Про судову систему – з Олександром Гарським. Частина друга.
Ця зустріч та бесіда відбулися ще на початку лютого 2022 року. Читайте першу частину інтерв’ю із суддею Малиновського районного суду м. Одеси Олександром Вячеславовичем Гарським. Але тема та ідея за минулий період анітрохи не втратила актуальності.
– Ми досі у процесі судової реформи… Питання не з простих, і вже точно не для короткої відповіді: як ви вважаєте, які зараз у нашій судовій системі є недоліки?
– Як Федір Михайлович Достоєвський казав: «Треба бути надто підло закоханим у себе, щоб писати без сорому про себе». Думаю, ми можемо говорити про себе, мабуть, у рамках якогось «Круглого столу» за участю видатних науковців та міжнародних експертів, у яких ми могли б отримати досвід…
Якщо брати масштабно, то я спостерігаю наступне: у країні існує тотальна недовіра. Адже судова робота у нашій країні – це у своєму роді певний вид діяльності людини, який пов’язанийіз виробництвом (тобто судочинство). Продукція цього виробництва, правда, своєрідна, я б сказав виняткова для суспільства. Але там, де існує виробництво, завжди допускається і можливість помилки, недоробки. Тільки наші помилки надто великою ціною відгукуються на суспільстві і, відповідно, суспільство вважає, що у справі судочинства помилка просто не допустима. Вона позначається на свободі людей, на їхніх правах, на їхній власності, і крім того має такі ж згубні наслідки у вигляді тотальної недовіри, яку ми зараз спостерігаємо, як для системи правосуддя так і для самого судді.
Централізована влада нікому не довіряє. І створює таку ієрархію владних структур, щоб кожне рішення на місцях було контрольоване зверху. Це триває ще з радянських часів. Ми ніяк не відійдемо до того, щоб на місцях приймали самостійні рішення. Вони так чи інакше бояться дати свободу волі. Адже суди відрізняються від багатьох інших сфер тим, що й у теорії, і у практиці ми повинні бути незалежними. І ухвалювати самостійні рішення.
Керуватися лише законом та совістю. Ось, мабуть, вважають, що совість у нас погана і не дає нам приймати правильних рішень. Вони піддаються навіть критиці, ні – критиканству. А це зовсім інше. І цим стосовно судових рішень критикують усі, кому не лінь.
Знову ж таки, через цю недовіру ми залишилися без органів самоврядування, які безпосередньо беруть участь в обранні суддів і рішень щодо їхньої кар’єри та призначень. Два-три роки судова система не оновлювалася. Люди звільнялися, виходили на пенсію, а нові не приходили. Ось ми й маємо брак кадрів, відповідно – кількість справ на кожного судді збільшилась у рази. І зрозуміло, що штат потрібно регулювати, особливо в апеляційних судах. Багато чого потрібно змінити у судовому процесі – щоб він був гнучкішим, більш вільним і не формалізованим. При цьому мають враховуватись інтереси всіх учасників процесу. У першій інстанції ми постійно з цим стикаємось. Якщо нас питатимуть, то є пропозиції із цього приводу.
Але все-таки правильним буде починатиме з себе.Я вважаю, що один із головних мінусів нашої судової системи полягає у тому, що ми погано мотивуємо судові рішення. Мабуть, звідси багато наших бід. І відповідно саме на це є запит суспільства. Я неодноразово чув від громадських діячів питання про те, чому було прийнято те чи інше рішення. Значить щось незрозуміло у цьому рішенні, і його потрібно намагатися виписати таким чином, щоб воно було зрозумілим не тільки професійним учасникам процесу, тобто юристам, і не лише сторонам, а у принципі громадськості, щоб вони розуміли без додаткових коментарів чому суд ухвалив те чи інше рішення. Мені здається, що це важливо, це наше глобальне питання. І якщо розпочати глибоко вивчати судові рішення, ми там побачимо багато посилань на нормативні документи, побачимо там висновок, але точно не побачимо мотивів та аргументацій. І можна сотні таких рішень знайти у реєстрі. А ось якраз Гегель говорив про те, що «рішення (вирок) складається з двох елементів: один із них – закон, другий – власна думка, точка зору, характер судді, і ця друга сторона значною мірою існує». Ось до цього, я думаю, нам усім треба рухатись і це брати на озброєння. І намагатися розкривати свої думки у судовому рішенні.
Я намагаюся це робити. На цей напрямок моєї роботи значно впливають судові рішення США, Канади та Англії. Я їх вивчаю найсерйознішим чином. І коли працюю над вироком, інколи докладно описую, даю аналіз. Вони у мене постійно під рукою. Я їх перечитую. Це збагачує думку. Вони формулюють правові питання дуже цікавими фразами, які я беру за основу для збагачення своєї аргументації. Мені здається, що це дуже правильно з погляду довіри до судді; коли ми починаємо описувати все докладно, показуючи весь перебіг своїх думок і пояснюючи. А чому ми на це спираємося так запросто та впевнено? Наші світосприйняття, світовідчуття, світорозуміння, думка наша, зрештою, теж можуть бути помилковими. Адже ми – люди, не боги. Ще пращури нас попереджали про зайву самовпевненність. “Еггаге humanum est”, людині, тобто, властиво помилятися. Так, серед інших людських властивостей є і таке. Тут нічого не вдієш – природа. Але людина може вивчати, пізнавати свої властивості, враховувати можливості їхнього прояву. Особливо це важливо у таких доленосних справах, як рішення та вирок суду. Принаймні зрозуміло, чому у цьому випадку я зробив саме так. Ось я побачив цю правову проблему у цьому ключі і описав чому. Це важливо для мене самого і для суспільства. З цього, певне, все починалося…
Ось, до речі, під час оцінювання кваліфікаційною комісією суддів не вивчали судових рішень. Хоча я вважаю, що треба було з цього і розпочати. Це найголовніше, чим потрібно зайнятися новій вищий кваліфікаційній комісії. Якщо ми говоримо про оцінку суддів, то це величезна влада – оцінити судове рішення. Цього достатньо, щоб приймати рішення про звільнення, дисциплінарні стягнення та відправку на навчання. У судовій ухвалі криється весь авторитет судді. Тобто, у нас з усього починають, навіть із матеріальної складової. Але якщо, наприклад, суддя з корупційною складовою, то це означає, що він ухвалює незаконні рішення. Ось, давайте подивимося на його рішення, звернемося до першоджерела: що у ньому не так. Думаю, у цьому вихід, який зараз шукають. І з цього треба розпочинати. Дослідити кожне судове рішення. І дивитися, чому немає мотивів, аргументів, чому було ухвалено рішення? Переписати кодекс у судове рішення – це найпростіше і у моєму розумінні неправильне праворозуміння. Але головне: це не дає відповіді стороні, чому таке рішення було ухвалено. На мою думку, потрібно принципово змінити підхід до написання судових рішень, при цьому практично виключити посилання на закони, а звернути увагу на правове питання та способи його вирішення з використанням права та справедливості.
Якщо ми говоримо про довіру до судової системи, важливо звернути увагу на неприпустимість дискредитації судової влади у засобах масової інформації. Особливо у політиків трапляються випадки, коли береться один негативний випадок із суддею чи будь-яким правоохоронцем, а потім особу ототожнюють із усією системою влади чи державним органом. Переконаний: це неправильно. Ми маємо багато узагальнень. І немає індивідуальності в оцінках тих чи інших випадків. Я думаю, підриваючи авторитет судової влади таким чином, сама державність втрачає свою повагу в очах простих людей. Адже державна влада хоч і має доктринальний та практичний поділ, водночас є єдиним живим організмом, від діяльності кожного органу якого залежить благополуччя всіх громадян країни, незалежно від того, чим кожен із них займається. Судова влада не Primus inter pares (перша серед рівних), а рівна серед рівних. У нас немає своїх ЗМІ, немає силових структур, які б могли впливати на будь-які процеси у державі. Влада суду у прийнятті юридично важливих для держави та людини актів – судових рішень. Вона має велике значення для конкретної людини, яка стикається з такою владою, для суспільства та держави. Але, на жаль, як показує життя, така влада не така вже й величезна, оскільки часто ми можемо побачити різку критику і навіть заклики до невиконання судових рішень. Що, на мою думку, фактично руйнує державну владу загалом. Знову ж таки, вина з суддів при цьому не знімається. Не мотивоване рішення, напевно, певною мірою є першопричиною цього…
Однак, підривати авторитет влади, будь-якої влади – законодавчої чи виконавчої, просто говорячи про них щось погане, – аж ніяк не вихід зі становища.Критика має бути. Не критиканство, а саме: критика. У будь-якому демократичному суспільстві здорова критика – це правильно. Ймовірно, нам просто потрібно ще пройти свій демократичний шлях до розвитку взаємин між суспільством та державою, між суспільством та судом. Але образи, злість, відкрита ненависть до конкретних суддів, це, на мій погляд, помилковий і дуже згубний шлях. Я неодноразово говорив, якщо суддя не справляється зі своїми обов’язками чи зловживає владою, повинні існувати розумні механізми, які б допомагали йому підняти свою кваліфікацію, або переводили його на роботу з меншим обсягом навантаження (наприклад, до іншого суду; зміна інстанції, зниження і т.д.), або ж у разі вкрай негативних дій звільняти такого суддю з посади. Адже суд, зрештою, також провадження. Адже є такий термін: судочинство. Продукція цього виробництва – своєрідна. Але там, де виробництво, завжди передбачається можливість браку. Брак же у нашій справі просто не допустимий. Він б’є по людях, по долях, суду, судді самому. І по державі.
– Судову систему якої країни ви вважаєте найбільш ефективною? І якщо говорити про досвід інших держав, що можна було б застосувати в Україні?
– Багато судових систем вийшли з англійської системи, просто кожна взяла своє. Наскільки вона ефективна, вирішувати їм. Але ось, наприклад, наскільки пам’ятаю, найпізніший кримінально-процесуальний кодекс ухвалили у 2011 році у Швейцарії. Я трохи вивчав його. У ньому, як стверджують його автори, зосереджені останні досягнення теорії та практики у кримінальному процесі. Чому б не взяти це за основу? Зрозуміло, що вони мають інший устрій держави, але ж можна взяти деякі ефективні інститути та процедури? Серед досягнень цього Кодексу слід зазначити відсутність деталізації процедур і самого кримінального процесу. Самі норми влаштовані у такий спосіб, що вони дозволяють правозастосувальникам самим їх застосовувати у розумному ключі. Якщо порівнювати з нашим КПК, то можна сказати, що деякі процедури настільки детально виписуються, що стає незрозумілим, це закон чи інструкція. Негатив від цього очевидний. У разі невиконання правоохоронцями вимог КПК, навіть мінімальних, сторона захисту за формальними ознаками порушує питання про визнання зібраних доказів недопустимими. На сьогоднішній день ми зіткнулися з питанням формальної деконструкції доказів лише у зв’язку з недотриманням слідчим чи прокурором формальних вимог закону. На жаль, практика показує, що суди дуже часто дають правову оцінку таким порушенням не на користь змісту, а на користь форми.
Я переконаний, що КПК має бути менш деталізованим у діях правоохоронців, більше давати їм свободу для дій, так би мовити забезпечувати гнучкість в ухваленні рішення. При цьому я розумію, що суспільство не довіряє правоохоронній системі. І не безпідставно. У зв’язку з чим створюються такі буквальні норми, які за змістом більше схожі на інструкцію. Я думаю, що потрібно приділяти більше уваги освіті та практиці застосування тих чи інших норм серед слідчих, прокурорів і навіть суддів на основі практики застосування США, Канади та Великобританії. Я думаю, вже давно назріла необхідність реформи щодо запровадження мирових (дільничних) суддів, які б розглядали певний пласт справ невеликої тяжкості (наприклад: провини, злочини невеликої тяжкості, позови до 100 тис. грн. тощо). Думаю, що вже давно необхідно запровадити суд присяжних, як у класичному англійському процесі.
Тобто для мене реформа – це не особи. Хоча і тут, безумовно, якщо є проблеми, як я говорив вище, то їх треба вирішувати. І якщо є така потреба – звільняти. Але не розумію, як можна, узагальнивши, звільнити через одного непорядного суддю весь склад суду. Не всі ж погані. А ось правила та процедури – це важливо.Це те, із чим стикаються люди щодня. Вони не лише з суддею зіткнуться, а й із процедурою, яка надто заформалізована. І у людей виникає питання до судді: чому він так довго розглядає справу? Моя відповідь: у тому числі й тому, що є процедури, створені законодавцем, і ми не можемо від них нікуди відійти. Процедури показують, як держава піклується про своїх громадян, оскільки всім відомо, що справедливе покарання лише тоді, коли воно швидке та невідворотне. Коли справи розглядаються роками, це мучить громадян та підриває авторитет усієї державної влади. Крім того, недобросовісні сторони користуються такими нормами… Розумієте, все накладається одне на одне.
Колись вчений-правознавець Леонід Володимиров, який жив у 19 столітті, говорив: «Віддайте англійський процес у руки несумлінним чиновникам, готовим на все заради окладів та відмінностей, і вони його вам перетворять на страшну зброю проти правди та свободи…». Процес починається з людей. Важливо, щоб люди були сумлінними. Ось треба розпочинати з освіти. Я завжди кажу, що треба перш за все виховувати хороших і добрих людей. А то у нас, як у блаженній пам’яті минулих часів, кожен підозрює кожного. Ніхто нікому не довіряє. Прокурори не довіряють адвокатам та суддям, судді не довіряють прокурорам та адвокатам, адвокати – прокурорам та суддям. Про поліцію вже й мови немає. І у нас таке порочне коло. Я намагаюся довіряти та регулювати це у судовому процесі між стороною захисту та стороною звинувачення. Потрібно просто бути людиною. І ставити собі запитання: «Що б ти зробив на місці цієї людини? Як би ти вчинив?». Приміряти на себе. Мені здається, що якби кожен так робив, то у нас було б набагато менше зла і підозрілості, було б більше довіри. Зрозуміло, це ставить під сумнів старе правило: довіряй, але перевіряй. І все ж таки саме довіра – основа суспільства. Ніякий кримінальний процес не працюватиме, якщо не буде здорової розумної довіри.
Підписуйтеся на наші ресурси:
Сторінка у Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua