі в іншій площині?
— Але ж ідеться не про балагановську трамвайну крадіжку гаманця, в якому — рубль двадцять і профспілковий квиток. Це дуже серйозна, серйознісінька підозра і найтяжче обвинувачення. Тоді були надані докази?
— Та, звісно, ні! І в ході процесу це все ніяк не доводиться. Як уже сказано, ми навіть не приступили до доведення цього обвинувачення. Ще і ще, і ще раз: півтора року…
— То доки ж?
— Я не знаю. Але ось вам епізод. На початку захист запропонував не зачитувати обвинувальний акт — практика Верховного Суду цього не зобов’язує. Суддя постановив, згідно з нормою закону, коротке оголошення обвинувального акта і дав 90 хвилин на все. Із цих 90 хвилин ще прокурор Войтов (якого згодом суд відвів) використав десь хвилин 50… так і не перейшовши до суті обвинувачення. Тобто він читав описові частини, читав про те, як почалася агресія Російської Федерації, але ніяк не міг перейти до суті. Тобто — хто ж, власне кажучи, і в чому конкретно обвинувачується.
— Так-так, я був на тому судовому засіданні. Втім, і на всіх інших. Дивностей вистачало всюди…
— Так от, ви пам’ятаєте, прийшов на заміну прокурор Ульянов, який вирішив продовжити цю тему. Але суддя йому сказав: у вас із відведених хвилин залишилося стільки-то. А ми, здається, чотири чи три засідання лише й слухали обвинувальний акт. Розумієте? Що це, як не той самий спосіб затягування процесу. А навіщо, якщо ви переконані у своїй правовій позиції, якщо впевнені в доказах винуватості? Заради чого і навіщо вам затягувати процес? Ви ж хочете показати свою роботу, мовляв — ретельно і грамотно здійснювали нагляд за досудовим розслідуванням, належним чином усі докази зібрані, «Справу» передано до суду. Порок має бути покараний, а доброчесність — навпаки, торжествувати. Або простіше: вороги народу і зрадники Батьківщини мають отримати законну і справедливу кару. Чому ж тоді дистанція розгляду справи в суді і доведення винуватості стороною обвинувачення розтягується більш ніж на рік? Де логіка — не кажучи вже про мораль?
— Клопотання про відвід судді — це акт недовіри суду?
— Так, можна сказати і так. Коли в суді заявляється відвід, там передбачений вичерпний перелік підстав для відводу, зокрема ті, що свідчать про необ’єктивність судді, його упередженість. Про необ’єктивність, про його можливий особистий інтерес у цій справі. Але про яку упередженість на користь сторони захисту, про яку необ’єктивність рішень судді Кривохижі ми можемо говорити, якщо він ухвалював і продовжує постійно ухвалювати рішення про продовження запобіжного заходу на користь прокурора, задовольняв його клопотання і продовжував тримання під вартою всіх, у тому числі іноземному журналісту Енгельману. Який, з огляду на те, що вчинив нетяжкий злочин і перебував на той момент за кордоном, взагалі не міг притягатися до кримінальної відповідальності. А дівчата? Ви бачили цих бойовиків?
4.
— Я давно їх знаю, вони ходили на засідання Історико-літературного товариства і на мої лекції з журналістики в навчально-творчій студії. Кмітливі дівчата. І як фахівець, повинен сказати: за пластичними, мімічними, психомоторними, жестикуляційними і мовленнєвими характеристиками найменше схожі на бойовиків.
— Так, звичайно. І той, хто має очі, бачить усіляке небажання сторони обвинувачення переходити до дослідження доказів. Тут і відвід судді. Я вже говорила про те, що відвід передбачає наявність підстав. І ці підстави повинні бути залізобетонними. Навіть якщо прокурор говорить про те, що суддя упереджений і необ’єктивний, він повинен покласти в основу свого відводу найміцніші докази цього. Повторюю, яка ж упередженість? Усі клопотання прокурора про продовження запобіжного заходу задоволені суддею. Скажімо так, заява про відвід прокурора Ульянова (поки не знаю, чим продиктована), але вона більше належить до жанру епістолярного, ніж юридичного. Наприклад, він явно ратує за так звану журналістку Оксану Поднебесну, яка була видалена із зали суду як свідок, тому що адвокат Бабіков подав клопотання про її допит ще на підготовчому засіданні, тобто в належний час. І оскільки вона заявлена свідком, то за правилами процесу не може перебувати в залі судового засідання до свого допиту.
— І тим не менш, перебувала, наскільки я знаю.
— Тричі. І тричі була видалена із зали суду. Одного разу навіть за участю охорони. Був ще третій раз, Кіме Борисовичу, коли вона прийшла в апеляцію на чергове засідання і також була видалена із зали судового засідання як заявлений свідок. Це не примха судді, це Закон. Три видалення. Такого в інших «Справах» не пригадую. Висловлюючись, знову ж таки, спортивною мовою, це новий рекорд для закритих приміщень. Чи буде четвертий раз? Не здивуюся. Але прокурорських симпатій це не послаблює. Я це до того, що пані Поднебесна фігурує і в мотивації прокурорського відводу судді, вона вважається свідком, хоча заявила про своє небажання бути такою. Здавалося б, юрист, прокурор, який спеціалізується на кримінальних справах, повинен чітко знати Кримінально-процесуальний кодекс. А ось — як бачите…
— Давайте уточнимо для нас, людей різних інших професій і простих смертних. Хоче особа бути свідком, не хоче особа бути свідком, але якщо щодо неї заявлено про допит як свідка, то вона — саме свідок. І її особиста незгода з цим статусом і з того, що з нього випливає, не має для суду значення. Це ж не гурток юних правознавців Приморського районного Будинку піонерів і школярів, а професійна юстиція і Храм Закону.
— Це безумовно настільки, що й говорити нічого. Але ситуація з Поднебесною настільки засмутила прокурора, що на стадії розгляду «Справи» він клопоче про допит журналістки Сидорової як свідка — а вона вела зйомку всього процесу з самого першого судового засідання. Свідком чого вона може бути — не розумію. Але не може юрист не розуміти того, що пропущена стадія, коли прокурор має право подавати такі клопотання. Ось уже воістину, комусь Закон не писаний. А якщо писаний, то не читаний. А якщо читаний, то не зрозумілий. А якщо зрозумілий, то — не так. Словом, прокурор наполягає на тому, щоб суддю Кривохижу відвели. І, відповідно, справа йде на новий авторозподіл і призначається новий суддя.
— Інший, новий суддя, який не вів цей процес, ніяк не пов’язаний із ним, саме новий? І він що ж, повинен починати все з самого початку?
— Так. Усе з самого початку. Мало того, коли справа Олега Вікторовича «зависне» на відводі, коли, можливо, буде ухвалено рішення про відвід судді Кривохижі, справа йде на авторозподіл, і її розгляд починається спочатку, тобто прокурор знову буде кілька засідань читати обвинувальний акт і іншими способами затягувати справу.
І ось підставою також для відводу судді Кривохижі прокурор називає те, що його клопотання про виклик свідка Сидорової не було розглянуто судом, хоча тут же пише, що судові засідання (зазначає конкретні дати) проводилися лише для розгляду невідкладних клопотань, а це — тримання під вартою. Тобто сам собі суперечить. Далі. Дуже невдоволений прокурор тим, що ви і Сидорова отримали дозвіл на відвідування Олега Вікторовича в СІЗО для інтерв’ю. Він ставить це в провину судді як прояв його упередженості.
— А що поганого, тим більше — незаконного, було в цій події? Зустріч і розмова відбувалися в режимній установі і зовсім не віч-на-віч. Там були присутні повноважні представники цього відомства.
— Абсолютно вірно, як і належить за нормативами. Що тут може засмучувати людину Закону? Я не знаю, що конкретно може інкримінувати прокурор цій події. Ну, мабуть, у нього зіпсований настрій із цього приводу. Або просто потрібно щось написати в заяві про відвід. Ось і все.
— Це перенесення теж має якісь межі? Тобто якийсь визначений строк?
— Так, звичайно. Дата призначається з урахуванням завантаженості судді, коли є вільний час і вільний день. Чому я кажу, що це процесуальна диверсія? До моменту розгляду відводу жодного розгляду основної справи бути не може.
— Наскільки я розумію, такі категорії і явища, як особиста неприязнь, антипатія, випади, обмін нелюб’язностями та інша обивательщина не входять до правил змагальності сторін у суді? Чи все ж таки, як сказано в одній давній і мудрій книзі: «Мені помста, і Аз віддам…»?
— Цілком імовірно, з точки зору цього прокурора це так. Помста за Поднебесну, помста за Войтова, за когось там ще…
— Як тут не згадати жарт старого нашого доброго КВНу: «Факти — річ уперта. Але ми теж не ликом шиті», — сказав прокурор. Оскільки в матеріалах цієї справи іноді посилаються на кінематограф, театр і літературу, та й сам Олег Вікторович це робить нерідко, дозволю собі таку розкіш. Свого часу була популярною п’єса і телефільм-вистава «Ковальова з провінції». Уся дія відбувається в суді. Основні дійові особи — суддя, голова, прокурор і адвокат. Розговорилися в кулуарах про настрої і особисте. Прокурор міста їм розповідає: у сусідньому місті він був заступником прокурора. І звернув увагу, що головуючий ніколи не давав підсудному того строку, який він вимагав. Дає менше, дає більше, але ніколи того, що просить прокурор. Потім його перевели сюди міським прокурором. І на прощальному банкеті він запитав у голови суду — чому так? І суддя підтвердив: так, давав. А чому? А тому, відповів, що ви мені завжди не подобалися. Уявляєте, каже, йому моя фізіономія не подобалася, і через це хтось сидів більше, а хтось сидів менше. Ну, це література, драматургія, мистецтво. А наскільки це може бути в реальному житті?
— Це цілком може бути в реальному житті. До речі, Олег Вікторович Мальцев — автор дослідження за книгою Канемана «Шум», що впливає на викривлення об’єктивності людини. Зокрема, там розглянуто приклад із американськими суддями, які через, наприклад, погоду, спеку або якісь інші обставини ухвалювали незаконні рішення. Тобто це поняття шуму — викривлення об’єктивності людини.
— Під завісу згадалася рубрика четвертої сторінки однієї місцевої газети: «Ходять чутки». Перепрошую за азартно-картярську асоціацію. Але зрештою, гра в карти — це та ж змагальність. Буває — і чесна. Отже, ходять вони, ці самі чутки — про те, що у «Справі Мальцева» у сторони обвинувачення є дещо, якась інформація, яку бережуть на кінець. Поки що в хід ідуть шістки і десятки, валети і дами — з тактичних міркувань. А от в апофеозі, мовляв, ця інформація з’явиться як козирний туз. І одразу поб’є всі інші карти. Чули?
— Звичайно. Але це навіть не чутки. Це незрозуміле мені перетворення професійного ставлення до справи і до сторони захисту на особисту неприязнь, скандал і сварку. Я не можу цього зрозуміти. Чому раптом для представників сторони обвинувачення це стає особистим. А відомо ж, що суто особистим воно стає тоді, коли за це заплачені гроші. І чималі. Чи не тому воно для них особисте. І чи не тому вони б’ються не з очевидними фактами в руках, не з чіткими доказами. Вони борються з особистостями обвинувачених і особистостями захисту. Це психологія комунальної кухні — жодного відношення не має до юстиції і юриспруденції, до шанування Закону і навіть до інтелігентності та цивілізованості. Елементарна міщанська провінційна дикість із домішкою вуличного хуліганства. Ось і все, Кіме Борисовичу. А цей слух був ще на досудовому розслідуванні, коли всім адвокатам казали: от коли ми закінчимо досудове слідство і відкриємо вам матеріали справи — ви отетерієте! Там таке! Ми з нетерпінням уже скільки чекаємо відкриття матеріалів справи. Отримуємо 30 томів. Усі адвокати сіли за їх скрупульозне вивчення, не шкодуючи сил. І справді отетеріли! Де? Де склад злочину? Де подія злочину? Де докази? Де воно все? Напрошується відповідь, звісно, в риму. Але не будемо уподібнюватися вуличній пресі, добиратимемо вислови. Уже жодного козирного туза на стадії розгляду справи по суті дістати ніхто не може. Усі карти вже відкриті. І, крім затертих шісток і валетів, там нічого немає. Колода різномастих шісток. Ось і все. Тобто поки — все…