Подумати тільки, з якою визначеністю вже давно летять і прилітають на адресу академіка Мальцева Олега Вікторовича звинувачення в… науковості та лженауковості. Тобто є в цьому напрямку формулювання і крутіше, що також нагадують часи не настільки віддалені. Чи мало якихось академіків і в чому тоді звинувачували! Але про це і з цього приводу вже сказано чимало – поміркуємо краще про науку-матір. У ній академіка визнано давно. На відміну від ініціаторів та авторів його звинувачень у ненауковості. Адже дивовижна річ: у вчених немає до нього претензій, а неуки стали за науку горою. І ніхто не дивується. Тим часом, підозра та звинувачення надто серйозні: відомий вчений та його праці дорікаються у всіх смертних гріхах. Ким? Ким-ким? Питання, звісно, законне. Але ким би не звинувачувалися, не оминути питання: за ким тут останнє слово? Чутки-плітки не беруться до уваги, хто ж із знаменитостей їх уникнув. Досі чуєш-читаєш: Ньютон божевільний, Лобачевський авантюрист, Фрейд – маніяк. Менделєєв багатоженець. Ейнштейн усіх надув. Сноб та обиватель запросто таврують і вчених, і політиків, і людей мистецтва. Можна було б подумати, що в цих сферах історично орудує зграя придурків та шахраїв, якби не знали ми ціну такої інформації. Але ярлики, котрі намагаються навісити на академіка Мальцева, фабрикуються місцевою творчістю. І, судячи з відгуків, турбують багатьох наших читачів. Тут відверто не завадила б наукова експертиза – слово за компетентними та не менш авторитетними професіоналами.
Що? Різноманітні підозри? Звинувачення? Так, звичайно, є, як не бути. Ще якісь! Поряд із безнауковістю, наукоподібним камуфляжем, надуманістю та софістикою – йдеться про співпрацю… з якимсь головрозвідпром РФ. Так-так, не більше і не менше. І це – про автора наукових та публіцистичних праць, які не гіпотезують, а прямо стверджують логіку єдності нашої країни та Європейського Союзу, органічний зв’язок України з Європою (плоть від плоті) і факт її споконвічного перебування у центрі європейського субконтиненту. Ці надміру пильні обвинувачі чи читати не вміють, чи не вірять очам своїм. Якщо тільки, пардон, тут гра не більша. Адже в Олега Вікторовича чорним по білому сказано: Україна, за всіх химерних зигзагів історії, – ніяка не російська губернія і ніяка не її молодша сестра, а навіть культурна криниця Європи. І нехай сам читач подумає про сенс такого «пересмикування колоди». А заразом та згадає: таких підозр, звинувачень і публікацій наприкінці радянських тридцятих було б достатньо для підігріву публікаціями мас трудящих, гнівних мітингів робітничих колективів, особливої трійки та найвищої міри пролетарської зневаги. Але надворі ми маємо двадцять перше століття третього тисячоліття від Різдва Христового. І самі по собі, без доказів, такі витівки у правовій державі не коштують трьох копійок.
До речі, про історію: нерідкі випадки, коли серйозна перевірка подібних претензій призводила до торжества істини, яка спростовувала підозри. І тоді, що називається, хепі енд – порок покараний, чеснота тріумфує. Хоча це, на жаль, бувало з фатальним запізненням. А ось у справі, про яку йдеться, немає жодної спроби серйозної наукової експертизи. Клеймителі-обвинувачі її не вимагають. Самі, мовляв, із вусами. У той же час обивательські балачки і відвертого хамства тут скільки завгодно. Ось прислухайтесь! “Ненауково!”, “Антинауково!”, “Профанація!” “Авантюра!”. “Дилетантство!”. Вигуки цитувати не стану. Чи це в музиці здалося? Пташки в небі цвірінькали? Ні, це літає нашими орбітами…
Втім, як казав старий Бебель, давайте надамо небо птахам, самі ж звернемося до землі – тобто, придивимося до наукової творчості Олега Вікторовича Мальцева. А оскільки воно занадто широке, зосередимося поки що хоча б на одному, окремо взятому, творі. Тим більше, його тема, ідея та основні тези спростовують і багато інших звинувачень на адресу академіка. Робота ця присвячена питанню питань – підстав для сучасної України бути повноправним членом ЄС. Слід зазначити, що вона завершувалася більш ніж своєрідною і навряд чи до задоволення РФ та її спецслужб. Пам’ятайте, як грудень-22 регулярно озвучував Одесу ще такою незвичною сиреною, часто й надовго позбавляв електрики, води та домашнього тепла. За таких виключно сприятливих для наукової роботи обставин збиралися, аналізувалися та досліджувалися підстави для інтеграції нашої країни до ЄС. Наукова ця праця дозволяє погляду уважного читача та панорамувати по нашій країні, і поринути у глибину її справжньої, багатогранної сутності.
Поглинаючи цей матеріал, краще розумієш слова Володимира Винниченка: «Читати історію України не можна без брому». І думаєш, що це великий українець сказав би і про нинішній наш етап. На порозі вступу України до Європейського Союзу ця робота вченого є актуальною, як ніколи. На контрасті з нею особливо безглуздою сприймається тепер балаканина про необхідність України йти до Європи. Вступати до ЄС – так. Але ходити нікуди не треба: Божою милістю наша країна з різдва свого дислокована в Європі. Та мало сказати – у самому центрі субконтиненту. І відповідний геодезичний знак встановлений саме в Україні, паломництву якого вдалося здійснити автору цих рядків ще в підлітковому віці.
Отже, Україна та Рада Європи! Чи потрібно вам, читачу милий, розтлумачувати про складність та актуальність завдання, поставленого долею перед Олегом Вікторовичем та його співробітниками? До речі, перша публікація матеріалу готувалася для SAGE Journals. Це – найвідоміше в цивілізованому світі елітарне видання, сторінки якого містять статті лише значущих тем та ідей, засновані виключно на ретельно перевірених фактах, армованих бездоганною логікою. Про неохайність і хамство нонишньої жовтої преси, слава Богу, там не може бути й мови. Не забудемо про це, а так само і про те, що тоді ставлення до нас світу (яке і зараз не просто), було багато в чому іншим і не рясніло особливою довірою. І матеріал академіка Мальцева «Чи має право Україна бути членом ЄС?» був продуманий, вистражданий, уречевлено на рівні вимог всесвітнього видання та опубліковано. Його одразу ж прочитали і досі читають в Англії, Франції та Бельгії, Німеччині, Австрії та США, цитують та переказують в інших виданнях світу. На їхніх сторінках крізь рядки проступає щире здивування різних авторів – як це, мовляв, ми могли не думати про Україну і майже нічого не знати про неї? Адже це зробив український учений Мальцев. Хто посміє заперечувати цей факт? Ась?
Прочитайте статтю Олега Вікторовича. Вона переконливо показує органічну приналежність України до Європи. Що розрихлює тенденцію (є, є така!) вважати нашу країну не більше ніж молодшою сестрою недоброго сусіда, прикордонною територією та буфером між чужими державами. Самі дух та літера цієї авторської роботи О.В. Мальцева категорично заперечують світосприйняття України як країни третього світу. Мова йде буквально про світову державу, про країну саме такого масштабу і значення. І ще: зрячим і неупередженим тут очевидний суворо науковий підхід до розробки теми та ідеї, що акселерує осмислення національної ідентичності.
У дореволюційну і радянську, так би мовити, епохи (як і в нинішній Росії) Україну часто представляли такою собі «Малою Руссю» — другорядним утворенням,
тісно пов’язаним з Росією, з нібито схожими культурою, мовою та релігією. Її сприймали як частину загальної православної цивілізаційної зони та один із меморіалів історичної слави Російської імперії. І однак ніхто інший, як академік Мальцев, його колеги і співробітники, в походах експедиційного корпусу отримали матеріали, які у цьому плані не тільки ставлять під сумнів радянську установку, а й прямо її спростовують. Що також було підзвітним і українській науці, і нашому читачеві. Пам’ятаєте?
У перекладі статті про Україну та ЄС, що публікується журналом «Експедиція», йдеться і про те, в чому пам’ять і свідомість українців десятиліттями послідовно заплутували: про науково обґрунтовану, глибоко і ясно усвідомлену національну ідентичність. Без чого ні про яку самостійність, незалежність і свободу не може бути й мови. Поки народ не знає, хто він і звідки він, його можна втягнути в будь-який конфлікт, нав’язати будь-яку роль, стерти пам’ять, вписати в чужу історію. Чому також, на жаль, є чимало прецедентів в історії. Хоча оборот «На жаль» – не той ступінь: на превелике нещастя, за яке народами плачено дуже дорого. Дослідження академіка Мальцева у цьому напрямі – не лише наукова робота, а й гаряче побажання щастя Україні. У вирішенні її проблем – слово вченому, що досліджує складне, єдине і не позбавлене відомих суперечностей українське середовище, що історично склалося. Цьому присвячували свої зусилля такі національно зорієнтовані вітчизняні вчені та письменники, як Грушевський, Костомаров, Максимович, Яворницький. Ім’я Мальцева – чи не в цьому ряду? І чи не забули ми в нинішній метушні суєт, що саме Олег Вікторович у 2019 році відродив до життя науково-популярний, політичний та літературно-мистецький журнал ОРО УАН, започаткований у ХІХ столітті Михайлом Сергійовичем Грушевським і загублений у радянські тридцяті роки? Так-так, «Вісник Грушевського».
У цьому сенсі важко переоцінити створений О.В. Мальцевим експедиційний корпус та його походи. Справа ускладнена ще й таємничим зникненням деяких документальних джерел, на яких тепер неможливо спертися науці. Діяти ефективно за цих обставин можна лише у строго науковому всеозброєнні міждисциплінарного наукового підходу, візуальної соціології та антропології, логіки апробованих дослідницьких моделей. Про яку ж тут «роботу на ворога», про якусь псевдо-анти-науковість тут може бути мова? Хоча знову ж таки останнє слово за серйозними науковими експертами високої категорії.
…Грандіозні історичні пласти зрушувалися, піднімалися і досліджувалися експедиційним корпусом, матеріали аналізувалися найсерйознішим чином та суворо науковим інструментарієм. Вони регулярно приходили до вас, дорогий читачу, зі сторінок нашого «Вісника» та інших видань, і стали вагомою частиною великого українського літопису. По-різному, що трактуються в місцевій пресі, у світі науки ці дослідження беззастережно визнані унікальним. Зроблено величезну роботу, що оголила коріння національної ідентичності; більше того – на українському прикладі проаналізовано світовий феномен древнього родового трансцендента. Тут, у публіцистичному матеріалі не місце академічному рівню викладу та спеціальної термінології наукової роботи – зазначимо лише, що йдеться про перспективу вирішення глобальних завдань, що стоять перед прогресивним людством. Так, ні багато – ні мало…
Кім КАНЕВСЬКИЙ,
Письменник, заслужений журналіст України та ветеран Національної спілки журналістів України