«Ми вважаємо Ванду Василевську письменницею польською, що жила й працювала з українським народом, а в Польщі інколи схильні оцінювати її як письменницю українську, що пише польською мовою» (Юрій Смолич)
Польська письменниця Ванда Василевська. Улюблениця Сталіна, яка ще за життя стала класиком літератури і тричі лауреатом Сталінської премії. Дружина класика радянської української літератури, лауреата п’яти Сталінських премій Олександра Корнійчука. Її називають сталіністкою, комуністкою і ворогом української освіти. Її ненавидять у Польщі і зневажають в Україні. Її ім’ям були названі вулиці у двох десятках міст України, але майже всі вже перейменовані внаслідок декомунізації. Але чи була вона такою українофобкою, як її зображують?
Відповідь на це питання можна знайти в її творчості. У творах Ванди Василевської простежується досить приязне ставлення до українців, щира любов до української землі, особливо до Волині і Полісся, які вона обійшла та пропливла на байдарці при написанні трилогії «Пісня над водами» – романів про важку долю українських селян під польською владою перед Другою світовою війною.
«Я закохалася в країну Полісся й Волині, в українську й білоруську землю, оповиту річками. Взнала долю людей, які тут жили в таких злиднях, що їх важко навіть змалювати буквами, боролися, гинули замордовані»
У своїх спогадах Ванда Василевська описує чим її вразило життя села. Чудова природа Полісся, «кущі калини в білому цвітінні», «трави та гнізда лелек на високих деревах», «запаморочливий запах квітів». Ця казкова земля, здавалось би, створена для щастя, але щастя не було. Поліські села лежали на неродючих піщаних ґрунтах, невеликі врожаї вибивали весінні заморозки, град та літня спека. Письменниця побачила по хатах спухлих від голоду людей – старих, хворих і дітей. «Решта пішла старцювати по сусідніх селах, так само знедолених, як і це село». Як прихильниця комуністичних поглядів, вона вбачала в цьому наслідки надмірної експлуатації трудящих «панською Польщею», з гіркотою відзначала, що тутешня деревина – дуби і сосни – йшла на експорт, а в мужицьких хатах не було навіть палива і «брусів для нового хліва».
Ванда Василевська засуджувала політику санації уряду Юзефа Пілсудського, яка закріпила в міжвоєнній Польщі напівавторитарний режим зі згортанням демократичних свобод, переслідуванням опозиції, асиміляцією українців і білорусів, концентраційними таборами тощо.
На українських землях все це підсилювалось політикою пацифікації – військово-політичними заходами влади з утисків українського населення. Вона супроводжувалась масовими арештами, побиттями, вбивствами людей, закриттям українських установ. Ванда Василевська так описувала наслідки «утихомирення» українських сіл:
«Я бачила цілі села, де не було людини, яка б не сиділа в тюрмі. Я бачила людей, яким під час слідства вбивали голки під нігті, яким поліція відбивала прикладами легені. Я бачила родини, годувальники яких розстріляні по дорозі, і родини тих, яких вішали без суда і вироку на гратах тюремної кухні. Тут сипались вироки на дванадцять-п’ятнадцять років. Звідсіль цілими громадами йшли в концентраційний табір Береза Картузька. Тут в ім’я пацифікації зривали дахи будинків, палили хліба, знищували худобу, прирікаючи людей на голодну смерть…»
Вона вважала, що землі Західної України і Білорусі мають належати Україні і Білорусі, оскільки вони були окуповані Польщею. Звісно, що така її позиція не знаходила відгуку серед більшості поляків.
Ванда Василевська згадує, що любов до України змалку успадкувала від батька, який «знав і любив українські пісні, писав про них словами, повними захвату». Леон Василевський, батько Ванди, цікавився українською літературою, історією, перекладав на польську мову твори українських письменників, робив огляди українських видань для польської преси. Був знайомий з Іваном Франком, Михайлом Павликом та Богданом Лепким, відвідував засідання українських товариств НТШ та “Руська Бесіда”.
А ще він був активним учасником Польської соціалістичної партії, близьким соратником Юзефа Пілсудського, у 1918—1919 роках був першим після відновлення незалежності міністром закордонних справ Польщі. З 1931 віцепрезидент керівної Польської соціалістичної партії. При тому він виступав проти політики полонізації українців і білорусів, за визнання Польщею їх територіальної автономії, люто ненавидів Радянський Союз і все пов’язане з Російською імперією, пригноблювачкою Польщі.
Ванда народилась у Кракові 1905 року, з дитинства разом з батьком ходила на робітничі мітинги. Участь у першотравневих демонстраціях була святом для всієї сім’ї Василевських, а робітники були в їхньому домі такими ж частими гостями, як і політики-соціалісти. Тому нічого дивного, що ще в студентські роки вона вступила до Польської соціалістичної партії і жодної симпатії до комуністів та Радянської Росії у ті часи ще не мала. Її перший чоловік Роман Шиманський теж був членом соціалістичної партії, у подружжя народилась донька Ева, невдовзі після того чоловік помер від туберкульозу. Поступово Ванда Василевська активніше долучається до робітничого руху, читає лекції на курсах Товариства робітничого університету, опікується ув’язненими за революційну діяльність, бере активну участь в організації страйку мулярів у 1933 році. Її погляди поступово радикалізуються, з часом вона виступає за співпрацю з комуністами та більшовицькою Росією. Перші її три романи «Обличчя дня», «Земля в ярмі» та «Батьківщина» були перекладені російською мовою і видані в СРСР. Ванда зізналась, що отримувала за них гонорари від радянського посольства. Проте, знаючи як в СРСР «поважали» авторське право, можна не сумніватись, що це була скоріше плата за її революційну діяльність. У цей час вона досить сильно розійшлась у поглядах з батьком, який не підтримував її захоплення Радянським Союзом.
Коли на Польщу напала Німеччина і почалась Друга світова війна Ванда разом із другим чоловіком Мар’яном Богатком евакуювалась до Радянського Союзу. Була радо прийнята Сталіним, який ще до війни був у захваті від її творів, отримала радянське громадянство, вступила до ВКП(б) і Спілки письменників УРСР. У 1940 році її було обрано депутатом Верховної ради СРСР і у цьому статусі вона перебувала до самої смерті у 1964 році.
Жила у Львові, поринувши в агітацію поляків за світле комуністичне майбутнє. Була радо прийнята радянською владою і радо її прийняла, не помічаючи нічого навколо, що могло б похитнути цю віру. Вона залишалась польською письменницею, писала нові твори польською мовою, які майже миттєво перекладались і видавались російською. В очах радянської влади вона була лідером польської громади. Євген Березняк, керівник міського відділу освіти передвоєнного Львова, який пізніше став відомий як легендарний Майор Вихор, що врятував Краків, згадує як в українському Львові станом на 1939 рік було 90 польських, 14 єврейських і лише три українські школи:
«Я почав переводити школи на українську мову навчання, i вже за рік їх було 70. Серед населення це не викликало спротиву. Однак письменниця Ванда Василевська написала особисто Сталіну скаргу, що Березняк „извращает понимание национальной политики“.
Хоч пані Ванда і не цуралась доносів на своїх колег, але цього разу вона не написала скаргу, а поїхала особисто на прийом до Сталіна. Вона скаржилась на становище поляків у Львові, що у Львівському університеті зробили українську мовою викладання, хоча багато польських професорів нею не володіли. Після цього Сталін і Василевська зустрічались дуже часто, у неї був прямий доступ до «вождя всіх народів», який дав Ванді номер телефону, і вони могли зв’язуватись без посередництва секретаря. Серед польських письменників ходили чутки що Ванда була коханкою Сталіна, однак її біографи відзначають, що Сталін швидше ставився до Ванди як до своєї дочки і замінив батька, з яким вона розійшлась у поглядах на більшовиків.
Сталін зважав на думку Василевської, радився з багатьох питань, і вона користувалась цією довірою. Коли почались репресії проти польської інтелігенції Західної України, то вона в цілому їх підтримувала, вважаючи, що це допомагає прикордонній безпеці, але при тому вона допомагала багатьом полякам, які на її думку були корисні радянській владі. Були випадки, коли вона витягувала депортованих безпосередньо з поїзда на вокзалі.
Не похитнуло віру у радянську владу навіть вбивство офіцерами НКВС її чоловіка у травні 1940 року. З Мар’яном Богатком Ванда познайомилась невдовзі після смерті її першого чоловіка за романтичних обставин – він врятував її під час прогулянки на каное по Віслі. Мар’ян був робітником-муляром, на відміну від Ванди, яка мала докторський ступінь з філології, не мав жодної освіти, проте за своїми знаннями перевершував багатьох інтелігентів. Він так само, як і Ванда був соціалістом і активним учасником робітничого руху.
«Богатко, – згадує польський письменник Алексадр Ват, – то колишній муляр, фантастичний атлет, красивий, справді, хлопець, і швець, і жнець, і в дуду грець. Дуже інтелігентний, кмітливий, з почуттям гумору, шалено веселий, сильний чоловік. Вона мала якесь щастя з тими сильними. Корнійчук теж був атлетичний. Дуже, здається, кохала того Богатка».
Було багато версій щодо його вбивства, влада повідомила, що це здійснили українські націоналісти, але в цю версію ніхто не вірив. Богатко на відміну від Василевської не був у захопленні від радянської дійсності, під час їх подорожей по СРСР він бачив багато того, що Ванда воліла не помічати, і ділився цими роздумами з нею. Подейкують, що Богатка через це й усунули. Як пізніше написав Микита Хрущов, НКВС його вбило випадково, переплутавши з якимось злочинцем. Хоч у цій версії багато нестиковок, Ванда Василевська беззастережно в неї повірила, і вбивство коханого чоловіка не похитнуло її любові до Радянського Союзу.
З перших днів німецько-радянської війни Ванда Василевська одягла військову форму, стала агітатором Головного політичного управління Червоної армії у званні полковника. Її пропагандистські брошури розходилися мільйонними тиражами, а її ім’я знав чи не кожен радянський солдат. Разом з Олександром Корнійчуком була військовим кореспондентом газети «За радянську Україну», з чого й почався їхній роман.
Влітку 1942 року Ванда Василевська написала повість «Райдуга» про долю української жінки-партизанки, яка зазнала тортур від нацистів. Повість мала великий успіх, за неї Ванда отримала Сталінську премію у розмірі 100 тисяч карбованців, яку передала на побудову військового літака «Варшава». За повістю режисер Марк Донськой поставив однойменний фільм, який здобув Сталінську премію, став кращим іноземним фільмом в американському прокаті і був відзначений Головним призом асоціації кінокритиків США (у деяких джерелах помилково повідомляють, що фільм отримав «Оскар»).
У березні 1943 року Ванда Василевська очолює створений Сталіним у Москві «Союз польських патріотів» і бере активну участь у формуванні в СРСР Польської народної армії. Користуючись безмежною довірою Сталіна вона могла зайняти одну з найвищих посад в уряді післявоєнної радянської Польщі, але не скористалась цим шансом. За деякими версіями вона не хотіла втрачати радянського громадянства та положення в СРСР, за іншими – вона посварилась з багатьма польськими комуністичними лідерами, але багато хто сходиться на тому, що вона була закохана у Олександра Корнійчука і не хотіла розривати цей шлюб.
«Понад усе вона ставила свої стосунки з Корнійчуком і почуття, які мала до нього, – писав лідер польських комуністів Владислав Гомулка. – Я думаю, що потім вона пошкодувала про свій вибір, але шляху назад не було»
Улюбленець Сталіна, лауреат п’яти Сталінських премій Олександр Корнійчук після смерті вождя не втратив свого положення і був з 1959 по 1972 рік головою Верховної Ради Української РСР. Ванда Василевська, хоч і не мала вже такого впливу, але до самої смерті залишалась депутатом Верховної Ради СРСР, була членом Всесвітньої ради миру, багато подорожувала світом до Франції, Австрії, Німеччини, Румунії, Куби, Камбоджі, Мексики, Китаю та ін. Часто відвідувала рідну Польщу, де в неї було окреме помешкання. Крім маєтку у Києві, в якому жила з Корнійчуком, мала квартиру в Москві і дачу під Москвою, подаровану Сталіном. Згадують її розкішний спосіб життя, багаті подарунки. Польська актриса Юстина Кречмарова розповідала, як Ванда подарувала їй норкову шубу, не заплативши за неї в спецмагазині, лише розписавшись у чеку.
Олександр Корнійчук і Ванда Василевська, осінь 1941 р.
Про їхній союз з Корнійчуком ходило багато чуток і пліток, в Києві про них ходила приказка «Корнійчук і Ванда – не сім’я, а банда!».
Було щось ненормальне в тому, як вона вибирала чоловіків, – згадує польський соціаліст Адам Цьолкош. – Мабуть, у неї були чоловіки, які інтелектуально не розвивалися. Сама вона зізналася, що може любити тільки тих чоловіків, які стоять нижче. Вона була прив’язана до них і ревнувала їх, у неї був інстинкт власника в цьому плані. Вона любила їх по-своєму. Вони були незамінними, але не були найважливішим у її житті.
Чого в цьому шлюбі було більше – кохання чи політичного розрахунку? Небезпідставно стверджували, що Корнійчук постійно зраджував Ванді, але їх шлюб тримався до самої смерті Василевської у 1964 році. Невдовзі після цього Корнійчук одружився з актрисою Мариною Захаренко, матір’ю відомого російського режисера Володимира Бортка. Але так сталось, що після смерті у 1972 році Олександр Корнійчук був похований на Байковому кладовищі поруч із Вандою.
Ванда Василевська відчувала себе здебільшого частиною міжнародного комуністичного руху, громадянкою світу, для якої батьківщиною був Радянський Союз. Для поляків вона була ренегаткою, яка зрадила свій народ і батьківщину в той час, як мільйони польських сімей були вигнані до Сибіру. Не можуть їй пробачити і підтримку передачі Україні і Білорусі «східних кресів» – Західної України і Білорусі. Для українців вона також багато в чому залишалась чужою, все життя писала польською мовою, була занадто радянською, їй не могли пробачити підтримку освіти польською мовою. Її твори давно забуті, а літературознавці зараз стверджують, що особливо талановитими вони ніколи не були. Тим не менше Ванда Василевська була дуже неординарною особистістю, яка приязно ставилась до українського народу і залишила глибокий слід в історії Польщі та України.
Підписуйтеся на наші ресурсы:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua