Українські журнали і їх історія не могли не привертати увагу багатьох вчених ще й тому, що ці видання містили оригінальні джерела науки, літератури і мистецтва, містили важливі сторінки становлення і розвитку самих різних галузей життя. Стосується це і ЗМІ, їх помітні ролі в формуванні ідей української держави і національної свідомості населення. У числі таких журналів відомий «Літературно-науковий вісник», про який ми поговоримо сьогодні.
Для тих, хто читає про це вперше: «Літературно-науковий вісник» так називався – загальноукраїнський щомісячний літературно-художній, науковий і суспільно-політичний журнал, заснований в 1898 році і проіснував до 1939 року. З огляду на тематичну і жанрову масштабність «Літературно-наукового вісника», його роль і значення в українському національному житті, журнал заслуговує ретельного і всебічного дослідження.
На думку журналіста, публіциста Михайла Сосновського журнал «… був, звичайно, не єдиним українським виданням, яке присвячене питанням культури, науки і суспільно-політичному життю, але єдиним, яке проливало світло на українські проблеми. У журнала був свій погляд на освітлювані проблеми і явища, свій підхід до окремих питань і нова їх інтерпретація. Характер, стиль, ідейна наснага, постійна свіжість і оригінальність «Літературно-наукового Вісника» кидаються в очі своєю виразністю, коли журнал порівнюєш з іншими тогочасними періодичними виданнями».
Журналіст, публіцист М. Сосновський
Значне місце у журналі відводилося матеріалам культурної освіти, перш за все для підйому інтелектуального рівня українського читача. Детально висвітлювалося українське науково-освітне, культурне і мистецьке життя, у тому числі діяльність початкових шкіл; трактувалися проблеми шкільної та позашкільної освіти, говорилося про непросте становище українських вчителів. Залучали матеріали про необхідність в Україні національних кафедр при університетах і про невідкладні потреби української науки. Крім того, публікувалися популярні і наукові статті з соціогуманітарних дисциплін, у тому числі з етнографії, етнології, літературознавства, мистецтвознавства, статистики, філософії, а також огляди, рецензії, бібліографічні та біографічні матеріали. Значне місце займали дослідження різних періодів української історії та історіографії, особливо у XIX-XX столітті.
Журнал об’єднав навколо себе значну частину наукової і творчої еліти – поетів, письменників, публіцистів, критиків. До редакційної колегії журналу належали люди з великим авторським і суспільним досвідом.
Позапартійний статус журналу дозволяв йому, на відміну від інших видань, орієнтуватися перш за все на всеукраїнського читача, самої різної громадської орієнтації. Так склалося, і це теж одна з його особливостей, що тоді перестали виходити такі періодичні видання, як «Життя і слово» і «Зоря»; «Літературно-науковий вісник», таким чином, практично не мав конкурентів.
Титульний аркуш журналу «Літературно-науковий вісник»
Багатство напрямків журналу сприяло залученню уваги багатьох дослідників, їм було присвячено чимало дисертаційних досліджень і монографічних праць, а також невеликих досліджень, про які ми поговоримо трохи пізніше. У більшості з них авторами відзначалося очевидне прагнення Михайла Грушевського з’єднати Велику Україну і Галичину залученням свіжих літературно-публіцистичних сил, надати журналу загальноукраїнський характер, до чого, власне і прагнули видавці. Але такий стан справ далеко не у всіх викликав схвалення. Проте, у цілому більшість дослідників гаряче схвалювали кроки Грушевського, який відкривав реальну можливість об’єднати навколо журналу провідні українські сили.
Слід приділити особливу увагу київському періоду, приблизно 1907-1914 роки, коли М. Грушевський видавав десятки художніх творів, наукових і публіцистичних робіт, рецензій, роздумів про особливе значення освіти і науки, у формуванні сучасної української мови; редакційна колегія виступала за єдину мовну концепцію. Грушевський в своїх статтях відзначав: «… поки мова не має заохочення у вищій школі, поки вона не стала знаряддям наукової роботи, народ, який говорить на своїй мові, буде відчувати себе у положенні нижчої народності».
Дослідник Аркадій Животко відзначив особливу роль Михайла Грушевського, кажучи, що він «… зробив« Літературно-науковий вісник» одним з найбільш шанованих органів української журналістики, який звернув на себе увагу культурного світу, зайняв найважливіше місце в історії розвитку літературного наукового життя і національної громадської думки ».
У підсумку, у київський період «Літературно-науковий вісник» охоплював майже повне коло проблем, що стояли у той час перед українським суспільством. Журнал напружував свої зусилля, зосереджуючись насамперед на літературі, друкуючи кращі твори українських письменників і поетів, переклади творів із зарубіжних літератур, статті, виважено, враховуючи цензурні обмеження того часу, цілеспрямовано і наполегливо формував світоглядну концепцію української нації, самобутність її культури і самостійність історичного буття.
З історії журналу відомо, що у 1932 році, коли редакційний комітет очолив публіцист і літературний критик Д. Донцов, він поставив завдання зробити журнал не тільки художнім, але й злободенним публіцистично-політичним органом, згуртувати навколо нього патріотичні сили, різні художні течії і напрямки, які будуть здатні намітити шляхи боротьби за втрачену незалежність. Тому, до кінця року замість звичної назви «Літературно-науковий вісник» почав виходити журнал вже під назвою просто «Вісник», редагований Д. Донцовим. Надалі, він так і називався: «Вісник». Залишаючись, як зазначено у підзаголовку, «місячником літератури, мистецтва, науки і суспільного життя”, журнал приділяв менше уваги художньої творчості. Але з 1994 року, стараннями Степана Пінчука, вийшов у Києві новий журнал “Літературно – науковий вісник”, з перспективою відродити і продовжити традиції видання.
Через багато років про журнал скажуть: « Літературно-науковий вісник» – це прикраса і донині неперевершене досягнення української публіцистики » .
І нехай останнім акордом цього нарису будуть думки і слова кандидата філологічних наук, доцента Олександра Мукомела, який зауважив: « На рубежі двох століть українське публіцистичне слово прозвучало з особливою силою і залишило для наших сучасників неоціненну духовну спадщину, яку ще довго будуть вивчати дослідники всіх профілів – від теорії публіцистики до історії, філософії, літературознавства та лінгвістики – і з якої будуть черпати знання і натхнення не одне покоління державою творців, будівельників нової національної культури, нового вільного, самобутнього життя».
Кандидат філологічних наук, доцент А. Мукомела
Автор: Кароліна Болдіна