До уваги наших читачів пропонується бесіда з Віктором Євгеновичем Кузьміним – науковцем-хіміком, директором Фізико-хімічного інституту ім. О.В. Богатського НАН України, завідувачем відділу медичної хімії та хемоінформатики. Йому належить понад 800 наукових праць, з яких – 12 монографій, 329 статей (у тому числі у міжнародних виданнях), патенти та навчальні посібники. Віктор Євгенович має нагороди НАН України – “За професійні досягнення”, “За підготовку наукової зміни”, до “100-річчя НАН України” та знак “Трудова слава” від Одеського міського голови.
– Вікторе Євгеновичу, розкажіть трохи про себе. Чому ви вирішили зв’язати своє життя із хімією? У який момент часу вона вас зацікавила?
– Я народився не в Одесі, а у Полтаві, 1951 року 1 липня. Батько тоді навчався в аспірантурі. Він – інженер-будівельник, мама – історик, працювала науковим співробітником у музеї історії Полтавської битви. Дідусь був відомим лікарем, шкірник-венеролог. В останні роки свого життя, коли він уже був людиною похилого віку, займався приватною практикою. Пацієнтів у нього завжди було багато. Тобто я був із забезпеченої родини. І ось, що цікаво, дідусь – одесит. У 1914 році він закінчив медичний факультет Новоросійського Імператорського університету і відразу пішов на Першу світову війну. У його документах зазначено: пересічний лікар першої автомобільної роти. Потім почалася Громадянська війна, і він опинився у Полтаві начальником шпиталю. І познайомився із майбутньою моєю бабусею. З нею також цікава історія. Бабуся у мене чистокровна полька. І мої польські родичі – це брати Качинські – мої троюрідні брати. Тобто, їх дідусь і моя рідна бабуся, брат і сестра.
Свого часу президент Польщі Лех Качинський приїжджав до Одеси, і я з ним зустрічався. У нас були дуже теплі стосунки, я мав його номер мобільного телефону і міг зателефонувати президентові Польщі будь-якої миті, і він відповідав. Ну а вже після загибелі Леха, з Ярославом Качинським його братом-близнюком, якось у нас вже змінилися стосунки. Був випадок, коли мої брати після загибелі Леха (я на той час був у США) давали інтерв’ю, і журналісти спотворили інформацію, що, мабуть, образило Ярослава… Ось такий цікавий у мене родовід.
Як вирішив стати хіміком? Пам’ятаю один момент із дитинства. Мені було приблизно 5 років, я знаходився у саду, коли бабуся принесла молоко. Тоді щось мені «стрельнуло» у голову, і я зірвав вишню, вичавив її у молоко і побачив, що воно згорнулося. Це на мене справило дуже сильне враження, і я почав питати: «А що трапилося?», «Чому так?». І після цього я продовжив ставити багато інших питань батькам та іншим дорослим: «А якщо це з цим змішати, що вийде?», «А чому так?» тощо.
Потім пішов до школи, до речі, в Одесі, бо сюди переїхали батьки (батько був зав. кафедрою у будівельному інституті, за конкурсом). Навчався я, скажу чесно, середньо, але у четвертому класі у нас з’явився предмет, який став моїм улюбленим – природознавство. Потім, вже у восьмому класі, почалася хімія, і у нас була дуже гарна вчителька – Інна Яківна Баскакова. Насправді, у нас усі вчителі були чудовими. Зараз таких вчителів вже немає… І ось вона настільки прищепила мені любов до хімії (і не тільки мені, а й моїм друзям), що коли після уроків усі пацани йшли грати у футбол, ми залишалися у кабінеті хімії та хімічили всяке різне, споруджували якісь прилади. Загалом після школи я вже розумів, що буду хіміком. Вступив з першого разу до університету у 1968 році. Я був дуже добре підготовлений з хімії, бо щиро цікавився нею і багато читав.
В університеті на мене справив враження професор Юрженко Олександр Іванович. Він був ректором та завкафедрою фізичної хімії високомолекулярних сполук, чудово читав лекції. Але потім його прибрали з посади ректора, бо мав якісь проблеми. І на третьому курсі я вже слухав лекції А.В. Богатського. Він теж чудово читав лекції, завжди обов’язково використовував якісь демонстраційні матеріали. У нього, єдиного з усіх викладачів, навіть був лекційний асистент, який допомагав йому. І мене захопила органічна хімія. Академік Г.Л. Камалов, коли був молодим кандидатом, викладав у нас вирішення завдань, і залучив мене до цієї діяльності. До речі, і він був учнем А.В. Богатського.
Ваш покірний слуга сидить крайній ліворуч.
– А коли університет закінчили, одразу у науку пішли?
– Після закінчення університету з червоним дипломом (1973 р.) я був прийнятий до аспірантури, після закінчення (1976 р.) працював на кафедрі органічної хімії з госпдоговірної тематики, займався органічним синтезом. Потім перейшов до Інституту 1978 року, а за два роки захистив кандидатську дисертацію. З докторською я, звичайно, сильно затягнув, захистив її лише у 2004 році, це був довгий період, коли я багато публікував наукових праць, і випустив 8 кандидатів наук. Ніколи було займатися докторською дисертацією. Моя дружина, нині покійна, весь час бурчала: «Щоб наступний кандидат захистився лише разом із тобою!». Загалом, коли захистився, практично одразу професора отримав, бо багато вже було зроблено.
– Розкажіть про Інститут, та про його поточну діяльність.
– Наш Інститут є наступником тієї наукової діяльності, яку розпочав в Одесі Євген Самойлович Бурксер у 1910 році. Він був родоначальником радіологічної лабораторії, з якої потім пішов ланцюг різних інститутів. І ось ми є їхніми нащадками. Євген Бурксер навчався у Франції і стажувався у відомого подружжя Кюрі. Докладно про історію нашого інституту у вас нещодавно виходив матеріал.
Засновником нашого Інституту, у його сучасному вигляді, є академік Олексій Всеволодович Богатський (1929 – 1983), мій вчитель. Я був його аспірантом. Він розпочинав викладачем кафедри органічної хімії в ОДУ (нині ОНУ ім. Мечникова), потім став завідувачем кафедри, незабаром проректором, а згодом і ректором університету. У нього була ідея створити в Одесі самостійний Академічний інститут, бо тоді у місті були лише філії. О.В. Богатський, будучи дуже енергійною людиною, доклав багато зусиль, щоб організувати інститут. І він цього досяг. Його організаторські здібності були помітними: свого часу президент НАН України Борис Євгенович Патон запропонував Богатському стати віце-президентом НАН України, але Олексій Всеволодович до Києва переїжджати не захотів. Він був таким, знаєте, корінним одеситом, не хотів їхати з улюбленого міста. Якось він також відмовився від посади ректора університету у Чернівцях, коли був проректором ОДУ.
Так от, у 1977 році 26 червня було засновано наш Інститут, якраз на честь Дня народження ми цього року відновили « Читання Зелінського », засновані ще Богатським. Олексій Всеволодович Богатський, після відвідин міжнародних конференцій, де спілкувався з різними колегами, повертався до Інституту і починав розвивати нові наукові напрями. Ось, знаєте, деякі вчені все життя займаються одним і тим самим напрямом – це не про Богатського. Він бачив актуальні та перспективні напрямки, та перебудовував наукову діяльність Інституту. І вченим він був чудовим. Якось до нас приїжджав лауреат Нобелівської премії, французький хімік, засновник супрамолекулярної хімії Жан-Марі Лен. Він спеціально прибув до Одеси, щоб відвідати Батьківщину та Інститут Богатського. На жаль, самого Олексія Всеволодовича тоді з нами вже не було.
Я прийшов до Інституту з університету у вересні 1978 року, на посаду старшого інженера. Богатський організував тоді відділ каталізу, і я був серед тих, кого він у цей відділ обрав. Я взагалі хімік-органік, але вже багато років займаюся теоретичною хімією, зокрема хемоінформатикою – симбіоз хімії та інформаційних технологій. Це цілий науковий напрямок, який за допомогою комп’ютерних технологій допомагає вирішувати різноманітні завдання хімії, наприклад, я у Політеху та Університеті раніше читав курс «Конструювання ліків».
У 1980 році я захистив кандидатську дисертацію і через рік Богатський призначив мене керівником лабораторії теоретичної хімії, яка потім перетворилася на відділ молекулярної структури хемоінформатики, а зараз це відділ медичної хімії та хемоінформатики. Там працюють хіміки-синтетики, які синтезують нові речовини, а хемоінформатики займаються прогнозуванням їх властивостей.
– Які ще є відділи в Інституті та які вони вирішують завдання?
– Сьогодні в Інституті є 6 наукових відділів.
Відділ тонкого органічного синтезу займається так званими макроциклічніми комплексонами. Це такі цікаві поєднання з цікавими властивостями. Уявіть великі молекули, які мають певну порожнину, у яку можуть захоплювати більш малі молекули і виконувати з ними якісь функції, наприклад, куди-небудь їх переносити.
Відділ хімії неорганічних функціональних матеріалів. Це неорганічний відділ, який займається одним із основних наших напрямків роботи – йдеться про створення нових оптичних матеріалів. Це важлива робота для низки галузей, наприклад оборони. Колись наш відділ співпрацював із київським заводом «Арсенал», зараз від нього залишилося КБ. У відділі виготовляють спеціальні покриття для лінз, плівкоутворюючими матеріалами, які просвітлюють оптику і надають їй особливі властивості, наприклад, необхідні для взаємодії зі супутниками. Коли був СРСР, у цей напрямок вкладали дуже великі гроші. Тоді ми співпрацювали із ЛОМО (Ленінградським оптико-механічним об’єднанням). Оскільки робота відділу пов’язана з військовими структурами, його співробітники отримували дуже гідні оклади та премії.
– А як сьогодні?
– Сьогодні всього цього нема. Останніми роками, зі зрозумілих причин, нам значно скоротили фінансування. Рахуємо кожну копійку. Виживаємо.
– Ймовірно, зокрема, співпрацюєте із якимись підприємствами?
– Співпрацюємо. Про структуру Інституту продовжимо, і я розповім про це докладніше. У нас є відділ хімії лантанідів. Якщо ви хімію пам’ятаєте, є такий ряд металів лантаніди – це елементи, які теж мають різні цікаві властивості. Оптичні матеріали на їх основі володіють люмінесценцією.
Робота нашого відділу каталітичного синтезу починалася з ідеї інтенсифікувати синтез Фішера – Тропша. Це, по суті, створення палива із водню та монооксиду вуглецю. Ідея не нова – цим займалися ще у фашистській Німеччині, а потім, коли почали активно добувати нафту та газ, напрямок пішов на другий план. Нині один із основних напрямків роботи відділу каталітичного синтезу – переробка відходів біодизелю, палива, яке роблять із рослинної сировини. У нас на Одещині можна побачити багато полів, які засіяні ріпаком – він якраз і використовується для біодизеля. Відходом виробництва біодизеля є гліцерин. У відділі вивчають можливості його переробки на різні корисні продукти, зокрема, для косметики чи фармацевтики.
Відділ медичної хімії та хемоінформатики – це зараз мій відділ. Медичною хімією займався академік Сергій Андрійович Андронаті, наш минулий директор, нині покійний. А я займаюся хемоінформатикою. Це дуже перспективний напрямок. Приблизно у 2003-2004 роках до нас приїжджав професор зі США (сам він поляк), поспілкувавшись, він запросив мене до себе в Університет міста Джексон попрацювати. А я вже тоді був заступником директора Інституту і сказав: не можу надовго приїхати, але прибуду зі своїм учнем, який потім продовжить справу. Так і сталося. Я ще багато разів туди приїжджав й інші співробітники теж відвідували цей університет.
Відділ медичної хімії та хемоінформатики, а також відділ біомедицини займається створенням нових лікарських препаратів.
Перший вітчизняний транквілізатор Феназепам було розроблено у нашому Інституті. Потім було створено Гідозепам. Зараз створюється новий препарат, дуже хороший анальгетик, який вже на кінцевій стадії клінічних випробувань – Пропоксозепам. Універсальний препарат, який знімає і хронічний, і гострий біль. Фармакологічними дослідженнями цього препарату займається академік НАМН України Микола Якович Головенко зі своїми працівниками. У роботі доведення препарату до лікарського засобу бере активну участь ТДВ «Інтерхім».
– Наскільки знаю, потрібно чимало часу, щоб препарат з моменту його виготовлення потрапив до аптек…
– Так, це дуже тривалий процес. Приблизно 12-15 років. У цій роботі задіяно багато людей. Перебирається купа сполук – тисячі, десятки тисяч молекул, які слід вивчити. Ще 10 років тому це коштувало приблизно мільярд доларів. Сьогодні не дешевше. Але потім ці вкладення окупаються з лишком, як ви знаєте, фармацевтичний бізнес за прибутковістю стоїть на третьому місці після наркотиків та торгівлі зброєю (сміється).
Повертаючись до питання про наших партнерів, найтісніші зв’язки ми маємо з нашими колегами з ТДВ «ІнтерХім». Директор компанії Анатолій Редер, власне, є останнім аспірантом Богатського. Дуже талановитий хімік, який стажувався в Англії та Шотландії. Спершу «ІнтерХім» був Комсомольським бюро з правом комерційної діяльності, потім став кооперативом, а зараз це одне із найпотужніших фармацевтичних підприємств в Україні. Ми тісно співпрацюємо і вони нам дуже допомагають.
Звісно, співпрацюємо з ОНУ ім. Мечникова. Нещодавно ми організували освітньо-науково-виробничий інноваційний комплекс «МедХімФарм», куди входять усі три вищезгадані організації. Мої учні зараз, у багатьох країнах світу працюють – кілька людей у США, є у Бразилії, Чехії, Іспанії, Португалії, Польщі. Ми всі зв’язки намагаємось зберегти та разом працювати над спільними проектами.
При Інституті є Науково-технічний інженерний центр, який займається завданнями з очищення питної води в Одесі та області, а також СКТБ. Головний їхній напрямок – виготовлення стандартних зразків, еталонів речовин. «СП нові матеріали та технології» – це комерційна українсько-американська структура, яка зараз, на жаль, практично не працює, оскільки немає доступу до сировини. Вони виготовляли та продавали безліч оптичних матеріалів, замовники були по всьому світу.
Ми підтримуємо добрі стосунки зі Страсбурзьким Університетом (Франція), там працює мій колега професор Олександр Варнек, з яким я познайомився ще як аспірант. А потім виявилося, що ми з ним займаємось одним науковим напрямом. У нас з ним навіть є два спільні аспіранти, які у Франції захищали дисертації.
– Скільки сьогодні працівників в Інституті?
– При заснуванні Інституту, 1978 року тут було близько 450 співробітників. Тоді ще працював «Опитний завод». Сьогодні ми маємо 127 осіб, станом на 1 січня цього року. 12 людей зараз за кордоном. В Інституті працює три члени академії: я, член-кореспондент НАН України; академік НАН України Г.Л. Камалов, який очолює відділ каталітичного синтезу; та академік НАМН України Н.Я. Головенко.
– Яке місце Інститут посідав у СНД у перше десятиліття свого існування та яку роль він грає в Україні сьогодні?
– За часів СРСР завдяки Богатському Інститут займав значне місце у хімічній науці держави. Тоді була так звана Всесоюзна програма «Макроциклічні комплексони та їх аналоги». На той час цьому приділялася велика увага, і наш Інститут був головним у всьому Союзі. Цю програму організував Богатський. На сьогоднішній день з медичної хімії ми в Україні є провідним Інститутом. У тому числі завдяки співпраці з «ІнтерХімом» та іншими партнерами. У НАНУ існують Науково-координаційні ради, які об’єднують кілька інституцій з певних проблем. І з хімії лікарських засобів наш Інститут головний. Я голова цієї ради. Академік Головенко – мій заступник.
Але, якщо бути відвертим, ситуація погіршується з кожним роком. Як і всюди. Спочатку нам проблеми створила пандемія, потім війна. Але найбільша проблема – відсутність молодих вчених. У нас буквально лічені одиниці молодих людей залишилися. Колись у нас існувала рада молодих вчених, свого часу, коли я прийшов сюди молодим співробітником, я її очолив. Нині молодих вчених, яким ще немає 35 років, у нас можна перерахувати на пальцях однієї руки. Когось я особисто привів до Інституту з Політеху, коли там викладав. За весь 2022 рік у нас було поповнення серед молодих фахівців лише на 2 особи.
– Як ви вважаєте, з чим насамперед пов’язана така ситуація? Молоді люди не бачать перспективи займатись наукою в Україні?
– Це пов’язано із комплексом причин. Одна з них – фінансова. Ви ж розумієте, що на науці багато не заробиш, принаймні на початковому етапі, будучи інженером чи молодшим науковим співробітником – це копійчана зарплата. І сім’ю утримувати за ці гроші неможливо. Наукою займаються ентузіасти, які рухомі насамперед не бажанням заробляти гроші. Але за кордоном, будучи гарним фахівцем, можна отримувати гідні гроші. А у нас інженер отримує мінімальну зарплату. Це люди, котрі дуже люблять те, що роблять. Зокрема, у нас працюють ентузіасти – хіміки-синтетики. Органічний синтез – це свого роду не просто наука, це мистецтво. Це як гарний кухар – мало в ідеалі знати рецептуру, потрібно щось ще, потрібна інтуїція. Мало знати теорію хімії та розуміти, що і як відбувається, потрібні ще деякі почуття, щоб знати, що потрібно зробити у той чи інший момент. Багато таких речей приходять тільки з досвідом.
Будівля Фізико-хімічного інституту ім. О.В. Богатського НАН України на Люстдорфській дорозі, 86
З іншого боку, зараз наука у нас не популяризується. Коли я та мої співробітники ще займалися викладацькою діяльністю, ми могли зацікавити молодих людей і запрошували до нас студентів. З деякими ми співпрацювали ще коли вони навчалися на першому-другому курсах. Вони приходили до нас і ми вже на перших етапах навчання залучали їх до наукової роботи. Кому це подобалося – лишалися. Але, ось приклад, я мав дуже тямущого хлопця, який займався цікавою проблемою. Коли він одружився, пішов у комерційну структуру, де тепер заробляє пристойно, але не займається наукою.
Сьогодні в Україні майже не лишилося хімічних підприємств, як ви розумієте. Якось ще намагається працювати Одеський припортовий завод, а раніше Політех випускав для нього спеціалістів. Колись “Одеський масложиркомбінат” брав наших студентів із хімфаку ОНУ ім. Мечникова. Нині цей завод продають. Хімічна промисловість вмирає… Фахівці, яких я готував з комп’ютерної хімії, найчастіше стають айтішниками, а це зовсім інші зарплати…
– А скільки у вас учнів?
– Підготував 17 кандидатів та два доктори. Двоє з них, як я вже розповідав, дисертації захищали у Франції. Серед моїх учнів є кандидати хімічних, біологічних наук та доктори філософії. До речі, останній доктор філософії – «онучний», аспірант. Його тато захистив у мене кандидатську дисертацію у 1987 році, а син захистився у 2021 році.
– Тобто. душа лежить не лише до науки, а й до викладання?
– Так. До того ж я був зацікавлений у підготовці кадрів. І ось найприємніше у викладанні – коли ти потім тямущого учня можеш взяти до себе на роботу.
– Що можете сказати про плани?
– Насамперед ми хочемо відновити нормальну діяльність, яка у нас була до війни та до ковіда. І найголовніше, що ми хочемо – це залучати молодь. На жаль, організувати аспірантуру у нас в Інституті не вдалося, тому що отримати освітню ліцензію не так просто. Але цим питанням можна зайнятися, якщо є щонайменше 5-6 кандидатів на рік до аспірантури. У нас поки що стільки немає. Тому, у нас є договір з ОНУ, що студенти навчаються у них, а дисертацію роблять на нашій базі. Цього року двоє наших молодих співробітників на таких умовах вступили до аспірантури.
І другий напрямок роботи – участь у грантових програмах. Оскільки я маю досвід участі у різних міжнародних проектах, зараз хочемо інтенсифікувати роботу у цьому напрямку. Колись у нас такі проекти були і вони нам добре допомагали фінансово. Тому зараз подаємо заявки на конкурси. До того ж це не лише фінансова підтримка, а й міжнародний престиж.
– Завершуючи цю зустріч – яке б ви могли дати повчання молодим людям, які, можливо, і цікавляться хімією, але сумніваються у рішенні присвятити їй свою життєдіяльність?
– Якщо справді хочеш бути хіміком – будь їм. Праця, ентузіазм, талант обов’язково зроблять свою справу та прийде успіх, добробут, визнання. “Через терни до зірок”…
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua