…Журналістка відмовилася покинути залу суду. Навідріз. Суддя повторив вимогу — вона ані кроку назад. Заявила: більше — не свідок. І пообіцяла звернутися до поліції через перешкоджання професійній діяльності.
З’явилася охорона. У залі стало тихіше. І журналістка залишила залу суду із гордо опущеною головою.
Так продовжився черговий день слухань у «Справі академіка Мальцева» — процесі, що тягнеться вже другий рік. Явище навіть за наших яскравих часів відверто неординарне. Бо ж Олег Вікторович та інші фігуранти обвинувачуються у державному злочині (посягання на конституційний лад України та захоплення державної влади), у створенні та фінансуванні незаконного воєнізованого формування. Чого й у мирний час було б достатньо для читацьких і глядацьких хвилювань, а що вже казати про нашу епоху.
Дванадцять розгніваних
Сидячи в напівтемному залі суду (проблеми з електрикою, про що попереджало оголошення у фойє — тобто у вестибюлі), я згадав «закритий» перегляд на Одеській кіностудії кінця сімдесятих. Кінематографістам, журналістам та іншим улюбленцям богів пощастило побачити один американський фільм. У широкому прокаті він не був і бути не міг (кінець 50-х, холодна війна), мав назву «Дванадцять розгніваних чоловіків» і вважався у знавців і снобів світовим шедевром.
Йшлося у тій стрічці саме про судовий процес. Обвинувачення у тяжкому злочині. Підсумок — загроза найтяжчого вироку. Електричний стілець.
Але глядачі потрапляють до зали не на початку процесу, а в його фіналі. Усе попереднє — злочин, арешт, слідство, допити, докази — вже позаду. Слово за присяжними. Дванадцять акторів у цих непростих ролях. Люди найрізноманітніших станів, професій, поглядів і переконань. Але єдині в тому, що у їхніх руках опинилася доля і саме життя співгромадянина.
Зі вступних титрів, пам’ятається, глядачі разом із ними опиняються в кімнаті присяжних. З якої за Законом до винесення одностайного вердикту («Винний» чи «Не винний») виходу немає. І вся дія повнометражної картини відбувається в тій єдиній кімнаті. Безперервно.
Замшілий класицизм, скажете? Століття сімнадцяте-вісімнадцяте? Нудота?
Аж ніяк. Стрічка хоч і чорно-біла, півтори години екранного часу майже одних тільки розмов і п’ять-шість змінних один одного планів, а який ефект! Світовий шедевр, римейк якого вже у двадцять першому столітті створив різнобічно відомий Микита Михалков.
І що особливо цікаво: про сюжет цієї стрічки досі сперечаються не лише мистецтвознавці та кінокритики, а й професіонали юрисдикції-юриспруденції. Імениті кримінальні психологи та фахівці Права вважають це талановитою кінорозповіддю про небезпеку для правосуддя: шкідлива суб’єктивна упередженість, поверховість суджень, розхитані нерви, домінанта настроїв — пафос неправедного гніву. І головне — сирітство тієї самої презумпції невинуватості, за яку часто й у суді нікому заступитися.
Читали це учасники наших зустрічей у нинішньому залі суду? Дивилися той фільм? Розмірковували над цією животрепетною темою? М’яко кажучи, є над чим: адже й у нашому випадку йдеться про авторитет правосуддя, держави й суспільства, про долі живих людей, у кожного з яких, як і в нас із вами, життя одне.
Свідок, який не хоче бути свідком
Але повернімося до епізоду з журналісткою. Здавалося б, що тут неясного? Закон є закон. На одному з попередніх засідань її вже просили залишити зал з тієї самої причини. І тоді вона, пам’ятається, беззастережно виконала пропозицію судді. Але цього разу — відмова. Не переконало її й повторне прохання судді. Пояснила: більше не бажає бути свідком. Ну, суддя, звісно, знайшов спосіб виконати вимогу закону. З’явилася служба судової охорони, і в залі стало тихіше. Щоправда, наостанок журналістка пообіцяла звернутися до поліції. Ну, хіба не початок для нового кінематографічного шедевру? Але рефлекс сценариста пробудив думку: ось — дай такий епізод у кіносценарії. Хто ж повірить? Невже так буває? Адже навіть футбольні вболівальники з дитинства знають: із суддею на полі не сперечаються. А тут — бач…
Одинадцять проти одного
Словом, у залі суду виникла певна пауза. А в пам’яті — все той самий кіношедевр. Там, у кімнаті присяжних, майже всі одностайні. І надовго тут не затримаються. Підсудний винен — ясно, як день. Чого ж тут розводити балачки! Так думають одинадцять із дванадцяти. Ціла футбольна команда. Згуртована у своїй переконаності. Крім одного. Ні-ні, він не відзначається категоричним запереченням вини підсудного. Цей присяжний лише… сумнівається.
Якого дідька? Що в цій справі не зрозуміло? Сторона обвинувачення зібрала і пред’явила суду начебто переконливі докази вбивства. Мотив зрозумілий. Свідків опитано. Зброя злочину очевидна. Майже повна одностайність повпредів народу. Отже, «Винний!» – і розійшлися по домівках. А що на засудженого чекає електричний стілець, так це вже як водиться. Тим більше і спека тяжка, задуха. І незабаром починається бейсбол. Та й взагалі – непогано б повечеряти. Але річ у тім, що згідно із Законом рішення присяжних має бути одноголосним. А тут, розумієш, один, хто сумнівається, проти. До речі, за легендою перший варіант назви цієї стрічки — «Людина, яка сумнівалася». А п’ятирічкою пізніше в СРСР було знято фільм про правознавця, сумніви якого врятували життя молодому хлопцю, звинуваченому у вбивстві.
А велика це штука — сумніви у серйозних справах. Важкі, стомлюючі, аж ніяк не спрощуючі життя. Та що там, такі, які прямо ускладнють його. Проте велика, оскільки буває рятівною. Що? Не всім дана? На жаль…
Гнів наростає
І одинадцять присяжних чоловіків з 1957 року дедалі більше гнівалися. Бо дванадцятий у своїх сумнівах виявлявся безсумнівно логічним. А от свідчення свідків — більш ніж сумнівними. І зі знаряддям убивства щось не складалося. І все, що в тій «Справі» здавалося зручно розкладеним по кутках, захиталося й розпливлося, немов за дефекту оптики та плівки. І ясний, близький результат (Порок покараний, доброчесність торжествує!) очевидно віддалявся. І в атмосфері природної спеки дедалі вище підіймався градус громадянського гніву. Змінювалася інтонація діалогів, загрозливо зростав тон спілкування. Ось-ось схопляться за груди.
І справді — розгнівалися чоловіки. Ніби й не було сказано кілька тисячоліть до нашої ери: «Iuppiter iratus ergo nefas». Тобто: ти сердишся, Юпітере – отже, ти неправий. Ще давні знали: громи-блискавки гніву й агресії часто є ознаками неправоти та браку серйозних аргументів, а не полум’ям справедливості. І заповіли нам пам’ятати: «Гнів у серйозних справах — поганий порадник». Не кажучи вже про гнів нещирий, надуманий і відверто замовний.
Волаючий у пустелі
Або ось, спробуй забудь такий епізод.
Сутеніло. Як уже було сказано, у суді мали місце перебої з електрикою. Суддя вийшов із зали. І тоді за його відсутності представник однієї громадської організації взяв слово. Двічі. Насамперед він запропонував усім журналістам у залі представитися особисто й назвати видання, які вони представляють. Аудиторія дружно відповіла тишею.
Ініціатор розвинув і мотивував своє звернення так: а раптом серед присутніх є не представники ЗМІ, а просто підкуплені й підіслані? Звісно, це не цитата, але за близькість до тексту ручаюся. Між іншим, альтернатива здалася мені надуманою: у всі часи, а в наші — особливо, можна мати мандат того чи іншого видання, редакції, установи тощо, і водночас бути підкупленим і підісланим. Але ні я, ні автор звернення і цього разу відповідей від зібраних не дочекалися. Те, що сталося, і те, що за цим послідувало, драматурги називають похмурим мовчанням. А фейлетоністи — голосом волаючого в пустелі.
Гнів праведний і неправедний
У «Справі» академіка Мальцева, активно впливаючи на формування громадської думки, так чи інакше беруть участь і ті, кому не дана ота сама здатність сумніватися. Між тим, підстав для її активізації було більш ніж достатньо.
Задовго до обшуків, затримань і арештів, а тим паче з початком «рішучих дій», фігуранти цієї історії стали героями численних чуток і пліток — зокрема у вигляді публікацій. І не в рубриці «Ходять чутки», а як абсолютна істина. Їхнім авторам були зовсім не потрібні Закон, слідство і суд, щоб у всьому розібратися й усіх засудити. Та ще й як — мовляв, вороги народу. Ні більше ні менше. Ось вже воістину: «Злі язики страшніші за пістолет». Жодної презумпції невинуватості. І жодного тлумачення сумнівів на користь обвинувачених, бо жодних сумнівів, мовляв, не існує.
Можливо, сучасним сценаристам і режисерам час замислитися над фільмом «Людина, яка не сумнівається…»?
І прокурор, професійний правник (який ще зі студентських років прекрасно знає, що право на вирок у цивілізованій країні має лише одна інстанція — суд), ніколи не звертав уваги на це неподобство. Натомість із докором зауважив публікації, позбавлені лайки, скороспілих істеричних вироків, такі, що сумніваються і підтримують підсудних.
Раптово пробуджені
А ось цікава обставина. Усі ці журналістки-свідки, громадські діячі з камерами, пильні активісти — де вони були чотирнадцять місяців?
Чотирнадцять місяців судових засідань. Понад рік. Не день і не два. А їх — наче й не було.
Ні публікацій, ні трансляцій, ні праведного гніву. Тиша. Наче такої «Справи» взагалі не існувало. Нікого не цікавила. Хоча обвинувачення, нагадаю, були все ті самі: державний злочин, посягання на конституційний лад, створення незаконного воєнізованого формування. Хіба це дрібниці! Але ось, дивина, у тому самому процесі вийшов на волю під заставу німецький журналіст. А слідом — колеги академіка Мальцева з НДІ. П’ятеро. Сама справа почала хитатися й тріщати по швах, бо сумнівів стає дедалі більше. І в Одесі, і в зарубіжних ЗМІ, де цю справу висвітлюють регулярно — без хамства й істерик. І називають її там, скажімо прямо, замовною.
Зрозуміло, що в Україні зараз так голосно не говорять. Швидше пошепки. Але дуже багато хто все розуміє і чекає. Чекає виходу академіка Мальцева. І це вже стає питанням часу. І ось тут — звідки не візьмись! — активісти. Журналісти. Провокатори. Усі разом. Усі пильні. Усі з камерами і трансляціями. Усі вимагають представитися, підозрюють у підкупі, сперечаються з суддями.
Збіг?
Не думаю.
Одеські старожили кажуть: «У нас навіть мама тата просто так не поцілує». А тут — цілий рій безкорисливих громадських діячів? Понад рік, здебільшого, спали спокійно, а тепер раптом прокинулися з громадянською пильністю, по-толстовськи — «Не можу мовчати!»? І давай словом палити серця людей. Так не буває, самі розумієте.
Буває інакше: коли справа починає розсипатися, терміново потрібно загострити атмосферу. Створити шум. Зобразити народне обурення. Щоб суддя, боронь Боже, не засумнівався. Щоб презумпція невинуватості не згадалася. І щоб ті, хто сумнівається, боронь Боже, не отримали зайвого аргументу.
Ось тоді в нас, за Стейнбеком, з’являються «Грона гніву». Вчасно. Дуже вчасно.
А що гнів цей неправедний — то хто ж про це замислюється? Головне — голосніше. Головне — впевненіше. Головне — без сумнівів.
Тих самих сумнівів — великої речі, яка не всім дана. І слава Богу, скажуть дехто. А то як би чого не сталося. Раптом правда випливе. Куди це годиться?
Академік, який повернувся
Взагалі-то, тривалий час у процесі активно брали участь два прокурори. Один явно лідирував у цьому тандемі. І щоразу, посилаючись на вимоги закону та особливу небезпеку фігурантів «Справи», енергійно заперечував проти виходу утримуваних під вартою під заставу. Хоча, до речі, це також передбачено тим самим законом.
А через рік ув’язнення з’ясувалося, що жодної особливої небезпеки більшість заарештованих не становлять і ніколи не становили. І цілком можуть перебувати за місцем проживання, з’являючись до суду без конвою — звісно, з відповідними зобов’язаннями. Які вони сумлінно виконують уже в новому році.
А от клопотання захисту про відвід надміру гнівного прокурора суд зрештою взяв та й задовольнив. Але Олега Вікторовича залишили в попередньому становищі.
І це за стану його здоров’я, про що є відповідні свідчення. Якщо скажу, що «там» — не санаторій, упевнений: ви повірите мені на слово. А йдеться про поєднання хвороб, прямо небезпечних для життя вченого, ім’я якого відоме далеко за межами країни. Чому він не може жити поза ґратами, лікуватися і відвідувати суд у встановленому порядку?
На чергову апеляцію відповідь стереотипна: небезпечний! Може впливати на понад два десятки свідків. І взагалі — зникнути. Аргументують це раз у раз однаково, під копірку. І захист щоразу ж аргументує апеляцію просто і логічно: про обшуки та майбутній арешт Олег Вікторович знав, ще перебуваючи за кордоном.
Знав — і повернувся.
Повернувся — і був заарештований.
Якщо він усвідомлює власну винуватість, з якої б радості повертався до країни, щоб потім із неї тікати? Чи не логічніше припустити, що академік бажав постати перед правосуддям і виправдатися? У всякому разі, сумніви тут відвідали б будь-якого розсудливого землянина. А закон вимагає такі сумніви тлумачити на користь обвинуваченого.
Так-так, та сама презумпція.
Але, вочевидь, такі аргументи ані на обвинувачення, ані на суд поки що не діють. Не беруть їх до уваги й розгнівані без пуття громадські діячі та журналісти, які задовго до суду вже винесли свій вирок — безсумнівний, остаточний і безповоротний.
Як має бути і як є
Так, а гнів у тих одинадцяти чоловіків, які спочатку в більшості своїй не витрачалися на сумніви-вагання, поступово згасав, дедалі частіше натикаючись на сумніви одного з них, вони випускали пару. Ставали тихішими, вдумливішими і… логічнішими. І по одному, по двоє переходили від «Безумовно винний» до «Ні, не винний».
Буває?
А хтось знову скаже, що кіно — це правда мистецтва. А вона часто-густо не відповідає правді життя. Перше — це так, як має бути. А друге — це так, як є.
Відповідь одна: мало того, що в нас «є»! І як не дивно це звучить, але Закон (якщо тільки він і справді Закон) близький до правди мистецтва. Бо, як би не складалося в реальному житті, він тлумачить усе суще саме так, як має бути.
І ніяк інакше…