Цей матеріал знайомить читача з таким соціальним явищем, як «футбольне хуліганство». Власне кажучи, навряд чи це можна вважати першим знайомством: засоби масової інформації не обходять своєю увагою подібні інциденти, які нерідко переростають до масштабів побоїщ. Але зазвичай далі констатації фактів і їх оцінки рівня «Недобре!», «Як же так!», справа не йде. Тут же досліджуються питання: які причини виникнення футбольного хуліганства, де шукати витоки «навколофутбольного» насильства, що ховається за фанатським рухом? Публікація звертається до витоків, до минулого. І це природно, адже мова йде про порушення норми, про патологію сьогоднішнього дня. А який же поважаючий себе лікар візьметься за лікування, не вникаючи до історії хвороби …
З історією фанатського руху, яке офіційно бере свій початок наприкінці 19 століття, виникає і проблематика такого явища як «футбольне хуліганство». Агресивність, як породження ряду явищ і як явище – причина інших наслідків – вже давно стала популярною у міждисциплінарних дослідженнях. Стосується це, звичайно, і теми попередження і запобігання агресії на стадіонах та поза ними. Цікаві у цьому відношенні обставини життя в Одесі, куди ще до першої світової війни англійськими моряками був завезений футбол. Маса одеситів швидко перейшли у співтовариства уболівальників, розділених симпатіями-антипатіями до тієї чи іншої команди. Пристрасті уболівальників під час гри люто розпалювалися, але настільки ж швидко стихали – до нових приводів для хвилювань. Традиція ця відродилася, коли дві одеські команди вийшли у вищу лігу. «Чорноморець» і «ОДО» ( «ОДВО»), команди Чорноморського Морського пароплавства і Одеського військового округу як би поділили уболівальників міста на дві приблизно рівні частини. Під час ключових матчів на стадіоні «Чорноморець» було більше міліції, ніж у решті міста.
І тим не менше, сучасність і тут б’є усі рекорди. Причому, і тут лідируємо не ми – лідирує освічена Європа.
Особливий резонанс проблема «околофутбольного» насильства отримала наприкінці 1970-х – початку 1980-х років, коли англійські клуби успішно грали на європейській арені, і внутрішня проблема Англії прийняла загальноєвропейський масштаб. Флагманами англійського фанатського руху стали фанати «Ліверпуля». А після Ейзельской трагедії на фінальному матчі між італійським «Ювентусом» і англійським «Ліверпулем» (у якій загинуло 39 осіб), драма, яка розігралася при трансляції у прямому ефірі, облетіла весь світ.
Щоб знайти відповіді на поставлені питання, зануримося в історію виникнення футболу, постараємося знайти витоки і причини «околофутбольного насильства» – ознайомимося з цією проблематикою.
У 1846 році була зроблена перша спроба створити єдині правила гри у футбол. У 1857 році був заснований перший спеціалізований футбольний клуб – «Шеффілд». У 1863 році після довгих переговорів було прийнято звід правил Футбольної асоціації Англії. Переговори стосувалися принципових питань: чи припустимо грати руками; чи можна застосовувати до суперника борцівські прийоми; скільки людей повинно бути у команді; якого розміру має бути поле. Після прийняття суворих правил, травмонезбепечна середньовічна гра набула того вигляду, який зберігся і до наших днів. Згодом футбол отримав визнання у всьому світі. Але ще на зорі його становлення, вболівальники команд і самі гравці після закінчення змагання сходилися стінка на стінку. Футбольне хуліганство прийняло сучасний образ у Великобританії наприкінці 1950-х років. У багатьох людей сьогодні образ футбольного фаната (у перекладі з грецького – «сліпа віра») асоціюється з хуліганом. Але не кожного вболівальника, який прийшов на матч і використовує атрибутику футбольного клубу, можна зарахувати до фанатів. Велика частина присутніх на трибуні – звичайні вболівальники, на сленгу “Кузьмич”. До фанатів зараховують тих, хто перебуває у неформальних угрупованнях, колективно і активно підтримує команду, як на домашніх матчах, так і на виїзних. А вже ці вболівальники, у свою чергу, діляться на дві групи: ультрас і хулігани. Ультрас – асоціюють себе з дванадцятим гравцем на полі і використовують свої перформанси на трибуні (банери, фаєри, прапори, барабанний бій, скандування, хоровий спів), як інструмент тиску на команду суперника.
Хулігани (хулси) – спеціалізуються на силовому протиборстві з фанатами футбольних клубів-суперників. Хулси завдають багато проблем правоохоронним органам і вважають їх ворогами. Існує думка, що футбол у даному випадку – лише привід до агресії. Не було б «біляфутбольного» руху, така категорія осіб билася б за слобідку, вулицю або район. Але причетність до футбольного клубу привносить яскраві фарби до їхнього життя й імітує доцільність бійки. І це вже не просто вислів Портоса з кінофільму «Д’Артаньян і три мушкетери»: «Б’юся … просто тому, що я б’юся!» …
Отже, чому люди влаштовують заворушення на стадіонах? Чому вони зриваються з місця, їдуть в інше місто з прапором свого клубу і шукають, так би мовити, собі неприємностей?
У 1960-х, 1970-х і навіть на початку 1980-х головним завданням фанатів на виїзді було привести до жаху місцеве населення. Промайнути у день матчу по головній вулиці, руйнуючи все підряд і розбиваючи вітрини, було звичайною справою для багатьох мобів. Тепер головною метою є не місцеве населення у цілому, а конкретні фанатські угруповання противника – «фірми» (британський сленг). Якщо спробувати визначити, що таке футбольне хуліганство, то сформоване поняття буде досить простим: порушення громадського порядку особами пов’язаними своїми діями з футбольними уподобаннями, що обґрунтовують цим свою поведінку. Футбольні хулігани інтерпретують свій рух як субкультуру. Бійки відбуваються до або після футбольних матчів, а також у місцях великих скупчень футбольних уболівальників. Хулігани слідують за клубними і національними командами на виїзні матчі, щоб і психологічно, і фізично протистояти господарям поля. І не менш важливим є питання: чому тільки футбол, а не будь-який інший вид спорту? Футбол на сьогоднішній день – спорт №1, він – один з найпопулярніших на планеті. Він з дитинства і дуже інтенсивно присутній у нашому житті: ми граємо у нього у дворі й у школі, дивимося його по телевізору, читаємо газетні та журнальні новини про гравців, багато хто з нас ходять на стадіони – дивитися футбольні баталії. Футбольні імена звучать багато частіше і голосніше, ніж імена великих вчених або письменників, художників і навіть космонавтів. Ставши вболівальниками, ми прив’язуємося до певного клубу – будь то команда нижчого дивізіону або «Манчестер Юнайтед». Клуб стає частинкою нас, а ми важливою і невід’ємною частиною клубу, і ототожнюємо себе з усіма перемогами і поразками команди. Коли уболівальник каже, що вболіває за «Манчестер Юнайтед», він може сказати: «Я – червоний диявол» (прізвисько клубу), аналогічно тому, що «я – лікар» або «я – юрист».
Ми підтримуємо клуб, витрачаємо гроші на квитки, символіку і далекі поїздки, але отримуємо натомість щось інше, що не можна купити ні за які гроші – пристрасть. Пристрасть фанатів – це те, що вдихає життя у футбольний клуб. Багато з них вважають – і небезпідставно, – що саме вони є його серцем і душею. Ми мріємо про те, що наш клуб, коли-небудь стане кращим з кращих. І ось що особливо важливо: якщо це трапиться, ми будемо вимагати нашу частину слави і неодмінно заявимо, що теж зробили багато для цього. Саме тому футбольні фанати на дух не переносять тих, хто завжди встає на сторону переможця.
Наш клуб – не тільки поле стадіону і одинадцять чоловік (плюс тренери, лікарі та запасні гравці), це набагато більше, що поєднує в собі історію і традиції, ділить всіх людей на «своїх» і «чужих». «Свої» – це брати по духу, і ми повинні захищати один одного, тому що – «ніхто крім нас». У кожного народу були свої царі і свої Боги, і люди воювали за своїх богів не менш, ніж за своїх царів.
Там, де зустрічаються пристрасть і гордість, неминуче народжується суперництво. І якщо ви бажаєте, щоб ваш клуб став першим, то йому доведеться перемагати інших – такий змагальний закон. Щоб підштовхнути свою команду, фанати будуть палити фраєра, співати пісні і скандувати речівки, бити у барабани, дудіти у горн, сподіваючись на те, що гравці відплатять їм тією ж монетою і зроблять свою справу. Крім того, дії вболівальників дійсно здатні кардинальним чином вплинути на те, що відбувається на полі. Трибуни можуть у буквальному сенсі забезпечити команді потрібний результат. А на протилежній трибуні сидять фанати суперника, які теж хочуть перемогти. І вони теж будуть співати і кричати – з цього і складається атмосфера на стадіоні. Якщо що-небудь станеться на полі – хтось грубо порушить правила або суддя прийме неправильне рішення, – настрій може тут же перейти з радісного на агресивний. Зазвичай ця агресія проходить, як тільки звучить фінальний свисток. Але іноді ця агресія не зникає. В очах хулігана винесення суперництва і емоцій за межі стадіону – не просто звичайна справа, але й істотна частина життя «правильної людини». Для них те, що відбувається за межами поля так само важливо, як і те, що відбувається на полі, оскільки вони вважають репутацію клубу намертво пов’язаної з їх власною. І якщо хтось змінює стан речей – піде розстановка сил єдиним відомим їм способом. Саме перехід за межу і перетворює уболівальників у хуліганів, а те, чим вони займаються – у хуліганство. І тут велику роль відіграє історія та репутація клубу – історія конкретного протистояння або репутація конкретного фанатського угруповання.
Згадайте назву якогось футбольного клубу у присутності людини, яка має або мала відношення до хуліганів, і вона тут же співвіднесе його з репутацією уболівальників цього клубу або з якимось конкретним інцидентом.
У футбольних фанатів довга пам’ять, і якщо у минулому є прецедент, який породив ворожі відносини, то хто-небудь обов’язково захоче помститися. Я думаю, що історія – одна з найважливіших причин заворушень на матчах, і всі складнощі у тому, що з нею практично нічого не зробиш. Що сталося, того не змінити.
Продовжимо занурення до історії гри ногою у м’яч, пинання м’яча. Для розуміння історичних процесів, нам доведеться познайомиться з таким явищем, як деградація людських здібностей. Академік О.В. Мальцев в одній зі своїх робіт говорить про шість періодів деградації людських здібностей, через яке пройшло людство. Всі ці періоди характеризуються дробленням систем: загальна система виховання дробилася на методики; віра розкололася на релігії, а потім стався всередині релігійний розкол на конфесії; універсалізація дробилася на спеціалізації; імперії на держави і т.д. Явище деградації характеризується завжди розколом системи. Уявіть, що спочатку у вас у руках величезна ваза. Через втрату ваших здібностей, ваза випала з рук і розбилася на безліч дрібних осколків. Кожен такий дрібний осколок вже самостійний об’єкт,
Ось спробуємо за аналогією з цим прикладом, простежити, частиною чого є «футбольне хуліганство» – або це самостійне, окреме соціальне явище !? Штучне або природне?
До створення Футбольної асоціації Англії у 1863 році і введення загальних правил, попередником сучасної гри був «футбол натовпом». У 7-9 століттях в Англії і на прилеглих територіях (Нормандія, Бретань, Пікардія, Уельс, Шотландія, Ірландія) існувала найпопулярніша і жорстка, на той момент часу, гра між командами різних сіл, яка проходила у дні торжеств і свят. Живучи поблизу від місця гри, забивали вікна своїх будинків. Протиборчі команди намагалися доставити м’яч на центральну площу ворожого села або на ринкову площу іншого району свого міста. Тривалість ігор становила 16 годин. Учасники могли бити м’яч ногами і носити його у руках. Грати можна було і на льоду, замерзлій з настанням холодів річки. Існують різні версії того, як саме виник «футбол натовпом». «Футбол на Масляну», як різновид, мав досить смутні правила, які забороняли тільки вбивства гравців під час кулачного бою стінка на стінку. Легенди міста Дербі кажуть, що гра народилася у Британії приблизно у третьому столітті під час гулянь з приводу перемоги над римлянами. Легенди міст Кінгстона-на-Темзі і Честера свідчать, що все зародилося з пинання відрубаної голови переможеного данського принца.
Чи не нагадує це вам старовинну слов’янську забаву – стеношний бій? Коли у кулачної сутичці сходилися між собою вулиця на вулицю, район на район, село на село. У стеношному бою брало участь чоловіче населення від 16 до 60 років, у кількості від 10 до кількох сотень людей. Наймасовіші бої стінка на стінку влаштовувалися на Масляну. У літописних відомостях йдеться про святкові масові бої не тільки на Русі, але й на мостах Венеції, наприклад. У Венеції змагання починалися з боїв «один на один», після чого за справу бралися і команди у повному складі. Часто сходилися на замерзлих річках, які були головними транспортними і військовими артеріями – ймовірність бою на льоду у воєнний час була велика. Результат таких протистоянь вирішували не тільки дружинники (професійні ратники), але й ополченці – простий люд з селян і ремісників, які змушені були себе готувати до воєн між справами. Питання стосувалося виживання, так як війни йшли практично безперервно, будь-який чоловік по стану повинен був мати ратні навички. Це був відмінний спосіб тренування і підготовки хлопчаків на шляху військового становлення, підтримки бійцівської форми зрілого чоловіка. Стінка на стінку у дні свят було частиною обряду і символізувало боротьбу: зими і весни (Масниця), світлих і темних сил (Купала).
Аналогії в обряді проведення змагань на Масляну і свято літнього сонцестояння у англійців і слов’ян, говорять про те, що це явище масштабне, і не належить якому-небудь народу конкретно.
У хроніках залишилися записи навіть про фатальні інциденти, витворені натовпом через футбол. Випадки, датовані 1280 і 1312 роками, описують смертельні інциденти, які сталися внаслідок гри у футбол з ножами на поясі. У 1314 Король Едвард Другий заборонив футбол натовпом, так як «суєта навколо великого м’яча» заважала торгівлі. Згодом Едвард Третій, Річард Другий, Генрі Четвертий, Генрі Шостий і Джеймс Третій намагалися заборонити гру. Але народна любов до неї була настільки сильною, що навіть Шекспір згадав її у своїй «Комедії помилок»:
«Да будто я такой дурак уж круглый,
Чтобы меня, как мяч, пинать ногой?
Оттуда гонит он, а вы – туда;
По крайней мере хоть обшейте кожей! (Уходит.)».
У 1793 році згадується, а у 1867 році докладно описується у Миколи Пом’яловського у творі «Нариси бурси» Новгородська гра у м’яч – кіла. М’яч штовхають руками і ногами, вона містить у собі елементи силового єдиноборства. Взяття «міста» суперника (занесення м’яча у залікову зону супротивника), є метою гри.
Ще раніше в історії гри з м’ячем, після розпаду Римської імперії, були відомі гри під назвами «па супь» у Франції, і «кальчіо» в Італії. Через деякий час Флорентійська гра ногами отримала спрощену назву Кальчо. Дві команди по 27 чоловік намагалися занести м’яч на зазначені у полі місця з використанням рук і ніг.
Спочатку, «Флорентійська гра у ножний м’яч» (як називав її Леонардо да Вінчі) призначалася для вищих верств суспільства – аристократів. Змагання проходили щовечора між Богоявленням і Великим Постом. Папи Клемент VII, Лев IX і Урбан VIII навіть самі брали участь в іграх; про гру писав Нікколо Макіавеллі.
Всі прийоми кулачного бою і боротьби на полі віталися, що додавало грі необхідної колоритності і видовищності. Гру обслуговували суддівські бригади і вищі судді. І у наші дні можна побачити флорентійський кальчо. Заключний матч традиційно припадає на день Іоанна Хрестителя – святого покровителя Флоренції. У 17 ст. прихильники страченого англійського короля Карла I бігли до Італії, де познайомилися з цією грою, а після сходження на престол у 1660 Карла II впровадили її в Англії. Ще раніше відомо про грецьку гру «Епіскирос», яку перейняли римляни, давши їй назву «Гарпаструм», і змінивши правила. У цій грі, яка використовувалася як військове тренування легіонерів, слід було провести м’яч між двома стійками. У змаганні брало участь від 5 до 12 чоловік у кожній команді. Територія гри – прямокутне поле з відведеними межами, яке було розділене центральною лінією на дві половини. Кожна команда легіонерів зобов’язана була зберегти м’яч на своїй половині якомога довше, у той час як опоненти намагалися захопити його і з ним пробитися на свою половину. Гра відрізнялася жорсткістю і більшою кількістю протиборств. Гра поширювалася по території Європи разом з войовничими легіонерами. Британці, наприклад, не тільки запозичили «Гарпаструм» у легіонерів, а й у 217 р н.е. виграли матч у римлян.
Середина XIX століття виявилася тим знаковим моментом, коли римський гарпаструм розділився на сучасні футбол і регбі-футбол. Окрім розважальної складової у грі був задум і прикладного характеру – підготовка воїнів. Імператор Юлій Цезар використовував гру для підтримки фізичної форми і боєготовності своїх воїнів.
Римський філософ і медик Гален у трактаті «Про вправи з малим м’ячем» відзначав, що гарпаструм «краще боротьби або бігу, оскільки він зміцнює всі частини тіла одночасно, не займає багато часу і нічого не варто». Також Гален відзначав, що гра розвиває стратегічне мислення і дозволяє відпрацьовувати «багато борцівських захватів».
Античні ігри з м’ячем були не просто забавами, вони часто перепліталися з релігійними обрядами. У стародавньому Єгипті кожна з команд грала за своїх богів. І тріумф отримували не заради власної слави, а в ім’я богів. М’яч у них був дерев’яний, а заганяли його у ворота вигнутими палицями.
Футбол у Піднебесній був одним із способів бойової підготовки воїнів. Гра «чжу ке» існувала на азіатському континенті у період з 206-го по 25-й роки до нашої ери. Гравці могли не тільки штовхати м’яч ногами, а й передавати його партнерам по команді будь-якою частиною руки, крім долонь. Професор історії мистецтва в Єльському університеті Мері Міллер стверджує, що «Ідея командного спорту була винайдена у Мезоамериці». На великому географічному просторі від Мексики до Коста-Ріки, стародавні цивілізації змагалися у грі, у якій використовувався важкий м’яч, зроблений з речовини, отриманого з деревної смоли. У ацтеків її називали ullamaliztli, у майя – pok-ta-pok або pitz. Гравці могли вести м’яч, використовуючи тільки ноги, стегна, сідниці, у інших племенах для ведення м’яча використовували щось на зразок біти. Гра руками була заборонена. Якщо гравець потрапляв м’ячем у високе кільце, це і вважалося переможним кінцем гри. Така гра займала священне місце у релігії і підготовці воїнів. Ацтецькі вожді використовували її як заміну війні між племенами. У культурах майя і Веракруса ставки були ще вище: тих, хто програв у деяких ритуальних іграх приносили у жертву.
В епосі майя-кіче “Пополь-Вух”, названий Ю.В. Березкіним міфом про “героїв-месників”, боротьба божественних близнюків з антагоністами вирішується у формі гри у м’яч.
Боги кидають виклик близнюкам, щоб заволодіти їх спорядженням і погубити братів. Брати ховають спорядження і спускаються у пекло без нього. Вночі брати перевіряються у “Будинках випробувань”, а днем грають у м’яч з богами смерті. Герої зазнають поразки, і гинуть на ігровому майданчику.
Молодша пара близнюків, бажаючи помститися за загиблих батька і дядька, очищає новий майданчик, тупотом ніг і стуком м’яча дратують богів смерті. Владики пекла викликають юнаків на змагання. Але завдяки кмітливості і містичним здібностям – як власним, так і своїх помічників, – герої проходять випробування, вбиваючи головних правителів Шібальби. Дослідники Ю.В. Кнорозовий і Ю.Є. Березкін звертають увагу на сюжет обряду ініціації: випробування героїв-близнюків у пеклі, ведучі та їх подальшого відродження (першої пари – у своїх дітях, другий – у світила). Стадіон моделював світову печеру і одночасно був дорогий у неї, що особливо видно на стадіонах “відкритого” типу. Через центр поля проходила вертикальна вісь світу – стовбур світового дерева.
Ворота виступають як ініціює пащу печери, вхід до печери-пекло розумівся як тимчасова смерть, що визначала відродження.
Гравець, який потрапляв м’ячем у кільце, виконував танець і гімн, приносив обов’язкову жертву «ідолу стадіону і каменю». Прохід м’яча через ворота-кільце сприймався як встановлення зв’язку з тим божеством, якому присвячувалися гри на стадіоні (так цей аспект ігрового ритуалу інтерпретує Г.В. ван Бюссель). І це був один із способів подолання простору і часу для проникнення до печери. Ще були способи проникнення через кров (своя-частково, жертви-повністю) і за допомогою наркотичного трансу.
За структурою і символікою ігрове дійство наближене до наркотичного трансу. А сцени битв, ігор, полювання, жертвоприношень і поминальних ритуалів отримують однаковий набір іконографічних символів.
Існує міф про те, що суперництво двох команд у Даінсі, в Ель-тахіні, Чичен-Іці завершувалося жертвопринесенням у центрі поля («місце черепа»). Перед м’ячем капітан команди, що отримала перемогу, обезголовлює або вириває серце у капітана команди, що програла. У сценах на судинах розкривається ще один архаїчний універсальний пласт ініціаціонної символіки, пов’язаний із грою у м’яч і мисливським культом.
Так юнаки ставали чоловіками: знаходили новий вигляд, духу-помічника і сакральні знання, завойовували право полювати, проливати кров, вступати до шлюбу.
На поле стадіону через гру, ймовірно відтворювалася “епоха творіння”, коли тотемні першопредки майа грали у м’яч двома командами у центрі світобудови (можливо це та сама “первісна” гра, яка послужила моделлю для подальшого поділу суспільства на дуальні протиборчі половини). Сам м’яч асоціювався і з іншим видом життєвої субстанції – душею людини.
Гру розглядали як військову підготовку і ритуальний жертовний танець: гравці у сценах на барельєфах трибун танцюють під акомпанемент тріскачок і барабанів з точно такими ж жестами і зброєю, що й воїни перед вівтарем. Сурмачі, що дмуть у сурми і сигнальні раковини у момент переможного кидка, символізують про те, що мета реалізована і настав час жертвопринесення.
Стадіон символізував шлях у країну предків (в ольмеків був спектакль про прихід предків з північної прабатьківщини): забиваючи м’яч з південної частини поля у північну або спускаючи його по східцях до центру поля, символьно проводився шлях у країну предків на півночі.
Гра виконувала ще одну функцію – пророцтв. Наприклад, після гри на Тескатлачко (назва «стадіон-дзеркало») відправлялися посланці до богів-Мавп. Вони, як покровителі гри, через символіку чисел (забиті м’ячі, удари по воротах, кількість виграних єдиноборств) тлумачили значення. Кращі гравці ставали героями і посередниками між людьми і богами, їм поклонялися після смерті як напівбогам.
Ще з доісторичних часів людство займалося полюванням, так як це було питання виживання. Згодом способи і методи полювання змінювалися. Уявіть собі ситуацію, поблизу стоянки племені помічена невелика тварина розміром із зайця. Хтось першим зреагував, просигналив і плем’я встало на ноги, почалася ловля. Звіра намагалися бити ногами і палицями, але ніхто не прагнув схопити його руками, на рівні мисливських інстинктів витає думка – тварина може вкусити. Звіра тримали у периметрі і не давали можливості вибігти. «Конкуренти» билися між собою. Мисливці знають, що таке «загін». Ланцюг кінних або піших людей жене звіра до якоїсь кінцевої мети: до огорожі з сильцями, до річки, до ями, до пасток. У таких «воротах» закінчувалося полювання і починалася бійня. Дитячі ігри з невеликим опудалом – подобу полювання і тренування військових навичок. Колективні гри є відображенням колективного несвідомого, архетипологічної пам’яті поколінь. У колективно-ігровій взаємодії можна перевірити, на що потенційно здатний той чи інший член групи, які форми спілкування з іншими він використовує. У груповій взаємодії формується індивідуальна мотиваційна енергія, яка направляється на досягнення спільної мети всієї групи з одного боку, а з іншого-є показником здібностей самої людини і її переваги над іншими через виграш у складі команди.
Агресія у колективній грі така ж реальна, як у битві. І зовнішня, через емоції, жести, міміку, і внутрішня, яку людина придушує і стримує. Стираються межі між молодим і старим, сильним і слабким. Без тілесних ушкоджень вийти важко. А якщо штовхали і ногою тушку тварини, а голову переможеного ворога, тут вступали інші психологічні механізми. І чим жорсткіше обходилися з поваленим ворогом, тим було менше шансів, що з сусіднього племені хтось зважиться напасти. Той, хто не брав участі у реальній битві, у колективному екстазі долучалися до перемоги, штовхаючи те, що залишилося від ворога.
А. Гнепп досліджуючи обряди життєвого циклу, визначив їх мету: «… забезпечити людині перехід з одного певного стану в інше, у свою чергу таке ж само певне». Посвячення через обряд дає людині можливість перейти у більш високий статус.
Набуття більш високого статусу у традиційній культурі було можливим не тільки через «фізичну» реалізацію обряду, а й поліпшення морально-етичних якостей людини (групи людей, етнічної спільності), що сприяють виживанню у критичних ситуаціях. Під критичною ситуацією з психологічної точки зору слід розуміти ситуацію невизначеності, у якій людина стикається з неможливістю реалізації значущих внутрішніх потреб свого життя.
У цьому і полягає можливий сенс обрядів – у трансляції колективних (етнічних) цінностей в індивідуальне життя.
Агресія неминуче супроводжує людину протягом всієї історії і в усіх культурно-історичних формах. Більш того, вчинення символічного акту агресії (насильства) часто розглядалося як необхідна умова переходу від соціального статусу «дитина» до соціального статусу «чоловік» – коли необхідно було добути мисливський трофей або скальп ворога, до недавнього часу – піти до армії (цим самим підтверджувалася хоча б готовність до агресії). У тій чи іншій мірі потреба у здійсненні акту агресії або насильства відчувають всі люди (всі хлопчики грають у війну, б’ються один з одним і т. д.). У одних схильність до насильства вище, ніж у інших.
Також варто зауважити, що завжди і, мабуть, у всіх країнах у значної частини населення існує потреба поділу представників навколишнього світу на «своїх» і «чужих». Для частини з них, продовжуючи тему насильства, ідеальний варіант – це об’єднання «своїх», щоб бити «чужих». Найпростіший спосіб знайти «своїх» – територіальний (один клуб, одна вулиця, один район, одне село, одне місто). Тоді і чужий теж буде обраний за територіальною ознакою, причому, як правило, буде вибрано найближче територіальне утворення (клуб, вулиця, район, село, місто), щоб збільшити кількість сутичок. Футбольний фанатизм ідеально задовольняє ці потреби. Причому має додатково один великий плюс – можливість добровільного входу / виходу. Фанат має можливість вирішувати, коли вступити у конфліктну ситуацію (є бажання брати участь в акті насильства – потрібно зібратися і поїхати в інше місто, немає бажання – можна залишитися вдома) і коли вийти з неї.
Лао-цзи у своїх працях писав, що «… коли у душі виснажуються вірність і правда, віра і честь, які випливають із сили духу у потоці світу рухами всесвіту у просторі людської душі, тоді і будується обряд, як пастка духу.» Люди бояться майбутнього і смерті, – як невідомого.
Виникнувши у далекій давнині, народні ігри з м’ячем, будучи складним і поліфункціональним явищем, тривалий час відповідали нагальним потребам людини, впливали на багато сторін життя традиційного суспільства. Збираючи цілісне уявлення про гру у м’яч з осколків традицій і обрядів різних етносів на різних територіях, можна констатувати факт, що такі ігри несли у собі такі соціальні функції: військово-прикладну, виховання, розваги, видовищно-емоційну, компенсаторну, комунікативну, ритуально-магічну, обрядову, символьну, інструменту звичайного права, спеціальної підготовки до деяких традиційних видів трудової діяльності, полюванні. Історико-етнографічне дослідження цієї галузі народної культури дозволяє багато у чому з’ясувати, як і у яких умовах у народному середовищі купувалися вміння, навички і якості, необхідні для захисту свого будинку, села, села, громади, міста, країни у цілому і, у необхідних випадках, для нападу. Військова змагально-ігрова традиція є однією з найбільш значущих сфер чоловічої складової народної культури. Ну а якщо до цієї традиції додати обрядову, ритуальну, символьну, пророчу функцію, то такий симбіоз буде доноситься через століття. І мине тисяча років, початковий сенс ототожнення забудеться, а елемент гри залишиться у ритуальній, обрядовій, пророчій формі – у вигляді букмекерських ставок, підтримкою фанатів на стадіоні піснями і скандуваннями, святкування взяття воріт танцями, розведення м’яча з центру поля, силового протистояння прихильників команд. Це первісна основа магічних дій, які закріплені у пам’яті у вигляді схем (гол-розведення з центру поля, гол-танця, гол-радості, гол-протесту, гол-помсти і т.д.)
У силу вище написаного, явище «футбольного хуліганства» треба розглядати, як явище комплексне, архаїчне, сформоване століттями. Причина явища криється у соціальних функціях, які породжувала гра з м’ячем. І той, хто збирається боротися з цим явищем (правоохоронці, футбольні функціонери), повинні це враховувати. Футбол розбурхує пам’ять предків, первісні інстинкти. Програш улюбленої команди викликає велике обурення, це не просто поразка у колективній грі, а у сакральному підтексті, це повалення, падіння Бога, тоді як виграш – його піднесення.
Дослідник Оллі Грін
Список використаної літератури:
- Василюк Ф.Е. Психологія переживання (аналіз подолання критичних ситуацій). М., 1984
- Махліна С.Т. Знаки, символи і коди культур Сходу і Заходу. Видавництво «Алетейя» (СПб.) 2017
- Геннеп А. Обряди переходу. Систематичне вивчення обрядів / пер. з фр. М., 1999.
- Мальцев О. Лопатюк І. Підручник з нейрофзіологіі. 2012
- Тернер В. Символ і ритуал. М., 1983
- Лао-цзи. У перекладі і з коментарями Виноградського Б. Книга про істину і силу. Видавництво Ексмо, 2016, с.480
- Горбунов Б.В. Дисертація на тему: Військова змагально-ігрова традиція у народній культурі росіян. М., 1997.
- Брімсон Едді. Куди б ми не їхали. Видавництво: Амфора, 2006, с.352
- Бородатова А.А. Історія і семіотика індіанських культур Америки. М., 2002, с. 129-175
- Пополь Вух. М., Л., 1959. С. 31-79.
- Березкін Ю.Є. Міфологія індіанців Америки …; Ichon A. La religion des Totonaques de la Sierra. Paris, 1969. P. 63-69
- Кнорозов Ю.В. Написи на кераміці древніх майя // Рукопис доповіді на конференції “Круглий стіл із доколумбових колекцій у музеях Європи”. Л., 1985; Кнорозов Ю.В., Єршова Г.Г. Написи майя … С. 114-151.
- Футбол як релігія: вболівальники або фани?: дайджест / МБУК «ЦБС» м Армавіра, організац.-метод. відділ ЦМБ ім. Н. К. Крупської; сост. І. В. Заїка; ред. М. А. Плешивцева; відп. за вип. О. Н. Нефедова. – Армавір, 2012. – 36 с.
- Єфремов А. Містика Півночі. Видавництво: Strelbytskyy Multimedia Publishing. Київ, 2019
- Валь Альфред. Історія футболу. АСТ, Астрель, 2014
- Футбол. Енциклопедія. У 3 томах. Видавництво: Людина. 2013
Підписуйтеся на Telegram канал: https://t.me/lnvistnik