Олег Мальцев: Чи має право Україна бути членом ЄС?

У грудні 2022 року, коли на вулицях Одеси не припинялося завивання сирен повітряної тривоги, місто потопало в мороці без електрики, а в будинках і квартирах не було тепла, науковець Олег Мальцев завершував свою надважливу роботу, присвячену дослідженню культурно-історичних передумов, що можуть стати підґрунтям для інтеграції України до ЄС.

Публікація наукової статті «Чи має право Україна бути членом ЄС?», що піднімає актуальну і болючу для всієї України тему, на сторінках SAGE Journals має виняткове значення. SAGE Journals – це свого роду інтелектуальний Олімп, куди допускаються лише ті ідеї, які довели свою значущість перевіреними фактами, структурою доводів і бездоганною логікою.

І в грудні 2022 року стаття, написана українським вченим Олегом Мальцевим, пробилася крізь шум війни та недовіру світу. І була почута. Тепер її читають у Лондоні, Вашингтоні, Берліні, Парижі. І разом із кожним прочитаним абзацем дедалі голосніше звучить запитання:

«Як ми могли так мало знати про Україну досі?»

Наукова праця, виконана в такий непростий час для України, дозволяє побачити країну в глибині її справжньої, багатогранної сутності. Окрім цього, сьогодні, коли Україна стоїть на порозі вступу до Європейського союзу, це дослідження набуває особливої актуальності, нагадуючи про глибокий історичний зв’язок із континентом, частиною якого країна завжди була і залишається.

Автор доводить: Україна – це Європа не тому, що прагне членства в ЄС, а тому що була Європою завжди. Підтверджені факти у цій статті позбавляють сили будь-які спроби інтерпретувати Україну як молодшу сестру, як східний форпост, як «прикордонну територію» між чужими імперіями.

Але ця праця являє собою не лише документальне підтвердження культурної приналежності України до Європи, а й також є закликом до осмислення власної ідентичності нації.

У художньому перекладі, що публікується журналом «Вісник Грушевського», розкривається те, чого українців десятиліттями послідовно позбавляли: усвідомленої, фактично підтвердженої національної ідентичності. У цьому ключі дане дослідження – точка, з якої починається свобода. Поки народ не знає хто він, його можна втягнути у будь-який конфлікт, нав’язати будь-яку роль, стерти пам’ять, вписати в чужу історію. Тому ця стаття уособлює собою той момент, з якого українці можуть сказати: ми знаємо хто ми, і в нас є докази.

Запрошуємо вас до захопливої мандрівки через епохи та простори української землі.

«Безжальна норманська архітектура, безкомпромісні європейські міста»

На початку статті буде викладено ключову ідею дослідження. Дослідження України як багатокомпонентного історичного середовища було перевірено під час двох наукових польових досліджень.

У межах першої експедиції, проведеної спільно з Інститутом пам’яті у 2020 році, ми, на прикладі України, досліджували унікальне явище – світовий феномен стародавнього родового трансцендента на прикладі України. Цей феномен лежить в основі третьої сили, що формується для вирішення глобальних світових завдань.

Під час другої експедиції у 2021 році ми вивчали Україну, проводячи критичний аналіз коренів її ідентичності.

Особливість форми організації науково-дослідницького проєкту полягає в тому, що Україну вельми складно дослідити в інший спосіб, окрім як експедиційний. Так, історія України документально починається з 18 століття. Але, фактично, історія цього соціокультурного середовища не розпочалася у 18 столітті, у чому нескладно переконатися. Проте, з волі якихось чинників в Україні відсутні документальні джерела, які могли б бути розглянуті й досліджені історичною та філософською наукою як основні джерела. Ця відсутність, найімовірніше, зумовлена низкою неочевидних чинників. Адже якщо документи не збереглися – значить, для цього була певна причина.

Стаття складається з двох частин, кожна з яких присвячена результатам однієї з експедицій. Хронологію викладу обрано зворотню: спочатку розглядаються матеріали другої експедиції, потім – першої. Такий підхід дає змогу образно «розмотувати» історичну стрічку вглиб часу.

Інститут пам’яті зібрав масштабні висновки та матеріальні свідчення за підсумками обох експедицій. Перша частина статті націлена на розкриття цих результатів.

Частина 1: Багатогранна Україна

Історично Україна являє собою світову державу, яку в історії нерідко намагалися позначити як «країну третього світу». З іншого боку, Україна – одне з найзагадковіших культурних середовищ світу (Мальцев О.В., «Що ми називаємо Україною», Експедиція, випуск №6). Це середовище контрастів, вивчення якого недоступне для тих, хто не володіє міждисциплінарним підходом, не обізнаний із візуальною соціологією та антропологією, а також не використовує логіку перевірених дослідницьких моделей.

З евристичного погляду перший підхід до вивчення історичного простору України можна описати так: є дві сцени, що обертаються незалежно одна від одної, на кожній з яких розгортається власна вистава. На цих сценах діють різні дійові особи, і українець може бути будь-яким із них: європейським лицарем, гайдамакою, чумаком, характерником, отаманом, ремісником, політиком або вченим. Це ґрунт, у який посаджено безліч насіння. Кожне проросле насіння, що дало початок новій рослині, символізує окремий напрямок у розвитку українського роду. Ці напрямки формують два символічні сади, і сучасний мешканець українського середовища може походити з будь-якого врожаю в будь-якому з цих садів. Образно кажучи, він може бути «пагоном» будь-якого дерева, що виросло в цих двох садах, народжених історією (Мальцев, О. В. и Явтушенко, А. И. (2021). «Таємниця третього ордена». Експедиція, випуск №6).

Як проводилося дослідження?

Україна двічі ставала об’єктом дослідження групи вчених, які застосовували міждисциплінарну методологію на стику візуальної соціології, антропології, прикладної філософії та когнітивної психології. Фотографію використовували як базовий інструмент для перевірки гіпотез і підтвердження емпіричних даних. Докладніше метод описано в монографії «Таємниця Третього Ордена» (Мальцев, О. В. і Явтушенко, А. І. (2021). «Таємниця третього ордена». Видавництво «Патріот»).

Польове дослідження охопило широкі географічні райони – від Одеси до Меджибожа та від Меджибожа до Львова. Дослідницька група вивчила приблизно три чверті території України, включно з такими містами, як Кілія, Херсон, Житомир, Бердичів, Черкаси, Кременчук, Полтава, Миколаїв, Одеса, Меджибіж, Умань, Вінниця, Броди, а також багатьма іншими (див. «Багатолика Україна», 2020).

Розглянемо детальніше перебіг другої експедиції та наукові проблеми, з якими нам довелося зіткнутися (Гужва, 2021). У радянську епоху, як і в сучасній Росії, Україну часто уявляли як «Малу Русь» – другорядне утворення, тісно пов’язане з Росією, з нібито схожими культурою, мовою та релігією. Її сприймали як частину загальної православної цивілізаційної зони та місце історичної слави Російської імперії.

Однак під час польових досліджень, підкріплених фотографічними матеріалами, було виявлено візуальні докази, що суперечать загальноприйнятому радянському науковому погляду. Так, у Житомирі ми виявили архітектурні об’єкти, несподівані й нетипові для українського міського ландшафту. Один із прикладів – італійський собор, розташований поруч із центральним готелем у центрі міста. Такі собори характерні для Падуї (на захід від Венеції) і абсолютно не відповідають стилю російського православного зодчества.

Житомир

Чому саме такий собор опинився в Житомирі, на той час залишалося відкритим питанням для дослідницької групи.

Друга «пам’ятка» також виглядала незвично для Житомира. Попри те, що місто ззовні сприймається як православне, з численними соборами та каплицями, у самому його центрі знаходяться руїни меморіальної синагоги.

З погляду візуальної соціології, ми бачимо неозброєним оком конкретні об’єкти, які потребують вивчення. Однак більшість історичних будівель у місті майже зникли, а реставраційні роботи проводяться вкрай рідко.

Багато зі збережених соборів, незважаючи на їхню виражену норманську або венеціанську архітектурну ідентичність, забезпечені табличками, на яких зазначено, нібито це православні церкви, що свідчить про підміну значень і концепцій.

Більше того, у процесі поглибленого аналізу православних соборів у Житомирі ми дійшли висновку, що до XX століття жоден із цих архітектурних комплексів не був православним: усі вони належали різним європейським конфесіям («Гіпотези про »сіру зону«. Наукова експедиція Україною», 2021).

Вищеописані відкриття стали передумовою для подальших масштабних експедиційних досліджень, що охопили територію приблизно трьох четвертей сучасної України. Це і становить передісторію другої української експедиції.

Польові дослідження проводилися Експедиційним корпусом – підрозділом Інституту пам’яті імені Григорія Семеновича Попова, який за роки своєї роботи здійснив понад 30 польових експедицій у 15 країнах Європи, США, Мексиці та Південній Африці. Метою цих місій був пошук архівних та історичних матеріалів.

Експедиційний корпус являє собою міждисциплінарну групу фахівців, до складу якої входять науковці, бізнесмени, юристи, фотографи, стратегічні консультанти та експерти в галузі безпеки. Ця команда займається інтеграцією наукових підходів для вирішення високоскладних завдань у сфері професійних послуг.

За майже десятирічну практику Експедиційний корпус накопичив унікальну бібліотеку, що включає мільйони фотографій, старовинних трактатів і рукописів.

Перейдемо до опису другої української експедиції. Щоб наочно уявити отримані результати, скористаємося моделлю історико-архітектурної стратифікації. Припустимо, ми розглядаємо архітектурну спадщину як нашарування історичних пластів на території України.

У цьому випадку ми спостерігаємо таку картину:

Шар 1 – німецькі будівлі
Шар 2 – італійські будівлі
Шар 3 – архітектурна порожнеча, пізніше заповнена радянськими будівлями.

Звідси виникає закономірне запитання: чи існують на цих територіях дорадянські російські будівлі – архітектурні свідчення присутності Російської імперії? Відповідь – ні, їх немає (див. мал. 1).

*Малюнок 1. Евристична модель дослідження*.

Першим несподіваним відкриттям для дослідницької групи стала відсутність знакових будівель і культурно-історичних пам’яток, пов’язаних із російсько-українською цивілізацією. Їх просто не існує.

Частковим винятком можна вважати Києво-Печерську лавру – важливий і стародавній православний монастир. Передбачаючи можливі заперечення на кшталт «всі православні святі поховані в Києво-Печерській лаврі», слід уточнити: насправді йдеться лише про близько півдюжини ранніх православних святих.

При цьому важливо підкреслити, що Київ – це лише одне місто, а не вся Україна. Отже, висновки, зроблені на підставі архітектурних і культурних особливостей Києва, не можуть бути аксіомою для всього історичного середовища загалом.

Нижче представлено кілька логічних припущень, сформульованих на основі аналізу фактів, підтверджених фотографічними свідченнями.

Надалі ми розглянемо ці припущення в ширшому контексті, зокрема, у світлі питання про право України на інтеграцію до Європейського Союзу.

(1) Польове дослідження, що охопило три чверті території України, показало, що країна переважно представлена європейськими культурно-історичними та релігійними архітектурними об’єктами.

(2) На території України відсутні православні церкви Московського патріархату, побудовані до кінця XIX століття. Навпаки, повсюдно зустрічаються німецькі та італійські архітектурні елементи, приклади яких ми наводимо, спираючись на фотографічні матеріали. Та ж картина спостерігається і в окремо вивченій Одеській області, до якої ми звернемося далі, використовуючи візуальні свідчення.

(3) Звернемо увагу на такий парадокс. У місті Вінниця, яке за офіційною статистикою вважається переважно «православним», у центрі розташовані три храми, позначені як православні. Однак:

перший із них належав ордену францисканців,
другий – домініканцям,
третій – кармелітам.

Домініканський монастир (1621)

Церква Ордену капуцинів (1745)

Відповідно, можна з упевненістю стверджувати, що принаймні до революції 1917 року такі міста, як Вінниця, Одеса, Житомир та інші не демонструють ознак російської культурної спадщини.

Під час польових досліджень ми зафіксували таку картину: або зберігалася спадщина Радянського Союзу, або були представлені пам’ятки іноземної архітектури.

Архітектурних об’єктів, які можна було б віднести до українського або російського (дорадянського) зодчества, нами виявлено не було.

Підгірці, Львівська область

Як вийшло, що на території, де донедавна домінувало православ’я Московського патріархату, до кінця ХІХ століття не було зведено жодної історичної православної будівлі?

Популярне пояснення, згідно з яким усі вони нібито були дерев’яними та згодом згоріли, не витримує критичного аналізу. Достатньо звернутися до території Російської Федерації як до об’єкта дослідження: там до наших днів збереглися церкви XVI-XVII століть, як кам’яні, так і дерев’яні.

Чому тоді подібні споруди не збереглися на території України? Чому, якщо слідувати логіці виправдань, вони «згоріли» тут, але не в Росії? Чому така «вибірковість історії»? Саме з цієї причини гіпотеза про загальне згорання дерев’яних церков в Україні не може розглядатися як серйозний аргумент.

На підставі зібраних даних можна зробити чіткий і обґрунтований висновок: Україна від самого початку є європейською країною з культурної та історичної точок зору. Це підтверджується фотографічними матеріалами і відповідає характеру, технології та методам будівництва релігійних будівель і споруд, що аналогічні тим, які спостерігаються в містах Європи.

Продовжуючи прототипологічний аналіз і застосовуючи «метод протилежності», давайте гіпотетично припустимо: Україна – це споконвічно руська земля, яка не має стосунку до Європи. Відповідно і міфологеми, і менталітетна складова цієї землі мають бути ідентично російській.

Однак епічні сюжети про «трьох богатирів» і «Київське князівство» не витримують суворої наукової критики. Проблема полягає в тому, що фольклорні джерела не піддаються верифікації з точки зору академічної науки. Ми не можемо підтвердити автентичність описуваних у них подій, отже, не маємо підстави використовувати ці образи як аргументацію для історичних висновків.

Зате ми маємо в своєму розпорядженні можливість спиратися на матеріальні та верифіковані джерела, такі як могили святих, пам’ятні поховання, архівні матеріали, біографії значущих історичних постатей.

Меджибіж

Отже, що дав за підсумком цей дослідницький вектор? До такого висновку: переважна більшість шанованих в Україні святих мають єврейське походження. І навіть у XXI столітті це можна емпірично підтвердити – засобами візуальної соціології, зокрема з використанням аналогової фотографії.

Могила Бешта (Баал Шем Това), засновника хасидизму, розташована в Меджибожі.
Могила і синагога бреславського цадика Раббі Нахмана, правнука Бешта по материнській лінії, розташовані в місті Умань, Черкаська область (Марк, З. (2015). «Явлені та приховані писання раббі Нахмана з Брацлава» (переглянуте видання). De Gruyter Oldenbourg).
Адреса: вулиця Григорія Косинки, 3, Умань, Черкаська область.
На Вінниччині розташовано п’ять значущих місць поховання хасидських цадиків:
– Муровані Курилівці: могила нащадків рабина Авраама Гешеля (синагога Гешеля розташована в Меджибожі);
– Копайгород: могила Малки бат Моше, онуки рабини Меїра з Перемишля († 1743);
– Шаргород: могили рабинів Нафталі Герцена (Герца) бен Аарона га-Коена й Авраама бен Меїра, учнів Бешта;
– Брацлав: могила рабина Натана Штернгартца;
– Чечельник: могила рабина Моше Цві Гітермана із Саврана (відомий як Савранський Ребе).
Могила раббі Шнеура Залмана з Ляд (1745-1812), відомого як Альтер Ребе, розташована в Гадячі (Полтавська область, на річці Псел). Він був засновником руху Хабад у хасидизмі та автором праці «Танія» (Комісія США зі збереження американської спадщини за кордоном, 2005).
Могила раббі Дов Бер Шнеурі (1773-1827), сина Альтера Ребе, розташована в місті Ніжин, Чернігівська область. Відомий як Мітелер Ребе, він очолив рух Хабад у 1813 році після смерті свого батька і переніс його центр у село Любавичі (нині – Смоленська область, Росія), що й дало початок назві Хабад-Любавич.
Раввин Дов Бер бен Авраам (1704-1772), відомий як Магід із Межерича (також Дов-Бер із Межерича або Великий Магід), похований в Аннополі (Хмельницька область). Він був найближчим учнем Баал Шем Това і його наступником, який очолив хасидський рух після його смерті.
У тому ж Аннополі знаходиться могила рабина Мешуллама Зусі Аннопольського (також відомого як Зуся з Аннополя) (1718-1800), визначного представника третього покоління хасидизму й учня Магіда з Межерича, тобто духовного правнука Баал Шем Това.
Леві Іцхак бен Меїр із Бердичева (1740-1809) – учень Маґіда з Межерича та один із ключових розповсюджувачів хасидизму на теренах Волині, який за життя здобув популярність як Бердичівський раббі. Згідно з Єврейською енциклопедією, його вважають одним із найвидатніших представників хасидизму кінця XVIII – початку XIX століття. Його могила знаходиться в Бердичеві, Житомирська область. Він належав до третього покоління духовних спадкоємців Баал Шем Това.
Раббі Зеєв Вольф із Житомира († 1800) – один із шанованих учнів Баал Шем Това, похований у своєму рідному місті Житомир. Був визнаним авторитетом серед послідовників раннього хасидизму.
Раббі Шломо (Соломон бен Йегуда-Аарон) Клугер (або Магід із Бродів) (1785-1869) – видатний талмудист, коментатор та вчитель єврейського закону, один із найвидатніших знавців Тори на Галичині XIX століття. Він помер у Бродах 1869 року, а похований, згідно з офіційними джерелами, у селі Язлівчик Бродського району Львівської області.
Рав Лібер Еліезер Великий (1667-1771), також відомий як Рав Лібер Великий, не був формально учнем Баал Шем Това, але вважається засновником єврейської громади в Бердичеві й одним із перших, хто підготував ґрунт для розвитку хасидизму в цьому місті. Згодом саме на цій основі розквітла діяльність Леві Іцхака з Бердичева. Рав Авраам був похований у Бердичеві, Житомирська область.
Раббі Давид бен Шмуель Алеві (відомий також як «Таз», Давид Сегаль або Давид Лемберг) (1586-1667) – видатний єврейський правознавець, найвідоміший як автор коментаря до Шульхан Аруха, під назвою «Турей Захав» (скорочено – Таз, від Турей Зохов Голд, у перекладі з івриту «Золоті стовпці»), уперше опублікованого в Любліні 1646 року. Він вважається однією з центральних фігур у розвитку єврейського релігійного права.
Були також виявлені могили засновників різних хасидських династій у селищах і містах України:

– Садгора (Садигора, нині мікрорайон міста Чернівці) – історична резиденція Ружинського ребе Ісраеля Фрідмана, правнука Магіда з Межиріча і родоначальника династій Садигура, Чорткова і Бояна. На місцевому єврейському цвинтарі, одному з найбільших в Україні, збереглася найбільша надгробна плита, встановлена над могилами Ружинського цадика та його наступників із династії Садигура. Стан кладовища, на жаль, незадовільний.

– Вижниця (Чернівецька область) – невелике поселення, яке раніше було центром хасидської династії Вижниць. Сьогодні будівля єшиви використовується як маслозавод, а будинок рабина – як районний військкомат. Кладовище розташоване в сусідньому селі Чорногузи, яке примикає до Вижниці. Рабин Менахем Мендел бен Хаїм Хагер, засновник вижницької династії, похований у місті Косів.

– Косів (Івано-Франківська область) – гірське курортне місто, відоме не тільки своїми природними особливостями, а й єврейською спадщиною. Баал Шем Тов проживав на околицях Косова та прилеглого Кута. Незважаючи на відсутність там єврейської громади в наші дні, єврейський цвинтар зберігся в хорошому стані. На ньому знаходяться могили рабі Менахема Мендела Косовера (послідовника Бешта), його сина й онука – хасидських цадиків із Косова, які, незважаючи на свою назву, поклали початок Вижницькій династії.
Могила рабина Давида Моше Фрідмана (1828-1903), глави одного з відгалужень великої хасидської династії, розташована в місті Чортків (Тернопільська область). Він був першим ребе Чорткова і сином рабина Ісраеля Фрідмана з Ружина, засновника Ружинсько-Садигурської династії. Хоча його могила поступається за архітектурною розкішшю надгробку його батька, вона залишається важливим центром паломництва – десятки тисяч його послідовників щороку відвідують її у святкові дні.

Умань

Єврейські мацеви (єврейські могильні надгробки у вигляді стоячого каменю)

Ця спостережувана картина, підтверджена фотографічними матеріалами, викликає низку запитань. Як вийшло, чому в нібито православній країні відсутні масштабні християнські прощі (за винятком, можливо, одного монастиря), тоді як могили єврейських святих і місця прощі щороку привертають десятки тисяч паломників?

Використовуючи методи візуальної соціології, включно з просторовим аналізом архітектурного середовища, фотографічною фіксацією та методологією візуальної антропології, ми виявили: на трьох чвертях території України, охопленої дослідженням, не виявлено могил православних святих, на відміну від широко представлених об’єктів єврейської релігійної спадщини.

У зв’язку з цим можна послатися на узагальнені висновки Експедиційного корпусу, сформульовані на підставі досліджень 2018-2022 років:

Шляхетні європейські прізвища можуть бути перекладені винятково з ідишу (значення імен походить з ідишу).

Типологічно архітектура українських міст нагадує забудову Баварії, а Крим, з геофізичного та економічного погляду, має архітектурно-ландшафтну схожість з Австрією.

Крім того, можна з упевненістю стверджувати, що навіть ті міста, які Росія (Російська імперія) стверджує, що побудувала, як-от Херсон, Миколаїв і Севастополь, з культурної та архітектурної точки зору ставлять під сумнів офіційну російську історичну наративну лінію. Вище представлені підтверджені спостереження:

Севастополь: унаслідок руйнувань, завданих у роки Другої світової війни (у радянській історіографії – Великої Вітчизняної війни), місто було практично стерте з лиця землі. Це унеможливлює точний аналіз і реконструкцію його дореволюційного архітектурного середовища.
Миколаїв: архівні фотографії з європейських джерел, на яких закарбовані види дореволюційного Миколаєва, не відповідають архітектурному вигляду сучасного міста. Це свідчить або про повне оновлення міської забудови, або про можливу втрату справжнього історичного шару.
Херсон: на території міста збереглося вкрай мало будівель, зведених до XX століття, а наявні споруди яскраво виражені європейськими архітектурними рисами.
Одеса: аналіз з позицій історичної критики дає змогу виокремити такі факти:

Релігійні будівлі в Одесі не відповідають канонічному вигляду дореволюційного російського православного храмового зодчества.
Другою мовою в Одесі спочатку була італійська.
В период с 1890 по 1914 год в Одессе насчитывалось 78 (по спискам даже 80, с 1890 по 1914 года), из которых до наших дней сохранились лишь две.
Сучасні «православні» собори, присутні в міському середовищі сьогодні, не свідчать про глибоке православне минуле Одеси. Усі вони були або збудовані, або значно перебудовані вже за новітніх часів. Наприклад, кафедральний собор на Соборній площі було двічі зруйновано, і його немає на архівних фотографіях, зроблених 1943 року. Невідомо, скільки разів цей собор перебудовувався, але його початковий проект був європейським і не мав нічого спільного з Росією.
Назви вулиць Одеси (наприклад, Єврейська, Арнаутська, Грецька, Італійський бульвар, Французький бульвар, Люстдорфська дорога) свідчать про мультикультурний, переважно європейський склад населення міста.

Виходячи з цих фактів, можна зробити обґрунтований висновок: Одеса – місто з яскраво вираженою європейською культурною та архітектурною орієнтацією, що не має міцного зв’язку з російським історичним і конфесійним простором.

У наступному підрозділі, з метою подальшої ілюстрації цієї тези, буде представлено уривок із дослідження італійського фотографа Федеріко Куагліуоло (Federico Quagliuolo, (2018). «Odessa, la città Ucraina, fondata dai napoletani». Storie Di Napoli), присвяченого візуальній антропології Одеси.

Церква Санта-Марія-ді-П’єдигротта (Неаполь) /
Церква Святого Петра Апостола (Одеса)

*Кадетський корпус (Одеса) / Королівський палац (Неаполь)*

*Катерининська площа (тепер Європейська площа), Одеса*
*/ Віа Рома, Неаполь*

Одеса – українське місто, засноване неаполітанцями

У самому серці південної України, на центральній вулиці міста Одеси – Дерибасівській, – знаходиться символічна присутність Неаполя. Назва вулиці походить від імені Хосе де Рібаса, неаполітанського офіцера, який 1794 року заснував місто «Odesso» під час своєї місії на території, що нещодавно була приєднана до Російської імперії. Проте вже невдовзі назву було змінено на «Одеса» за рішенням імператриці Катерини II, яка побажала, щоб місто носило жіноче ім’я, яке б символізувало силу і значущість.

Імператриці в освоєнні нових територій активно сприяли неаполітанські війська, що також стало відправною точкою дружніх відносин між Неаполем і Російською імперією. У той час усіх підданих Королівства Обох Сицилій прийнято було називати «неаполітанцями» (napolitani) без урахування конкретного регіону походження.

Сліди цього впливу і сьогодні зберігаються в архітектурі: Одеса сповнена будівель і палаців, що мають імена «Песче», «Россі», “Анатара” – родин, які емігрували з різних частин королівства і заснували нове, по суті, «італійське» місто.

Неаполітанці активно розвивали економіку міста: за короткий час ними було відкрито безліч підприємств, від кравецьких майстерень до фабрик музичних інструментів. У сфері гастрономії вони встановили практично абсолютну монополію – ресторани, продовольчі крамниці, булочні та кондитерські належали переважно мігрантам з Обох Сицилій. Незважаючи на це, піца в Одесі так і не прижилася, хоча любов до зернових продуктів знайшла в Україні благодатний ґрунт – адже країна традиційно вважалася житницею Європи.

До середини XIX століття італійська присутність в Одесі стала настільки масштабною, що італійська мова набула статусу другої офіційної – вивіски та адміністративні документи стали публікуватися двома мовами. Цю тенденцію продовжив професор Доменіко Де Віво, уродженець Одеси і представник неаполітанської діаспори, який склав перший в історії російсько-італійський словник.

Італійські компанії в Одесі

Серед безлічі прикладів тісних зв’язків між Одесою і Неаполем особливо показовим є сімейний бізнес мармурової компанії Menzione, яка переїхала до Одеси в XIX столітті для розширення своєї діяльності. Неаполітанські мармуровики користувалися в місті особливим статусом – їх сприймали як професійну касту, що володіла високим соціальним становищем і значним капіталом. Вони регулярно отримували великі замовлення з усієї Російської імперії.

Яскравим свідченням їхнього внеску стало монументальне кладовище Одеси, спроєктоване і виконане повністю італійськими майстрами. На жаль, воно було зруйноване у XX столітті – спочатку під час нацистської окупації, а потім остаточно ліквідоване за радянської влади.

Фактично вся міська архітектура Одеси формувалася під керівництвом неаполітанських цивільних архітекторів. Першу містобудівну концепцію розробили брати Фраполлі, за ними ініціативу підхопив архітектор Івано Делл’Аква, також виходець із Неаполя.

Аналітичний огляд

Численні революції, окупації та важкі історичні умови, через які пройшла Україна в XX столітті, призвели до загибелі, еміграції або асиміляції значної частини населення, зокрема й італійської діаспори. У результаті спогади про процвітаючий «український Неаполь» збереглися лише в назвах вулиць, архітектурних елементах і рідкісних магазинах, що успадкували прізвища колишніх власників.

Два портові міста зі схожою архітектурою і влаштуванням вулиць. Обидва міста мають катакомби. Здавна відомо, що Одесу, як портове місто на Чорному морі в південній частині України, заснував неаполітанський дворянин адмірал Де Рібас, і сама наявність цього факту викликає багато запитань.

Одеса – портове місто. Якщо столицею Неаполітанського королівства є Неаполь, то якщо дослідити теперішній український Київ, навряд чи його можна було б назвати столицею ще 200 років тому, що не можна сказати про Одесу. Проте, Одеса ніколи не прагнула бути столицею. Цікаво, але ніхто з одеситів не називає себе українцем, він каже: «Я одесит», підкреслюючи свою приналежність до відокремленої окремої структури.

Як згадувалося раніше, багато людей з півдня Італії мігрували до Одеси. Під час нашого дослідження на півночі України один професор сказав, що в Одесі була італійська військова місія, і багато італійців, крім еміграції, залишалися на території, контрольованій цією організацією. Тільки уявіть собі стаціонарну військову місію іноземної держави на території Російської імперії, що дуже дивно.

Незалежно від того, як люди інтерпретують ці факти, можна сказати одне: Неаполь і Одеса дуже схожі один на одного. Не секрет, що Одесу будували німецькі та італійські архітектори. Ба більше, дуже дивно, що Одесу побудували без жодної інвестиції з державних коштів; використовували тільки приватний капітал, починаючи з театрів, бібліотек та університетів. Те ж саме можна спостерігати в Неаполі.

Частина 2: Про менталітет і міфологічні складові України – Тези

Розглядаючи кореневу структуру міфологеми українського історичного регіону, можна виокремити її сутнісну одиницю – фігуру характерника. В українському фольклорі та колективній пам’яті домінує образ козака-характерника, що володіє особливими здібностями. Феномен характерництва був предметом поглибленого аналізу в рамках першої української експедиції (див. Мальцев і Явтушенко, 2021).

Найголовніше, на що хотілося б звернути увагу на даному етапі викладення результатів експедиційного дослідження, – це те, що характерництво – феномен загальносвітовий, його прояви та паралелі зафіксовано та перевірено під час польових досліджень і обґрунтовано в монографії «Таємниця третього ордену».

Примітно, що в Росії явище «характерництва» відсутнє, як і явище козака-пластуна, притаманне винятково середземноморському козацтву, яке, відступаючи з боями за Керченський перешийок, влилося до складу Кубанського козачого війська, після чого й припинило своє існування як явище.

Таким чином, будь-які сучасні спроби донських чи інших козаків приписати собі історичну спадкоємність феноменів характерництва чи пластунства не відповідають фактам і не підтверджуються історичною реальністю.

Українські козаки входили до європейських федерацій. Запорізьке українське козацьке військо було постійним членом Європейської Священної ліги (XVII століття) і тривалий час воювало у складі об’єднаних європейських збройних сил проти Османської імперії.

Після знищення Запорозької Січі імператрицею Катериною II, не маючи змоги повернутися в Україну, це козацьке військо залишилося в Європі та влаштувалося на її території, про що свідчать численні пам’ятники в європейських державах. Героями цих країн стали українські козаки.

Священна ліга була католицьким, а не православним військовим союзом. Найбільш знаковою битвою, в якій козаки зіграли ключову роль, стала битва на території Австрії, що призвела до зупинки османського наступу на Європу.

Руйнування Запорозької Січі Катериною II після її повернення з турецького походу свідчить про прагнення Російської імперії інтегрувати українські території у власний культурно-історичний простір. Однак, незважаючи на зусилля, ця спроба не увінчалася успіхом.

У результаті в низці праць, включно з текстами християнської православної церкви, спостерігаються спотворення історичних фактів, що відображають негативне ставлення до культури української землі та спроби нав’язати чужу систему цінностей. Так, наприклад, українських характерників наказували ховати поза цвинтарями, як «неугодних Богу».

Період Радянського Союзу в цьому дослідженні не розглядається. Причина в тому, що в умовах тоталітарної соціалістичної держави всі наукові дослідження і публікації були жорстко підпорядковані ідеологічним настановам партії та уряду. Будь-які наукові праці цього періоду піддавалися суворій цензурі та політичним спотворенням, тому отримання достовірних даних на основі радянських джерел видається неможливим.

Війна, що вибухнула між Росією та Україною, відкрила перед вченими широкі можливості для дослідження структурних особливостей глобальної системи. З’ясувалося, що Україна – зовсім не бідна країна «третього світу», як її часто позиціонували раніше, а стратегічно важливий елемент світової економіки. Без її участі глобальна система не може функціонувати безперебійно. Україна забезпечує:

Зерно. Згідно з прогнозами, широко представленими в авторитетних міжнародних ЗМІ, у разі припинення українського експорту зерна світу загрожує масштабна продовольча криза. Очікується, що в низці країн можливий голод, аж до масової загибелі населення, якщо не буде відновлено імпорт зернових з України. Україна входить до числа провідних експортерів зерна на світовій арені.
Соняшникова олія. Дефіцит соняшникової олії в Європі безпосередньо пов’язаний із війною в Україні. Це свідчить про те, що саме на території України зосереджені ключові запаси і виробничі потужності з переробки соняшнику, що забезпечують потреби європейського ринку. Багато українців не усвідомлювали масштабів цієї залежності до початку воєнних дій.
Промислова кооперація. Наприклад, завод BMW у Баварії виявився частково паралізованим, оскільки Україна постачала йому електронні компоненти та гумотехнічні вироби. Лише в умовах війни стало очевидно, наскільки важлива українська промисловість для ланцюжків поставок у європейському машинобудуванні.
Загальна економічна залежність. Європа значною мірою залежить від виробництва на території України: це стосується таких галузей, як автомобілебудування, виробництво шин, важке машинобудування, хімічна промисловість, текстиль тощо. Війна призвела до порушення логістичних ланцюжків і скорочення виробництва, наочно продемонструвавши глибину цієї залежності.

Таким чином, в економічному вимірі Україна перебуває в процесі європейської інтеграції з 2004 року. Навіть більше, дві масштабні політичні революції – у 2004 і 2014 роках, з інтервалом у 10 років, – є вираженням прагнення українського народу до повернення в європейську спільноту.

Чи всі регіони України хочуть повернутися в європейську сім’ю? Деякі території, історично пов’язані з Росією, зокрема Донецьк і Луганськ, не хочуть бути частиною ЄС, що наочно продемонстрував воєнний конфлікт між цими територіями та державою Україна у 2014 році.

З погляду вивчення ментального компонента культури можна зробити висновок, що жителі Луганської та Донецької областей вважають себе вихідцями із середовища, яке раніше називалося Російською імперією. Таким чином, видається можливим з упевненістю зробити висновок, що в Україні є регіони, жителі яких не бажають бути частиною європейської сім’ї, тобто приблизно чверть території нинішньої української держави. Навпаки, жителі трьох четвертей території України категорично не бажають ставати протекторатом Москви.

Чому Донецьк і Луганськ не хочуть вступати в європейську сім’ю? Річ у тім, що ці землі були насильно приєднані до України під час Великої Жовтневої соціалістичної революції, коли була утворена Українська РСР. Таким чином, ці східні землі не є історично українськими, оскільки були насильно (тобто штучно) приєднані після приходу до влади більшовиків у 1917 році.

Очікування Російської Федерації, що російські війська будуть зустрінуті в Україні з розпростертими обіймами, як показали останні події, не справдилися. Для цього є низка історично конкретних причин, які ми коротко викладемо в наступному розділі.

Частина 3: Українські реалії та історизми

Збірник перевірених відкриттів і висновків, зроблених у результаті дослідницьких експедицій Україною.

Ні для кого не секрет, що історична Україна суттєво відрізнялася від сучасної. Протягом тривалого часу країна зазнала значних територіальних і культурних трансформацій.

Під час польових досліджень, проведених в Україні, було відновлено і методики південної та північної ліній характерників, зокрема, техніки перетрансформації особистості, що відповідають унікальному ментальному прототипу, характерному для українського середовища.

Результати наукової експедиції 2020 року було детально викладено в монографії «Таємниця третього ордену».

Як вже зазначалося вище, метою експедиції була реконструкція методології підготовки та виховання характерників, що передбачало також розв’язання таких наукових завдань, як осмислення релігійно-філософського коріння системи виховання й підготовки характерників; опис методології та перебігу вдосконалення особистості, яка визначає перетворення характерника на надлюдину; вивчення категорії «надлюдина» як певного роду антипода «людини неповноцінної».

У рамках дослідження застосовували різноманітні міждисциплінарні методи, зокрема: побудову евристичної моделі, описовий метод аналізу історичних документів (художніх творів), порівняння та зіставлення, прототипологічний підхід, методи криміналістики та кримінологічних досліджень, наукові дослідження у сфері європейського містицизму та символізму, аналіз історичних епох методами візуальної соціології та антропології.

Дослідження увінчалося комплексним результатом багаторічної праці на перетині наук, виконаної в чотирьох міжнародних експедиціях у Мексиці, Німеччині, Південній Італії, а також на території України. Ініціатором і науковим керівником експедиційних програм виступив академік Олег Мальцев, а до складу дослідницької групи увійшли всі учасники Експедиційного корпусу.

Під час підготовки та реалізації проєкту було проаналізовано дисертаційні дослідження, присвячені феномену характерників, а також проведено інтерв’ю з науковцями та фахівцями, які вивчають козацтво та етнічні аспекти української ідентичності.

Однак під час вивчення академічних джерел дослідницька група зіткнулася з проблемою: багато з них містять недостовірну або малоймовірну інформацію. Це ускладнює об’єктивне розуміння такого важливого феномена, як характерники – носії української родової трансцендентності.

Відсутність науково обґрунтованого вивчення цієї родової трансцендентності перешкоджає сучасному жителю України в усвідомленні власної ідентичності та приналежності до історичного коріння. У результаті людина втрачає зв’язок із джерелом свого потенціалу і, як наслідок, обмежує можливості особистої та соціальної самореалізації.

Прочитайте українські народні казки, вивчіть, які існують архетипи, прототипи. Такий екскурс дасть змогу дійти виваженого висновку, наскільки спосіб здобуття знання, притаманний українському історичному середовищу, відрізняється від способу здобуття знань, наприклад, у Західній Європі.

Однією з серйозних перешкод для проведення досліджень є майже повна відсутність достовірних і якісних джерел інформації. Брак прямих, первинних матеріалів змушує використовувати альтернативні методи збору та аналізу даних.

У рамках цього проєкту було прийнято рішення відмовитися від використання джерел, опублікованих після 1917 року, оскільки такі матеріали значною мірою схильні до впливу радянської пропаганди та ідеологічної упередженості.

Починаючи з 1992 року, в умовах формування незалежної української держави, почався період, який можна умовно назвати «виправданням власної корисності». У цей час заповзятливі громадяни почали будувати бізнес-моделі, спираючись на ідеали козацтва, включно з навчанням нібито традиційних козацьких бойових мистецтв. Однак у реальності ці бойові системи були авторськими розробками, які не мали історичного зв’язку зі справжнім козацтвом.

На цей факт вказував і професор Вадим Задунайський в інтерв’ю в рамках проєкту «Руська школа фехтування» («Професор Задунайський про шаблю і козачий рукопашний бій», 2018).

Однак в архівах і бібліотеках збереглися справжні документи, що стосуються навчання козаків мистецтву фехтування. Слід підкреслити, що ці матеріали стосуються саме підготовки козаків, а не навчання характерників.

Для того щоб визначити, чи є людина характерником, необхідно відповісти на цілу низку запитань: Який еталон характерника? Звідки він походить? Навіщо українській культурі необхідний феномен характерника? Що це – історична колізія чи унікальне явище? Хто він такий? Яка його мета і функція?

В історичних документах згадуються окремі функції, приписувані характерникам: відмикання замків без ключів, проникнення в будинки, грабіж, розбій, перетворення людей на кущі, здатність перетворюватися на різноманітних тварин тощо. Це свідчить про містифікацію та обрядову магізацію феномену характерництва, що ускладнює його раціональне осмислення.

Деякі історики та дослідники стверджують, що термін «характерник» почав використовуватися лише з ХІХ століття, а до цього застосовували інші найменування для позначення людей, напрочуд умілих і здібних.

Ключове дослідницьке завдання полягало в розмежуванні міфологічних і достовірних компонентів образу характерника. Необхідно було з’ясувати, які елементи образу є художньою вигадкою, а які – відображають історичну реальність. Імовірно, характерники виникли у специфічному середовищі й відрізнялися від інших здатністю демонструвати те, що не піддавалося відтворенню більшістю інших воїнів. Це й становило їхню принципову відмінність від інших родів військ.

Історична паралель: Калабрія та Україна – передісторія

Під час вивчення Калабрії було виявлено, що жителі цього регіону живуть за системою або способом життя, що називається «Родова концепція». Ця система передбачає збереження і передачу знань усередині роду або клану, виключно за лінією спадкоємності від покоління до покоління.

Така сама система родової концепції існувала і серед характерників: знання передавалися всередині сімейної або кланової структури, формуючи стійку трансцендентну традицію. Однак у певний історичний момент козаки почали приймати до своїх лав усіх охочих. Цей крок мав свої наслідки: під час змін родова трансцендентність була зруйнована і втрачена.

Згідно з низкою джерел між характерництвом і християнством існував глибинний конфлікт. Християнство сприймало характерників як «породження пекла» – і це не фігура мови, а буквальна історична установка. «Характерник» – це давній родовий трансцендент, що існував до християнства і зник саме з появою християнства. Конфлікт між характерництвом і християнством був настільки гострим, що призвів до історичного забуття, тобто до припинення існування феномену характерника. Характерник – це самостійна людина, якій ніхто не потрібен, ні священик, ні будь-хто інший. Він не відвідував храмів, не сповідувався, навпаки – до нього приходили по пораду, сприймаючи його як носія знання і джерела рішень. («Характерник і українська ідентичність. Наукова експедиція розпочалася», 2020)

Калабрія (регіон сучасної Італії) зберегла свою родову трансцендентність саме завдяки відсутності конфлікту з християнством, тоді як Україна не змогла. У нашій країні через цей релігійно-філософський конфлікт козацтво розділилося на дві частини: християн і прихильників давньої родової трансцендентності.

Цей древній родовий трансцендент поступово зник. Можна з упевненістю припустити, що щойно Україна поверне собі трансцендентність предків, християнство миттєво зникне. Проте, виходячи зі своїх нинішніх позицій і амбіцій, православна церква не допустить такого гіпотетичного результату, тому що в цьому разі візьме гору інша форма буття, по суті, «інший світ» – світ, у якому можливе все, де люди – не стадо, а самостійні особистості, здатні досягати результату, не покладаючись ні на кого іншого.

Дві лінії Характерництва: Північ і Південь

Після завершення наукового аналізу феномена «характерництва» стало очевидно, що існують дві основні лінії розвитку цього явища, умовно позначені як «книжкова» і «лицарська». Кожна з них має власний трансцендентний ідеал і внутрішню логіку розвитку.

У процесі прототипологічного та порівняльного аналізу українського феномену характерника й аналогічної калабрійської традиції було отримано такі результати.

Книжкова лінія ідентифікується як францисканська. При зверненні до козачої міфології, зокрема, відзначається такий персонаж як «козак-письменник» – постать, що володіє здатністю записувати важливі відомості, фіксувати долю людини та робити передбачення. Лицарська лінія також простежується у францисканській традиції. Ця лінія більше асоціюється з військовими чеснотами.

Ці дві лінії нерозривно переплетені на рівні культурної традиції, проте на трансцендентному рівні між ними відсутній прямий зв’язок.

Якщо розглядати першу лінію – книжкову, то її прототипом є Вольга Святославич, персонаж українського епосу. Згідно з міфом, він народжується від союзу людини і трансцендентної сутності – змія. Ця лінія асоціюється з традицією мисливців.

У книжці «Оманлива тиша», де детально описано калабрійську традицію, можна побачити деякі схожості в традиціях і міфологемах Калабрії та України. Наприклад, у калабрійській традиції є сім таємних імен, що дуже схоже на південну традицію України. Сім мудреців навчали Вольгу Святославича.

Друга лінія – лицарська – являє собою традицію мандрівних героїв, відомих як «мандрівники». Прототипом цієї лінії виступає Михайло Потик. Це північна традиція, характерна ігровим, комбінаторним початком. Фольклорні джерела вказують, що в Запорозькій Січі однією з найпопулярніших форм дозвілля була гра в карти, що віддзеркалює паралель із Калабрією, де карткові ігри також є стійким елементом культури й донині. Як і Вольга, Михайло Потик також був народжений від союзу людини і трансцендентної істоти.

У кожної з ліній характерників – власний підхід до навчання, унікальна родова трансцендентна сутність, навички та вміння. Обидві лінії мають норманське походження.

Перша лінія – книжкова – умовно визначається як талмудична, волзька. У ній навчання людини здійснюється під керівництвом мудреців. Прототипом цієї лінії в латиноамериканській культурі може слугувати Карлос Кастанеда, чиє навчання також будувалося на передаванні знань від наставника.

У другій лінії – лицарській – навчання здійснюється самостійно.

Протягом тривалого дослідницького періоду (1994-2022 рр.) було проведено глибоку роботу з вивчення кримінальних традицій Європи, а також російської кримінальної традиції. Окремі дослідження цих кримінальних традицій тривають і донині.

Під час порівняльного аналізу етапів становлення російської школи фехтування було встановлено, що козача система ведення бою навряд чи могла розвиватися паралельно з російською школою фехтування. Навпаки, вона демонструє значну схожість із європейською кримінальною традицією. Цей факт дає змогу зробити висновок про те, що козача система, з високою часткою ймовірності, не має російського походження.

Характерник

Існує обґрунтоване припущення, що характерника можна виховати й у ХХІ столітті. Більше того, з погляду прототипологічної логіки це цілком можливо, особливо в аспекті розвитку конкретних навичок. Разом з тим, в сучасних умовах дуже важко змусити характерника існувати як явище.

У монографії «Філософія Півдня Італії» (Мальцев, О.В. та Луньов, В.Є. (2020). Філософія Півдня Італії. Вид-во Середняк Т.К.) була висунута гіпотеза про те, що характерник є автентичним і унікальним явищем, властивим виключно півдні України. Цю думку підтверджують стародавні рукописи, датовані пізніше XVIII століття.

Переважна більшість книг, присвячених характерництву, було видано в Одесі, що пояснюється розвитком друкарської справи у цьому місті. Тоді Одеса вважалася центром книжкового виробництва в Україні і, як велике портове місто, підтримувала активні зв’язки з європейською книжковою торгівлею.

З початком розповсюдження друкарства як прибуткового бізнесу, єврейські друкарні перемістилися на Поділ у Києві, де було встановлено нові друкарські верстати. До цього періоду всі видання, включно з релігійними текстами, такими як Тора, друкувалися переважно в Одесі.

Протягом шести років Інститут пам’яті проводив масштабні дослідження півдня Італії – Калабрії, Палермо, Апулії, Неаполя та прикордонних районів Калабрії (умовно, райони, пов’язані з Калабрією), а також Флоренції та Мексики. Дослідницька робота триває й донині. За цей час було зібрано велику емпіричну базу, яка дозволила вибудувати структуру особистості козака-характерника та розкрити методику його виховання.

Ключовий висновок, багаторазово підтверджений в результаті порівняльного аналізу матеріалів Першої української експедиції, а також експедицій до Гейдельберга, Відня, Сицилії, Південної Африки та на півострів Юкатан, полягає в наступному: стародавнє явище «характерника» є світовим явищем. Це специфічно українське трансцендентне явище, але водночас воно має глобальне охоплення, а його витоки лежать далеко за межами української території.

*Пам’ятник українським козакам (Відень, Австрія)*

*Пам’ятник козакам (Гейдельберг, Німеччина)*

Частина 4: Результати другої української експедиції

Цей огляд спрямований на те, щоб надати вичерпний аналіз характеристик та властивостей українського середовища як об’єкта історичного дослідження:

Зональність. Одним із цікавих спостережень, зроблених у ході польових досліджень, стало усвідомлення того, що Україна розташована в особливій геокультурній зоні, аналогічній за своїми характеристиками низці регіонів, вивчених Експедиційним корпусом на острові Сицилія. Ця схожість вказує на прототиповість досліджуваних історичних середовищ.
Структурна схема. На основі аналізу архітектурної спадщини було розроблено чітку схему культурної структури України. Отримані дані дозволяють стверджувати, що Україна формувалася в рамках норманської традиції, і культурний розвиток на її території перегукується з норманським соціокультурним джерелом. На цій території можна знайти італійську культуру, яка, так би мовити, хвилями ринула в Україну. Порожнечі, що залишилися, на цій території були заповнені в радянський період. Сучасний період (XXI століття) характеризується пошуком та заповненням порожніх місць, а також новими хвилями урбанізації (наприклад, будівництвом нових хмарочосів).
Локалізація історично значимих об’єктів. В Україні історично значущі архітектурні пам’ятки найчастіше розташовані на значній відстані від сучасних міст та транспортної інфраструктури. Наприклад, щоб дістатися церкви Святого Антонія Падуанського в селі Стара Котельня, необхідно використовувати позашляховий транспорт, оскільки шлях проходить через розбиті дороги та важкопрохідні ділянки.
Відсутність реставраційної політики. На території України збереглися значні історико-культові об’єкти, які за умови адекватних інвестицій та реставрації могли стати важливими туристичними пам’ятками. Однак, реставраційні роботи практично не проводяться. Можливо, це пов’язано з тим, що у разі відновлення палаців, фортець та замків Україна може постати в іншому вигляді — історично автентичною, багатою та різноманітною у своїй справжності.
При порівняльному аналізі сучасних та старовинних фотографій українських міст було зазначено, що архітектурний вигляд відповідає норманським та венеціанським традиціям. Можна було б припустити, що це відображення моди, поширеної по всій Європі, але ця гіпотеза видається недостатньо переконливою. Крім того, якщо докладно вивчити багато старовинних будівель України, можна помітити, що символіка відіграє в них дуже невелику роль. Здається, що історія України, її символіка були просто стерті чи знесені, ніби хтось навмисно очищав її історію.
В Україні можна знайти архітектурні сліди присутності кармелітів, францисканців, домініканців, єзуїтів, розенкрейцерів та інших чернечих орденів. Це викликає запитання: чому ченці, представники суто ієрархічних і володіючих дисципліною спільнот, добровільно приїхали сюди? При цьому очевидно, що вони не діяли з власної ініціативи, а виконували волю вищої влади. Постає питання, ким вони були спрямовані і навіщо це було зроблено. Ці факти вказують на те, що Україна мала певний інтерес для чернечих орденів, і існувала ясна місія їхньої присутності. Примітно, що деякі з цих орденів зберігаються в Україні і сьогодні (подальший відбір фотографій було зроблено у місті Бердичів на Житомирщині).
До початку XX століття на території України не було збудовано жодного православного собору у російському архітектурному стилі.
Всередині України є значна етнопсихологічна неоднорідність — немає єдиного менталітету. Кожна зона має власний менталітет; наприклад, мешканці Львівщини принципово відрізняються від мешканців Бессарабії. Якщо викреслити всі ментальні блоки, які трапляються в гетерогенному українському суспільстві, можна реконструювати, як Україна була влаштована спочатку.

Бердичів, Україна

Питання про «коріння» та українську ідентичність у XXI столітті залишається одним із найактуальніших та обговорюваних. Більше того, поки він залишається відкритим, будь-хто може «увійти» на цей «ринок» коріння та відповідних філософій. Фактично ми спостерігаємо саме таку тенденцію: або російська православна церква, або американські парадигми претендують на «первічність»; є навіть гіпотези, пов’язані із впливом філіппінської культури на вигляд українського соціокультурного середовища. І кожен «сіяч минулого у сприятливому ключі» намагатиметься внести зміни до нашої історії, змінюючи суть і перебіг тих чи інших подій, просто знищуючи чи ігноруючи «небажані» події. Саме ця «рука забуття» торкнулася української історії: ніби гумкою, вони стерли славне минуле і залишили українців жити «без роду, без племені».

Німецька церква, Одеська область

Висновок

Україна — одна із найзагадковіших територій сучасності. Для мене було важливо зрозуміти, що вона є за своєю суттю.

Щоб глибше проникнути в суть своєї батьківщини та розкрити її таємниці, вчений Олег Мальцев у 2021 році організував експедицію до центральної та південної України. Метою дослідження стала реконструкція культурного середовища як цілісної системи для того, щоб визначити ідентичність українського народу.

На жаль, у XXI столітті значна частина архітектурної спадщини України перебуває у занедбаному та застарілому стані, і збереження культурної спадщини предків залишається поза зоною уваги суспільства. Більше того, ця проблема практично не отримує належного висвітлення.

«Ці зруйновані церкви, будівлі та пам’ятки культури – це наша пам’ять, наша ідентичність. Навіть ті небагато зразків, що збереглися, демонструють велику силу європейської культурної спадщини. Цифри, фотографії та просто те, що ми побачили на власні очі, повністю змінюють уявлення про Україну, якою вона була. Крім того, це породжує безліч нових питань», – пояснив Олег Мальцев, ініціатор наукового дослідження, в інтерв’ю науково-популярному журналу «Експедиція».

Одним із ключових завдань Експедиційного корпусу було формування усвідомленого та підтвердженого фактами розуміння ідентичності українського народу у всіх, хто виявляв до цього інтерес та щиру турботу.

Українці — європейці, що походять з унікального культурного середовища, чиї предки жили кілька століть тому не гірше, ніж у сучасній технологічно розвиненій Європі (Мальцев, О. В. «Фінал експедиції: Українська ідентичність — європейська!». Експедиція. Вип. 3., 2021). Але хто та чому зробив українців сьогоднішнього дня іншими? Ця зміна (очевидно, у гірший бік, якщо судити за рівнем життя та соціальною інфраструктурою) ще тільки має бути осмислена, коли ми почнемо вивчати свою історію — справжню, живу, без спотворень.

Не секрет, що держава Україна офіційно стала на шлях європейської інтеграції у 2004 році. Ця країна пов’язана з Європою культурно, історично, ментально та, як виявилося, нерозривно економічно. Насправді Україні навіть не потрібно вступати до загального культурного та економічного простору Європи, оскільки вона вже де-факто є його невід’ємною частиною. Єдине, що формально відокремлює Україну від інших країн ЄС, — це участь у процедурі голосування в Європейському парламенті.

Ми наголошуємо: єдине, що сьогодні відокремлює Україну від повного членства в Європейському союзі, — це процедура голосування у Європейському парламенті. Низка згаданих вище історичних припущень свідчить про нерозривну спільність української історії як частини історії Європи.

Це складний науковий, культурно-історичний, філософсько-релігійний та економічний огляд європейської інтеграції, який, на думку авторів, необхідно враховувати під час пошуку відповіді на ключове питання: чи має Україна право бути повноправним членом ЄС?

Декларація про конфлікт інтересів

Автор заявляє про відсутність потенційного конфлікту інтересів щодо дослідження, авторства та/або публікації цієї статті.