Відомий незнайомець або Порт-Артур

А ця притча і зовсім буде короткою. Але не тому, що герой її недостойний більшої кількості рядків. Просто – у тій компанії майбутніх радянських європейських «Імен» одеського походження, він не забезпечив себе тим, що соціальні психологи згодом назвали додатковим фактором сенсації. Зізнайтеся, читач мій уважний, у наведеному вище калейдоскопі доль ви і самі не звернули уваги на Степанова. І автор теж молодець, назвав його якось стрімко, мимохідь. У числі Імен, у круговерті рубання м’яса-великої історії Вітчизни, Олександр і сам не претендував на особливу Вашу увагу. Через особисту скромність, безсумнівну самодостатність. А головне, мені здається, по обачності. Тому і доля його склалася дещо інакше, ніж у куди більш славетних друзів. І все ж, все ж, все ж якась ніяка слава його не оминула. Тому і наважуюся продовжити виклад своїх заповітних поглядів на кутову епоху падіння-відображення сторінками його долі.
Між іншим, мова – про призабуті нами, відносно культурними людьми, письменника, чий портрет досить довго був присутній у числі багетних овалів на шкільних стендах. Ну, пригадайте – під заголовком «Російські радянські письменники». Навіть мама-Одеса, яка його народила, призабула і цього свого сина. Що вже тут говорити «за інших міст». Такий – Олександр Степанов. Ні? Чи не пригадуєте? А адже прожив він гримуче життя. Приятелював зі справжніми знаменитостями. І навіть сам досяг радянського літературного Олімпу.

Автору так і не вдалося встановити – як, коли і за яких обставин він з’явився у розпатланій компанії майбутніх класиків. Швидше за все, познайомилися вони на одному з поетичних вечорів, на які тоді була так падка провінція біля моря. А може бути, справа була на Миколаївському бульварі – у черговій бійці юних гімназистів з Рішельєвської та пересипьських пролетарів. Або у цирку Чінезеллі, на чемпіонаті Європи з боротьби. Може бути, на Одеському іподромі – при одному з перших польотів аероплана. Або на Ланжероні, при самоловлі бичків з пірсу. Та хіба мало як знайомилися одеські хлопці кінця ХIХ – початку ХХ століть. У всякому разі, не на дискотеці …
Ясно, однак, що він був у кінці кінців, прийнятий до їх середовища. І перш за все – через незвично яскраві оповідання про оборону фортеці Порт-Артур. Причому, у деталях, і … по пам’яті, як безпосередній спостерігач. Вигадував він тоді, у юності, свою яскраву порт-Артурську епопею, чи ні? Про це і нині думки не єдині. Але деякий час він, точно, був відсутній в одеському будинку, втікши з-під чистого затишного крильця матусі своєї Лідії Миколаївни. До речі, цілком культурна одеситка – викладала російську мову і літературу у жіночій класичній прогімназії. З дворян. І у батька-офіцера на Далекому Сході бував, це точно. Як правда і те, що повернувся він потім до Одеси, матері і друзів. А друзі, готуючись у великі письменники, підробляли ловом птахів і десятистрочними інформаціями у місцевій пресі, читали один одному свої вірші й оповідання. Складали свої біографії. І навряд чи самі вірили у написане творіння. Неспроста у подальшому помічали за Валентином Петровичем Катаєвим примовку «Не любиш – не слухай, а брехати не заважай!».

Саша, взагалі-то, головним чином відмовчувався. Начебто теж щось там таке складав, масштабне. Натякав на роман-епопею. Але нікому не показував. А незабаром і зовсім зник з їх поля зору. Став писати їм з Санкт-Петербурга. Студент. Ну, як водиться, світова війна. Присвячення у прапорщики. Царю, тобто, присягав. І навіть склав віршовану листівку-плакат про вірність присязі, що була затверджена у відділі друку генерального штабу. Ну, як там він навесні, влітку і особливо восени сімнадцятого розбирався з цією самою присягою – важко сказати. Але добровільно вступив до Червоної армії, був з Воскобойніковим у тому бою під Нарвою, який до цих пір святкується, як День захисника Вітчизни. Відгукнувся на заклик «Всі – на захист Петрограда!», знаменитою Другою обороною якого заправляв Сталін. З яким там-тоді і познайомилися. На цей історичний факт він одного разу послався в автобіографії – восени тридцять сьомого. Ну, що саме за рекомендацією члена Реввійськради Царицинського фронту товариша Сталіна був зарахований у фронтовій штаб. Ймовірно, так і було. Бо – хто ж міг потрапити у цей штаб без такої рекомендації.
Взагалі носило його, втім, і без всяких вигадок, як осінній листок по розлому російських часів. І у мирному для Одеси 1921 році – разом з мобілізованими Троцьким делегатами Х з’їзду РКП (б) – виходив на Кронштадтський лід, проти бунтівних фортів і лінкорів, у повний зріст. Хоча не був не тільки з’їздівським делегатом, а й взагалі – членом партії. Вже Бог знає, як потрапив він у ту мала-купу. Одне слово: одесит. Його земляк і приятель отроцтва Едуард Багрицький оспівав той штурм Кронштадтської бунтівної твердини поетично хвацько, Пам’ятаєте, звичайно:

Нас водила молодость
В сабельный поход,
Нас бросала молодость
На кронштадтский лёд…

Але навряд чи ви знаєте про те, що саме Сашко розповів Едуарду Григоровичу про ті атаки. Бо молодість кинула на Кронштадтський лід не Багрицького, а його, Олександра Степанова. Та й якби тільки на лід – під нього. Тяжкопоранений, він провалився у крижану воду і, повністю обморожений, був ледь врятований санітарами. Тоді начебто відлежався у лазареті, відзначився у санаторії. Од’ївся в Одесі. М’ясця, там, сальце. Маслице. Яйце. Вінце. І все таке інше, що одесити узагальнююче називали – «Вітамін «Це». Але з часом Кронштадтський та інші подвиги Олександра все ж звалили його з ніг. Кілька років був прикутий до ліжка. Ось за цей бездокладний період і написав він роман-епопею, що приніс йому світову славу і … Сталінську премію першого ступеня. Що у той час і не снилося його куди більш амбітним друзям.
– Ну, це вже банально! – не витримує читач, – мало нам легенд про комунарів Миколу Островського та його сталі, яка, мол бачте, гартувалася! Так придумали ще жарт про одесита Степанова і його інвалідний преміальний роман.

Так їй же Богу, читач запальний мій! Чиста правда! Не вірите мені? Так що – я, чоловік маленький. Загляньте у будь-який відповідний довідник. Степанов Олександр Миколайович, син Одеси, автор ряду книг, у числі яких, роман, написаний ним у роки важкої хвороби. Свого часу – надзвичайно популярна річ. Називається «Порт-Артур». Так-Так-Так-Так! Той самий! Сталінська премія 1946 року.

Воно звичайно, не всім своїм одеським друзям побажав презентувати Олександр цю штуку з автографом. Та й не всім зміг. Ільф і Багрицький до того моменту померли у страшних муках від невиліковних своїх болячок. Дядю Вацлава Воровського, який став світським дипломатом, застрелили білогвардійці-терористи за кордоном. Сьомку Урицького у чині комкора і головного військрозвідника СРСР розстріляли у смердючому підвалі, як сволоту. Автора радянського Золотого Рубля Льоньку Юровского – там же і теж, тільки трохи пізніше. Друга Женьку, Євгенія Петрова вбили на війні німці…
Точно знаю: роман Олександра Степановича, вельми пристойно виданий, був в особистих бібліотеках таких начитаних людей, як Сталін, Молотов, Каганович, Ворошилов, Будьонний і Щаденко. Чи була книга у Тухачевського – його командарма по Кронштадту – невідомо, оскільки невідома доля бібліотеки маршала, розстріляного у тридцять сьомому. Вважаю, був такий презент у Воскобойнікова і Мехліса. Але стверджувати не стану.
І проте ж автор цих рядків долю одного примірника роману «Порт-Артур» знає точно. Наприкінці шістдесятих і у числі трьох майбутніх одеських геніїв пера відвідав я у Передєлкіні Валентина Катаєва. Самого господаря дачі ми, звичайно, не дочекалися. У нього був дехто, повідавши про кого, покоївка підняла брови і вказівний палець правої руки. Але Валентин Петрович звелів їй напоїти нас кавою, забрати наші рукописи і проводити з миром. І у вітальні на першій же полиці я побачив товстенний «Порт-Артур». І взяв його. І розкрив. Само собою, книга була – з автографом мало не на півсторінки. Підписано: «твій Олександр Степанов».
І постскриптум: «Даремно ви мені тоді не вірили».