Від редакції. Нашому головному редактору, заслуженому журналісту України Кіму Борисовичу Каневському вдалося зустрітися й поспілкуватися з академіком Мальцевим Олегом Вікторовичем. Це інтерв’ю відбулося в Одеському слідчому ізоляторі, у якому вчений утримується вже півтора року.
— Олегу Вікторовичу. Явище, якому невипадково присвоєно Ваше ім’я і яке в найрізноманітніших публікаціях уже звично називають «Справою Мальцева», відоме досить широко. Музи мас-медіа вже давно не минають його стороною. І я насилу уявляю собі нашого земляка і взагалі — співгромадянина, який би не був у курсі. Відоме воно і громадянам інших країн. Але для початку розмови давайте уявимо собі глядача, читача і слухача, який лише зараз дізнається про те, що академік Мальцев понад рік утримується під вартою. Або такого, який десь щось якось чув, як то кажуть, усяко-різно. Саме — різно. І хоче знати бодай деякі подробиці від самого академіка Мальцева. Раз уже вдалося з Вами зустрітися, вшануємо цю здорову допитливість — що скажете Ви самі? Наприклад: з чого насправді все почалося?
— З обшуків. Державне бюро розслідувань (ДБР) провело їх у мене, у моїх колег і співробітників кілька десятків — усюди, де тільки можна, не можна й не потрібно. Це було в лютому 2024 року. Після цього, власне кажучи, і з’явилася перша «Справа» — щодо мого колеги Костянтина Слободянюка. Торкнулося це й ще однієї людини, навіть не пам’ятаю, як його звати. Так виникла вона, ця «Справа» в ДБР за величезною кількістю і якістю статей із громоподібними формулюваннями — зокрема державна зрада, виправдання російської агресії, втручання в роботу електронних систем і навіть незаконне зберігання зброї. Ці страшні формулювання пред’являли суду — і суддя підписував будь-які документи. «Справу» вели адвокати Ольга Панченко і Максим Шевченко. А я тоді не був у ній фігурантом. Ось так це, можна сказати, і почалося. За підсумком розслідування цієї «Справи» в ДБР жодних підозр мені не висунули, мене навіть не допитали як свідка, хоча в межах цієї «Справи» в мене були обшуки і вдома, і в офісі, а також вилучили моє майно — телефони, комп’ютери, спортивну та мисливську зброю, яка була офіційно зареєстрована в Нацполіції. Примітно, що в ухвалах на обшуки переважно фігурувало моє ім’я, хоча у справі я не був навіть свідком.
— Пригадайте, як Ви тоді це сприйняли? Як до цих чудес поставилися?
— Із подивом. Особливий подив викликали формулювання — «Вороги народу», «Зрадники» і «Зрада Батьківщині». А незаконне зберігання зброї взагалі повергло мене в шок, оскільки вся зброя в мене зареєстрована офіційно.
— Нічого собі початок! Але, Олегу Вікторовичу, за моїми спостереженнями, цьому дебюту передував ще й певний нульовий цикл. Щось на кшталт підземних поштовхів, підхоплених жовтенькими ЗМІ. Ще не йшлося про «держзлочини»; глядачеві-читачеві-слухачеві повідомлялося про Ваш моральний образ і про екзотичні пригоди подібного ґатунку.
— А, Ви про це? Я про ці речі взагалі не говорю з тієї причини, що це вже давним-давно всім набридло. Пам’ятаю, у нас була така ситуація багато років тому, на науковому симпозіумі. Там було понад 150 осіб. І одна жінка встала і прямо, відкритим текстом каже: «Мальцев, ну, а як Ви взагалі живете після того, як Ви жінці зробили двох дітей і покинули її?» Така була провокація. Вони ж думали, що я почну від усього цього відмовлятися. А я кажу: «Де вона? Сюди її? І дітей теж. Як це взагалі від мене приховують таке багатство! Ведіть дівчину і дітей теж». Як би це не було кумедно, факт залишається фактом: ці сексуальні упередження експлуатувалися вже тоді — десять років тому, одинадцять років тому. Це все не нові речі. Коли у 2024 році СБУ затримала мою асистентку Анну Філіппову і мою колегу Марину Іллюшу, то їх допитували щодо того, з ким я сплю. Яке це має відношення до держбезпеки під час війни, я щиро не розумію. Але, вочевидь, має, раз їм це так важливо, як виявилося. Тобто, по суті, абсурд дійшов до того, що люди, які займаються держбезпекою під час війни, цікавляться якимись там сексуальними зв’язками Мальцева. Це наводить на думку, що їх саме зміст справи не цікавить. Їх цікавить конкретна особистість, яку звуть Мальцев, і як цій особистості можна більше нашкодити за допомогою своїх повноважень.
— Ще досить широко поширювалося відео з якоюсь дамою, яка над натовпом видерлася на фронтон входу до Вашого офісу. І звідти повідала світу про Ваші до неї, так би мовити, зазіхання — відкритим текстом. Цікаво, що саме такі, пікантні й відверто неполітичні інсинуації магнітом привертали увагу читачів і глядачів до Вашої особи.
— Це журналістка Марія Ковальова. Тільки мене там не було в той момент. Справа була біля офісу адвокатської компанії, і нікого, крім охорони офісу та самої Ковальової, там не було. Кричала вона це все з висоти трьох з половиною метрів, перебуваючи на козирку адвокатської компанії. Не знаю, де знайти людину такого зросту, щоб до неї можна було дотягнутися. Тому вона це просто вигадувала на ходу і кричала.
— Гаразд, жарти жартами, зрештою, можна було б посміятися і забути. Але особисто Ви знаходите якийсь зв’язок між тими поштовхами, тим епатажем жовтенької преси й нинішньою ситуацією?
— Ні, не думаю, що ці речі пов’язані між собою. Я зараз спробую пояснити. Одеса стоїть на такому явищі, як «Куш». Знаєте? От мені мій шеф першим завжди казав: «Та не треба нічого робити. Шукайте гроші». Якщо у Франції кажуть: «Шукайте жінку», «шерше ля фам», то в Одесі — «Шукайте гроші». От із ними й треба працювати, із грошима. Щойно грошей не стане, інтерес зникне миттєво в усіх. Хто в Одесі буде напружуватися без грошей? Згадайте фільм про Мішку Япончика «Одного разу в Одесі», який зняли понад 10 років тому. Там казали: «В Одесі революцію безкоштовно не зробиш, це вже точно».
— Я мушу уточнити як історик. Це лист Соколовської, яка працювала від ЦК РСДРП(б) в одеському підпіллі. У її шифровці Леніну сказано просто і ясно: надішліть грошей, бо в Одесі революцію зробити безкоштовно не можна.
— Саме так. До чого я це кажу? В Одесі все просто так, окрім грошей. І тому з моєї особистої точки зору, якщо комусь я і знадобився, то тільки через гроші.
— Ну, припустімо, знадобився через гроші. Це зрозуміти нескладно. А «Зрада Батьківщині» звідки взялася?
— Давайте відверто. Жодних обвинувачень у зраді Батьківщини в мене у справі немає. Як не намагалися наші процесуальні опоненти, але навіть їхній запалений і спонсорований розум не зміг нічого вигадати на цю тему. Мене обвинувачують у змові щодо повалення конституційного ладу (стаття 109) і створенні незаконного воєнізованого формування (стаття 260). До слова, стаття 260 навіть не належить до злочинів проти основ національної безпеки й аж ніяк не підслідна СБУ, це підслідність Нацполіції.
Повертаючись до грошей. Питання «звідки в Мальцева гроші» часто чули мої адвокати від слідчих у цій справі. Коли ми знімали різні проєкти, дуже багато хто запитував: «Мальцев, ну, звідки у Вас гроші на ці проєкти?» І людям, які ставлять такі питання, в голову не приходить, що гроші можна заробляти, а не красти. А в них же мислення таке: де Мальцев краде гроші? Вони не розуміють, що науку можна за допомогою технологічного елемента перетворити на гроші.
Наприклад, якщо ми їдемо в наукову експедицію, то привозимо звідти матеріал, який далі перетворюємо на технології і на цьому заробляємо. Тобто, по суті, ні СБУ, ні контррозвідці, ні поліції не могло спасти на думку ідеї — захопити бізнес Мальцева, розвалити його, знищити і так далі — з тієї причини, що вони всі не розуміють, а де тут гроші…
От дивіться: якщо я, наприклад, начальник порту, то мене можна прибрати з посади, поставити свою людину і заробляти. Але насправді в мене, Олега Мальцева, з активів тільки дошки, фломастери і відеокамери. Тобто, ну, що ти відбереш? Усі офіси орендовані. Який узагалі сенс атакувати таку організацію? Є тільки один-єдиний спосіб щось отримати в цій ситуації — це знайти людину всередині організації, яка знає, як працюють технологічні схеми і в кого є доступ до цих систем і клієнтів. Людину, яка знає, як заробляти на інтелектуальній власності. І в чиїх руках потік клієнтів.
— У ті часи Ви майже безперервно і дуже щільно займалися справою, були більш ніж достатньо завантажені й перевантажені, щоб пов’язувати все це ще й із майбутніми «Державними злочинами».
— Давайте так: умовно поділимо людей на розумних і не дуже. Тут половина СІЗО сидить, відверто кажучи, недалеких людей. Наприклад, питаю одного хлопця: «Як ти сюди потрапив?». Він каже: «Парфуми вкрав». Тобто люди, які свідомо систематично вчиняють злочини, — це професійні злочинці. Але тут є й ті, які не розуміють, яким чином вони сюди потрапили. Так ось, коли професійні злочинці вчиняють злочини — вони готуються і до того, що їх можуть рано чи пізно затримати й посадити до в’язниці. Тобто вони собі алібі забезпечують, якісь захисні функції відпрацьовують, уже мають роки досвіду.
Але коли ви, вибачте, за все життя не вчинили нічого протиправного, коли ви — юрист і мислите юридичними категоріями, то для вас обвинувачення такого роду вкрай дивні.
Так ось, коли це все сталося, я одразу сказав — хто це все влаштував. Але ж у мене є партнери. Ви розумієте? А партнерам дуже не хочеться вірити в те, що хтось із їхніх товаришів, з якими вони там пуд солі з’їли, їх зрадив. І не просто зрадив, а фактично вирішив захопити інтелектуальну власність і клієнтів, і позбутися всіх, хто може цьому завадити.
— Французи кажуть, що зраджують тільки свої.
— Так, виключно так. Ну, а Ви ж чудово розумієте, я Вам зараз перелічу, хто міг завадити їм це зробити. Це Костянтин Слободянюк. Де Костянтин Володимирович зараз перебуває? У слідчому ізоляторі. Це номер один. Другий, хто їм міг завадити це зробити, — адвокат Ольга Панченко. І, власне кажучи, так і сталося. Як Ви знаєте, Ольга Вікторівна тут, у СІЗО, сім днів на п’ятому корпусі відсиділа. Звільнив її Апеляційний суд під заставу. Її всіляко лякали протягом цих двох років — починаючи з першого обшуку в лютому 2024 року, багато намагалися на неї впливати, аби вона просто пішла зі справи. Їй пропонували різні компроміси.
— А відступні їй пропонували?
— Ні, цього не було. Різне пропонували. Думаю, відступні адвокату Панченко «зажабили» просто. Це жарт, безумовно.
— Тут більш ніж доречна, мені здається, репліка. У якийсь момент з’явився анонімний лист, де якраз пропонувалося домовитися миром…
— Цей лист був у грудні двадцять третього року, а перші обшуки почалися в лютому двадцять четвертого. Лист прийшов на пошту адвоката Ольги Панченко — на її офіційну адвокатську пошту. У листі була пропозиція видати трошечки «коштів» для того, щоб у Мальцева все було добре. Також там пропонувалося надати всю інформацію, яка дозволить швиденько зреагувати і вирішити, скажімо так, усі питання в майбутньому.
Однак автори листа не зовсім зрозуміли — кому вони це надіслали і з ким мають справу. Замість грошей адвокат Панченко написала заяву до центрального управління СБУ і навіть їздила туди на прийом як мій адвокат.
А за 2 місяці все почалося. У лютому 2024 року ДБР і військова контррозвідка прийшли з першими обшуками. Фігурантом у справі був Костянтин Слободянюк і якийсь його знайомий, імені якого вже не згадаю. Я вже про це говорив на початку інтерв’ю.
— Як Ви думаєте, чому надалі, коли про це вже ось скільки преси, — маса публікацій і з плюсом, і з мінусом давно перевищила критичну, — про цей лист узагалі ніде нічого ні слова не говориться, хоча ж він дуже багато змінює?
— Давайте я Вам нагадаю: у цій справі є речі, про які взагалі ніхто нічого не говорить. Наприклад, у перший день, коли мене заарештували в реабілітаційному центрі, у всіх газетах поширили інформацію про те, що в мене вилучили 90 одиниць зброї. Було таке? Було. Тільки не уточнили історію цієї зброї. Якби читачам розповіли історію цієї зброї, то писати про це взагалі не було б сенсу. Бо тоді б їх запитали: «А навіщо ви це пишете?». Цю зброю було вилучено не в межах справи, у якій ми зараз перебуваємо — ось цієї, за 260-ю і 109-ю статтями. Зброю було вилучено в межах першої справи ДБР 29 лютого 2024 року, де я навіть не проходив як свідок, не кажучи вже про статус підозрюваного.
Мене заарештували лише через пів року після вилучення цієї зброї — 12 вересня 2024 року і вже в межах іншої справи — СБУ.
Повернімося до справи ДБР і вилученої в мене зброї. У межах цієї справи суд в арешті зброї відмовив і зобов’язав прокурора повернути її мені, оскільки вона вся зареєстрована — раз. І не є бойовою зброєю — два. Також суд зобов’язав повернути і патрони до цієї зброї, оскільки вони не бойові, а мисливські й були куплені в магазині офіційно, з дозволами на зброю. Прокурор подав апеляційну скаргу, і Апеляційний суд йому відмовив. Моїм представником у судах із цих питань була адвокат Ольга Панченко.
Але зброю вони мені так і не повернули. Після апеляції, яку Ольга виграла, порушили нову кримінальну справу в Нацполіції, потім у СБУ. І вже у вересні 2024 року ви побачили в ЗМІ повідомлення про вилучену в «озброєної банди» зброю.
— Ви кажете «Вони». Хто такі «Вони»?
— Це саме «вони». «Вони» — це неоднорідна маса. Тому я й кажу «Вони». Якби це був якийсь конкретний правоохоронний орган, я б сказав: «Це прокуратура». Але ні — це не контррозвідка і не прокуратура. Це злочинне угруповання з різних людей у різних правоохоронних органах: із контррозвідки, з прокуратури. Тобто банда, що складається з людей у різних правоохоронних органах. Тому — «Вони». Це не якийсь конкретний орган.
Чому складно сказати, хто винен? Тому що сам орган каже: це наші співробітники, але ми нічого не робили. І, власне кажучи, по суті, це так і є. Є конкретні співробітники, які входять до «банди» і своїми вчинками ганьблять увесь правоохоронний орган.
Пам’ятаєте фільм «Таксі»? Там кажуть: другий спосіб праці поліцейського — затримання. Він каже: «Я думав, ти його на гарячому хочеш узяти». А йому відповідають: «Докази можна потім знайти, ми завжди так робимо». Ось це і є другий спосіб роботи поліцейського — затримання. Вони приїхали вранці, о 6:00, у реабілітаційний центр, де я був після реанімації. З «Альфою» затримали мене — я був на інвалідному візку. Поволокли до суду, за два дні мене швидко заарештували. І доставили до цього закладу, де я зараз перебуваю вже рік і сім місяців.
У цих людей, яких я називаю «Вони», є дивовижна здатність — вони навчилися обіцяти. Обіцяють усім якийсь невідомий результат, якийсь божевільний. І я впевнений у тому, що суддям вони й досі обіцяють щось у стилі «ми доведемо», «ви побачите НСрД». Тільки жодних НСрД у моїй справі немає. Можливо, це одна з причин, через яку прокуратура так уперто тягне з наданням доказів у суді.
Пам’ятаєте, я розповідав: у першій справі ДБР під час розслідування була незліченна кількість статей, у межах яких проводили обшуки і вилучали майно. А знаєте, скільки дійшло до суду? Одна! Одну нетяжку статтю пред’явили Слободянюку. І навіть цієї статті там немає. Я бачив матеріали справи — і як адвокат можу сказати: буде хороший виправдувальний вирок. До слова, у цій справі ДБР лише одних комп’ютерів і телефонів у нас вилучило на суму понад 200 тисяч доларів.
У мене вдома вилучили навіть Айкос і… ручку Parker. Ці предмети досліджували на експертизах — на предмет наявності в них пристроїв для прослуховування. Я не жартую: саме це вони подавали на експертизу і запитували, чи є це пристроєм для прослуховування. Ви уявляєте, що має коїтися в голові людини, щоб це робити? Тобто люди або не розбираються, або знущаються. Мені здається, знущаються. Не може офіцер спецслужби не розбиратися в елементарних речах. Але складається враження: або вони не розуміють, із чим мають справу, або просто знущаються.
— Як Ви можете прокоментувати те, що, за заявами Ваших адвокатів, за одну подію Вам пред’явили три статті Кримінального кодексу?
— Ви питаєте про три статті за одну й ту саму подію. У мене є три версії. Перша — версія мого адвоката: юриспруденція — це не найсильніша сторона діяльності наших процесуальних опонентів. Мабуть, в університеті треба було краще вчитися.
Чому суд цього не бачить або не хоче бачити? Загалом, у нас із судовою системою біда. Реальна біда. Триває війна. Незрозуміло, що відбувається. За цей час судова система припустилася величезної кількості помилок, якщо так можна висловитися. Як це працює в демократичних державах? Так, у війні спецслужбам розширюють повноваження. Але одночасно створюють орган, який жорстко питає за використання цих повноважень. Коли за перевищення повноважень посадять першого, другого, третього — решта десять разів подумає, перш ніж ці повноваження використовувати у своїх особистих інтересах.
А коли людині дають повноваження, вона вперше вчиняє злочин, вдруге, втретє, вчетверте. Потім прокуратура каже: їх час саджати. А вони відповідають: «За що? Нам дали такі повноваження». Тобто почалася війна, спецслужбам дали карт-бланш, а питати за ці повноваження нікому. Вони роблять, що хочуть. Потім кажуть: «Після перемоги розберемося». Але ж Ви чудово розумієте, що перемогти мало — треба, щоб після війни щось залишилося: люди, бізнес, економіка. Не можна ж увесь час жити за рахунок партнерів.
Тому є друга гіпотеза. Коли люди не бачать меж, BMW собі під час війни купують і їздять на них містом. Постає питання: як вони обслуговують такі машини на свою зарплату? Отже, десь з’являються додаткові гроші.
І ще один важливий момент: у нас ніколи не було конкурентів. Тому в нас ніколи не було і проблем ні з правоохоронними органами, ні з ким. Назвіть мені ще одну таку наукову організацію, як наша. Немає такої ні в нас, ні в Європі. Вона унікальна.
— А Національна академія наук, державна?
— Державна академія наук отримує бюджетні гроші. У нас — приватна структура. Такої більше немає. Тому нам навіть дорогу перейти не було кому. У нас не було конкурентів. І раптом — СБУ, військова контррозвідка. Яке ми маємо відношення до військової сфери? Військова контррозвідка повинна займатися військовими. Якби ми справді були поганими людьми, нашу справу мало б вести територіальне управління СБУ, а не військова контррозвідка. Звідки вона тут узялася? Поставте собі питання: чому служба, яка не має повноважень займатися цивільними особами, береться за таку роботу разом із ДБР? У кожної служби своя спеціалізація.
А далі починається історія. Люди, які все це організували, зробили це не просто так. Їм хтось мав допомогти. У цей час ми почали працювати над новою олімпійською стрілецькою системою. Усі знають, із якою швидкістю я вирішую завдання. Можливо, когось дуже налякали наші плани з американцями: побудувати тут стрілецькі стенди, спортивні комплекси.
Я тренувався з тренером національної збірної України зі стендової стрільби, з Миколою Миколайовичем Мільчевим. І навколо всього цього почалася якась метушня. Деякі наші партнери вирішили піти в іншу систему — приватну. Ми займалися олімпійською системою «Скіт» (круглий стенд), державною, а вони пішли в приватну. Є такий вид спорту — спортинг. Він не олімпійський, це мисливська стрільба. Дуже популярний і дуже дорогий вид спорту. Там крутяться величезні гроші. Цим займаються генерали, адмірали, полковники.
Зараз полювання заборонене через війну, а стріляти людям хочеться. Спортинг — ідеальна заміна: стріляєш по тих самих мішенях, але на стенді. Один із організаторів справи щодо мене — Діма — був буквально одержимий полюванням. Я думаю, все почалося так. У нього є дружина Валентина. Вона, вочевидь, вирішила, що може більше, дуже повірила в себе. Розумієте, гроші, дорогі машини, зброя — все це поруч. Виникає бажання все це отримати. З’являються нові знайомства, дружба. В Одесі дружба просто так не виникає. Вона завжди для чогось. Потім, вочевидь, у якийсь момент дівчина випила і почала говорити, що їй потрібні будинок, квартира, літаки, машини. І в цьому колі з’явилися люди, які вирішили допомогти реалізувати ці бажання.
А Діма опинився перед фактом: треба вкрасти гроші. Але щоб це зробити, треба було нейтралізувати Ольгу, Костю, мене і ще кількох людей. У підсумку в цьому колі сформувалася група людей, яка вирішила здійснити задумане. Це схоже на рейдерське захоплення, хоча формально це не зовсім рейдерство. Сенс був простий: забрати гроші, а тих, хто може їх зажадати назад, нейтралізувати.
— Але ж коли тут усе це почалося, Ви перебували за кордоном. Можливо, був сенс не поспішати повертатися? Залишитися за кордоном і звідти боротися за справедливість і правоту?
— Є таке поняття — честь. Так, як Ви кажете, може вчинити бізнесмен. Мені потрібно було йти назустріч долі.
— У Вас була впевненість у тому, що закон неодмінно запанує?
— Ні, звісно. Я просто не думав, що вони настільки безглуздо і недолуго мене посадять. У нас навіть жарт був у адвокатських колах: краще мати щодо себе незаконну кримінальну справу, ніж законну.
Пам’ятаєте історію про людину, яку ведуть на страту, а їй пропонують утекти? Останні слова Лямоля і Коконнаса (Дюма). Його коханка все підготувала: коні, гроші, дорога. А Коконнас питає: «Ти після цього зможеш мене любити, якщо я втечу з поля бою?». Для офіцера тієї епохи честь була вищою за життя.
Для мене принцип простий: краще бути, ніж здаватися. Не можна вдавати із себе того, ким ти не є. Якби я залишився за кордоном, вони б почали брати тут людей у заручники і казати: «Повернися, інакше ми їх не відпустимо». Що б це змінило?
Я пам’ятаю одну книжку з психології поведінки в екстремальних ситуаціях. Там ставилося питання: «Якщо у вас на очах зґвалтують вашу доньку, чи зможете ви потім жити далі?». І я тоді подумав: коли людина зраджує своїх партнерів, друзів — як вона потім із цим живе? Як вона може далі жити, знаючи, що зробила? Ось цей Діма. Він знав, що зрадив нас — на догоду своїй дружині і якимось новим друзям по спортингу, де вони організували цю банду і дали йому можливість усе вкрасти. Як він тепер із цим украденим житиме? Ось це питання. Є гроші, які ні за які гроші не потрібні. Так само є вчинки, які ні за які вчинки не потрібні. З моєї точки зору, залишити своїх підлеглих тут, а самому поїхати — я таким ніколи не був.
— Не менш делікатне питання. Ви прийняли рішення вчинити саме так, віддали себе закону, поважаючи його і розраховуючи на нього. Минув уже понад рік, фактично другий рік. Настрої за цей час, напевно, були різні — тут же не санаторій, та й здоров’я не ідеальне. Були моменти, коли Ви заднім числом сумнівалися або жалкували?
— Ні. Жодного разу. І зараз не шкодую.
— Як академік Мальцев сприймає нинішній стан справ? Другий рік іде, все тупцює на місці.
— Я впевнений, попри все, закон запанує. Це вже ясно. Усі розуміють, що в будь-якому разі ми переможемо. У тому числі й ті, хто привели нас сюди. Ось прокурор постійно каже на засіданні — якщо ви відпустите Мальцева з-під варти, він поїде до Німеччини. А чому не до Італії чи Португалії? Якби я хотів, уже давно поїхав би, наприклад, до Нідерландів і жив би, і спокійно працював там.
Для мене важливо, хто я. Я вранці дивлюся в дзеркало — і для мене важливо, ким я залишаюся. Для деяких інших людей це не так важливо. Тому я інакше вчинити не міг. Я ніколи так не вчиняв. Напевно, тому і ставлення до мене таке — тому що ніколи інакше не вчиняв. У житті в мене було багато ситуацій між життям і смертю. І я завжди обирав смерть замість життя — і поки живий, слава Богу. Людина не може бути без совісті і без честі. Інакше це вже не людина. Для мене не можна бути мерзотою. Не для цього Бог людину народжує. Треба показувати це на практиці. Я і показав, що так можна. Хоча, звісно, говорити про мораль на такому рівні і за таких грошей… Але побачимо.
Я впевнений, що наші опоненти просто не знають, що робити далі. Вони зробили стільки кроків, що вже не можуть усе повернути назад. Якби це зробити на першому етапі — після перших обшуків — ще можна було б усе відкотити. А зараз уже стільки всього нароблено, що вони вже не доводять щось, а рятують себе від кримінальних наслідків того, що вони накоїли.
— За цей час Вам пропонувалися якісь варіанти? Все ж починали листом із пропозицією розумного компромісу.
— За цей час співробітники ДБР чи СБУ жодних грошей не вимагали, якщо Ви про це. Такого не було. У нас був один випадок на самому початку, в грудні 2023 року, і то ми не знаємо конкретно — хто саме це був.
— Невеликий відступ: як пам’ятаєте, у мене до Вас завжди було безліч питань. А зараз їх, здається, більше, ніж раніше. І ще історично нещодавно в голову не спадало, що ми не побачимося рік-півтора. І що зустрінемося в такій обстановці. Зізнаюся: враження дуже важке, мені якось не по собі. Але їдемо далі:
співробітники правових сфер, про яких Ви говорите, — правознавці за освітою. Усі. Можливо, погано вчилися — це інша справа. А дипломи в усіх є. Але є ще одна дипломована інстанція — журналісти. І є читачі, глядачі, слухачі — ті, хто споживає нашу продукцію. А продукція ця — м’яко кажучи, суперечлива. У серйозного читача голова повинна йти обертом. От читає сучасник про академіка Мальцева, його Експедиційний корпус, наукові праці, диспути, лекції, вітчизняні й міжнародні симпозіуми. Про його книги, фільми. І тут же — про те, що він — псевдовчений…
— Я розумію. Адвокати з перших днів говорили їм: ви що, з глузду з’їхали? Треба натиснути дві кнопки в Інтернеті — і ви побачите, що йдеться про адвоката, кандидата наук. Усе це у відкритому доступі. А вони відповідають: нам це не треба, це неправда.
Їм на обшуку показують наукові журнали зі статтями — теж не треба.
— А що треба?
— Не знаємо.
— Соціальне замовлення відчувається. Але знову ж таки, є читач, глядач, слухач. Вас якою мірою він цікавить?
— Читач мене, звісно, цікавить. Тільки в мене немає можливості зараз із ним спілкуватися. Все моє спілкування з читачем — через адвокатів. У мене тут немає засобів зв’язку. Нічого. Тільки телевізор. Окрім адвокатів, я ні з ким не спілкуюся. Взагалі, в мене суворий розпорядок дня. Прокидаюся, приводжу себе до ладу, йду в слідчі кабінети. До мене приходить адвокат Євгенія Василівна Тарасенко — ми готуємося до справи. О пів на другу повертаюся на корпус. У мене багато наукових робіт. Є зошити, ручки — я займаюся наукою. Мені є чим займатися.
— Ми колись із Вами говорили про паралелі науки, мистецтва, літератури, зокрема й журналістики. Говорили про те, що ця діяльність вимагає, крім усього іншого, особливого стану, у простонародді це називається натхненням. Що Вас надихає тут? Ви ж продовжуєте наукову роботу.
— Багато хто вважає, що в Одеському СІЗО є окрема будівля імені Мальцева — кол-центр із комп’ютерами, де я все роблю. Вони його шукають по всьому СІЗО. Насправді все просто: зошит і ручка.
— Але ж щось має Вас надихати?
— Ваші інші колеги по цеху — журналісти — пишуть про те, що я тамплієр, наполовину — воїн, наполовину — монах. Келія в мене є.
— От Ви смієтеся. А що Вас тут розважає?
— Мене розважає сама ситуація. Досі не розумію, що я тут роблю. Як сформулювати, що я тут роблю? За версією обвинувачення, я і ще 22 людини — всього 23, з них десять жінок — без бойового досвіду збиралися захопити владу в Одесі за допомогою страйкбольної зброї і зареєстрованої гладкоствольної зброї. Нарізної зброї майже не було — близько десяти одиниць, і то вся мисливська. Це зброя для спортивних дисциплін — «Біжучий кабан», «Біжучий олень». Це не бойова зброя. Спортивні рушниці дорогі — п’ятнадцять-двадцять тисяч доларів. Мисливські можна купити за 1500. Спортивна зброя робиться з інших матеріалів — витримує величезний настріл. На полюванні людина стріляє 10–20 разів. На тренуванні — 20 пострілів за дві години. Тому навантаження на ствол величезне. Ба більше, «Калашников» важить 3,5 кг. А спортивна двоствольна рушниця — близько п’яти кілограмів. Як із нею бігати містом і владу захоплювати?
— Коли ми з Вами писали книгу про журналістику, обговорювали майже всі її аспекти. Але тоді навіть не говорили про жовту пресу. Якби зараз готували продовження або друге видання книги «У країні Журналістика», Ви б торкнулися такої теми, як жовта преса?
— Преса інформаційних воєн? Якщо подивитися на історію Інституту, то можна побачити, що інформаційні війни проти нас вели дуже сильні структури. Це і Спілка журналістів, і таємна профспілка журналістів Одеси, і російська православна церква. Але вони програли нам першу і другу інформаційні війни. Коли порушили головну справу, у нас уже не було тих можливостей, які були раніше. Якби вони грали чесно, все закінчилося б за тиждень. Але ми маємо справу зі спецслужбами — та ще й під час війни. Будь-яка наша дія трактується як боротьба проти України, а не проти конкретних недобросовісних офіцерів, які пригрілися, щоб заробляти гроші. Одразу кажуть: вони хочуть знищити спецслужби. Ми не хочемо знищувати спецслужби. Ми хочемо, щоб відновився закон. Поки одні співробітники спецслужб сидять у тилу і виконують комерційні замовлення, їхні колеги гинуть на фронті.
І коли на другому році війни люди раптом починають купувати машини за 50 тисяч доларів — це виглядає дивно. І, чесно кажучи, це свинство. Що стосується жовтої преси, нас намагалися тролити, про нас писали все, що тільки можна і де тільки можна — Ви ж пам’ятаєте. Але, чесно кажучи, я ніякої жовтої преси не бачу. В Україні її немає — це моя особиста думка. Вона відсутня. Називати пресою сайт без зобов’язань, де написано «Антикор» або щось подібне, я не можу. Зараз це називають мас-медіа — така облагороджена назва.
У мене був момент: вони посилалися на «Думську». Я сказав, що «Думська» навіть не засіб масової інформації, а звичайний інформаційний сайт.
Але свою справу він робить, сіє. Однак, якщо ви хочете зі мною розмовляти, повинні оперувати компетентними джерелами, а не чим попало. Я вам тоді такий самий сайт напишу. Треба розуміти, для чого створений цей сайт — щоб ні за що не відповідати.
— А як читачеві відрізнити одне від іншого?
— Треба перевіряти джерела, з якими ви працюєте. Є різниця між «The New York Times» і «Думською»? Є рівень засобів масової інформації і ступінь політизації. Раніше були журналісти, яких не можна було запідозрити в політизації. Принцип був простий: що бачу — те й знімаю, пишу тільки про те, у чому особисто брав участь. Уявімо: я журналіст, і мені треба написати погану статтю про адвоката Панченко. Мені треба її очорнити. Як писати статтю про Панченко, якщо я її не знаю? Перше, що я б зробив, — познайомився б із нею. Подзвонив би і сказав: «Ольго, я журналіст такого-то каналу. Приділіть мені годину часу. Мені пропонують написати про Вас статтю». Запросив би на вечерю, щоб зрозуміти її як особистість. Чому мої замовники хочуть, щоб я написав гидку статтю? І вже після знайомства зрозумів би — писати чи не писати.
Моя суб’єктивна думка. Ми домоглися того, що задушили журналістику в Україні під час війни. Заборона на публікації, обмеження — і що в підсумку? Українську журналістику відкинули на п’ятдесят років назад. При цьому вороги зробили навпаки — розвинули потужну журналістську систему, виховали величезну кількість військкорів, кореспондентів. У них є кому писати. А в нас хто пише? Одні й ті самі люди. Кажуть: «Українська правда» і ще хтось. А хто ще?
Ми самі задушили журналістику. Немає ні військкорів, ні кореспондентів.
Про що може писати жовта преса? Тільки про поганого Мальцева. Про хороше писати не дадуть. От до мене на судові засідання регулярно приходять «патріоти». Чомусь багато патріотів стали журналістами. Я не розумію, звідки з’явилася формула «патріот = журналіст». Була смішна ситуація: людина приходить до міськради, її просять показати посвідчення. Вона відкриває барсетку — звідти висипається п’ятдесят журналістських посвідчень.
– Яке вам показати?
Розумієте? Посвідчення можна дати і розумній людині, і дурневі. Коли такі люди приходять до суду висвітлювати мою справу, подивіться, як вони це роблять. Журналіст повинен мати праці. От, наприклад, у Вас маса журналістських праць. Так само й з ученими. Як зрозуміти, вчена людина чи ні? У вченого є наукові праці: книги, монографії, лекції.
Якщо відкриваєш соцмережі — а там лише фотографії голих жінок і нічого наукового — дивишся бази Scopus, а там теж нічого. За три хвилини можна зрозуміти, хто перед тобою.
Навіть якщо людина захистила кандидатську для іміджу, у неї має бути мінімум шість наукових статей, коли вона писала кандидатську. Якщо людина не писала монографій, не публікувалася, не складала наукових робіт — який він учений? У науки мають бути наукові продукти. Тому, відповідаю на Ваше запитання так: жовтої преси в Україні немає. Її замінили люди на кшталт Оксани Піднебесної — колись вони були журналістами, працювали на телебаченні. Тепер вони ходять по судах із камерою, влаштовують провокації, щоб заробити пару копійок на життя, бо їх більше нікуди не запрошують. Кому потрібен такий журналіст?
Якщо мені потрібен серйозний журналістський проєкт, я шукатиму професіонала — людину, яка здатна організувати роботу і керувати як головний редактор.
А ці люди на таке просто не здатні.
— У адвокатів особлива роль у цій справі. Що Ви скажете про них?
— Щоб займатися такими справами, треба бути жінкою. Чоловікам це набагато складніше. Наших адвокатів-чоловіків одразу почали тиснути: або йдіть зі справи, або завтра поїдете на фронт. Так вони й діють: викликають убік і кажуть — обирай. Жінок поки що на фронт відправити не можна. На наших київських адвокатів тиск теж був.
Ось хотів ще приклад навести: обшук в офісі на Гоголя. Нічого не знайшли — нуль. До речі, майже всі їхні обшуки закінчуються нулем. Так ось, щоб проводити обшук в адвокатській конторі, обов’язково має бути присутній представник Ради адвокатів. Представник Ради адвокатів сидить і читає постанову суду й починає сміятися. Там було написано таке, ніби космічний десант висаджувався в Одесі, та ще всяка всячина в стилі Стругацьких. І цей адвокат каже: що ви за маячню тут написали? Йому кажуть: добре-добре. Смійтеся-смійтеся. Подивимося, хто сміятиметься останнім…
Коли обшук закінчився, адвокат вийшов із офісу — і його одразу спробували забрати до ТЦК. Ось так вони реагують на критику.
Вони поводяться безцеремонно, грубо. І в них відчувається особиста помста. Ця особиста помста проявляється в кожній слідчій дії. Вони розраховували, що ми одразу здамося і отримаємо свої десять років. Як ми посміли їм чинити опір?
— Як відомо, людина за своєю природою здатна адаптуватися до різних ситуацій, бо ситуації постійно змінюються. І, напевно, спочатку було важко, але з часом людина звикає. Ви тут уже перебуваєте рік із гаком. До чого Ви не можете звикнути? А до чогось, можливо, уже звикли.
— До беззаконня. До цього звикати я не можу і не збираюся. А в решті тут усе однаково: корпус, камера, передачі, телевізор. Їжу мені передають хорошу. Місцеву їжу я не їм. Розпорядок простий: слідчі кімнати, робота з адвокатами, потім повертаюся і працюю над науковими текстами. Потім подивився телевізор, повечеряв і так — по колу. Я навіть навчився грати в шахи — граємо щодня по одній партії. Граю із сокамерником. В’язниця зупиняє людину і дає час подумати. Тут цього часу багато.
— Тутешній дебют, кажуть, довічно незабутній і багато що визначає?
— Коли я сюди потрапив, опинився в жорстких умовах. Мене одразу посадили в карцер на 10 діб. Потім з’ясувалося, що це незаконно. Мій адвокат Євгенія Тарасенко звернулася до суду, і суд визнав ці дії незаконними. У певний момент часу мені навіть повісили замки на ґратах, сказали — взагалі не випускати з камери і поставити два пости. Я сказав: вам же самим відкривати ці замки. На першому корпусі я прожив майже рік у таких умовах: прогулянка, телевізор, адвокати приходять — попрацював, назад у камеру. Холодно, обігрівача немає. Коли їм потрібно було мене «привести до ладу», як вони вважали, вони скаржилися начальнику. Тоді начальник давав команду підлеглим, щоб мене помучили. Ми з Євгенією Василівною вирішили діяти за законом.
У підсумку замки зірвали, прийшли інші співробітники, все зняли ломом. Це свавілля закінчилося.
Потім начальник пішов, прийшов виконувач обов’язків. Зараз усе нормально. Я якогось геноциду не бачу. Але нещодавно прокурор з Одеської обласної прокуратури прийшов, сфотографував мою камеру і сказав, що в мене надто розкішні умови. Після цього мене перевели в гірші умови.
Я досі не розумію, що означає «надто розкішні умови» в СІЗО. Тепер я живу в гірших умовах. Із Слободянюком вчинили так само. Ось така ситуація.
На початку було дуже жорстко. Тоді був інший начальник, який дружив із нашими опонентами. Він усіляко знущався з мене чужими руками: саджав у карцер, забороняв передавати дієтичну їжу. Але ми розібралися і з карцером, і з усіма іншими питаннями. Якщо діяти за законом і не вимагати нічого надприродного, жити тут можна.
Звісно, СІЗО — не санаторій. Це не ті умови, до яких я звик. Але якось даємо собі раду. Науковою роботою займатися мені не заважають.
Я можу писати статті в наукові журнали. Єдине, хотілося б якийсь прилад або пристрій для розрахунків і креслень, але правила внутрішнього розпорядку це забороняють. Тому працюю ручкою і зошитом.
— А от давайте пофантазуємо, уявімо собі — так чи інакше все закінчилося. Все, все це — страшний сон, залишається в минулому. Ви вільний громадянин вільної країни. Що Ви будете робити? Продовжується робота Експедиційного корпусу? Журнал виходить?
— Усе, продовжуємо працювати, як працювали, — займатися науковою діяльністю. Але тих наших колишніх колег, які це організували, будемо притягувати до законної відповідальності.
Та вони це й самі розуміють там, із того боку, що щойно я звільнюся, одразу ситуація кардинально зміниться для них. І більше красти на інтелектуальних активах Інституту в них не вийде.
Мене щодня і тут, у СІЗО, питають: коли вас звільнять?
Я відповідаю: напевно, на наступному засіданні. Іду вчора після відеоконференції (із судового засідання). Світла не було. Повертаюся. Назустріч — три начальники.
– О, у Вас що, вечірня прогулянка? А коли ви вже звільните нас від своєї присутності?
Вони вже самі жартують. Ми їм набридли. Вони розуміють, що ми просто так тут сидимо, що жодної вини за нами немає. І що просто комусь потрібно щомісяця заробляти на тому, що ми тут сидимо.
— І коментарі тут зайві. Тим більше, що зустріч наша добігає кінця. Якими словами Ви б зараз попрощалися з читачами?
— Я думаю так: людина повинна бути ввічливою передусім. Тому скажу: до швидких зустрічей.
— Тобто, Ви до нас?
— Звісно. Моя позиція проста: я сам ввічливий і хочу, щоб зі мною люди теж поводилися ввічливо. Не завжди в житті це виходило. Напевно, половина моїх хвороб — результат цього. Колись Новіков писав: «Я теж, зрозуміло, сидів. Дякую, що не повішений і не розстріляний». Половина країни сиділа. Багато великих людей сиділи. Жеглов казав: «Покарання без вини не буває». Напевно, я щось недогледів. Моя проблема — це моє д’Артаньянство. Моє добре ставлення до співробітників. Я завжди думаю про людей краще, ніж вони є насправді. Якби тоді я в певний момент звільнив двох людей, можливо, нічого б не сталося. І нехай це був би публічний скандал, але він був би на волі, а не тут, у в’язниці. Зате ця дороговартісна ситуація сповна показала, хто є хто…
З академіком Мальцевим в Одеському СІЗО зустрівся заслужений журналіст України, член НСЖУ з травня 1980 року, Кім КАНЕВСЬКИЙ