У вітальні нашої редакції – зараз роблю великий вдих та перераховую: іменитий капітан далекого плавання, екс-капітан Чорноморського порту (на посту якого – понад 25 років), перший капітан порту Південний (1978-1985), начальник служби безпеки мореплавання, колишній начальник рятувально-координаційного центру Чорноморсько-Азовського басейну, голова Ради капітанів портів України, голова державної екзаменаційної комісії у морських вузах, президент Асоціації морських капітанів Одеси (АМКО)… ух: Станіслав Якович Незавітін .
Його внесок у морську сферу не помітити неможливо. І тут теж глибоко вдихаю: понад 50 державних нагород, серед них – кавалер орденів «За заслуги» ІІ та ІІІ ступеня. Безліч відзнак та почесних звань: “Ветеран праці порту “Південний””, “Почесний працівник порту “Іллічівськ””, “Заслужений працівник транспорту України”, “Почесний громадянин за номером № 1 міста Чорноморськ”, лауреат премії “Люди року” за версією газети “Вечірня Одеса”, нагороджений золотою медаллю та номінований як радник ради Американського біографічного інституту – його ім’я внесено до видання «Великі уми XXI століття». Навчався в Англії, Америці. Захистив у Лондоні диплом. І це не повний перелік усіх заслуг, нагород та звань. Але сьогодні ми хочемо надати нашому дорогому читачеві можливість подивитися іншими очима на життя легендарного моряка.
– Станіславе Яковичу, коли почалася війна, вам було років 4. А в 1945-му – 8 років. Що ви найбільше запам’ятали про минулу війну?
– Для мене час був дуже складний: навчання, часті переїзди, евакуація. Пам’ятаю перший страшний випадок. Жили ми тоді у місті Новосіль Орловської області (прим. ред.: Новосіль – давньоруське місто домонгольського періоду, засноване на землях Чернігівського князівства). Народився у селі Сергіївка Корсаківського району Орловської області. Німець захопив наші землі практично у перші дні війни, у жовтні 1941-го. У цьому містечку жив мій дід Сергій Іванович та моя бабуся Лідія Григорівна Різдвяна. Вони мали великий будинок, я його й досі пам’ятаю. Поруч із будиночком був підвал. Тоді він нагадував мені, маленькому, якесь величезне бомбосховище, метрів 6-7 глибиною. Ми були зовсім маленькими – всім дітям по 4-5 років. Пам’ятаю, граємо ми у дворі і раптом усіх по тривозі зібрали та спустили до підвалу. Потім страшний удар у двері, вони відкриваються і заходять два величезні німці з автоматами і кричать «матка капут». Одна жінка кинулася одному у ноги, показуючи на дітей. Іншу жінку німець вдарив прикладом. Вони щось кричали німецькою типу «зараз буде вибух». Потім вони повернулися і вийшли. Сиділи ми там довго, години чотири, доки не прийшли сусіди і не відчинили двері до підвалу. Пізніше ми дізналися, що німці підірвали електростанцію.
Це справило на мене величезне враження – страх у нас усіх, маленьких дітей. Пам’ятаю, що тримала на руках мене мама чи бабуся. Часто згадую ці події. Мені часто вони вночі сняться. Прокидаюся у холодному поті.
Ще особливо мені запам’ятався один момент. Зима 41-го року. Німці у тих же будинках, де мешкали і ми. Сусідами були… Я катався на санчатах у дворі, і один із них схопив мої санчата і забрав. Я не розумів, навіщо він це зробив, було дуже прикро. Я намагався забрати у нього свої санки, але він дав мені по дупі, а я – вкусив його за палець. Німець розлютився. Але цю ситуацію побачив один із його офіцерів, який також жив у нашому домі. Він наказав йому повернути санки. Пам’ятаю, що це мені сподобалося…
Або ось, випадок, коли батько, офіцер Червоної Армії, забравшись у лігво німців, вивіз нас уночі з окупованої території на машині ГАЗ-АА. Він тоді був заступником командира роти з технічної частини. Машина ця була дивовижна – газогенераторна. Так батько нас відвіз до Підмосков’я, а це близько 360 км. Пам’ятаю, коли зупинилися у лісі, батько рубав чурки березові. Також пам’ятаю, як я підкидав ці чурки до топки у машині. Тоді це була диво-техніка, бо таких було дуже мало. На той час були автомобілі ГАЗ-А, півторки.
Так на дровах тато привіз нас до Угодсько-Заводського району, села Ступинка, Московської області. Не пам’ятаю точних причин, чому саме туди приїхали. Мабуть тому, що батько вважав це місце безпечним для нас. Неподалік була річка, ми часто ходили туди на рибалку із хлопцями.
В 1944 році я пішов до школи. Навчальний період завжди давався із навантаженням на людей, працівників. Так нам малим доводилося допомагати: ходили на поля, збирали мерзлу картоплю. Досі у мене у пам’яті ця картина, особливо навесні: коли сльота, болото, а ми збираємо напівгнилу, мерзлу картоплю. Тоді багато хто з голоду пухнув і вмирав. У цей період у мене була маленька сестра, яка народилася у 1941 році, Тамара. Потім в 1947-му народилися Рая. Тяжко було. Доводилося виживати.
Ми ходили з дітьми зі Ступинки, села Угодсько-Заводського району Московської області, до районного центру. Він і зараз так називається. Ходили на лижах 7,5 км туди і потім назад. До слова, Георгій Костянтинович Жуков родом із цієї місцевості. Вийшло так, що він тоді подарував батькові гарного коня. Він же сам був кавалеристом. Як зараз пам’ятаю, красень кінь у яблуках стоїть… А його батько використав для оранки. Війна майже закінчувалася. Почувалися вже краще. І тут районний голова виконавчого комітету прийшов до батька Жукова і забрав коня, замінив його на зовсім слабкого. Тоді Костянтин Жуков написав синові листа про те, що сталося. Жуков-молодщий відразу відреагував – приїхав на батьківщину. Ясна річ – коня повернули і, по-моєму, «навішали» голові цьому…. Але річ в іншому. Користуючись нагодою, Жукова запросили до нашої школи. Школа тоді була як звичайна приватна оселя, нас навіть 100 людей не набралося, і всі містилися у невеликому будинку. Наш перший клас був чоловік 15. Ті, хто добре вчилися, носили будьонівки із червоною зіркою. Самі робили, вирізали та пришивали зірки. Пам’ятаю, як Жуков зайшов до нашого класу, підійшов до мене, я був тоді такий бутузик, міцненький, злагоджений. Запитує мене: «Як вас тут годують?». А я вже був проінструктований, що казати – відповів йому. Жуков сказав: “Добре”. Він підняв мене на руки так високо, такі плечі широкі, величезні сильні руки (так мені тоді здавалося). “А як навчаєшся?”, – Запитує. Відповідаю: “Чудово”. Коли він йшов, то сказав вчителям: «Бережіть усіх цих дітлахів, бережіть. Війна ще не закінчилася – це наше майбутнє покоління”.
У дитинстві ми з хлопцями як могли допомагали Червоній Армії. Пам’ятаю, неподалік школи стояв госпіталь. Дівчата бинти прали, а ми з хлопцями ходили у ліс, збирали гриби та ягоди і носили пораненим бійцям.
Батько мій, до речі, був автомеханіком, а згодом став заступником командира полку з озброєння. Після закінчення війни його заманювали перевестися на Далекий Схід, обіцяли надати чин генерала. Але батько був дуже сімейною людиною. До того ж потім, у 1943 р. народилася моя третя сестра Рая. Вона сьогодні жива, здорова, мещкає в Орлі. Нещодавно їй 70 років виповнилося.
Звичайно, війна відклала величезний відбиток на нашому поколінні, на мені особисто… Напевно, тому я не дуже тяжко пережив наступні 3 локальні війни: у Мозамбіку, на Кубі і трохи у В’єтнамі. На Кубі з перших днів війни я працював помічником капітана на судні. У В’єтнамі мене буквально крилом зачепило, так би мовити, короткочасні заходи до портів. Не скажу, що життя пестило, але й скаржитися не буду.
– Практично, все ваше свідоме життя пов’язане з флотом, морем та портом. Хоча там були деякі коливання, навіть потяг до популярної музи кіно. Що вплинуло на остаточний вибір?
Дуже просто. Тоді я вже вступав на режисерський факультет ВДІКу. Прийом документів до Вищої морехідки відбувався взимку. То був 1954 рік. У мене були схильності до художньої самодіяльності: я читав, співав, танцював, тільки не грав на баяні. Шкода, що не навчився, ну якось так вийшло. У нашій сім’ї не було моряків. До речі, тоді я мав уже третій юнацький розряд з боксу. Любив спорт, любив боксувати – як і зараз. І пішов складати іспити до ВДІКу. Потрібно сказати, здав на чудово – пройшов.
Крім того, я довго займався художнім словом. У 1950-х роках навіть виступив на сцені оперного театру Одеси: вивчив поему Василя Тьоркіна «Гармонь». Сказали – талант є!
А навесні до нашого міста на канікули приїхав морячок Артюнін Миколай, курсант Ростовського мореплавного училища імені Сєдова. Він був старший за мене на пару років. І ми потоваришували. Ходили разом, гуляли, боролися, просто боролися. Перший раз, пам’ятаю, навіть форму ледь забруднив йому. Так він мені розповідав цікаві історії, як ходив на практику, як це все цікаво та захоплююче. Я бачив, як за ним бігали дівчата. У результаті він залишив мені свої контакти, дав адресу та поїхав назад. Ми потім ще листувалися. Я почав цікавитись у нього про мореплавну справу, став читати про вищі морехідні заклади і прочитав, у тому числі, і про Одеське вище морехідне училище. Вирішив подати документи.
У школі я був керівником радіогуртка. Дуже захоплювався радіотехнікою, сам робив приймачі. І досі люблю поколупатися у подібних пристроях.
Таким чином, остаточно наважившись вступати до морехідки, я зібрав свої речі і поїхав до Одеси. Здавши всі документи до приймальної комісії, я пішов униз трамвайними шляхами до Дюківського парку. Там з краю стояв кіоск, де я вирішив попити свіжого морсу. Пам’ятаю ще, батько казав мені перед дорогою: «Ти гроші та паспорт заший у одяг, і сховай подалі. Ти ж їдеш в Адесу, місто шахраїв». Ну, я був молодий і гарячий, які там шахраї, я ж боксер… Загалом батько мій був мудрою людиною або просто щось знав… Випивши морс, я прийшов в екіпаж, тоді він був на вул. Новинського 10 (сьогодні це вулиця Маловського). Піднявся, на мою думку, у 47-й кубрик. Стали з хлопцями знайомитись, хто звідки. Я говорю «орловський», а другий каже «А я курський», і при цьому додає «Та не схожий ти на орловських». Почали сперечатися, попросили показати паспорт. Я поліз у кишеню за паспортом і серце завмерло. Ні паспорта, ні грошей, ні комсомольського квитка не було. Батько перед дорогою дав мені 700 рублів на витрати, які поклав туди ж пакет від фотопаперу разом із документами, чорний такий, міцний, як зараз я пам’ятаю.
Зрештою на іспити мене не допускають. На прохідний до екіпажу теж не пускають без паспорта. Доводилося пробиратися щовечора через паркан і ночувати в екіпажі з хлопцями. Постало питання як годуватися. Ну, я пішов у порт, нелегально проходив через дірки у паркані і працював підсобником, тягав мішки. Час минав, почали складати іспити, до закінчення залишалося днів сім-десять. Я вирішив піти до начальника училища – тоді ним був Слєпченко Іван Гаврилович (1947—1974 рр.), капітан першого рангу, дуже дивовижна людина. Він і каже: «Синку, це нереально! Тобі на день треба складати 2-3 іспити». Я не пам’ятаю точно, але здається, звернувся до нього як до батька, і впевнено сказав, що я здатний і зможу. Якимось щасливим чином він допустив мене і ще одного хлопця на прізвище Мартинов.
У підсумку я склав іспити і набрав 29 балів із 30. Тут теж не обійшлося без цікавих історій. На іспиті з математики була цікава задача руху, і я її вирішив своїм способом. За умовою завдання один поїзд вийшов назустріч другому, і треба було розрахувати швидкість їхнього руху та місце зустрічі. Відповідь, яку я дав, викладача зацікавила. Він сказав, що я вирішив її правильно, але як так швидко зміг вирішити? Оскільки ми розійшлися у методах вирішення завдання, викладач запропонував мені спір на морозиво – хто програє, той і купує. В результаті виграв я. Він дав мені гроші – купив морозиво. Радості було просто непомірно від виграшу та й від морозива теж.
До речі, як пройшов перший місяць навчання – ми з хлопцями потоваришували, багато хто з них займався спортом, дехто боксував. Вони мене стали підбивати піти до Дюківського парку і знайти тих, хто у мене витяг документи. Особливо підбивав Нікітін, хлопець, який згодом став легендарним капітаном пасажирських суден. Він також був боксером. Через час я таки наважився, але пішов один. Підійшов до зграї, яка постійно там терлася. Раніше вже дізнався, що ватажком був у них хтось на прізвище Рибалко, на ім’я не пам’ятаю. Один із них мене штовхнув, мовляв, іди звідси. А я йому – французьку «вертушку» ногою за ногу супротивника (якої навчив мене батько) як зарядив – той у секунду опинився на лопатках… У цю мить їх ватажок звернув на мене увагу і каже: «Кинь ти цю форму, це навчання, йди до нас. Тут бабки водяться…». Загалом, того ж дня віддали мені мій паспорт і квиток у тому самому чорному конверті, але, ясна річ грошей там уже не було.
Міг піти цією «стежкою» разом із ними. Бо визнали мене за свого, що «задню не дав», не злякався і здатний на вчинок. Але я розумів, що добром це не скінчиться.
– Для кожного поважаючого себе одесита наше вище морехідне училище (а для кадрового моряка особливо) символ самої Одеси та світового мореплавання. Якою запам’яталася Вам найдорожча наша «Вишка»?
Для мене назавжди залишиться у пам’яті, коли ми несли чергування на прохідній училища. Стояли з бойовою гвинтівкою з багнетом. Пам’ятаю, що видавалися кожухи. Я дуже переживав, коли мені довірялася справжня зброя. Щоразу, коли здавали вахту, були у напрузі, щоб зробити все правильно. Під час самого чергування боялися раптом хтось нападе, як тоді діяти… Як цього хулігана, який захоче до нас проникнути, багнетом ткнути… Там виховувався справжній бойовий дух та повага. У нас тоді всі командири роти були бойовими офіцери. Все це дуже нас піднімало духовно та окриляло. Також у нас у «Вишці» була дуже добре розвинена самодіяльність: була музрота, гуртки творчості, художники, співаки.
Ще один із барвистих спогадів, коли на святі всі курсанти ОВІМУ йшли строєм, а попереду – потужний духовий оркестр. З кожного двору виходили подивитись, як курсанти марширують. Всі були гарні, підтягнуті завжди (оскільки щодня у нас була ранкова зарядка). Багато курсантів займалися спортом. Ми всі один одного знали. До речі, підйом у нас був о 7:00 ранку, а ми з товаришем вставали о 5:30 і бігали у Дюківському парку, а потім приходили та робили додаткову розминку на плацу з усіма екіпажами.
– Знавці питання добре пам’ятають судно-символ Одеського найвищого мореплавного училища: «Товариш». Курсанти ходили на цьому трищогловому барку навіть у Балтімор. Чи Вам пощастило підніматися на борт «Товариша», віддавати честь його прапору?
– На щастя, так. Ходили на практику Чорним морем і обійшли практично всі порти. Пам’ятаю одну цікаву історію, коли на вітрильник приїхали знімати фільм. Нас, новобранців, направили на вітрильник взяти участь у зйомках знаменитого фільму «Товариш» іде у море». Саме тоді ми проходили практикум. Радянський режисер і сценарист Альберт Гендельштейн захотів показати, що життя на судні не обмежується вахтами та професійними обов’язками, а багате на спортивне дозвілля, у тому числі й на боксерське. Він сказав, що планує зняти сцену, де один маленький боксер б’є іншого високого і той має впасти. Тут нас викликали з товаришем та сказали відіграти сцену. Дали якісь хитро-обдерті рукавички, а напарником був мій однокурсник Нікітін Вадим. Він був високого зросту, симпатичний такий, здоровий. Я за сценарієм роблю удар, а він не падає. Але удар-то був не з повної сили. Мабуть, вдруге я перестарався, бо удар був на повну силу. Він у відповідь. Я знову вдарив. І помчало… Загалом, зав’язалася ціла бійка, до крові. Нас розняли. Ось такий епізод записали. Щоправда, у фільмі його так і не показали потім (сміється).
Що стосується практики, звичайно, ми отримали тут перший досвід та навички у боротьбі зі стихією. Ми неодноразово потрапляли у шторм, доводилося швидко вчитися керувати величезними вітрилами на великому барку. Бувало всяке. З нами були і грузини, і хлопці з інших країн. Якщо всі історії розповідати, то цього вистачить, щоб видати не одну і навіть не дві книги, а значно більше. Я вже зазначив, що всі порти у Чорному морі обійшли тоді…
Потім, після закінчення навчання я і ще чотири товариші (Коваленко, Касьянов, Шаблій, і К…) і ходили на стажуванні на крейсері «Михайло Кутузов». Це була величезна честь та незабутній досвід. Пам’ятаю випадок, коли одного разу були бойові навчання, і я не встиг зайняти місце за бойовим розкладом, а найближчий вхід був під гарматою, величезною. Я не встиг… І тут, як почали стріляти з цих гармат, я дуже злякався, бо вчення були близькими до бойових. Як я там тільки не оглух, не знаю. Це було у далекому, грудневому 1959-му році. Стажування, до речі, були тривалі, до 6 місяців.
Історій було багато різних. Пам’ятаю, як була одна сильна бійка у Севастополі, за що мене та матроса Янсона затримав патруль. І на кораблі нас покарали і мали посадити на гауптвахту на 20 діб. Але через відсутність місць нас не посадили. Все було забите хуліганами. Моряки носили і подарунки, і пляшки, щоб сісти на гауптвахту. Старпом крейсера сказав, якщо не відбудете покарання, то не отримаєте військові квитки. І тому, насправді, ти ніхто. І працювати на суднах закордонного плавання тебе надалі не взяли б. Нам пощастило! Крейсер пішов у Миколаїв на ремонт, де я познайомився зі старшиною гауптвахти, і лише втретє він мене «прийняв». Довелося прийти з горілкою, як годиться… Вийшло так, що на гауптвахті з нашої бойової частини з молодших офіцерів я був один при погонах у чині мічмана. Так я відсидів свої 10 із 20 діб. Рано-вранці 5 грудня старшина прийшов і сказав: «Ви вільні. Сьогодні День Конституції і ви достроково звільнені». Тоді я зробив для себе висновок, що моряки – народ дружний, згуртований, причому не має значення, звідки вони. А так, загалом, ми чудили часто (сміється).
– Надалі навчальним судном училища була «Дружба». Чи вдалося Вам потоваришувати з нею? Само собою суднобудування пішло дуже далеко. Але як ви вважаєте, чи мають нинішні курсанти знати історію флоту, вітрильне оснащення та озброєння?
– Однозначно. Справа у тому, що у даний час судна настільки обладнані сучасною новою технікою, супутниковою навігацією, що це не дає можливості людині навіть подумати, як це було раніше, розуміти та вміти ідеально розбиратися в базових загальних принципах. Щоб курсанта це не бентежило і не було для нього психологічною перешкодою, необхідно вивчати основи. Тому відсутність вітрильного флоту для моряків сьогодні – це біда. Були б гроші… Ректор ОНМА Михайло Валентинович довгий час намагається відродити вітрильник «Дружба», але, на жаль, нічого так і не вийшло, потрібні дуже великі гроші.
– Наш журнал опублікував понад 10 статей про вітрильну справу. Чи пов’язувала Вас доля з вітрилом, яхтингом?
Не доводилося. Не хотілося потрапляти у залежність та когось просити. Я люблю, коли мене просять. Але ми ходили на ялах під час навчання в училищі.
Натомість, коли ми навчалися, я дуже любив автосправу. На моє прохання нам морехідне училище купило мотоцикл. Командир роти Алферов мене підтримав, він був керівником ДТСААФу. Мотоцикл був М1М, 49 кубиків. Невелику таку, другу людину ззаду на багажник посадити можна було. Я був керівником гуртка. Там же в 1957 році я отримав свої права. Потім гурток затих, шкода… Ще був американський Харлей 1949-го року випуску і німецький Цюндапп (Zündapp) із карданною передачею.
– Усі, кому флотська тема не байдужа, і професіонали, і любителі уважно стежать за розвитком сучасного судноплавства. І розвинені країни (найчастіше це країни-засновники мореплавання) дуже серйозно ставляться до всіх новинок галузі, у тому числі до сучасного вітрильного суднобудування. Яке вже давно вхопилося за прогресивні технології такелажів і вітрил. Широко використовуються синтетичні тканини, пластмаса, оброблена деревина, електроніка та кібернетика. Як ви ставитеся, у цьому сенсі, до вітчизняного суднобудування та флоту, до підготовки спеціалістів?
Таке поняття як суднобудування в Україні давно зникло. У Миколаєві ще намагаються відродити військово-морський флот. Через це причина відсутності необхідної практики для наших курсантів. Без викладачів, без керівників практики – це не практика.
Коли я отримав призначення до ЧМП на посаду четвертого помічника, довелося чекати на рейс 2-3 місяці. А я тоді вже був одружений і треба було утримувати сім’ю. Тому влаштувався на танкер “Саммарканд” матросом. Прийшовши на судно, мені вдалося відремонтувати несправний судновий радар, радіопеленгатор УРП-5, гірокомпас і ряд інших приладів на борту. Наступний рейс мене капітан примітив, і я пішов уже четвертим помічником, через рік – другим. За чотири роки мене підвищили до старшого помічника. Потім мою кандидатуру висунули на посаду капітана величезного на той час теплохода «Комсомолець Кубані» з водотоннажністю 62 тисячі тон. Встиг попрацювати майже на всіх типах судів: і балкери, і танкери, і газовози, нафторудовози та навчальні судна. Чотири роки провів на стотисячнику-балкері (т/г “Азов”).
– У 2008 році, за рішенням ради Американського Біографічного Інституту, Ваше ім’я внесено до світового видання «Великі уми 21 століття». Що для вас це означає?
– Чесно сказати, я навіть не знаю, як мене туди внесли, чому мені надали таку честь. Мабуть тому, що я доцент, 3 роки йшов до захисту у київському ВАКу. Загалом у мене написано 32 роботи та 2 підручники, за якими сьогодні навчаються у морських навчальних закладах. Багато років я беру участь у різних міжнародних конференціях, у тому числі ІМО, яка проходить щороку у Лондоні. І вже понад чверть століття туди запрошують мене. Можливо, хтось із членів цієї асоціації дізнався про мої праці та подали дані, при внесенні до мене зверталися з уточненням деталей. Особисто я у цьому нічого не бачу такого, чому я там маю бути. Але, коли внесли, то внесли.
– Ви зробили значний внесок у розвиток морського судноплавства, у становлення та соціально-економічний розвиток порту та міста. Що в цьому ви вважаєте найціннішим?
Маю сказати, що пишаюся тим, що я перший капітан судна, який очолив перший підмінний екіпаж, створений у 1967 році у Новоросійському пароплавстві, куди я був переведений із ЧМП, де й став капітаном.
Пропрацював капітаном 11 років. 1978 року заступник начальника пароплавства Анатолій Григорович Третяк запропонував мені посаду капітана порту «Південний». І так я став першим капітаном порту «Південний», що знову будується. «Південному» я присвятив вісім років – з 1978 до 1986 року. На мою думку, я дуже багато зробив при будівництві порту «Південний». По суті, я був першим, хто очолив будівництво порту.
Після «Південного» я був направлений до Мозамбіку першим лоцманом. Потім мене обрали керівником лоцманської служби. Згодом капітан порту (англієць на ім’я Лій) запропонував мені посаду заступника капітана порту. На той час це була нечувана новина.
– Як вийшло, що вас призначили на таку відповідальну посаду, та ще й у абсолютно чужій країні?
Справа у тому, що на той час я вже був досить досвідченим капітаном порту, працював понад 7 років. А капітан порту Мапуту при цьому був досить слабким, любив випити, часто кудись їздив, У ПАР. Здається, він був вихідцем із учителів. І їдучи, він залишав все господарство на мене. Так і вирішили призначити мене.
– А якщо говорити про Чорноморський порт – тут безпосередньо за моєї участі у будівництві було збудовано паливний термінал, газовий причал, контейнерні причали 3 та 4. Під час будівництва причалу я особисто приходив у будь-яку погоду та допомагав начальнику контейнерного терміналу Анастасу Коккіну. Сьогодні він начальник контейнерного терміналу в Одеському порту. Пам’ятаю, страшна негода була, крани відмовлялися працювати. Я особисто заходив на плав-кран, щоб допомогти, підказати, що і як зробити. У результаті ми на півтора місяці раніше здавали об’єкти.
Я брав участь у будівництві терміналу Рисоїл (Risoil), коли ще американці були тут. Дуже багато роботи було зроблено та побудовано величезний комплекс.
Так само значним досягненням я вважаю участь у створенні апарату порту, служби капітана порту. Уявіть, мій секретар та особистий водій працюють зі мною близько 25 років. Зараз, звичайно, все не у найкращому становищі, після того, як усі капітани портів були зняті міністром транспорту у 2019 році – все стало погіршуватися.
– Яке головне завдання капітана порту, яке головне вміння він повинен мати?
Головне, я вважаю, випустити судно з порту абсолютно у мореплавному робочому стані та з дотриманням усіх необхідних заходів безпеки. Все повинно відповідати міжнародним вимогам: машина, шлюпки, екіпаж, паливо, резерви, екологія. Тобто судно має виходити у не субстандартному стані. Звичайно, діяльність капітана порту багато у чому пов’язана з перевіркою документів, з боротьбою за живучість екіпажу, аварійним майном. Загалом з усіма тимі пунктами, які прописані у другому пункті кодексу торгового мореплавання.
– Якими мають бути головні критерії при виборі людей, на Вашу думку?
Найголовніше – це відвертість. Людина завжди має два «Я». Видиме і не видиме. Важливо, щоб вони обоє були у нормі. Чесність, порядність. Важливо, щоб людина була із почуттям гумору. Для чоловіка важливо бути спортсменом, мисливцем, рибалкою, бджолярем – займатися чимось активним.
– Ми йдемо на зустріч до Вашого 85-річчя. Читачі «Вісника», як і всі, хто знає Вас і про Вас, у день ювілею охоче приєднаються до незліченних привітань. Хотіло б, щоб молодь звернула увагу на факт вашого безперервного стажу. І на те, що Ви зовсім не збираєтеся залишати свою посаду. Дивовижне Ваше свято, як і належить святу, пройде і залишиться за кормою. А робота Ваша щоденна буде продовжена. На рахунок чого слід зарахувати цю феноменальну працездатність? І якими будуть Ваші побажання майбутнім мореплавцям, портовикам, які освоюють комплекс цих професій? І тим, хто у наш час роздумує над вибором морських доріг життя?
Що я можу вам сказати, потрібно завжди гартуватися, займатися спортом, раніше вставати. Особисто я щодня прокидаюся о 4:30. О 7.30 я вже на роботі. І так, у принципі, із студентської лави. Звичайно, що мають роль і гени. Мій батько дожив до 99 років, міг би й більше – просто випадково у лікарні послизнувся та впав. Він був повністю здоровий. Сестрі моїй зараз 70 років, і у неї добре здоров’я. Між іншим, дідусь мій помер у 103 чи 108 роки, за різною інформацією.
– Скажіть, хто більше вплинув на ваше виховання – батько чи мати?
Однозначно – батько. Він був прикладом у родині. Головне, що відзначали – він ніколи не був користолюбним чи хапугою. Завжди був добрим, високопорядним, веселим. Він навчив мене боротися, навчив займатися спортом. Усього досягав своєю працею. Займався бджільництвом, мав своє господарство. Після війни демобілізувався у 1947 році у званні капітана. Має бойові нагороди, два ордени Червоної Зірки.
– А як ви ставитеся до куріння та алкоголю?
Будучи молодим, я курив. Але востаннє я затягнувся у 1967 році, у Босфорі, коли йшли з лоцманом. Тоді якось задумався: “А навіщо воно мені треба?” і вирішив кинути. Щодо алкоголю – ставлюся нормально, у прийнятних дозах, зрозуміло.
– А скільки у вас дітей?
Троє. Усі дочки. Не вдалося народитися синові. Як казав Хемінгуей, лише у сильних чоловіків народжуються доньки. Всі пішли практично моїми стопами.
Середня дочка – Тетяна, яка живе в Англії, працює психологом у сфері підготовки моряків. У свій час проводила тестування, опитування та підготовку лоцманів та капітанів в Україні.
Старша дочка – Надія зараз працює у «Дельта-лоцман», сама за освітою програміст. Закінчила Одеський політехнічний інститут. Потім перекваліфікувалася і почала займатися мовами. Сьогодні усі переклади, вся технічна документація на ній.
Молодша моя – Юлія, народилася у 1978 році. Заради неї я покинув море і пішов капітаном Південного порту. Вона теж пішла морськими батьківськими стопами. Сьогодні Юлія – керівник великого тренажерного центру Avant в Одесі. Багато років займається підготовкою моряків.
У мене вже є правнучка. Звати її Мира. Їй уже сім років. А внучці вже 44-й пішов. Дорослі вже всі. Загалом, я в оточенні дам, які радують мене постійно.
Ось така, стисло, коротка, яскрава історія життя справжнього «морського вовка». І історія ця, Слава Богу, продовжується. Редакція журналу вітає капітана Незавітіна Станіслава Яковича з 85-річчям та бажає міцного здоров’я, довголіття та попутного вітру у всіх справах та нових починаннях!
Автор: Мирослав Бекчив
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua