Когда тот польский педагог,
В последний час не бросив сирот,
Шел в ад с детьми и новый Ирод
Торжествовать злодейство мог,
Где был любимый вами бог?
(Александр Кушнер – о Януше Корчаке)
Рівно сто десять років тому відбулася подія, яка мала та має досі велике значення для всіх, хто розуміє вартість гуманного виховання нового покоління. Тобто, для всіх розумних і добрих людей. Особливо, коли ми так часто-густо розмірковуємо про освітню реформу, чомусь акцентуючи саме на освіті, а не на вихованні. Між іншим, на ту подію 110-річної давнини тоді ніхто не звернув увагу. Навіть, сам її головний герой не надав тому, що трапилось, якогось особливого значення. Молодий випускник Варшавського університету, лікар, на першій сторінці товстого зошита вивів перші рядки своєї першої книжки. І назвав цей твір просто: «Як любити дитину…». Чи до того тобі зараз, шановний читачу? На війні, яка досить довго триває і як би її не називали, сучасникам далеко не завжди є справа до минулого. Бо багато справ нагальних у повсякденні і турбот про майбутнє, які майже поглинають. І це природно. Мовляв, решта – після війни. Але так вже влаштовано наш прототипологічний механізм, що серед бурхливого сьогодення повертають нам асоціації колишні часи, колишні події. Людей з минулого. Адже і там, в історичному просторі, війни були не виключенням. І як люди, усі вони були в чомусь схожі і в чомусь різні. В роздумах про таке мозок іноді мимоволі асоціює минуле з сучасністю, апелює до досвіду – сина важких помилок. Літературне, мистецьке, публіцистичне відображення минулого часто повертають нам велику героїку, вчинки високого благородства, що ілюструються так яскраво, що іноді важко повірити в їх реальність. І все ж, все ж, все ж, такі зустрічі з минулим необхідні, бо нагадують нам про високе призначення духу людського і його велетенські можливості – хоч підкреслюють високу собівартість цього явища.
Серед деяких відомих і багатьох невідомих, досі остаточно не підрахованих, і один землянин пішов з життя зовсім на іншій війні – у серпні 1942-го року. Зрозуміло, не він один. Але саме пішов, бо мав змогу без зайвих зусиль залишатися ще довго-довго серед живих на Землі. Спрямований до лютої смерті (газовка та крематорій фабрики смерті), разом зі своїми учнями та колегами, він отримав пропозицію особисто врятуватися. Відомо, що – одмовився. Були коливання чи ні? Не в цьому справа – в самому його вільному остаточному рішенні. В нього було розуміння своїх – з ними він залишався до самої межі смерті і перетинаючи її. Про що думав, опинившись у такій ситуації? Важко сказати, бо в цей день і час він вже не заповнював сторінку свого щоденника, який вів з початку війни. Але ясно: менш за все думав про те, що його ім’ям буде названо вулицю в Києві. А у місті Городок на Хмельниччині на його честь назвуть провулок, який до того був провулком Кутузова. Та що там вулиця-провулок: у сімдесят першому році на зоряному небі вчені відкрили його зірку – астероїд Корчак. З того дня і одвічно Януш має палати над Землею в безмежному і безсмертному космосі. Бажано, щоб про це знали не лише астрономи і любознавчі від природи громадяни. А ще та особливо педагоги-вчителі та діти, підлітки, молодь, яки ще формуються – така прототипология може бути більш ніж корисна у багатьох відношеннях…
Задовго до тієї війни, яка поставила його серед багатьох землян перед жорсткою альтернативою – жити чи виживати, – він народився на світ у Польщі двадцять другого липня 1878-го року. Саме у Варшаві. А вже у другій половині ХХ-го століття і до наших днів багато добрих людей в світі відзначають його день народження. І хто з них в курсі справи, в цей день традиційно дивляться на небо. Бо знають – десь там тримає свій шлях його зірка, астероїд за номером 2163 головного поясу, відкритий астрономами восени 1971-го року.
Отже, Януш Корчак, він же Генрік Гольдшмідт за прізвищем Старий Лікар. Бо насправді був лікарем досвідченим і авторитетним. Але цим не вичерпувалося коло його серйозних занять: за життя він був відомим письменником, педагогом і громадським діячем. Офіцером російської армії та війська польського. Приділяв багато уваги вивченню теорії та опануванню практикою виховання. І відшукував в цьому свій власний шлях. Охоплюючи широке коло питань, зосереджувався на стані тих дітей, що вони потребують певного захисту. Знавці цієї галузі вважають його зачинателем боротьби за права дитини і заохочувателем дитячої соціальної активності. Корчак був одним із піонерів досліджень у галузі психології дитини, а також виховної діагностики. Очоливши Будинок Сиротини, він створив там щось на зразок дитячої ради, яка мала певний статут, розглядала різні справи і вирішувала непрості питання. Навіть, заснував там своєрідний… дитячий товариський суд, який розглядав справи деяких порушень. Є письмове свідчення того, що він привабив увагу відомого європейського психолога Жана Піаже, який відвідав особисто цей Будинок сиріт: «Януш Корчак – ця чудова людина мала відвагу довіряти дітям і молоді складні справи. Мабуть, він був першим у Світі, хто заснував часопис матеріалів дітей для самих дітей» Це звалося «Малий пшегльонд» («Малий огляд»). Зрозуміло, йому доводилося витрачати свій час та спрямовувати зусилля не лише на літературу, філософію життя та педагогічну теорію, але й на вирішення різнобічних і суто практичних питань повсякденної життєдіяльності. В кінцевому рахунку, перед ним знімали капелюха навіть і ті, кого відверто дратувала ця особистість. Про любов дітей і прихильників нічого й казати. Щедро обдарований інтелектуально та духовно, він мав і таку рису – гармонійне сполучення романтизму і життєву тверезість, міцну волю та цілеспрямованість. В наш час,за його відсутність на Землі, багато хто задається питаннями: як він сформував себе таким чином і обирав саме такі шляхи, про що думав-мріяв, що вважав найголовнішим? Як сподівався зробити життя добрим і розумним, коли мандрував шляхами війн та революцій – з їх руйнуванням будівель, душ і тіл людських?
Людина високоосвічена і культурна, він знав і рядки поета його часу Олександра Блока, який казав – в кожному серці, в думці кожній своє свавілля і свій закон. Інакше кажучи, своя правда. Як і у древні часи, за життя Януша Корчака для багатьох сучасників було правдою те, що занадто мало визначати себе саме людьми, землянами. Що сприяло б кожним усвідомленню себе перш за все і головним чином часткою великого людства – дива природи. Що, у свою чергу, мало сприяти розвитку чуття єдиної родини та мирного співіснування на планеті. Але для значної кількості і його сучасників над цією правдою була інша – культ належності до тієї чи іншої національності. Він багато розмірковував над цим і взагалі визнавав таке явище саме по собі теж природним. Але розумів потенціал надмірності цього явища: саме такий пріоритет цементує логіку відокремлювання людей та їх спільнот. І часто-густо загострює це відокремлення до ступеню взаємознищення. В цьому розумінні – ким же він ідентифікував себе сам? Біографи Януша Корчака сприймають його громадянином Польщі, євреєм за національним походженням. Варшав’янин. Батько, Юзеф Гольдшмідт, адвокат, пішов з життя в 1896-му році. Похований на єврейському цвинтарі Варшави, поруч з предками матусі – Цецилії Гембицької, яка померла у 1920-му році, коли на теренах України, Росії та Польщі палала громадянська війна. Вважається, що Гольдшмідти походили з Люблінського воєводства, Гембицькі – з Великопольщі…
Втім, нема сенсу в надцятий раз переказувати у подробицях його біографію – про це багато писали, пишуть і, мабуть, ще напишуть. Для тих, хто зацікавився лише зараз, ознайомитися не проблема. Нагадаємо лише ключові моменти цього життя, яке з самого початку не можна назвати тихою водою. З п’ятого на десяте. Людина, жадібна до знань, він завжди трактував явище «Здоров’я» значно ширше, ніж у клінічному розумінні. Хоча у Варшавському університеті не випадково обрав саме медичний факультет. Далі – навчання в Швейцарії – знайомство з педагогікою Й.Г. Песталоцці. Спілкування з однодумцями і письмові роздуми про шляхи примирення людей, що їх драматично (а іноді і трагічно) розділяють релігійні та національні бар’єри. За призовом підчас російсько-японської війни військовим лікарем став до армійських лав на Далекому Сході. Після повернувся до цивільної лікарні. Книга «Дитя солону» зміцнила його популярність. З початком першої світової – знов армійський лікар. У 1917-му році – праця у дитячих притулках (Києв). У 1918-му році капітан російської армії Корчак повернувся до Варшави, яка вже була столицею суверенної Польщі. І черговий призов привів його у польську армію: в чині майора він брав участь у російсько-польській війні. До цього моменту запас життєвих вражень вже вистачав для того, щоб узагальнювати досвід дивовижного явища – цивілізовані держави ХХ століття нашої ери, в ході бурхливого розвитку культурі-науки-техніки, обмінюються досягненнями у вигляді отруйних газів, авіаційних та артилерійських бомбардувань, шаблюк-багнетів – ріжуть одне одного, як баранів. Природно, більш за все від цього дива страждають діти.
Роздуми про дисгармонію людського життя приводили його постійно і всерйоз до сфери виховання. З молодих років Корчак цікавився питаннями, пов’язаними з вихованням дітей – які вважав докорінними в багатьох бідах людства. Іноді можна прочитати, що Януш Корчак потрапив під вплив ідей Нового Виховання. Але є думка про те, що сам він і заснував цю тенденцію. І що цілком очевидно, він був прихильником теорії педагогічного прогресизму. На першій полиці його особистої бібліотеки були книжки Толстого, Песталоцці, Спенсера та Фребеля. В його творах та імпровізованих лекціях провідна ідея – діалог з дітьми. І свій вже значний досвід постійно поширював та заглиблював безпосередньо спілкуючись з дітьми та педагогами (репетитор), громадський діяч, директор Дому Сиріт і засновник «Нашого Дому». викладач деяких вищих учбових закладах. Звертала увагу зацікавлених його теза про лише невеличку різницю між дорослими та маленькими: «Дитина розмірковує і бачить зв’язок між речами так само, як дорослий – у неї немає тільки багажу дорослого досвіду…». Цим він і мотивував необхідність вільної самодіяльності дітей, створення їх видання – своєрідного дитячого форуму, який каталізує їх здібності та таланти, сприятиме асиміляції в соціум. Для нього перш за все це торкалося дітлахів з ортодоксальних єврейських родин. Він багато розмірковував про співвідношення домашнього кола і спільноти ровесників у соціально-виховному сенсі. І все це він сполучав з постійною лікарською практикою, здебільшого пов’язаною з маленькими пацієнтами.
Концептуально він зображував свою систему виховання таким чином: 1. Ніякого насильства. 2). Активна свідома інтеракція виховного напрямку між дорослими та дітьми. 3). Не відмова від класичної педагогіки, а її осучаснення, розширення та заглиблення. 4). Не диференціювати дітей на позитивних та негативних: педагогічна увага для всіх. І з ким важче – з тим цікавіше та важніше. 5). Діти – не підлеглі, а учні і майбутні дорослі, мають право на вираховування їх думок та почуттів; 6). Безумовне визнання за дитиною права на пошану, незнання, помилки та невдачі, особистий простір, власну думку і навіть власність. 7). Глибоке розуміння кандидатів у вчителі того, що педагогіка – тяжка праця. Ці та решта принципіввикладено у його творах – зокрема, в книзі двадцятого року видання «Як любити дітей». Свої принципи він втілював у життя, керуючи і такою інституцією опіки над дітьми – «Дитячий сиротинець для польських дітей», як вже сказано, під Варшавою, а потім у самій столиці. Належачи до командного складу медичної служби і як учасник бойових дій, Януш Корчак отримав офіцерський хрест Ордену Відродження Польщі – саме за лікарську та освітньо-виховну роботу. А за свою літературну творчість у 1937 році Корчак отримав Золотий Академічний Лавр Польської Академії Літератури…
Між тим млин долі не гальмував рух крил та колес: так звані цивілізовані європейські країни-держави реалізовували свої уяви про міжнародні стосунки смертоносною зброєю. Європою йшла війна – перш за все вона прийшла саме до Польщі. Хоча й досі далеко не всі подробиці того початку відомі, але у жовтні-40 його Будинок Сиріт було переміщено у гетто на Холодну вулицю. Корчак, треба помітити, з початку другої світової і німецької окупації носив мундир польського офіцера і не мав нарукавної пов’язки з єврейською зіркою. Його заарештували та ув’язнили, але випустили під заставу – чому сприяла його слава педагога, лікаря та письменника (серед німців були відносно освічені чиновники). Зі всіх чотирьох сторін, куди його послали гітлерівці, він без коливань обрав одну – повернувся в гетто, до своїх дітей та колег. Від отримання «арійських» документів Януш Корчак також одмовився без коливань. Хоч йому і доповідали про рішення знищити гетто найближчим часом.
Що остаточно відомо про подальше? Ранком шостого березня-42 року гетто оточили гітлерівські спецпідрозділи. Йому знову, в останнє, запропонували покинути цю зону з «чистими» аусвайсами. І він знову відмовився, очоливши колону кілька сотень дітей та кількох вихователів – до ешелону. Маршрут йому також був відомий – до табору смерті. Цей похід після війни став легендарним. Легенда ця вже давно літературізована та екранізована, обросла багатьма деталями. Досить пригадати німецький кінофільм Олександра Форда «Ви вільні, лікарю Корчак» та польську чудову стрічку Анджея Вайди «Корчак». Що є правдою життя у цих творах, що – правдою мистецтва, важко сказати. Тим більш, ще довго жили на світі очевидці тієї події. І згадували вони, навіть і письмово, по-різному. Тут тобі і оплески варшав’ян, і вигуки підтримки. І музика, пісні. І прапор Дому Сиріт над його колоною. І те, що вони не знали своєї долі – мовляв,йшлося про передислокацію. Єдині свідки лише у двох моментах: 1). Ніякого протесту варшав’ян не було. 2). Попереду йшов Януш Корчак в офіцерському мундирі з нагородами, за руку вів хлопчика, кілька дітлахів тримали його за одяг, а решта йшла за ним. Кінцева зупинка – Треблінка.
Зі спогадів сучасників очевидців.
Діти створили велику колону – по чотири, з інтервалами. Корчак був попереду. Другий загін вела Стефанія Вільчиньська. Потім – Бронятовська та Штернфельд…
Скільки їх було? Мабуть, десь двісті. Ніхто з дітей не плакав, не голосив. Не вибігали з колони, не ховалися. Вони просто йшли за дорослими…
З Варшави товарним потягом повезли їх до Треблінки. Казали, що один хлопчик опинився потім на волі – мовляв, Корчак підняв його у вагоні на руки і він вистрибнув з маленького віконця…
Той малюк, який на станції, врятувався, повернувся до Варшави. Але потім там загинув…
На стінах одного з їх бараків у Треблінці довго залишалися дитячі малюнки…
Нам оголосили, що на Умшлагплац (привокзальна площа Варшави. Ред.), привели дітей-сиріт з сиротинки, яку ми знали, як Дом Корчака. Свідків було багато. Хтось вітав дітей, хтось плакав. Але здебільшого всі просто спостерігали це видовище мовчки. Над першою колоною майорів якийсь прапор. Здається – зеленого кольору. Такого варшав’яни ще ніколи не бачили…
Так, то була несподіванка навіть для офіцера, самого коменданта цього плацу. Він вигукував: «Що це воно таке!». Чули, як йому доповіли, що це Корчак із дітьми. Він підійшов до Януша і запитав: «Це ви написали «Банкротство маленького Джека»? Я знаю вашу книжку з дитинства. Виходьте з колони. Ви вільні». Той нічого не відповів і разом з дітьми зайшов до вагону…
…Один возможен был бы бог
Идущий в газовые печи
С детьми, под зло подставив плечи,
Как старый польский педагог.
(Александр Кушнер – о Януше Корчаке).
P.S. Нотатки Януша Корчака.
- Не чекай, що твоя дитина буде такою, як ти чи такою, як ти бажаєш. Допоможи йому стати не тобою, а собою.
- Не вимагай від дитини плати за все, що ти для неї зробив. Ті дав їй життя, як вона може тобі віддячити? Він дасть життя другому, той – третьому, а це є безвозвратний закон вдячності…
- Не задовольняй свої образи, ображаючи дитину, щоб у літньому віці не їсти гіркий хліб…
- Не стався до проблем дитини з висоти. Життя надане кожному по силам, не май сумнівів: життя для нього не легше, ніж для тебе, а може важче, бо в нього ще немає досвіду…
- Не принижуй дитину…
- Пам’ятай, найважливіші зустрічі – з дитиною. Ми не можемо знати, кого саме зустрічаємо в дитині…
- Для дитини зроблено не досить, якщо не зроблено все можливе…
- Ніколи не роби чужій дитині того, що не бажаєш своїй.
- Дитина – свято, що воно поки з тобою…
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua