Трохи більше місяця після початку війни у центрі Києва, в історичній будівлі кінця 19 століття знову відкрився музей костюму та стилю, присвячений міській моді 1830-1920 років – Victoria Museum. У музеї переконані: щоб був мир, потрібна культура. А тут – минуле поєднується із сьогоденням, і тут зароджується майбутнє.
Весною 2022 року музею виповнилося п’ять років. З його творцем, Вікторією Лисенко, ми підбили підсумки роботи музею за цей час, поговорили про роботу під час війни, плани на цей рік і про те, наскільки зараз важливим є культурний фронт.
Майже за місяць до початку війни в музеї пройшла реконструкція, презентовано нову колекцію. Які у вас плани на 2022 рік?
– Музейний сезон 2022 року ми відкрили виставкою “Флаконний рай”. Вона дивовижна тим, що в Україні у жодному музеї не представлено колекції різноманітних флаконів 19 століття. Звичайно, ми підготували каталог. Все це було зроблено не тільки для того, щоб відвідувач отримав нові знання, а й у тому числі була проведена досить велика наукова робота. Ще до виставки було придумано дуже цікавий флешмоб, можна було принести якийсь свій флакон, не обов’язково автентичний, і обміняти його на наш. І відвідувачі із задоволенням це робили.
Загалом плани у нас були досить глобальні. Щороку, навіть під час пандемії, я намагалася робити щонайменше три нові виставки. Цього року ми планували провести чотири виставки під чотири сезони року: щось до Нового року та Різдва, «Флаконний рай», «Капелюшки, парасольки, рукавички» – обов’язковий атрибут жіночої моди. І до початку осіннього сезону планувалася одна із глобальних виставок, яку я задумувала та готувала. Ми її намалювали, вже зібрали для неї все. Це мала бути виставка, присвячена 150-річчю Соломії Крушельницької. І ми, незважаючи ні на що, можливо, у вересні її таки зробимо. Я дуже хочу її зробити. У Соломії дуже життєстверджуюча, причому дуже драматична особиста історія. Вона була незвичайна модниця, що збігається з ідеологією та темою музею.
Київ був у блокпостах, не ходив транспорт, була комендантська година, але ви все одно вирішили відкрити музей для відвідувачів. Що послужило поштовхом? Як поставилися відвідувачі?
– Я взагалі досить ідейна і вважаю, що культура – це багатство нації, що коли ми ходимо у музеї, галереї та на виставки, що не є зараз модним в Україні, ми стаємо духовно багатшими, ми розширюємо свою свідомість. І я розуміла, що свідомість під час війни звузилася. По-перше, чорно-білі фарби, погано/добре, бомбардують/не бомбардують… Тобто ми стали заручниками емоційного мозку та виживання. І я, бачачи величезну тривогу людей, бачачи, як їм складно, прийняла рішення, що я зможу зробити для людей не просто портал часу, як музей, а портал, де можна перезавантажитися, хоча б на короткий час. До того ж, з точки зору безпеки музей знаходиться на двох рівнях, на першому поверсі безпечно, це фактично бомбосховище, і ми всі пропрацювали з охороною. Персонал був мотивований, натхненний ідеєю, адже людей так ковбасило, що вони не розуміли, що це для них також можливість перезавантажитись. Я дуже хвилювалася, але коли ми відкрилися, людей було стільки, що вмістити всіх ми були не готові. Добре, що ми івсе продумали заздалегідь. І ми мало не плакали, коли прочитали відгук однієї дівчинки: дякую, це був найкращий день за 45 днів війни.
У травні ви їздили на Європейський музейний форум, де були представлені в номінації «Кращий європейський музей». Розкажіть про цю подорож. Наскільки для музею важлива ця номінація?
– Це дуже доленосна подія, це взагалі музейний «Оскар»! Він видається молодим музеям, яким до трьох років. Дуже важливо для молодого музею отримати таку номінацію. Потім, зазвичай, номінанти стають маститими музеями. Через пандемію подія переносилася, то ми на неї і потрапили, адже подавалися заздалегідь. Відбір був дуже складний, п’ять етапів, все по-дорослому. До мене приїжджала суддя із цілим списком питань. Вона мала велику папку репутаційних ризиків, тобто хто мій син, хто моя дочка, чоловік. Вони настільки цінують свою репутацію, що перевіряють репутацію номінантів, кандидатів. Потім у мене був таємний суддя, але я не знала коли буде оцінювання. І коли у грудні перед днем народження я отримала листа, що ми номіновані, я не можу вам передати свою реакцію, адже нас обирали із трьохсот музеїв світу! І потім на церемонії піднятися на сцену під час війни, коли у залі сидить 300 музейників… Я їм сказала, що коли закінчиться війна, я вас усіх запрошую до України, до мого музею. Їздити до України буде модно, а перемога буде за нами. Мені стоячи аплодували, це було так круто, до мурашок, я тільки у кіно таке бачила. І ці музейники, вони справжні, відчувають фальш. Міністр культури Естонії приїхав та привітав мене особисто. Сказав, що пишається тим, що саме український музей під час війни вперше представлений тут за 30 років. Приїхала перша леді Естонії, вона сама директорка музею і просто хотіла особисто потиснути мені руку, особисто познайомитися і дізнатися, як силами однієї жінки можна було зробити музей, адже зазвичай це державна робота – музеї, ставила мені нестандартні питання. І вона дуже зворушила моє серце. На жаль, в Україні мене музейники не привітали, але я, чесно кажучи, не ображаюся, бо війна, я розумію. Але до мене музейники ходять, у мене навчаються. Я дуже сильно їх розбурхаю. Адже я «вирвалася» з бізнесу і прийшла у культуру. Але в усьому світі інше ставлення до цього: там дивляться за результатами, а не по особистості. Яка різниця, звідки ти та хто? Якщо ти зробила музей, ти гідна того, щоб визнати це і потиснути тобі руку.
Музею вже п’ять років. Що вдалося зробити за цей час, можете підбити якийсь підсумок?
– Дуже багато вдалося зробити за п’ять років – 14 виставок! Я відкривала музей всього із сімома експонатами! Я не колекціонер, і хотіла відкрити музей, де демонструвалися б колекції українських колекціонерів. Мені хотілося давати людям енергію, робити якісь колаборації, але за півтора місяця до відкриття всі відмовилися. Тоді я купила приміщення, зробила ремонт, пройшла навчання як робити виставки і вирішила відкритися всього із сімома експонатами. За п’ять років я збільшила колекцію до 1400 експонатів, я зробила єдиний в Україні аудіогід чотирма мовами. Його програмне забезпечення, до речі, було одним із критеріїв, чому я отримала номінацію. Вони сказали, що коли війна закінчиться, вони запросять мене на конференцію докладніше розповісти про цю програму. Ще я створила науковий відділ, реставраційний, випустила два журнали. Вони були спеціально присвячені музею, там робився екскурс про експонати та про те, як це «коннектиться» із модою 19 століття. В Україні ж все це було вичищено, знищено, у нас зовсім немає уявлення про міську моду, як одягалися, наприклад, панянки на Хрещатику чи у Харкові, ми знаємо більше етнічну моду, сільські костюми різних місцевостей, але ми зовсім не знайомі з історією костюма, що носили на території України. У мене була чудова виставка, присвячена Лесі Українці – «Лицарівна Belle Epoque», бо вона любила саме «бель епок», а не вишиванки, як багато хто думає. І я переглянула 300 фотографій, щоб вибрати ці сукні, ніби оживила цей статичний образ раніше. Леся була така модниця, вона любила гарний одяг, і у людей був шок. У відгуках вони писали: дякую, що ви оживили образ із грошової купюри.
Робота музею під час війни. Із чим вам довелося зіткнутися?
– Під час війни я зіткнулася, перш за все, з егоїстичним страхом, фізичним, панічним. А що буде, як потрапить? Адже музей знаходиться поруч з урядовим кварталом. У перші дні я оперативно знімала всі вивіски. Ми забарикадували всі двері на випадок, коли раптом розпочнеться мародерство; музей – це, звісно, завжди цікаво. Хоч у мене там і сукні, але хто знає, як не заберуть, то зруйнують. Ще я зненацька отримала пропозицію від Польщі вивезти туди всю колекцію, навіть в обмін на громадянство. Мені наполегливо радили подумати, щоб не повторити помилку Варвари Ханенко, яка нібито відмовилася вивезти свою колекцію до Німеччини, а заповідала її більшовикам. Але цього «заповіту» ніхто не бачив, немає його. Я багато разів офіційно робила запит і до музею Ханенків, і до міністерства культури, з істориками спілкувалася… покажіть цей лист! Вона була патріотом України, щоб дарувати більшовикам. Але ми ж розуміємо, що якщо до тебе приходять із пістолетом, садять у підвал, то ти будь-який напишеш заповіт, але його немає. Коротше, порівнювали та казали, що я можу постраждати, як Варвара Ханенко із своєю колекцією. Але я, як завжди, покладаюся на інтуїцію. І я — українка до мозку кісток. У своєму житті я робила дуже багато проектів саме для того, щоб нам, українцям щось дати, щось розкрити, щось привезти, адаптувати.
Як музей працюватиме далі і наскільки важливим є зараз культурний фронт?
– Я планую відкрити музей у вересні та зробити виставку, присвячену 150-річчю Соломії Крушельницької. Я вважаю, що культурний фронт просто життєво необхідний. Зараз, коли так багато пропаганди, людям треба повертатися до критичного мислення, до споглядання та розширення своєї свідомості. Без культури люди почнуть задихатися, бо якщо всі сидітимуть удома і слухатимуть цих трьох-чотирьох експертів, то свідомість звужуватиметься до думок цих людей, а треба, щоб у людей з’являлися свої думки. І це також культурний фронт. Я називаю це тероборона, це коли ти борониш свою територію, вибудовуєш свої правильні кордони. Як ти можеш збудувати свою територію? Впусканням того, що тобі подобається і що не подобається, але для того, щоб це зрозуміти, тобі потрібна різноманітність: сьогодні піти до музею костюма та стилю, завтра – до музею історії, післязавтра – подивитись фільм чи якусь виставку, потім послухати якусь історію, тобто не йти в одному напрямку. Іноді для того, щоб мозок згенерував правильну ідею, думка, потрібно переключити свою свідомість. І потім, коли ти повертаєшся, після того, як мозок залип на якійсь темі, починається друге дихання, тому культурний фронт дуже важливий. Це взагалі наше багатство, чим більше у нас різноманітних культурних майданчиків, тим багатше ми, як нація.