Продовжуючи серію розмов про «Експедиційний корпус» – науковий підрозділ НДІ «Пам’яті» ім. Г.С. Попова, наш спеціальний кореспондент зустрівся з Мариною Валеріївною Бербер – експертом-психосамологом «Академії прикладних наук», секретарем керівника ОРВ УАН академіка Мальцева Олега Вікторовича, науковим співробітником НДІ «Пам’яті», дійсним членом Експедиційного корпусу та експертом-поліграфологом.
– Як Ви прийшли до експедиційного корпусу? З чого почалася Ваша співпраця та участь? І у яких експедиціях брали участь?
– Я працювала психосомологом в Академії прикладних наук. Коли було засновано науково-дослідний інститут «Пам’яті» та науково-дослідний інститут «Судбоаналізу», стала їх науковим співробітником. Знала, що існує експедиційний корпус та те, що проходить науково-дослідна робота з підготовки до експедиції. Експедиційний корпус – один із основних напрямів наукової та дослідницької діяльності НДІ «Пам’яті» і, звичайно, дуже хотілося взяти участь у цьому самій. Експедиційний корпус – це величезна махіна, яку дуже важко описати коротко. У цій кузні і теорія, і практика, і кадри, і технології куються. Звичайно, для мене це було дуже важливо у пізнавальному, науковому, професійному та просто людському розумінні. Участь в експедиціях, стати дійсним членом Експедиційного корпусу – це величезне досягнення та честь.
– Експедиція починається не з експедиції?
– За кожною експедицією визначаються цілі та завдання, розробляється план експедиції. Звісно, і це було дуже цікаво. Почалася організація та всебічна підготовка до однієї з перших експедицій на Сицилію. На той час у мене з’явилася можливість брати участь в експедиції. Висувалися певні вимоги. Наприклад, треба було знати італійську мову. Я за неї і засіла. Із завданням, загалом, упоралася, була включена до експедиції. І вирушила у ту далеку дорогу як помічник Олега Вікторовича, керівника Експедиційного корпусу. Там, за кордоном, в Італії цілком стерпно говорила італійською, брала участь у комплексі експедиційної роботи. Ми отримали потрібну інформацію, зняли документальний фільм «Своя релігія» та впоралися із планом завдань, поставлених перед Експедиційним корпусом.
Так склалося, що мені випала честь та завидна можливість попрацювати у трьох експедиціях. Поки що, принаймні. Перша з них – сицилійська, 2015 року. Друга називалася Флорентійською, бо база експедиційного корпусу тоді, у 2019 році, була у Флоренції, і ще одна – перша українська експедиція. Вона припала на 2021 рік, на час пандемії. Це три основні експедиції, у яких я брала участь особисто. Зауважу: це були експедиції, що «зламують». Тобто, за такими маршрутами, дослідницькими напрямками й у ті місця, де раніше ми не були. У цих напрямках наш експедиційний корпус працював уперше. Після певної кількості експедицій та високого рівня роботи, їх учасник може стати дійсним членом Експедиційного корпусу, експертом у тих чи інших напрямках, тематиці, дослідженнях.
– Про деяких землян говорять: змалку, з дитинства – жаби-мандрівники. Їх тягне кудись муза далеких мандрівок. Ви, взагалі кажучи, у дитинстві, у підлітковому віці, юності мріяли про такі переміщення? Чи випадково знайшли собі це?
– У якийсь період мене подібне цікавило, хоч і цілком помірковано. Це було до знайомства з Олегом Вікторовичем, до роботи у компанії та інститутах. Світ хотілося подивитися, особливо деякі місця. Але тоді я навіть сама собі, напевно, не могла б відповісти на запитання, навіщо мені це потрібно і що я з цим робитиму? Тягнуло? Так мабуть. І чомусь одним із таких місць була Сицилія. Тобто мені дуже хотілося потрапити саме до Сицилії, до Італії. І саме мені пощастило. Скажімо, мені пощастило потрапити до першої експедиції, сицилійської. Були й наступні експедиційні виїзди на Сицилію, а також і в інших напрямках Італії, але сицилійська була найбажанішою, ще до того моменту, як її було заплановано.
– На якій стадії ви особисто включаєте цю роботу?
– Із самого початку експедиційної підготовки. Коли тільки намічається маршрут, цілі-завдання, розробляється, вивіряється і затверджується план. Це дуже серйозна, різнобічна та копітка робота. Від її результату залежить дуже багато. Хоча, звісно, під час реалізації планів багато уточнюється, щось коригується, виходячи із ситуацій. Ось, скажімо, перша експедиція, у якій мені довелося брати участь, присвячувалася технології тріумфу. Тобто завдання експедиційного корпусу було показати у фільмі «Своя релігія» на прикладі сицилійців як людина стає капо. У сенсі – виростає до головного авторитету для свого оточення у роботі та житті. Як і яким чином він досягає цього успіху.
Друга експедиція була у Тоскані – Флорентійська, вона була присвячена терапії. І під час цієї експедиції було написано дві книги, одна з яких – монографія «Фотографія як джерело наукової інформації». Справа вийшла дуже складною ще й тому, що сама Тоскана досить специфічна. Уявіть: буквально у будь-якому місті, на будь-якому об’єкті, куди б ми не приїхали, скрізь отримували… обман. У джерелах – одне, а приїжджаєш і бачиш абсолютно інше – те, про що ніхто не говорить і не пише. Це, звичайно, дуже ускладнювало нашу роботу, але, як відомо, для Експедиційного корпусу немає невирішуваних завдань, тому весь план на експедицію був, як завжди, перевиконаний.
Експедиційна група у Тоскані
Ну і третя – українська експедиція. Вона й сама по собі була непростою. Потрібно зауважити, що простих експедицій у нас взагалі не буває. І у цій експедиції нам випало завдання працювати під час пандемії. Україна для дослідження дуже цікава – у плані історії, архітектури, менталітету та в інших аспектах. І ось цілком очевидним стало те, що на значній частині країни дуже багато будівель європейського типу, західної архітектури. Будівлі багато читаються поставленим оком (озброєним наукою поглядом), можна сказати, як книги. І те, що експедиції нашій вдалося «прочитати» таким чином, круто повертає звичні уявлення, що давно склалися. Буквально – на сто вісімдесят градусів. У двох-трьох словах не описати і передати всього. Але, що точно можна сказати, так це те, що все не так, як вам здається, і українська архітектура нічим не відрізняється від європейської, яку ми бачимо у наші дні у різних країнах Європи. З усіма результатами експедиції докладніше ви можете ознайомитись на сайті журналу «Експедиція » та офіційному сайті Олега Вікторовича Мальцева.
– Такий життєвий режим має дещо змінювати у людині. Яка різниця між тим, що Ви думали про все це попередньо, так би мовити, на березі, і тим, коли вже є практика далекого плавання і Ви знаєте все, так би мовити, зсередини?
– Кожна експедиція – це завжди щось нове і найчастіше невідоме для себе. Існують експедиційні виїзди, де повторно допрацьовуються певні напрямки, міста, технології. Поглиблюються та перевіряються дослідження на практиці, уточнюються та підтверджуються гіпотези. Але навіть там, де вже побував одного чи два рази експедиційний корпус, все одно це – новизна, відкриття. Як кажуть: двічі в одну річку не ввійдеш. І повертаєшся звідти інший. Так, лише трохи, але інший. Завжди щось нове тобі відкривається, чогось навчаєшся. І багато на що дивишся вже інакше, але, у першу чергу, починаючи з себе.
– Взагалі традиційно наукова діяльність сприймається простими смертними як процес спокійний, плавний, навіть повільний. Передбачається кабінетна, лабораторна, музейно-бібліотечна тиша. Адже не можна не помітити: ритм життєдіяльності корпусу зовсім інший. І тут, під час підготовки, й у самій експедиції.
– Ну, сучасність повсюдно вносить ритмічні корективи до багатьох видів діяльності. Щодо нашої справи, ритмічність тут особливо важлива. Так, в експедиції все потрібно робити злагоджено та швидко. Від цього залежить результат. Ось ви сказали про далеке наше плавання. Так, це як вихід корабля у море. І діяти, і розуміти потрібно у ногу з часом, інакше можна залишитися за бортом. Зупинятися, повертатися, сходити на берег ніколи. Час у нас тече за Ейнштейном – не так, як поза експедиціями. Це виробляє специфічні навички. Що особливо відчутно потім, коли повертаємось, так би мовити, на сушу.
– І все ж таки: участь в експедиційному корпусі, як Ви бачите зараз, щось особисто у Вас самій змінило?
– Ви знаєте, кожна людина до себе не дуже об’єктивна. До того ж відомо, що сама течія життя – чи на суші, чи на морі, у повітрі, так чи інакше, людину змінює. Але я можу сказати таке: зміни, пов’язані з життєдіяльністю у нашому експедиційному корпусі, мені помітні – у світосприйнятті, висновках, поглядах. У відносинах. Навіть у поведінкових моментах. Дуже багато саме експедиція допомогла побачити зовсім інакше, осмислити інакше. Чи правда це? Принаймні наближення до неї. Крім того, експедиція загартовує. Можна сказати, як сталь. Знову ж таки, паралель з далеким плаванням: вийшли у море – все, ти вже не можеш сказати, що, наприклад, втомилася і бажаєш розслабитися. Тому виразно і безперервно відчуваєш, що від тебе певною мірою також залежить спільна справа і люди, з якими ти вийшла у плавання. Спрацьовує авторитет та приклад роботи нашого капітана – Олега Мальцева. Його підводити не можна. Це надихає, надає сили. Дисциплінує. Думаю, щось подібне вам скаже будь-який учасник експедиції.
– Єдине питання до всіх учасників – прийшла і Ваша черга. Яка з експедицій для Вас найяскравіша та найпам’ятніша?
– Складно сказати. Всі незабутні та особливі по-своєму, тому що навчаєшся у кожній експедиції чомусь новому. Та й вони багато у чому абсолютно різні. Але якщо вибирати саму…, то це, звичайно ж, моя перша експедиція – сицилійська. Сама Сицилія – вона зачаровує. Хто їздив на Сицилію, хто брав участь у наших симпозіумах, що проходили у самому серці Сицилії – у Палермо – всі заражаються неповторною цією державою. Неповторно тут все: люди, менталітет, архітектура, атмосфера. Це яскравіше і пам’ятніше навіть за усю Тоскану, за всієї її перевантаженості культурно й історично. Туди тягне знову та знову – приїжджати, досліджувати, працювати, вчитися. Так, тому я виділила б саме Сицилію.
– Уявимо Ваш сицилійський щоденник. На якій сторінці його відкриємо?
– Знімався там фільм “Своя релігія” про технологію тріумфу. Як стати цією успішною людиною, шанованою, авторитетною та ефективною. Уявіть: під час зйомок ми йдемо вузькою вуличкою. Житлові квартали, будинки на всі боки. І ось Олег Вікторович каже нам: не забувайте, мовляв, дивитися нагору. А що там? А там, угорі, на балконах і через вуличку – розвішана білизна. Щось подібне до нашої Молдаванки чи Пересипу. Типова глуха околиця – хоч й у самому серці Палермо. Відволікатися нам не було коли, йшли зйомки. Але, згідно з вказівкою капітана, нагору поглядали. Навіщо, чому? Каже: не забувайте, що перебуваєте на Сицилії. Це Палермо, де тебе щомиті тренують. Не розуміли. Поки прямо перед нами з одного з балконів не вилився тазик води. Нечистої, зрозуміло. Прямо надвір. І аж ніяк не за нашим планом.
– То була саме вода?
– На той момент саме вода. Можна сказати, нам ще пощастило. На Сицилії завжди треба бути напоготові. Контролювати простір. Ловити ворон не рекомендується. Був колись такий популярний радянський фільм-комедія «Вулиця сповнена несподіванок». Якби ми свою стрічку знімали про ті вулиці, то її й назвали б так. Але навряд чи це була б комедія. До речі, навик дивитися у всі боки, під ноги і вгору – не зайвий і в Одесі. Вік живи вік учись.
– Яким є Ваш особистий внесок у те, що привезла експедиція?
– Перше – це участь у фільмі: я була зайнята і у зйомках, і в підготовці експедиції. Як уже сказано, помічник Олега Вікторовича. І брала участь на всіх стадіях експедиції. Загалом складно відповісти на запитання – що я робила в експедиції. Куди простіше пояснити, чого не робила. Приблизно так вам скаже будь-який учасник. Основна частина наукової роботи, технологічна частина – це лежить на Олегу Вікторовичу. Ну і, відповідно, ти обов’язково береш участь у цьому. Сторонніх спостерігачів та туристів у корпусі немає. У реалізації експедиційного плану беруть участь усі.
– Чи все у Вас виходило? Чи не було якихось невдач? Несподіваних, як кажуть, поворотів теми?
– Звичайно, бувало. Взяти хоча б такі аспекти, як менталітет та мовний бар’єр. Коли ми знімали фільм «Своя релігія», ми їздили до різних міст, у тому числі зйомки однієї із серій фільму були у невеликому гірському містечку Корлеоне. Ніби там жив Хрещений Батько. Цей населений пункт у гірській місцевості. Тихий, маленький, непримітний. На мені була відповідальність за харчування експедиційної групи у ресторані. Вибирати заклад не довелося (все було закрито, крім одного), тому що ми потрапили на час сієсти. І там вже у ході зйомки мені далеко не відразу вдалося порозумітися з офіціантом. Нам приносили не те, що ми замовляли. Наприклад, замість томатного соку було подано томатний суп. І все з незмінною посмішкою. Враження було таке, що це знущання. Або якесь випробування. Але, зрештою, вдалося все полагодити, і ми відзняли матеріал для фільму та смачно пообідали. Дрібниця, звичайно, але запам’яталося назавжди. Людський чинник – і на Сицилії – людський чинник.
Ось ми звикли до того, що договір дорожчий за гроші. А от із місцевими завжди треба бути напоготові. Вони можуть собі дозволити забути щось, переплутати, не зрозуміти чи проґавити. А у нас у роботі це неприпустимо. Розбираєшся – сміються, розводять руками. Адже немає часу сидіти, розбиратися та шукати варіанти. Але це теж свого роду наука. Потрібно вміти робити справу у будь-яких умовах. План експедиційний потрібно виконувати. А це – ланки єдиного ланцюга. І ти відповідаєш за певні ланки. Якщо відбувається збій – це може вплинути на весь ланцюжок дій.
– Ось інші Ваші колеги говорять про дива деяких своїх вражень і станів при відвідуванні об’єктів. Особисто з Вами було щось подібне?
– Так, мабуть. Вперше зі мною сталося щось подібне на Сицилії. У Палермо. У головному соборі Успіння Святої Богоматері ми спочатку розглядали лише фасад, зовні він сприймається як щось величезне і вельми значне, з безліччю фігур і символів. І ось коли уважно вдивляєшся у ці ні на що не схожі символи, відбувається… зі мною відбувалося якесь відключення від цього світу. Це було, здавалося, ніби перенесення в інші часи, і у цьому світі час зупиняється. Я поділилася цим враженням із Олегом Вікторовичем – виявилося, таке відбувається не зі мною однією. Через символи, зображені на фасаді храму Бог говорить із людиною. Якщо, звичайно, рівень сприйняття людини здатний це сприйняти. Ні багато, ні мало. Настільки мудрими, вмілими і могутніми були предки, закладаючи в архітектурі символи, що зберігаються століттями і такими, що справляють такий ефект на нас, нащадків. Чи можемо ми сьогодні щось подібне?
– Такі враження та настрої побачене викликає, як я зрозумів, не у всіх?
– То ж не всім і займатися науковими дослідженнями. Як то кажуть, той, хто має очі, нехай побачить. Адже це не просто архітектура як краса мистецтва. Хоча й у цьому аспекті так воно і є: все дуже гарно. Це послання через століття, відкрита Книга Буття. І читає її, звісно, не всякий. Я сказала б: такий буклет – не для круїзних туристів. Дивляться багато хто, бачать далеко не всі. Вважається, що архітектура – це підручники, залишені нам нашими предками, у яких зашифровані знання, технології та інше, що дозволяє гідно жити. Наприклад, дуже багато хто бачив зображення кораблів на фасадах і дахах мюнхенських будинків. А замислився над цим лише академік Мальцев Олег Вікторович. На що й звернув увагу. Адже у Мюнхені немає моря. І нічого там не пов’язано з морською тематикою.
– А що ж хотіли таким чином сказати зодчі? Щось хотіли нам передати, залишаючи ті кораблі у самому серці сухопутного міста?
– Ефект вражаючий: щоразу, проходячи тут, читаєш як би все наново. Як вподобана книга: знаєш, здається, назубок навіть те, де між сторінками залишилися крихти печива або між рядками – плями кави. А вчитуєшся – і знаходиш щось інше, що не побачив учора чи рік тому. Я у Палермо бувала неодноразово. Завжди все те саме. І завжди щось нове. Якби не прийнята у нас тверда наукова позиція, я навіть вжила б такі терміни, як чудеса, як містика. Принаймні у незвичайності таких відчуттів та настроїв можу ручатися.
– Колеги Ваші розповідали, що майже у всіх експедиціях зустрічалися і з іншим дивним явищем: широко відомі за пресою, взагалі – літературою, мистецтвом місця та будови насправді виявлялися не надто витонченою підробкою на кшталт театральних бутафорій та декорацій.
– Саме це з нами й відбувалося у Флорентійській експедиції. Усім відома Пізанська вежа – просто Дісней Ленд, який нічого історичного не представляє, а просто створений виключно з метою заробітку грошей. А ось ми були у місті Равенна. І суто випадково, вже на виїзді з міста, завершивши роботу, ми побачили справжню Пізанську вежу. Це була така сама споруда, яка виглядає як Пізанська у Пізі, але зовні набагато старіша і не так доглянута. Знаєте, коли під’їжджаєш до Пізи, тобі вказують на одне огороджене місце і всіляко допомагають його відвідати. Скупчення історичної архітектури. І чомусь усі ці споруди знаходяться в одному місці. Як може ціле місто бути побудоване? Піза – місто не маленьке, але вся, скажімо, культурно-історична її частина, історичні пам’ятки підозрілим чином скомпоновані на певному огородженому шматочку території. Будь ласка, дивися, спостерігай, вивчай. Тільки, зрозуміло… купи квиток. Плюс напої – прохолодні, міцні, морозиво та інша інфраструктура. А ось ті місця та будівлі, які справді мають історичну цінність – безкоштовні. Туди нікого не звуть… і вони нікому не цікаві.
Експедиційна група у місті Піза
Але що найцікавіше, те ніби нікому не потрібно. Равенівська вежа – не Пізанська, але вона – справжня.
– Щось подібне йдеться і про Запорізьку Січ?
– Я розумію, багатьом важко у це повірити. Велика психологічна інерція. Але Запорізька Січ… жодною Запорізькою Січчю не є. Це острів, який теж влаштували у вигляді декорацій. Так, якщо завгодно – Діснейленд. Рік у рік доводять: тут була Запорізька Січ. Тому всі сюди давайте, приїжджайте, гроші привозьте. І ми вам щось, можливо, покажемо. Адже навіть територіально воно не схоже на ту Запорізьку Січ, яку було описано у відкритих джерелах або у матеріалах, які ми знаходили у зарубіжних бібліотеках. І жодні козаки там не жили. Дуже часто ми стикаємося з подібними нестиковками. Особливо – у флорентійській експедиції: там, куди не поїдеш, скрізь чекають сумніви, обман та розчарування. І те, про що не йдеться і не пишеться у загальноприйнятих та звичних джерелах.
Базиліка у центрі Флоренції, в ній поховано дуже багато відомих людей, які зробили історичний внесок. Навіть сам всесвітньо відомий Данте Аліг’єрі. Тут кожен культурний землянин зніме капелюх. До великих вхід, звісно, платний – інфраструктура розвинена. Продаються буклети, магнітні та поліграфічні видання великих покійних. Бюстики, барельєфи. Портрети. Купуй – не думай довго! А наступного дня їздили до Равени. Зацікавилися й іншим об’єктом, також відомим похованнями. І виявилось – це набагато цікавіше, ніж ми думали: ще одна могила безсмертного Данте! Друга! Ну, він великий, звичайно, суперечки немає. Поет, мислитель, вчений богослов. Засновник італійської літературної мови. Та й західної літератури взагалі можна сказати. Але навіть йому, такому, було не під силу померти двічі і, пробач Господи, лягти у дві труни. У надгробках – жодних пояснень. Щільно пристали ми до місцевого хранителя. Знизуючи плечима, пояснив: спочатку поховали в одному місці. До нього не заросла народна стежка. А пізніше витягли частину праху – поховали в іншому. З новим надгробком. Ну а старого вже переробляти не стали. Так і повелося…
Практично ніхто не ставить питань щодо цього. Окрім академіка Мальцева Олега Вікторовича та його експедиційного корпусу. Можливо, так все й залишалося б не піднятим і невідомим донині. Ні, ніхто не сперечається: гроші – штука важлива. Навіть для науки. Але науку ще й цікавить істина.
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua