Уперше в Одесі… Одесити, як відомо, в усьому підмісячному світі відрізняються від решти деякими рисами. Наприклад, вимовою певних звуків. Ще вільними стосунками із займенниками. І рефлексом відповіді на питання питанням. Та ще одне – одесити з дитинства переконані: майже всі значні для людства винаходи пов’язані з Одесою. А найцікавіше те, що часто-густо так воно ї є. Які там брати Люм’єр? Кіно народжене саме в Одесі. Ми добре знаємо (а якщо ви не в курсі, то знайте!), що в Одесі з’явився перший в Україні автомобіль та перший пасажирський пароплав. І перше фотоательє. І навіть – перша футбольна команда! І ще багато й багато чого. Все це – не одеська хохма. Це – історичні факти. Можете не перевіряти – повна гарантія. У цьому логічному ряду обіймає почесне своє місце факт, особливо значний з урахуванням жанру нашого з вами спілкування (її Величність Література). Мало хто знає, що перший прозовий твір українською мовою був написаний в Одесі. Цей факт зовсім невідомий широкому читачеві. І навіть «Encyclopеdia Britannica» пише, що першим прозовим твором української літератури була опублікована у 1834 році повість «Маруся» Григорія Квітки-Основ’яненка. А українські літературознавці ще згадують його оповідання «Салдацький портрет», надруковане в альманаху «Утренняя звезда» 1833 року.
А що ж було в Одесі? 9 грудня 1831 року в «Одеському віснику» вийшов анонс “малоросійської повісті” «Микола Коваль», створеної Миколою Венгером. Дозвіл на друк був наданий одеським цензором Іваном Дудровичем 28 листопада 1831. Книга мала бути виготовлена в міській друкарні Одеси. Хоча, з якихось причин вийшла вона друком на початку 1832 року в Миколаєві.
Даних про життя автора повісті, Миколи Венгера, зберіглося дуже мало. Він жив в Одесі. Роки його народження та смерті невідомі. Свої твори автор видавав у 30-ті та 50-60-ті роки XIX століття російською та українською мовами. За деякими свідченнями М.Венгер мав військову освіту та був військовим.
У повісті йдеться про польське Листопадове повстання 1830–1831 років проти Російської імперії. Відомо, що в українських землях польські повстанці зустріли значну протидію з боку селянства, і польські поміщики часто боялись залучати до повстання селян, щоб вони не повернули зброю проти своїх гнобителів. Микола Венгер також не мав співчуття до повстанців, і описав один з таких епізодів повстання, або як автор його називає «калабалик»[1].
«В Варшаві зробився калабалик. Скрізь побісилась шляхта, мов як літом ґедзьгалась скотина! Хоч би на сміх, один голий панок не думав, що він великий пан, у всякого голодрабця: жупан, двоє пістолетів, ніж і коло боку заржавляна шаблюка…»
До шинку, в якому пиячили українські селяни, під’їхав дідич, пан М’ятихінський, звелів поставити хлопам відро сивухи й став намовляти їх узяти зброю та йти бити москалів. Заможний селянин, «первий в селі законник», Микола Коваль заперечує панові і відмовляється стати на бік поляків зі словами: «щоб ми на них робили, а вони нас пообдирали, понакопляли грошей та з жиру тепер подуріли». Пан М’ятихінський розсердився і став вимагати, щоб селяни другого дня долучилися до повстання, загрожуючи їм шибеницею. Коли пан наступного дня знову став погрожувати громаді, то скінчилося це тим, що за наказом Миколи Коваля селяни повісили пана.
Співчутливо ставиться автор до євреїв, що постраждали в Польщі підчас цього «калабалика».
Цікаво, що повість у свій час не була широко відомою, і чи не вперше була згадана критиками у монографії 1928 року Василя Сиповського «Україна в російському письменстві. Частина 1. (1801—1850 рр.)». Незважаючи на консервативну та процарську спрямованість повісті, вона викликає інтерес сучасних дослідників змалюванням реального перебігу історичних подій на правобережній Україні та живою тогочасною українською розмовною мовою. Твори Миколи Венгера спростовують шовіністичні вигадки, нібито Одеса ніколи не була українською, та є свідченням органічності розвитку української літератури на півдні України.
[1] Калабалик – гармидер, галас ; запозичення з тур. kalabalık.
Автор Леонід Вязович