Спілкування з читачем (глядачем) із цих підмостків і сторінок почну одразу проханням, без церемоній. Уявіть і згадайте: ніч, зловісна тиша, підозрілий силует у капелюсі, що крадеться дахом. І холодок під ложечкою від голосу знаменитого артиста. Згадали? Один із найулюбленіших публікою в недалекому минулому кінофільмів – рязановський «Стережись автомобіля…» починається із закадрового коментаря: «Глядач любить детективи».
Такий вступ пасував і пасує донині до дуже багатьох творів і кіно, і театру, і радіо-телебачення, і літератури, включно з публіцистикою. Так, давним-давно (і не мною) помічено: з усіх жанрів читач, глядач і слухач дуже люблять детективний. Причини також відомі-зрозумілі: гострота сюжету, що дряпає по нервах, динаміка та драматизм дійства – аж до трагізму включно. Простота і ясність морально-психологічної схеми: нехороші й дуже нехороші ті, кого ловлять і хапають, чарівні й високопрофесійні ті, хто з ними бореться у всеозброєнні честі, совісті, професіоналізму та благоговіння перед Законом.
А найголовніше: у недовгому фіналі порок завжди покараний і чеснота торжествує. Така вона, велика правда мистецтва. І якщо колишній пророк сказав, що з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно, то, мабуть, просто не передбачав ТБ та інтернету, а пресу не відносив до мистецтва.
Вступом цим висловлюю впевненість у читацькому інтересі до подальшого, яке цілком і повністю належить до детективного жанру, прославленого видатними авторами – від Конана Дойля й Агати Крісті, до Юліана Семенова і далі. Але все, про що тут піде мова, придумано сценаристом на ім’я Саме Життя, хоча і за спроб внесення своїх коректив окремими служителями муз в уніформі та в цивільному. Наші, так би мовити, минуле і сучасна дійсність. Пропоновані вашій увазі детективи – їх, по суті, два. Навіть два з дробом. У прямому сенсі слова: різнокаліберного дробу буде більш ніж достатньо. Багато в чому різні, обидва детективи де в чому єдині, хоча дії їх розділяють майже два століття. В обох абсолютно реальна життєва основа, обидва з’явилися широкому читачеві спочатку у вуличній пресі – з притаманною їй за всіх часів нерозбірливістю в засобах. А ось різниця…
ДЕТЕКТИВ ПЕРШИЙ, КЛАСИЧНИЙ…
Спершу прийшовши до предків наших у поліцейській хроніці жовтеньких газет «Московский листок» і «Копійка», він ще наприкінці 80-х років століття ХIХ опинився на кінчику чехівського пера і став літературною класикою. Так-так, той самий «Шведський сірник» із підзаголовком «Кримінальне оповідання», майстерно екранізований «Мосфільмом» ще в середині 50-х років ХХ століття. Не дивилися? І не треба – як казали колись в Одесі, слухайте сюди. Слухайте і уявіть сюжет: одного разу в поле зору поліції (ні-ні, не нашої, Боже збав! Ще тієї, царської) раптом потрапляє злочин, що належить до найтяжчих. Так-так, вбивство.
Звісно, піднялися по тривозі спецслужби, заплескали крилами пристави, городові, слідчі та прокуратура. Суд. Ну, і звичайно ж – громадськість. Стало нібито абсолютно ясно, що злочин цей мав місце ще тиждень тому. І що вбитого злочинці приховали. І що коло підозрюваних окреслено чітко. На розслідування та інші процедури пішов тиждень, але затримання, арешти і допити з очними ставками посипалися відразу ж. Підозрюваних-обвинувачених (до речі, обох статей) під озброєним конвоєм приганяли до околиці і співбесідували конвеєрно з пристрастю. Тож досить скоро з’явилися зізнання провини – абсолютно добровільні, зрозуміло.
Автори цієї розповіді та її екранізації скрупульозно і яскраво передали нам, нащадкам, майстерно проведені бесіди з доставленими та інші протокольні священнодійства. Що говорити, віртуозна робота. Справа йшла до сенсаційних викриттів і до громоподібного вироку суду. І дійшла б туди, і діло з кінцем, якби раптом невинно убієнний не виявився… у старій занедбаній лазні молоденької дружини старого поліцмейстера. Живий-живохонький, тільки ґрунтовно напідпитку. Ну, тобто, п’яний, як парасолька. І на запитання оторопілого слідчого – мовляв, чому він тут, – відповів просто-запросто: «А чому мені тут не бути, якщо мені тут добре…». І хоча купа народу за цією «Справою» вже сиділа в «Холодній», посадовці вертіли в мундирах дірочки для нагород, а злочину не було зовсім, але на комедію тягнуло. Що ж, скажете – епоха царизму, морок і запустіння. Саме життя над усім цим революційно посміялося. Інша справа наш час…
ДЕТЕКТИВ ДРУГИЙ, СУЧАСНИЙ…
Місце і час дії – Одеса саме в наші з Вами дні. Звісно, з близької такої відстані видно не все, не всім і не одразу, але можу сказати цілком виразно: справа ця вже ввійшла в історію, багато в чому характеризує сьогодення і чимось напрочуд нагадує віддалене минуле. Хоча з її початку минули не тиждень-два, як у Детективі Першому, Класичному, а читай – місяців дев’ять. І чим далі, тим більше нагадує виставу змішаного жанру. Ні про яку комедію й мови бути не може: Тут тобі і цей самий гостросюжетний детектив, і трагікомедія на межі трагедії, і фарс – на межі фантастики і навіть фантасмагорії. А за географією, пафосом і кількістю дійових осіб щось середнє між епопеєю і телефонною книгою. Ось у що вам тепер належить зануритися, читачу дорогий. І хто знає, чи не дитячим лепетом на весняній галявині може вам видатися якийсь «Шведський сірник» чеховської, не такої вже й похмурої, як з’ясовується, пори…
Сама ситуація, втім, теж аж ніяк не вигадана; «Справу» вже складають десятки багатосторінкових томів. На відміну від кіно титрів, розділяти тут фігурантів на дійових осіб і виконавців не доводиться – абсолютно реальні. Головний із дійових осіб – Олег Вікторович Мальцев, академік. Голова ОРО УАН, сучасний вчений із міжконтинентальним ім’ям. Автор багатьох видань. Філософ, психолог, журналіст, а отже – історик. Бо, як стверджує написана ним і мною спільно книга «В Країні «Журналістика», не може справжній журналіст не бути істориком.
Основні дійові особи нашого детектива – його співробітники і молодші колеги, відомі вчені в інших містах і країнах. Навряд чи потрібно тут і зараз вдаватися до подробиць про теоретичну і практичну діяльність цього співтовариства, яке роками гласно звітує перед наукою і вами, читачу дорогий. А те, що величезна ця й успішна робота не всім подобалася, так це вже як водиться. Усілякі безглузді наскоки і претензії, публікації тих ЗМІ, які з усього сонячного спектра наполегливо обирають жовтизну, мали-таки місце з цього приводу, що й казати. Хто ж не знає, що яскравість особистості, її талановитість (за Л.М. Толстим – своєрідність), незалежність суджень і занять, успішність і слава особливо ніколи не прощалися пересічним громадянином.
Так було і в доступному минулому, так буває і в нашій не в міру вільній дійсності. Іноді навіть доводилося відволікатися на всілякі суди-пересуди і дрібні провокації. Та що там, ось вам детективний епізод: Ольга Панченко, адвокат, отримала пропозицію – анонімну, але з натяком на відомий держдепартамент. Мовляв, в академіка можливі великі неприємності, але женіть N-суму і розійдемося красиво. А надалі, мовляв, і поспівпрацюємо. Звісно, одержувачка такого утішного запрошення повідомила про нього «куди слід». І питання здалося, як жартував Маяковський, зіпсованим.
Прикро, звісно, але начебто все закінчувалося справедливо, за Законом і за Совістю. Тож вчені, які пішли з головами в серйозну роботу, що приносить сенсаційні відкриття і славу вітчизняній науці, ці вчені не дозволяли собі розкіш відволікатися всерйоз на метушню. А ось далі… А далі – як у страшному сні. До речі, ви ж пам’ятаєте: один із найвідоміших драматургів у п’єсу свою знамениту ввів поряд з актами і картинами сни. Ну там – сон перший, сон другий і так далі. Запозичимо цей прийом для нашої «Справи». Зрештою, не ми ж придумали, що весь світ – театр і всі ми в ньому актори. Так от, одного разу, – і справді, як у поганому сні, – прогриміло серед ясного неба: стукіт у двері. Точніше, у двері: повноважні представники держдепартменту (ДБР і військова контррозвідка) пройшлися з офіційними візитами за кількома адресами ОРО УАН.
Те саме «Раптом», яке так високо цінується в драматургії і таким болючим приходить до людей у реальності. Ще в давньоримському театрі це називалося «Deus ex Machina». Буквально – «Бог із машини». Але неспроста сучасні мистецтвознавці часто кажуть «Чорт із машини».
Уявляйте-уявляйте! Шумно-енергійно було вилучено документацію, комп’ютери, планшети, телефони та інші ознаки науково-технічного прогресу. І зброю – спортивну та мисливську, також придбану в наших магазинах на найзагальніших підставах, і оформлену відповідним чином. Нюанс: надалі суд, вартовий закону і нікому не підпорядкований крім нього, кілька разів зобов’язував вилучену зброю повернути. Не повернули. Зате під час обшуків таємниче зникла дорога фототехніка. Що кажете? Містика? Але ж про жанрову своєрідність цього детектива я Вас попереджав. Еклектика, змішування жанрів, зокрема – фантастика і фантасмагорія. Уявіть, який чарівний ліхтар у хвилини-години цього «Сну» висвічував в очі співробітників і співробітниць ОРО УАН усіляких чортів…
Було цілком очевидно, що раптово атаковані таким чином дійові особи нічого подібного не очікували. Хоча і в житті, і в науковій діяльності, – особливо в численних далеких експедиціях, – всяке бачили. Але до цього, воля Ваша, виявилися відверто не готові. Взагалі кажучи, відомо, що ті, хто знають або здогадуються про свої негаразди із законом, так чи інакше готуються і до зустрічей із його повпредами. Але ж вони твердо знали, що Закон не порушували. Звідси й реакція на громоподібні ці візити. Утім, таким солідним знайомством дійство не обмежилося, прийшли й інші «Сни». За рішенням суду деяких співробітників взяли під варту. Хоча самому Олегу Вікторовичу тоді звинувачень не пред’явили. Так, поговорили про те, про се…
У драматургії є абревіатура: «РПТ». Найчастіше означає повтор, репетицію. І в цьому дійстві незабаром відбулося це саме РэПэТэ: за місцями бойової слави попередніх обшуків пішли нові. Воно звичайно, ще до Конфуція здогадувалися – дуже важко шукати в темній кімнаті чорну кішку. Особливо, коли її там немає. Але старий-мудрець забув додати: все залежить від надзавдання. Що знайшли цього разу? Ні-чо-го. І проте ж забрали ноутбуки, планшети, телефони, що залишилися від попереднього візиту.
Звісно, ніхто не збирався гальмувати науковий прогрес: ОРО УАН не закривали – просто працювати стало нічим і ні на чому. Та й кому – тоді ж затримали О.В. Мальцева і його найближчого співробітника К.В. Слободянюка, члена-кореспондента УАН.
Невелика, загалом, ремарка: Олег Вікторович серйозно хворів, після реанімації проходив реабілітацію, а доставили його «Куди слід було» на інвалідному візку. Уявляєте картину! На охоронців Закону такі «Відмовки» не подіяли. А ось лікар ІТТ, звісно, пам’ятаючи Клятву Гіппократа, не взяв на себе такої відповідальності – не прийняв. Хоча це теж не збентежило: повезли в Слідчий Ізолятор, де лікаря взагалі не виявилося. Зате, і відповідно до заявленого жанру дійства, з туману невдовзі з’явилася довідка про здоров’я, цілком достатня для примусової ізоляції від суспільства. Один з дійових осіб і виконавців нашого дійства, енергійний і цілеспрямований співробітник контррозвідки Євген Волошенюк відвідав лікарню, що споконвіку в Одесі іменувалася Єврейською. І академіка помістили до Слідчого ізолятора. Де незабаром опинилися й інші співробітники ОРО УАН – числом вісім. Обох статей. Відтоді вони майже всі там. Репліка із залу: «Чому майже?».
Теж характерно: сторонній спостерігач не запитує про те, чому вони там. Цікаво – чому не всі. Пояснюємо: так, двоє нині – поза стінами із заґратованими вікнами. Власне, одна загадкова істота, яка натякала на своє космічне походження (!) і тому назвемо її Аелітою, без особливих вагань пішла на співпрацю зі слідством, за ґратами взагалі не була і відбулася відносно невеликим штрафом. А молода людина кілька місяців категорично не визнавала жодної провини і стійко терпіла тамтешній режим. Та мабуть, тиск чинили не тільки психологічний – засуджений умовно.
Тут вже зал – хором: «Але дозвольте, а про який-такий злочин ідеться?». Як? Хіба не читали? Ну, це соромно не знати. По-перше, давним-давно газетна наша шушера (за висловом того ж А.П. Чехова) абсолютно ясно-виразно і без жодних сумнівів повідомляла світові про… «Мальцевську секту». Наукову структуру, за всієї своєї оригінальності влаштовану за загальноприйнятими в науці принципами, гучно і неодноразово оголошували на весь Всесвіт релігійною сектою. Щоправда, у жодному з доступних «Каталогів сект» вона не фігурує. Та й автор цих правдивих рядків, який цілу п’ятирічку редагував журнал ОРО УАН «Вісник Грушевського» в офісі Академії (кабінети стінка в стінку, голова редколегії – О.В. Мальцев), нічого подібного не помітив.
Та що там я – землянин світової популярності Массімо Інтровіньє, засновник і директор Центру вивчення нових релігій та виконавчий секретар П’єдмонтської Асоціації соціології релігій, наголошував на абсурдності цього шельмування. Мабуть, у авторів тих наскоків були зовсім інші консультанти. Зрозуміло, Олег Вікторович із товаришами тоді просто знизали плечима – мовляв, на чужий рот не накинеш хустку…
Але ось ще з осені академіку О.В. Мальцеву закидали провину… створення, фінансування і постачання зброєю незаконного воєнізованого формування. Між іншим, з метою повалення конституційного ладу. Запаморочливо: хотіли, бачте, захопити владу в місті Одеса з наближенням сюди російських військ. Відповідні органи підозрюють, а жовта преса прямо звинувачує самого академіка, його найближчих наукових співробітників і співробітниць. Це вам не якась там секта. У зв’язку з чим і на якій підставі досить скоро в слідчому ізоляторі опиняються один, два, три… сім осіб обох статей. Само собою, задушевні допити, м’які (?) і ненав’язливі (!) запрошення до співпраці… Ось так, ні багато, ні мало. А навесні «Справу» було направлено до суду.
І ще кілька «Снів» – інакше й не назвеш. Наприклад, серед затриманих і заарештованих, які проходять у цій «Справі», громадянин Німеччини з Посвідкою на проживання в Україні – Сергій Енгельман. На момент інкримінованих йому злодіянь перебував за кордоном. Оскільки підозрюється в нетяжкому злочині, за Законом не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності в нашій країні. Проте, притягується і утримується під вартою.
А ось, чим не сон: наполегливо постукали офіційні особи до Ольги Вікторівни Панченко – вже знайомої Вам адвоката Олега Вікторовича Мальцева. І як за тими ж нотами: обшук, вилучення двох рушниць, ноутбука. І телефону, який раніше вже вилучили, але повернули. Рпт! А її саму затримали, взяли під варту – без права виходу на волю під заставу. Так вирішив суд: Закон, мовляв, не дозволяє. Подали апеляцію. Але сон є сон, хоч і наяву: через тиждень вона вийшла під заставу – згідно з тим самим Законом.
Між іншим, не кожному на волі дано зрозуміти, що це таке – хоча б тиждень за ґратами. Час там не можна виміряти звичайним годинником. І далекі від тюремного життя громадяни здогадуються, що це не санаторій і навіть не Будинок відпочинку. Особливо у світосприйнятті та світовідчутті свідомо не кримінальних землян. Але ж для співробітників і співробітниць ОРО УАН це тягнеться не тиждень і не місяць.
У чому ж сенс цієї «Гуми»? Чи не в тому, щоб перевтомлені тутешньою атмосферою, зневірені люди легше піддавалися спокусі визнання провини, якої немає? О, який був би щасливий земляк наш Андрій Януарович Вишинський, екс-генпрокурор СРСР і автор знаменитої монографії «Теорія судових доказів у радянському праві», якби дізнався: його доктрина «Визнання вини – цариця доказів» зразка 1937 року ХХ століття жива у ХХI столітті. Чи не цариці доказів присвячено затягування «Справи»? Адже є думка, що найактивніший учасник цих подій, прокурор Войтов Р.Г. з облпрокуратури всіляко затягує «Справу». І навіть нібито говорив про це одному з адвокатів: так, у «Справі» немає нічого суттєвого. Але ми ще потягнемо, нам не горить. І все одно, буде по-нашому…
Тим, кому пам’ятні заповіти Козьми Прудкова, завжди цікаві початки. Так би мовити, коріння, витоки та ініціатори. Ось під час публічних слухань на 58-й сесії Ради з прав людини ООН пролунала заява CAP Freedom of Concience щодо кримінальної справи адвоката Мальцева О.В. Було сказано: справу незаконно порушив співробітник СБУ Євген Волошенюк, який переслідує вченого і його колег з метою особистої помсти. І що весь час перебування в СІЗО Одеси в жахливих умовах СБУ чинить тиск і на заарештованих, і на адвокатів, і на суддів. Хоча теоретично адвокати і судді не залежні від цього поважного департаменту. А ми ж говорили: композиція багатофігурна. Полотно… Панорама…
Усе той самий голос за кадром або за лаштунками: що наш суд – найсправедливіший у світі, відомо було ще до «Кавказької полонянки». Так само як і те, що він не підпорядкований нікому, крім однієї-єдиної інстанції: Закону. Суд і тільки суд наділений правом визначати громадян під ним у винні або невинні. З визначенням і ступеня винуватості. А ось побачиш, місцева преса, яка з найбагатшого сонячного спектра (червоний-помаранчевий-жовтий-зелений-блакитний-синій-фіолетовий) наполегливо вибирає жовтизну, без суду оголошувала академіка Мальцева державним злочинцем. Називала, ні багато ні мало, ворогом України. А прокурори та інші охоронці Закону бровами не вели. І Вишинський та іже з ним переверталися в трунах – але не через дискомфорт, а від задоволення. Що, не пропала їхня справа даремно? Утім, у ті часи у його співробітників, кажуть, не було особливих проблем із визнанням провини. Уміли вмовляти. Про що свідчать відкриті вже архіви. Тьху-тьху-тьху-тьху…
І нехай тут барабан розсипле великий дріб, обумовлений на початку. А декоруванню цього дійства центральне місце ми б відвели книжковим полицям, що прогинаються під вагою «Справ». Не бутафорських, а реальних: ось це зібрання творів, 30 томів. Прописом: тридцять! І розрахунок ще далеко не закінчено – томи все прибувають. І в них по суті – нічого. А люди все в тому ж будинку, де за словами директора в’язниці з музкомедії «Летюча миша», якщо навіть ходиш там, то все одно сидиш. Але навряд чи це місце в глядацькій залі викличе сміх. Та й аплодувати нікому. Яка тут, до біса свиняча, комедія! Дуже навіть навпаки. Ні, мабуть, таке і уві сні не присниться. І все це – дробом, по людях, по долях…
Про те, що саме показати зі сцени та екрану на закінчення – потрібно ще подумати. Але абсолютно зрозуміло, яким має бути фінальний закадровий текст, оскільки з нього ми, пам’ятаєте, і починали. У хорошого, уважного споживача цієї продукції напевно визріло запитання, так би мовити, репліка із залу. Просто, по-одеськи: що ви цим усім хочете сказати? О, сказати хочеться так багато, що потрібно затівати нову, наступну виставу. А поки вона дозріє і явиться до вас, спробую коротко. Хочу сказати, що історія наших департаментів, які затримували, заарештовували, допитували і утримували під вартою, вельми обширна, різноманітна і повчальна. І нинішнім її спадкоємцям знати цю історію дуже важливо для нас, простих смертних, і для них самих. Здоровішими будуть. Хочу сказати, що ситуація, надзвичайно ускладнена воєнним станом, нікого не звільняє від порядності, законності та професіоналізму. А суд, прокуратуру та інші держдепартаменти – тим паче. Хочу сказати, що сьогодні, як ніколи, їм слід подбати про свою репутацію і про народну довіру. У повітрі, яким ми дихаємо, дедалі більше ущільнюється запах хиткості, ненадійності і навіть свавілля. Кажуть – війна. Але ж саме в такій ситуації особливо необхідно озонувати повітря, яке вдихають прості люди. Інакше видихати ми будемо Бог знає що. І ще хочу сказати, що не так уже й складно називатися захисником Закону. Набагато складніше бути ним насправді. Часи Чехова, безперечно, були непростими. І посміявся він над тими невдалими охоронцями Порядку явно крізь сльози співчуття їхнім жертвам. І все ж таки, все ж таки це – минуле, в якому вже нічого не виправиш. Те саме про художества Вишинського і Ко, начебто вже проаналізованих і засуджених у 60-х роках ХХ століття. А сказане-показане відбувається зараз, тут, зовсім поруч. І хочу сказати, що все ще химерний і незвичний, важкий, складний, суперечливий наш час особливо потребує оригіналів, а не підробок та ерзаців. А решта – наступного разу…
Кім КАНЕВСЬКИЙ,
Письменник, ветеран Національної спілки журналістів України та заслужений журналіст України