Олівець, Марсель Марсо, Попов, Нікулін – із мистецтвом цих клоунів цивілізовані земляни знайомі були майже поголовно. Ближче до 90-х років минулого століття настала ера колективних «сміхачів»: популярними стали «Ліцедії», «Маски-шоу», «Мімікричі», «Арт-обстріл». З ватажком останнього згаданого «клоунського синдикату» Олександром Білогубом ми поспілкувалися в Одесі – на фестивалі «Комедіада» на початку вересня, куди він привіз, як хедлайнер, свій нинішній колектив «4matix». Обрав хлопців Олександр Васильович із студентів Київської академії естрадно-циркового мистецтва, де викладає вже не один десяток років. “Усередині нього жорсткий психологічний комп’ютер, який блискавично виявляє зачіпки на невідповідність: це саме математика,а не просто жарти за натхненням”, – кажуть про Білогуба учні.
“Поки ти дивишся на Бастера Кітона, він живий”.
– Пам’ятаю номер «Арт-обстрілу» з газетами. Можливо, чисто професійно запам’ятався: під Патрицію Каас, у такт її пісні, клоуни на сцені рвали газети. Не відпускали жарти, не падали, не били один одного – просто рвали газети. І потім, коли газети закінчилися, ви ще з кишень додатково дістали і продовжили рвати, добиваючи глядача. Я не знаю чому, але це був такий сильний номер – до мурашок! Начебто відбувалося щось глобально безповоротне. Анулююче все взагалі, що було раніше. Спустошує такий номер.
– Так, Єфремов-тато та Лія Ахеджакова, коли побачили його на «Київській Пекторалі», звернулися до мене: «Саша, ви зробили те, що ми у своєму театрі за 10 років не зробили». Як думаєте, чи повинен я пишатися цією фразою? До нас підходили люди і говорили: «Це інформаційний світ, ви його рвете… а ви, клоуни, про це навіть не здогадуєтеся, ех ви». Але це на відчутті працювалось, це була емоція, розумієте? Там не було сильної драматургії, але газети рвалися і світ закінчувався. Коли є символи – не треба писати лібрето. До людської свідомості все доходить безперешкодно, проникаючи одразу крізь кілька його шарів.
– Зараз Ви у черговий раз зібралися «воювати світ», вже з новим колективом та у новій якості – тренера?
– Швидше реалізуватися, ніж «воювати світ»… Хоча для мене, як Овна, це одне й те саме. Але у принципі, я вже наївся всією цією славою, коли тебе скрізь впізнають, безкоштовно дають щось на базарі та на кордоні пропускають, хоч машини без податків вози. Сьогодні мене ніхто не знає, зараз я такий самий, як усі, я не зірка, я не Людина з Екрану. Мені пипикають у спину, мене штовхають, я так само заводжуся – раніше такого не було, мене відразу впізнавали… Так от, коли ти думаєш, що це вічно, ти отримуєш такий пендель! Це життя.
Нині хочеться якості. Щоб воно відрізнялося від того, що було і що є зараз у клоунаді у принципі. Я не говорю, що ми не повторюємо якісь канони, але водночас експериментально шукаємо інші шляхи.
Щодо «тренера», то мені більше подобається слово «сенсей». Я це хлопцям часто говорю: я як сенсей вам передаю секрети майстерності, але мені потрібне ваше ставлення спочатку. Мені потрібне ваше кохання, старанність, концентрація. Як тільки це з’явиться, і ми налаштуємося на одну хвилю – ви цю магію зрозумієте, вона дуже проста. Важливо, щоб все, що я хочу і прошу, хлопці просто робили так, як мені треба, а не думали як зробити. Зробимо – а потім усі разом подивимось і вирішимо, треба нам це чи не треба. Ми не підключаємо думку, ми маємо бажання і ми це повинні зараз матеріалізувати. Матеріалізували погано – забули. Більшість людей підключають мозок, а це гальмує процеси: ми з вами починаємо на особистому рівні емоційно з’ясовувати, хто ж із нас досвідченіший. Це шкодить процесу.
Учасник 4matix Андрій Бондаренко розповідає: «У дитинстві я реально боявся клоунів. 8 років протанцював в ансамблі «Пульс» (ми виступали на всіх великих відкриттях у палаці «Україна» чи в “Жовтневому”), але коли мені виповнилося 13, я зрозумів, що вся ця масова біганина по сцені у костюмі кукурудзи більше не для мене. Мені було складно сказати про це керівнику ансамблю, і я придумав відмазку, що хочу хіп-хоп, акробатику… Але отримав відповідь: «Так у нас якраз циркова студія відкрилася, давай туди!» У студії вів заняття класний молодий клоун, який умів стояти на руках на баскетбольному м’ячі. Мене це все вразило і я залишився. А одного разу цей тренер каже: “Я тебе познайомлю з такою людиною – ти зрозумієш, хто такі клоуни”. Зізнатися, я тоді взагалі циркове мистецтво не дуже визнавав, думав, що це таке хобі, щоб понтовуватися. Тож відмовився. Але він наполягав: «Сідай у машину, ми зараз поїдемо показувати етюди. Якщо ти зараз не сядеш у машину, я тобі зламаю мізинець».
І ось він мене привозить до Олександра Васильовича, і це був одразу переворот свідомості. По-перше, вин дуже стильний, дуже чіпкий… Для мене чомусь важливі такі деталі. Класний годинник, дуже цікава сорочка, імідж стильний не від моди, а тому що це смачно… І потім все те ж у розмові, у тактиці: дуже жорстко, дуже виставляючи рамки, кордони, отримуючи те, що потрібно, і при цьому дуже позитивно та смішно. Раніше, наприклад, я записував усі свої геги, які ми з тренером вигадали. Вигадати реально смішний жарт – це вважалося як манна небесна. Але, подивившись 2 хвилини мій етюд, Олександр Васильович мені накидав 50 жартів, просто видавав їх як на конвеєрі! Потім я хотів їх записати, а він сказав: «Запиши тільки основні принципи. Працюватимеш – ти зможеш на ходу всі ці жарти клепати, бо розумітимеш драматургію».
– Що Ви вкладаєте у слово магія, коли його вимовляєте?
– Саме його чистий зміст: первісну магію з барабанами, чітко відрепетировану технічну базу геометрії, як у кунг-фу Джекі Чана, наприклад, і на все це зверху ще накладена магія відносин між хлопцями: погляди, помилки, жарти, оцінки… Це супер-органіка, яка покладена на математичну конструкцію, на силу духу. Ми прагнемо цієї високоорганізованої речі, яка з боку виглядає дуже легко. Організація розуму, реакції та концентрації зачаровує: людина це робитиме, і ви не зможете відірвати очей.
Дивіться, є досить успішні клоунські колективи, які працюють чисто на механіці. Вони влаштовують такий «хепенінг»: відчайдушно контачать з публікою і реагують виходячи з обставин. Це менш сильна організація простору та людей, вона не потребує особливих зусиль. Або як, наприклад, клоун намагається грати скривджену людину, типу найменшого, і цим все контролювати – стягувати та вбирати увагу, як вампір. Для мене це нецікаво.
Клоунада – це жорстка дисципліна та математика. Вона не повинна бути помітна глядачеві, це як каркас, але на ній все розквітати має; одне за одне чіпляється, послідовно чи алогічно, але все одно гарно має бути, начебто зараз народилося. Щоб глядач не бачив підготовленості картинки, а ніби це все прямо зараз народилося зі стосунків хлопців.
– Так, все це так і сприймається: Ви їм сказали “хлопці, фас!” – і вони просто почали щось вигадувати просто на сцені.
– Ви знаєте, за нами трохи шлейф є, що ми – колектив успішний, досвідчений, здобули приз глядацьких симпатій… Я «Комедіаду» використовую не для призів і не для підтримки цієї слави. Це процес; для мене результати – не самоціль. Результати приходять та йдуть. Навіщо мені старе показувати, я знаю, що воно успішне. У нас є сирий номер, ми його мало показували, там багато проблемних місць, теми, які ми ще не розколупали, але хочу подивитися, як це працює на публіці. Я вів фестиваль «Комедіада» багато років, причому, найкраще з усіх – я зал вивертав навиворіт. Взагалі, я гарний в організації та вигравав безліч конкурсів імпровізації та на фестивалях пантоміми. Я цим уже не хвалюся, це як норма. А тепер я хочу реалізувати це разом із хлопцями. Я доношу до них цю філософію і на власному прикладі показую, які конкретні дії з неї випливають. Не лише транслюю їм, а й стаю на місце кожного, щоб вони мене зрозуміли.
Андрій Брондаренко: «4 matix » – це, за драматургією, комедія ситуацій: усі намагаються робити одну дію, але за фактом тягнуть у різні боки. Я як командир ставлю завдання, а три дурня мені її розвалюють. Наприклад, маленький юркий Мишко, якому завжди більше за всіх треба, намагається пролізти вперед, а через недотримання субординації та через те, що поспішає, він не тільки не отримує те, що хоче, але ще й «вигрібає» від мене… І кожен із них своїми вклинюваннями у дію прикрашає номер та доводить ситуацію – якщо виходить – до абсурду.
Я – професійний клоун і пишаюся цим. Ми вважаємо, що це круто – бути дурнем і любити себе таким. Це сміливо, чорт забирай, показувати недосконалості в епоху Інстаграма, коли всі хочуть бути кимось: пози, татухи, костюми… а ми показуємо саме недосконалості. І це таке визволення! Настільки класно відпускати напругу, затискачі, ступор. Людям подобається дивитися на цю дурість і розуміти, що хтось може не соромитися своїх «не туди зроблень».
Звісно, щоб звільнитися від затисків, спершу треба зрозуміти, що вони у тебе є. Поки вони є, ти не можеш оперувати певними темами – ти просто не можеш з цього посміятися. Наприклад, для мене, як для хлопця, було складно зіграти гея для нашого номера на підборах, це була справжня ломка. Коли ти псевдокопіюєш, публіка не вірить, а тобі треба бути органічним у цьому, любити себе у цьому. Якщо ти будеш просто показувати манерні жести, це буде лише перший план. А тобі треба повністю прожити це і вірити самому собі… Проходячи ось такий «тренажер» з приводу певних тем, тобі потім так простіше стає жити! Ти скривдити нікого не хочеш, не хочеш нікого соромитися – це просто матеріал, як пластилін.
– Андрій розповідав, що склад колективу кілька разів змінювався. Чому?
– Ми поміняли троє людей. Перший вибув через проблеми з меніском: у нього коліно вискочило, він зробив операцію і потім не міг стрибати. Мені була потрібна термінова заміна барабанщика, і цю роль Ігор, який прийшов з факультету співаків, дуже швидко освоїв. Барабанщика ми зробили флегмою, він у нас такий супутник Юпітера, який робить все, що хоче. Може, наприклад, засміятися посеред номера з жарту, який був ще на його початку. Взагалі, ця роль у нас спочатку була пасивна, мною ще не була розкрита на попередньому хлопцеві. Ціле мистецтво – у людині відкрити властиве тільки їй, і додати це в ансамбль, у ці думки. Ігор цікавіший, ніж його попередник, він живий, але він ще думає, чи треба йому взагалі все це. «Маленький» учасник, на місці якого зараз Михайло, поїхав підробити в Арабські Емірати, стрибнув там сальто і порвав собі зв’язку на коліні. «Великий» Вітя, якого зараз замінив Рома, просто відверто сказав мені, що хоче вже стати чоловіком, який заробляє гроші, йому ніколи репетирувати. А наше «кунг-фу» потребує постійних репетицій.
Чого я переживатиму, якщо цей хлопчик не підходить на першого хлопчика, який щось умів, і мені подобався. Мені що, серце розривати? Якщо вам один чоловік сподобався, ви не повинні вмирати, життя йде далі, ви повинні шукати у собі фарби. Їх мільйони просто- цих принців, і вони всі різні! Це дивно просто, це не те, що один шанс, це постійно відкрита можливість: вони є! Ось такий підхід. Піде один – катастрофи немає, вони й утрьох можуть.
Є виклик, челендж для мене: навіть якщо людина не підходить під мою концепцію – це моє мистецтво, як зробити, щоб підходив. Я до цього ставлюся творчо: запрошую дерев’яного – йому даю роль дерева. Це моє мистецтво, як я з його рівнем кайфу вплету це у виставу. Я вже знаю свої режими, за скільки часу я можу підняти нових людей. А потім я беру та затискаю їх: вони не повинні на сцені буфонадити. Але я не вимагатиму від людини стрибків через її голову. Це режисерський театр. Я зроблю його деревом, але зроблю так, що всі скажуть: «У цьому щось є». Це так творчо!
Андрій, головний «кістяк» та образ колективу, горить справою, але життя теж вимагає свого: він займається відеоконтентом та заробляє пристойні гроші, хоча це – не його. Він об’їздив із гастролями 25 міст Китаю, ми разом на півроку виїжджали працювати з ним до Туреччини до засновника «Цирку дю Солей» Франка Драгоне. Це чудовий мій учень, просто «космічний» диспетчер, та й інші хлопці чудові (попередні склади були набагато більш «сухими» і вміли менше) – і головне, їх не втратити, бо все це треба підтверджувати роботою, якістю слави, щоб вони бачили шлейф свій та фінанси. На даний момент, дякувати Богу, справляюся; адже те, що я в Академії викладаю – це не гроші для життя, це тільки мені на заправку та дітям на морозиво. Хоча сам по собі я можу жити у селі та город копати – я це як фізкультуру сприймаю. Я взагалі до всього ставлюся як до армії, як чернець у горах. П’ять років займаєшся діяльністю – якщо нічого не відбувається, змінюй вектор.
– А навіщо людям ваше мистецтво? Як ви вважаєте, навіщо це публіці? Ось філософ Михайло Бахтін написав у 1965 році фундаментальну роботу «Творчість Франсуа Рабле та народна культура Середньовіччя та Ренесансу», у якій ретельно вивчає сміх як соціокультурне явище: можливість «випустити пару», зробити «скидання». Але це теоретизація, а цікаві Ваші зауваження як практика.
– Це дуже добре питання, я часто над цим думаю. Коли я був популярним, думав, що це всім потрібно. Але у мене є дуже багаті друзі, отож ці люди живуть – їм цього взагалі нічого не потрібно! Їм це потрібно лише тоді, коли стався певний збіг обставин: ви щось побачили і вас це зацікавило, підтягнуло. Загалом, я зрозумів, що це від тебе залежить, наскільки ти будеш цікавий. І я, як художник, хочу людей зацікавити своїм талантом, своїми думками. Хочу поділитися, щоб отримати від цього теж задоволення і порадувати їх. Хочу якісно з ними ділитися, щоб із усієї когорти, у якій ми знаходимося, вони бачили «важкий» підхід, академічний, щоб вони не могли мене «розкусити», як звичайного ремісника. А потім піде слава та всі інші наслідки. І тоді все стане на свої місця. Але я хлопцям говорю:
Зараз час дуже швидкий, одноденний. Тренди змінюються на раз. Я «плету» за ситуацією, я швидко міняю об’єкти, відчуваю темпоритм. Так само й у житті – я не хочу зупинятися. Я намагаюся зараз все помічати і хочу бути помітним. Коли ти стаєш помітним, ти маєш право творити. Розумієте, про що я?
– До вас прислухаються.
– Так. Я просто не хочу бути ремісником. Я хочу бути художником, але не ось цим Ван Гогом, який відрізав собі вухо. Чи божевільним. Я хочу побачити все-таки плоди своїх рухів. Переконатися у правоті своїх бажань, у тому, що це так красиво, у цьому є любов – з позиції вічності. Як захід сонця гарний: його ми бачимо щодня, це дешево…
– Це просто нічого не варте!
– Так, але це і є справжнє мистецтво. Я розумію, що мене не стане; мені не потрібні ні звання, ні книжки. Це проблема наступних поколінь, потрібно їм це чи ні. Я цього не втримаю. Але я хочу створювати щоденно якісь мазки. Насолоджуватися сам – і думаю, люди якимось чином отримуватимуть від цього насолоду.
Можливо, це гра. Я граю у футбол зараз іноді, і успішні дії мені просто приносять радість. Я ще можу!
– Як Ви прийшли до свого клоунського заняття?
– Перша моя освіта – Ніжинський педінститут: я вчитель англійської та німецької мов. Паралельно завжди хотів бути актором, але як хлопчик дисциплінований, не міг так шокувати батьків: мама працювала у Хоролі на ситцевій фабриці та на пошті, а тато був все життя електриком. У нас у Вишняках у сільклубі був музичний колектив, у якому я грав на ударних, в інституті зайнявся СТЕМом – студентським театром естрадних мініатюр. Ми робили і театральні постановки за Чеховим, а за Ібрагімбековим я навіть соло-виставу грав. Загалом я шкодував, що жив далеко від центру і не зайнявся творчою діяльністю заздалегідь. Юні університети мене, як сільського хлопця, заточили. Я трохи навчився ставити собі коми у житті.
Прослужив в армії рік, а потім плюнув і пішов таки до Театру пантоміми до відомого нашого Віктора Олександровича Мішнева – це один із стовпів пантоміми у Києві. Зачепило мене щось, коли Полунін-Асісяй з’явився з телефоном… У ті роки були модні «Лицедії», «Мімікричі» та «Маски». Цей рух мене затягнув, як магніт, і я поступово зробив свій колектив «Арт-Обстріл». Ну, це кохання: у мене не було ні освіти, нічого у цьому плані.
– Ви хочете зараз сам стати таким магнітом, як той, який Вас притягнув?
– Можливо. Але воно ллється саме. Як самець домінує у природі – він не думає про це, але хоче домінувати, – те саме у мене з гумором. Я щохвилини бачу гумор. Я чіпляю повний спектр: як тільки я почну якийсь незначний рух, у людини відразу підуть асоціації. Я відразу зауважу, куди він думає, і одразу його зловлю.
– Можна сказати, що клоунада взагалі спрямована на те, щоб розкрити людське лицемірство?
– Я такого завдання собі не ставлю. Мета моя – як доброго молодця із казок: поїхав кудись себе показати та на інших подивитися. Тільки я, швидше, не їду, а йду сходами: ти робиш – у тебе з’являється бажання. Мені буде дуже прикро, якщо у мене ці бажання закінчаться. Кажуть: вистава цікавіша, коли ти готуєш. Але коли ти його вистрілиш – лише до 12-ї ночі ти герой. А завтра ти знову маєш з нуля доводити людям, донесеш ти їм щось суттєве та близьке чи ні, ти маєш знову з ними знайти місток цієї розмови. На жаль, у клоунів так: завтра знову всі мають сміятися.
Олександр Білогуб у Мюнхені з вихованцем Анатолієм Скобляковим і знаменитим американським ексцентриком – «клоуном для мислячої людини та найвибагливішої дитини» – Авнером Айзенбергом
Андрій Бондаренко: «Взимку нас запросили доповнити програму знаменитого німецького цирку GOP , який приїхав на гастролі до Київського національного цирку. Їх українська публіка не знає, так само, як не знають шоу House of Dancing Water у Китаї чи онука Чапліна Джеймса Тьєррі, кожне шоу якого – це вибух мозку. Таких, як GОР , називають «цирк нувО»: це сучасний цирк, у якому немає паєток, блискіток, пір’я, всі просто у чорних джинсах, акцент на крутих трюках і класних постановках, використовуючи мінімум химерності. У них був свій комік, француз, але постало питання так, що потрібен ще один колектив – підкріпити програму. За стилем, за гумором та відмороженням ми, «4 matix», підійшли найбільше.
Клоуни взагалі – це досить «зубаті» хлопці, це математика. Якщо ти будеш субтильним (простіше: як розмазня, уникати головного), тобі потрібен партнер, хто відбиватиме ці реакції, інакше ти просто не завоюєш глядача. Клоунада – жорстке мистецтво через те, що тобі треба швидко зацікавити публіку своєю проблемою: маєш буквально 5 секунд. Якщо вийшло, то далі глядачі стежитимуть за твоїм конфліктом, і він має наростати.
Гумор народжується за певними схемами. Люди сміються, бо пізнають себе, свої недосконалості у певних ситуаціях. Людям смішно, коли за них хтось програє сценарій невдачі та допомагає їм зняти з себе певні блоки та зажими. Напруга опрацьовується сміхом.
Дуже «дорогих» гостей, я маю на увазі заможних клієнтів, мало хто балує тим, що опиняється «зверху», як би перевертаючи ситуацію, хто для кого тут перебуває. Я багато разів спостерігав успіх у публіки, коли Васильович заводив номер у цей бік. Але він сам розповідав кілька історій з 90-х, коли це було і небезпечно. Хоча «Арт-Обстріл» і запевняли, запрошуючи до подібної аудиторії: «За поняттями ви артисти – вас ніхто не чіпатиме». Васильович брав пістолет і вимагав з бандитів грошей – вони реготали. В очі, каже, мені дивитись! Бандити дивилися у його очі і бачили правду. Фактично, це те, що стендапери зараз роблять. Але тільки коли це робив Білогуб, навіть такого слова не було.
Фото Ліз Мітчелл. 1994 року «Арт-Обстріл» працював на розігріві у всесвітньо відомої диско-групи Boney M.
– Раптом народилося таке припущення, дозвольте його перевірити. Якщо клоуни називають себе через кому «дурнями» – чи не спадало вам на думку сходити «на стажування» у дурдом? Чи прийнято це у клоунів?
– Я вам скажу більше: ми там працювали у Голландії! І для нас це був психологічний стрес. Тому що ви користуєтесь системою координат цього світу, а дурдом на вас дивиться за своїми законами. І виходить, що ти жартуєш, як у чорну діру. Хоча нам потім дякували люди, які їх доглядають: «Ви навіть не уявляєте, що для них зробили!». Для мене це було все одно що… жартувати на похороні, і потім медіум передає: ти знаєш, покійникові так сподобалося, він так сміявся! Ну дивіться: сидять 2 «хокеїсти» у формі, раптом один підривається і гребе прямо до сцени, підходить до звукорежисера і починає з усієї дурниці трясти дерево, що росло у горшку. Або ми заходимо там у кімнату – як тільки зачинили ручку дверей, вона трясеться, тобто хтось із цих типів підбігає і починає її трясти. Це і страшно, і ново – ти ж сильний, ти захистишся – це інший світ, це інопланетяни. Я вважаю, що цим користуватися не можна навіть для створення образу на сцені. Ми легші, мені здається.
«Ліцедії» (Анвар Лібабов), «Маски» (Георгій Делієв) та «Арт-Обстріл» (Олександр Білогуб): зустріч на одеській Комедіаді у 2012 році
Звичайно, клоунів складно збентежити або влаштувати їм те, що називають життєвим потрясінням, загнати у глухий кут. Теми, які зводять людей з розуму, ми заздалегідь «профілактуємо». Імовірність збожеволіти у клоунів, у порівнянні з іншими людьми, повинна бути найменша. Тому що всі ці шляхи на репетиціях пройдені, цим екстримом ти вже просто маніпулюєш, бачачи життя як драматург, як творець! Щоб бути цікавим, освіта, виховання та ерудиція мають дозволяти клоуну у всі сфери залізти. Моїм хлопцям іноді здається, що я на репетиціях замовляюсь: я «перевертаю» багато тем, ми багато про що говоримо, від жінок до космонавтів – але потім вони швидше розуміють, що потрібно у тому чи іншому етюді, і можуть цим оперувати.
Я б на місці тих, хто хоче розібратися зі своєю психікою, йшов не у психологи (де вони будемо відверті, тільки свої проблеми посилюють), а у клоуни. Тому що, як з’ясувалося, єдиний психологічний стрес для дурня – це дурдом. А так психіка міцніше тримає!
– А чому про акторів завжди говорили, що вони продали душу дияволові? Бо можуть перевтілюватися?
– Думаю, все простіше: бо вони безконтрольні. Розумні та безконтрольні. Краще було зробити їх страшними, щоб людям не кортіло спілкуватися з ними ближче. Вони ж свою публіку звільняли!
Реальним «перенесенням кольорів» емоцій ми змушуємо глядача співпереживати. І коли глядач це відчуває, захоплюється, наповнюється ендорфінами, то теж стає вільним, і у цей момент може все! Клоун, якщо він справжній, дістає вас із «матриці»! Хоча ми руйнуємо матриці інших, а у своїй все одно існуємо…
До речі, ми виступали у в’язниці. Там – як у дурдомі складно: ви берете питання із нашого життя, а там це не працює. Це було у Шепетівці, там сиділи наші друзі. Вони нас попросили, сказали, якщо ми відпрацюємо, то їм могли бути поблажки. Пенітенціарна служба могла туди не приїхати з перевіркою та не робити шереху. До речі, потім цей мій друг в АТО невловимим снайпером був.
У мене взагалі багато друзів: хтось моряком, хтось на клондайку на Житомирщині бере участь у «бурштиновій лихоманці»… Вони якісь такі зрізи дають, які мене «розчехляють» і світ стає дуже різноманітним. Хоч як би ми не намагалися його звузити, щоб нам легше було…
– Хто така, на Вашого погляд, людина?
– Ну, я не думаю, що це супер якесь творіння. Мені здається, що це тимчасовий еволюційний домінант, і все. Я прочитав, що кожен вид має цикл. Завжди помирає вид. Ми не вічні. Окрім випадку, а він уже наближається, коли за справу візьметься біомеханіка, нам у мозок вставлятимуть чіпи з пам’яттю і ми зможемо міняти собі органи, які відпрацювали. Коли це станеться – я не знаю, але ми ж програмуємо себе: як тільки ми анонсуємо, це трапляється.
– Прототип “4 matix ” , як я його побачила – диверсійна група, спецназ, воєнізований підрозділ. Це ще попереднє покоління, поки не біомашини.
– Ви знаєте, що означає саме слово «форматікс»? Інтелектуальна система повного приводу (спочатку «Мерседес»), яка підключає автоматично у потрібний момент усі жанри циркового мистецтва. Це річ, яку майже ніхто не розуміє. Ну, я нікому і не пояснюю. Майже. Це автоматичний робот-напівлюдина, який рухається за ситуацією: ми можемо все. Ну, хочеться, щоб ми все вміли. Власне кажучи, як і раніше – академічний клоун, який мав би все знати, щоб робити жарти. Ми повинні життя і всі процеси у ньому знати напам’ять, щоб жартувати про нього. Будівництво, побут, література, – щоб жартувати з людьми різного рівня і бути у цьому органічним (небайдужим і відповідати об’єкту «атаки»), потрібно бути дуже готовим.
«4matix» зі своїм сенсеєм після гала-концерту на Комедіаді-2021, 1 вересня
Ось ви питали у мене, що таке реприза, хто такий «август», які якості у клоуна-ексцентрика. Ви знаєте, саме щодо «матчастини», тут я не сильно ерудований і книжкових визначень вам не дам. Ця поверхністність навмисна. Деколи буває так, що коли ти все розумієш, тобі стає нецікаво. І я боюсь, щоб мене це не затягнуло, розумієте? Зате часто дивлюся історичні фільми, мені страшенно подобаються будь-які, і щоразу заходжу після того в інтернет, щоб зв’язки спіймати, хто кому ким доводиться і хто кого більше ненавидить.
- Станіслав Лем, автор «Соляриса», сказав таку фразу: коли ми зрозуміємо все – світ зникне…
– Тому я вже років із 30 книг не читаю. Багато говорять про «Майстра та Маргариту», а я боюся людям зізнатися, що я його не читав. Огризками так, але моя душа не витримує цієї каламуті, як і «Алісу у Задзеркаллі». Казки тільки перечитував дитячі, Джека Лондона… Скажімо так: та «муть» для моєї фантазії слабенька, вона мені не співзвучна. Мені хочеться, щоб люди перестали один одного шпиляти, як жучки, як таргани – і зосередилися на якихось світових речах: земля, космос, хто ми, енергія, ресурси. Хто піраміди будував, які здібності мали ці люди, які дивовижні інструменти використовували. А то ми енергію спрямовуємо один на одного, на якийсь одяг, на якісь війни – вселенська нісенітниця! Мавпи якісь, яким треба обов’язково стрибати: бабки, бабки! Навіщо цим первісним людям мистецтво?..
До речі, у побутовому житті я іноді жартів можу і не зрозуміти. Якщо вони плоскі – я їх просто не бачу.
– Ви на іншій глибині існуєте, мабуть так?
– Я не хочу бути дурнем у Ваших очах і говорити, що я дуже розумний – хоч і перед тим Вам говорили, що я комп’ютер. Спочатку багато не вкладаю у номери. Навчаюся разом із глядачами. Чому і зараз своїм хлопцям пояснюю: без вас – не знаю, що і як робити далі. Давайте матеріалізуємо хоч щось. Матеріалізували – у мене з’являється картина, і далі вже я причетний до цього. Але якщо вони не зроблять того, що я говорю, то видіння не з’явиться. Ні, я не розумний до кінця, я не бачу майбутнього… але я його відчуваю і я знаю технічно, як до цього прийти.
На головному фестивалі клоунського світу у Монте-Карло з вихованцями Equivokee (2013 рік) та з вихованцями Emancipe
У клоунаді у мене чуйка. Але до неї мало хто дослухається. Цей світ дуже пихатий, і кожен, хто досяг певних висот, до себе не пускає. У кого з’явилося кохання залу до себе – твої зауваження їм байдужі. Так, вони поважають, бачать по моїй роботі, що я не зупиняюся… Я їх «ламаю» тим, що через віки це роблю. Вони щось зробили і далі нікуди не рухаються; я хочу їм допомогти, але вони не пускають. Ну і гаразд: я навчаюсь навіть на тому, що аналізую і бачу якісь невідповідності: вони старіють, а матеріал залишається того віку. Слава як «залізна завіса» опускається, буває, перед очима, і людина стає нездатною бачити, що магія з його репризи на 50-й раз повтору вже пішла. Визнання впало на нього каменем і зупинило, він застиг.
Для колег я конкурент. А хотів би навпаки: брати участь із такими, як я, у якихось критичних обговореннях – один одного обговорювати суто технічно. Але ні, всі емоційно сприймають! Чому я ціную Людмилу Олексіївну Шевченко, знамениту нашу дресирувальницю: це люди абсолюту. Вона будь-яке лицемірство, лицедійство з твого номера збиває у два слова. Але якщо вона тебе кохає, вона дасть шанс. Розкаже, що “не дуже”, і дасть поради – знаючи, що ви сприймете це правильно.
Ви знаєте, як влаштовані окуляри у мотоциклістів, які їздять офф-роад? Там така система: на окулярах 20 плівок. Бруд заляпав плівку, ти кнопку натиснув – хоп, плівка злітає. Ось так треба ставитись до конструктивних зауважень, а не таїти і накопичувати у собі образу за те, що твоєму «генію» завдали «важкої образи».
Сюжет загалом рухають конфлікти. Я ладен бути добрим, поблажливим. Але світ такий… дивний, що гарантій, захисту ні у кого немає, ти все одно рано чи пізно потрапиш кудись. І ось на такому контрасті ми живемо, не забуваючи фонтанувати.
– Як казав Маяковський, планета не дуже добре обладнана для веселощів.
– Це чудово! Це челендж. Можна виділитися, довівши протилежне. Винятки доводять правила. Я готовий у цьому колупатися з ранку до ночі. Мені хочеться розколоти череп людям своїм мистецтвом.
З П’єром Рішаром та Женею Князьковим («Зелений» з «Арт-Обстрілу»), 2005 рік
Звичайно, все прагматично, мені потрібна матеріальна база – це все одно, що партію створити. Все треба добре пролобіювати. Колись «Арт-Обстріл» пропонував розкручувати друг П’єра Рішара, колись відомий каскадер, а тепер продюсер шоу Паскаль Мартіно. Але щоб знайти гроші на постановку, йому потрібно було відео нашого шоу, а ми не могли його зняти без грошей. Ось такий кругообіг неможливості.
– Ви говорите зі студентами про моральну, виховну функцію циркової вистави?
– Ой, ні. Емоції, зацікавленість висікти. А виховна функція… Ні, я викладаю в академії з 1999 року, я втомився. Знаєте, коли про Полуніна кажуть, що він вчитель – це я вчитель, який студентам розжовує-розжовує, а вони все це не запам’ятовують і цим не користуються, бо гроші їм потрібні. У нас не про циркове мистецтво зараз країна, вся структура прогнила, Національний цирк – за всього мого кохання та поваги – мавзолей… До 2010 року у нас в академію конкурс був – по 10 осіб на місце, зараз такого немає. І я свій, назвемо так, талант та енергію витрачаю у повітря. Так, мені подобається викладати, але і не подобається, тому що в більшості випадків ми нічого не створюємо. Хлопці «попонтувалися» і пішли собі хтось у бізнес, а хтось прийшов безпосередньо за професією, ті одночасно їдуть до Китаю, на легкі хліби. Час такий. Є звичайно, вихованці, якими я пишаюся, які реалізують те, про що мріяли, не здулися: це «Еківокі» (до речі, «Бронзовий Клоун» у 2013 році на головному нашому фестивалі у Монте-Карло), «Емансіпі», «Unlimited» , “Смайли” (Smiles), “Pizza Men”, Олексій Красних, “Hero Brothers”, Koblikoff, “F-Torpedos”, “El Blender”, Єлизавета Руда, Анатолій Скобляков і, як кажуть, багато інших.
2001 рік, гастролі «Арт-Обстрілу» на півроку у Цирку Олександри Бугліон (Bouglione, відома циркова династія) у Булонському лісі Парижа. Більше так надовго колектив нікуди не виїжджав: у 1990-х був пов’язаний телебаченням, а у 2000-х – приватними роботами, які коштували більше, ніж вони могли заробити на гастролях.
«Арт-обстріл» загнувся, засох; причина – відсутність не те щоб належного менеджменту, але правильної ланки, що сполучає творчість та бізнес. Зараз, з 2017 року я – це «Форматікс». Я хочу згадати себе, я хочу насолоджуватися цим, тому що це моя дитина. Це життя і цим треба насолоджуватися, тобто любити. Ну її, цю славу, потрібно від процесу отримувати насолоду. Це і є зараз життя!
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua