«Думати вільно — це найвища форма свободи.» — Нільс Бор
«Наука вимагає свободи; без свободи вона стає сліпою.» — Лев Ландау
В історії неодноразово повторювалася трагічна ситуація, коли вчені, незгодні з офіційною політичною лінією, ставали жертвами репресій. Ці люди, які наважилися висловити свої висновки або поставити під сумнів незалежність науки, зазнавали арештів, суспільного осуду й таврування. Згідно з загальноприйнятою історією, ці вчені були видатними особистостями, їхні відкриття та ідеї мали велике значення для прогресу людства. Однак у цей момент державна машина, наче суворий каток, жорстко придушувала будь-яке інакомислення, і будь-хто, хто не дотримувався партійної лінії, потрапляв під її тиск і змушений був підтримувати загальноприйняті уявлення.
В історії радянської науки можна знайти яскраві приклади того, як українські найвидатніші уми, досягнувши величезних успіхів, опинялися в тенетах політичних репресій. Незважаючи на їхній внесок у розвиток науки, ці люди ставали жертвами ідеологічних конфліктів, інтриг та боротьби за владу.
Це явище було характерне для різних періодів радянської історії. Система, побудована на культурі страху та стеження, створювала атмосферу, де навіть найменші відхилення від партійної лінії могли мати трагічні наслідки. Українські вчені, намагаючись дотримуватися своїх принципів і наукової правди, часто ставали об’єктами підозр і репресій. Репресії не тільки зруйнували долі окремих науковців, але й стримували розвиток цілих галузей науки. Багато науково-дослідницьких проектів опинялися під загрозою, а лабораторії закривалися через побоювання щодо можливих звинувачень у «шкідництві».
Історії тих, хто постраждав від політичних репресій, є нагадуванням про важливість незалежності науки та про те, що досягнення людського розуму не повинні ставати заручниками політичних інтересів.
З часом багато репресованих науковців були реабілітовані, і їхній внесок у науку отримав визнання. Проте відновлення справедливості не може стерти відбитків, залишених на їхніх життях та кар’єрі. Історії таких науковців, як Сергій Корольов і Лев Ландау, є важливим уроком для майбутніх поколінь: наука повинна залишатися незалежною від політичних впливів, аби не втратити своєї справжньої сутності — пошуку знань на благо всього людства. У даній статті ми згадаємо історії радянських вчених з України та інших колишніх республік СРСР.
Сергій Корольов: жертва сталінських чисток
Сергій Корольов, український вчений, відомий як батько радянської космонавтики, став символом не лише наукового прогресу, але й трагедій, пов’язаних із політичними репресіями в СРСР. Його життя та кар’єра ілюструють, як найвищі досягнення науки можуть поєднуватися з глибокою особистою трагедією та переслідуваннями з боку влади.
Корольов народився в 1907 році у Житомирі і з ранніх років проявляв інтерес до авіації та ракетобудування. Він навчався у Київському політехнічному інституті, а потім продовжив свою кар’єру в галузі проектування літальних апаратів. У 1930-х роках він став одним із провідних фахівців у сфері ракетної техніки, активно працюючи над різними проектами та випробуваннями.
Однак у 1938 році, в розпал сталінських чисток, Корольов опинився під загрозою. Його заарештували за хибними звинуваченнями у «шкідництві» та «шпигунстві», що було типовим для того часу, коли науковці та діячі культури часто ставали жертвами політичних репресій. Корольова засудили до восьми років ув’язнення, більшу частину яких він провів у таборах. Він пережив жахливі умови: під час катувань йому зламали безліч кісток і обидві щелепи, а пізніше на каторзі він втратив усі зуби через цингу.
Попри важкі умови, Корольов продовжував працювати над своїми проектами. Навіть у таборі він зміг реалізувати свої ідеї та створити прототипи ракет, що свідчить про його невтомну відданість науці. Він зустрів однодумців і колег, що дозволило йому підтримувати свої знання та навички.
Лише у 1945 році, після завершення Другої світової війни та зміни політичної ситуації, Корольова було звільнено. Його реабілітація співпала з початком нової ери в науковій діяльності СРСР, коли уряд почав усвідомлювати важливість ракетної техніки для національної безпеки. Корольову довірили керівництво космічною програмою, і його видатні знання та досвід стали основою для успішних запусків.
Під керівництвом українського вченого СРСР став піонером у космонавтиці: у 1957 році був запущений перший штучний супутник Землі, а в 1961 році Юрій Гагарін став першим космонавтом. Корольов здійснив свою мрію про космос, але його шлях до цього був сповнений страждань і позбавлень.
Сергій Корольов став символом не лише наукового прогресу, але й стійкості духу. Його історія нагадує про те, як політичні репресії можуть зруйнувати життя, але також про те, як прагнення до знань та істини може подолати найважчі обставини. Відзначаючи майбутні покоління, Корольов залишив незгладжуваній слід в історії людства та космонавтики.
Стефан Таранушенко: дослідник архітектури, що став жертвою політичних репресій
Стефан Андрійович Таранушенко — видатний український вчений, мистецтвознавець, дослідник архітектури та етнограф. Його праці зіграли значну роль в дослідженні та збереженні культурної спадщини України, проте політичні реалії Радянського Союзу перетворили його життя на низку випробувань і репресій. Незважаючи на його колосальний внесок у науку і культуру, Таранушенко опинився в центрі ідеологічних конфліктів, які врешті-решт призвели до його арешту та переслідування.
Стефан Таранушенко народився в 1889 році в селі Краснопавлівка, на території сучасної Харківської області. З дитинства захоплюючись історією та мистецтвом, він присвятив своє життя вивченню української архітектури, особливо дерев’яних храмів та культових споруд. На початку XX сторіччя українська архітектура переживала глибоку кризу: багато історичних пам’яток були забуті або зруйновані, а унікальні дерев’яні церкви — справжні шедеври народногї архітектури — потребували порятунку.
Таранушенко став піонером в дослідженні української народної архітектури. Він зібрав і систематизував величезну кількість матеріалів по дерев’яним храмам та іншим архітектурним пам’яткам, проводив експедиції по всій Україні, фотографуючи і описуючи будівлі, багато з яких незабаром були втрачені.
Його найбільш відома робота — фундаментальний труд «Дерев’яні храми Лівобережної України», опублікований у 1920-х роках, де він дав детальний опис архітектурних особливостей церков і монастирів, розкриваючи їх важливість як культурної так і духовної спадщини народу. Ці дослідження не лише увічнили зникаючі пам’ятки архітектури, але й заклали основу для майбутніх поколінь вчених і реставраторів.
Проте, незважаючи на його внесок у культуру та науку, як і багато видатних діячів свого часу, Таранушенко не уникнув переслідувань з боку радянської влади. У 1930-х роках, у розпал сталінських репресій, його роботи та ідеї, спрямовані на збереження української культурної спадщини, опинились під підозрою. Влада боялася будь-якої форми національної свідомості, особливо коли йшлося про культурну ідентичність України, що часто сприймалося як загроза радянській ідеології.
У 1933 році Стефан Таранушенко був заарештований за звинуваченням в «українському націоналізмі» та «контрреволюційній діяльності». Його звинувачували в тому, що його роботи нібито спрямовані на підрив основ радянської влади та пропаганду української незалежності. Таранушенко був засуджений до десяти років позбавлення волі та відправлений у табір на Далекому Сході.
В умовах табору, незважаючи на важку фізичну працю та постійний тиск, він продовжував займатися наукою. Навіть у ув’язненні Таранушенко не припиняв дослідницьку діяльність, залишаючись вірним своїй місії — збереженню та вивченню культурної спадщини. Проте роки, проведені в таборах, підірвали його здоров’я, і в 1939 році він був достроково звільнений через стан здоров’я.
Після звільнення Таранушенко зміг повернутися до наукової діяльності, але його кар’єра вже була зруйнована. Його роботи припинили друкувати, а наукове співтовариство залишалося настороженим через його минулі звинувачення в «націоналізмі». Тим не менше, Таранушенко продовжив займатися науковими дослідженнями в сфері архітектури та мистецтва. Його роботи з української народної архітектури залишалися незамінними джерелами для всіх, хто цікавився істинною історією України.
В повоєнні роки він почав працювати в наукових інститутах Києва, проте радянська цензура і репресії залишалися серйозним перешкодою для його подальших досліджень і публікацій. Його роботи були обмежені, а сам Таранушенко не отримав визнання, якого він заслуговував.
Незважаючи на всі випробування, що випали на його долю, Стефан Таранушенко залишив значну спадщину для української та світової науки. Його дослідження української архітектури та мистецтва зіграли ключову роль у збереженні унікальних пам’яток історії, які могли бути повністю втрачені. Багато його праць, недооцінених за життя, виявилися безцінними після його смерті.
Його ім’я повернулося в наукове співтовариство лише після того, як політичні репресії були осуджені, а національна культура знову отримала право на існування в незалежній Україні. Таранушенко став символом боротьби за збереження національної спадщини та прикладом стійкості перед обличчям репресій.
Лев Ландау: фізик і дисидент
Лев Ландау, один із найвизначніших вчених ХХ сторіччя, залишив глибокий слід в історії фізики завдяки своїм дослідженням у галузі теорії конденсованих середовищ, квантової механіки та теоретичної фізики загалом. Однак його кар’єра не була безхмарною. Ландау, будучи не лише геніальним вченим, але й переконаним антисталіністом, зазнав репресій, що могли закінчитися трагічно, якби не підтримка його колег і наукової спільноти.
Лев Ландау здобув освіту в Харкові, де й розпочав свою видатну наукову кар’єру. Він став відомим завдяки своїм новаторським роботам в різних галузях фізики, зокрема квантової механіки, теорії рідин, плазми та надплинності. Ландау розробив оригінальні методи вирішення складних фізичних задач, і його праці стали основою для багатьох наступних відкриттів.
Найвизначнішим його внеском є теорія фазових переходів другого роду, а також роботи у галузі низькотемпературної фізики, за які в 1962 році він отримав Нобелівську премію з фізики. Однак навіть такі наукові досягнення не могли вберегти його від політичних репресій у сталінському СРСР.
У 1930-х роках, коли в Радянському Союзі розгорнулася хвиля репресій і чисток, Ландау відкрито критикував сталінський режим. На відміну від багатьох колег, він не приховував своїх антидиктаторських поглядів, що зробило його мішенню для влади.
У 1938 році Ландау був заарештований НКВС за звинуваченням у «антирадянській агітації». Його арешт став частиною ширшої кампанії проти інтелігенції, коли будь-який прояв інакодумства вважався загрозою для держави. Ландау звинуватили у поширенні «антисталінських листівок», в яких засуджувались репресії та порушення прав громадян.
Після арешту його відправили до в’язниці, що могло стати кінцем його наукової кар’єри. У сталінських таборах багато науковців були фізично та морально зламані, але Ландау, завдяки підтримці колег і своїй науковій репутації, зміг уникнути цієї долі.
Ключову роль у його звільненні відіграли видатні науковці Сергій Корольов і Петро Капіца, які були колегами Ландау. Петро Капіца, маючи певний вплив на Сталіна завдяки своїм зв’язкам, особисто втрутився в справу Ландау. Він направив листа Сталіну з проханням переглянути справу вченого, підкресливши, що талант Ландау є незамінним для радянської науки.
Під тиском наукової спільноти Ландау був звільнений через рік після ув’язнення, але цей досвід залишив глибокий відбиток у його житті. Вийшовши на волю, він продовжив свою наукову роботу, проте залишався внутрішньо відчуженим від режиму.
Ландау залишив величезну наукову спадщину, яка продовжує впливати на багато сучасних галузей фізики. Його відомий «Курс теоретичної фізики», написаний у співавторстві з учнем Євгеном Ліфшицем, став класикою світової науки і досі використовується в університетах усього світу.
Його думки залишалися критично налаштованими, він виступав проти будь-яких форм диктатури та придушення свободи думки. Його історія є нагадуванням про те, як політичні репресії можуть торкнутися навіть найвидатніших умів і наскільки важливо боротися за свободу науки.
Сергій Руденко: Археологічний геній у тінях політичних репресій
Сергій Руденко — видатний український антрополог, археолог та етнограф, чиї відкриття і дослідження залишили глибокий відбиток у науці. Однак, як і багато видатних вчених свого часу, Руденко зазнав наслідків політичних репресій у Радянському Союзі.
Сергій Руденко народився в 1885 році в Харкові, і з юних років виказував інтерес до історії, етнографії та археології. Закінчивши Імператорський університет Святого Володимира в Києві, він розпочав свою кар’єру з вивчення культурних і етнографічних особливостей народів Кавказу та Сибіру. Його роботи з етнографії кочових народів Сибіру та Уралу були піонерськими і справили великий вплив на розвиток цієї галузі науки в СРСР.
У 1920-1930-х роках Руденко став провідним спеціалістом з археологічних досліджень. Його важливим внеском стало вивчення давніх курганів Пазирикинської культури в Алтаї, що призвело до унікальних відкриттів. У 1940-х роках під його керівництвом були розкопані так звані «заморожені кургани», які зберегли безцінні артефакти, датовані V-III сторіччями до нашої ери, зокрема муміфіковані тіла, тканини та предмети побуту, що збереглися в багатовіковому льоді. Ці знахідки дали унікальне уявлення про життя древніх кочівників.
Руденко фактично створив нову галузь археології в Радянському Союзі — археологію давніх кочових культур Євразії. Він відкрив світу інформацію про високий рівень культури та мистецтва скіфів і їхніх попередників. Його дослідження, незважаючи на складні умови роботи, принесли йому всесвітню відомість і повагу серед вчених.
Незважаючи на видатні наукові досягнення, політична реальність в СРСР не дозволяла вченим почуватися в безпеці. Руденко, як і багато інших вчених того часу, потрапив під підозру та репресії, викликані сталінськими чистками. У кінці 1930-х років, коли боротьба з «шкідництвом» та «націоналістичними елементами» досягла свого піку, Сергій Руденко був заарештований за звинуваченням в «антирадянській діяльності».
Його наукові роботи були розцінені як спроба знецінення радянської влади та «шкідництво». Влади СРСР схильні були бачити політичні мотиви навіть у наукових дослідженнях, особливо якщо вони стосувалися етнографії та національної історії, що викликало підозри в «буржуазному націоналізмі». Руденко провів кілька років у в’язниці, де, незважаючи на тяжкі умови, не припиняв працювати над своїми науковими ідеями.
Після арешту та кількох років, проведених у ув’язненні, Сергій Руденко був звільнений у 1940-х роках, коли загроза фашистського вторгнення змінила пріоритети сталінського керівництва. Після цього він зміг продовжити свою роботу, проте його життя і кар’єра вже були непоправно змінені. Вийшовши з ув’язнення, Руденко повернувся до розкопок в Алтаї і продовжив публікацію своїх досліджень.
Проте його праці не були високо оцінені у СРСР за життя. Лише через роки після його смерті наукове співтовариство і світова громадськість почали усвідомлювати значущість його досліджень та відкриттів.
Спадщина яку залишив Сергій Руденко величезна. Його дослідження не тільки відкрили світу стародавні культури Євразії, але й продемонстрували важливість міждисциплінарного підходу в археології та антропології. Він зміг об’єднати археологію, етнографію та антропологію в єдине ціле, що дозволило створити цілісну картину стародавніх культур, які до цього майже не досліджувалися.
Микола Вавилов: геній генетики та жертва ідеологічного конфлікту
Микола Вавилов був одним із найвидатніших біологів та агрономів свого часу, але його трагічна доля стала символом того, як наука в СРСР піддавалась ідеологічному тиску. Вавилов зробив величезний внесок у розвиток генетики та біології, проте став жертвою боротьби за вплив у науці, де псевдонаукові ідеї отримали перевагу.
Вавилов присвятив своє життя вивченню та селекції рослин з метою поліпшення продовольчої безпеки. Його робота зі створення колекції насіння з усього світу стала однією з найважливіших в історії агрономії. Він здійснив безліч експедицій, відвідавши понад 50 країн, де збирав насіння та створював основу для майбутніх досліджень у селекції рослин.
Найвідомішим його внеском у науку є теорія центрів походження культурних рослин. Згідно з цією теорією, кожна рослина має певну географічну область, де вона вперше була одомашнена. Це новаторське дослідження не лише пролило світло на історію сільського господарства, але й стало ключовим для подальших робіт у галузі генетики рослин.
Однак з середини 1930-х років Вавилов опинився в опозиції до Трохима Лисенка та його прихильників. Лисенко відстоював ідею, що спадковість і генетика не відіграють ключової ролі в сільському господарстві, а важливішими є зовнішні умови та «тренування» рослин. Ці теорії приваблювали партійне керівництво, оскільки обіцяли швидкі результати в поліпшенні сільськогосподарського виробництва, що в умовах планової економіки вважалося порятунком.
На тлі зростаючого голоду та невдач у сільському господарстві радянська влада шукала винних. Вавилов, зі своїми науковими поглядами, заснованими на генетиці Менделя, був оголошений шкідником та ворогом народу. Його дослідження у галузі генетики вважалися «буржуазними» та несумісними з марксистською ідеологією.
У 1940 році Вавилова було заарештовано за звинуваченням у «шкідництві» та «шпигунстві». Його судили за невдачі у сільському господарстві, приписуючи йому відповідальність за нестачу продовольства, яка була наслідком не наукових досліджень, а економічної політики та помилок керівництва.
У в’язниці Вавилов продовжував свою роботу, але умови були надзвичайно важкими. Йому відмовили у належному харчуванні та медичній допомозі. У 1943 році, не дочекавшись реабілітації, він помер у в’язниці від голоду та хвороб.
Лише через багато років після його смерті Вавилов був реабілітований, і його праці визнані важливими для світової науки. Його колекція насіння досі використовується, а його ідеї про центри походження культурних рослин вважаються ключовими в біології.
Трагедія Миколи Вавилова підкреслює, як ідеологічна боротьба може знищити навіть найважливіші наукові досягнення. Його історія є уроком про небезпеку політичного втручання в науку та про те, як вчені стають заручниками ідеологічних конфліктів, попри їхній внесок у розвиток людства.
Андрій Сахаров: борець за права людини
Андрій Сахаров був не лише видатним фізиком та лауреатом Нобелівської премії, але й одним із найвпливовіших борців за права людини в Радянському Союзі. Його життя стало прикладом того, як моральна відповідальність вченого може призвести до конфлікту з авторитарним режимом, а його прагнення до справедливості зробило його ворогом держави, незважаючи на наукові досягнення.
Сахаров з ранніх років демонстрував видатні здібності у фізиці. Його кар’єра розпочалася у 1940-х роках, коли він долучився до радянського проєкту з розробки термоядерної зброї. Він відіграв ключову роль у створенні водневої бомби, яка на той час була проривом і зміцнила позиції СРСР на міжнародній арені.
Його робота принесла йому величезне визнання серед колег і державні нагороди. Однак незабаром Сахаров почав усвідомлювати етичні наслідки своїх досягнень, розуміючи, що його винаходи можуть призвести не до захисту, а до масового знищення.
У 1950-х роках він почав виступати проти термоядерних випробувань, висловлюючи стурбованість їхнім впливом на довкілля та здоров’я людей. Ці питання стали для нього надзвичайно важливими, і в 1960-х роках Сахаров вже був відомий не тільки як фізик, але і як активний прихильник обмеження ядерного озброєння.
У 1968 році він опублікував есей «Роздуми про прогрес, мирне співіснування і інтелектуальну свободу», який став поворотним моментом у його житті. У ньому він відкрито критикував політику СРСР, гонку озброєнь та закликав до свободи думки і слова. Ця публікація викликала величезний резонанс і поставила його під пильну увагу радянських властей.
В результаті Сахаров був позбавлений усіх державних нагород і опинився під загрозою як вчений. Він продовжував боротися проти ядерних випробувань та виступав за права людини, що викликало ще більший тиск з боку влади. У 1975 році йому було присуджено Нобелівську премію миру за внесок у боротьбу за мир і права людини. У відповідь СРСР посилив репресії, і в 1980 році Сахарова заслали в Горький, де його дії контролював КДБ.
Попри обмеження, він продовжував свою боротьбу, засуджуючи вторгнення СРСР в Афганістан та захищаючи політичних в’язнів. Лише у 1986 році, за часів горбачовської перебудови, Сахарова звільнили із заслання, і він повернувся до Москви, ставши символом змін у країні.
Останні роки життя Сахаров активно займався політичною діяльністю, виступаючи за демократичні реформи та права людини. Він залишився вірним своїм принципам до кінця, а його ідеї про мир і свободу мали великий вплив як на радянське, так і на міжнародне суспільство.
Андрій Сахаров став символом руху за права людини в СРСР і продовжує надихати багатьох. Його спадщина живе у правозахисних організаціях і міжнародній премії, заснованій на його честь, яка вручається за боротьбу за свободу думки та захист прав людини.
Олександр Солженіцин: письменник, мислитель і жертва репресій
Олександр Солженіцин — одна з найвизначніших постатей російської літератури ХХ сторіччя, чия творчість і особиста доля тісно пов’язані з трагедією політичних репресій у СРСР. Його літературні здобутки, що відображають глибокі соціальні та моральні проблеми, стали знаковими, але за цим успіхом стоїть історія страждань і боротьби за свободу слова.
Солженіцин здобув освіту в Ростовському університеті та став військовим артилеристом під час Другої світової війни. За свої заслуги на фронті його нагородили медалями, проте його погляди на війну й радянську систему поступово змінювалися.
Після війни, в 1945 році, Солженіцина заарештували за критику сталінського режиму в листах до друзів. Його засудили на вісім років ув’язнення в таборах, що стало поворотним моментом у його житті. У таборах він зіткнувся з жорстокими умовами життя й тортурами, що глибоко вплинуло на його світогляд і творчість. Ці роки стали основою для його майбутніх творів, у яких він описував жахи радянської системи.
Після звільнення у 1953 році Солженіцин почав писати. Його найвідоміший роман, «Архіпелаг ГУЛАГ», вийшов друком у 1973 році й став міжнародною сенсацією. У цьому творі він детально описав систему трудових таборів, де мільйони людей страждали від репресій. «Архіпелаг» став одним із найважливіших документів, що розкривали масштаби політичних репресій і привертали увагу до порушень прав людини в СРСР.
Окрім «Архіпелагу», Солженіцин написав багато інших творів, зокрема «Один день Івана Денисовича», що також розповідає про життя в’язнів і їхню боротьбу за виживання. Ці твори стали символами боротьби за правду й свободу.
Солженіцин продовжував свою літературну діяльність, але в 1974 році він був змушений покинути країну через переслідування радянською владою. Він жив в еміграції у Швейцарії, а згодом у США, де продовжував писати й виступати проти репресивного режиму в СРСР.
У 1994 році, після розпаду Радянського Союзу, Солженіцин повернувся на батьківщину. Він продовжував займатися літературною й суспільною діяльністю, залишаючись однією з ключових постатей у дискусіях про права людини та свободу слова в Росії.
Олександр Солженіцин залишив незгладний слід в літературі та історії. Його твори є нагадуванням про важливість боротьби за правду і людську гідність. Він став символом протистояння репресіям і політичній несправедливості, а його творчість продовжує надихати покоління людей, які прагнуть до свободи й справедливості.
Новаторські ідеї та досягнення великих вчених часто викликали конфлікт з політичною владою. Історія неодноразово демонструє, що люди, які пропонують нестандартні рішення, стають мішенню для репресій. Їхній геній і прагнення до істини часто виявлялися незручними для правлячих кіл, особливо в тоталітарних режимах, де контроль над свідомістю і ідеологією був понад усе.
Ідеї вчених, їхні відкриття та думки часто випереджали свій час і суперечили ідеологічним інтересам держави. Великі уми своїм існуванням кидають виклик статус-кво, що робить їх небезпечними для тих, хто прагне до тотального контролю над суспільством. Проте, незважаючи на переслідування, саме ці люди просували науку та суспільні ідеали вперед, часто ціною своїх свобод і життів. Великі досягнення вчених нерозривно пов’язані з їхньою готовністю протистояти репресивним режимам задля прогресу та істини.
Подібні репресії траплялися в усі часи та за будь-якого політичного режиму. Це не просто історична закономірність, а скоріше механізм, за допомогою якого влада намагається зберегти статус-кво. Незалежно від того, яка ідеологія перебуває при владі, вона завжди прагне контролювати думки людей, особливо тих, хто має нестандартні погляди. Науковці, мислителі та всі, хто сміливо висловлює свої думки, завжди були під загрозою. Їхні ідеї та критичний аналіз часто сприймалися як загроза для існуючих систем. Проте історія неодноразово доводила, що правда та новаторські ідеї рано чи пізно виходять на поверхню. На жаль, ця тенденція зберігається і в сучасному світі, хоча форми репресій можуть змінюватися.
Подписывайтесь на наши ресурсы:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Почта редакции: info@lnvistnik.com.ua